Із не меншою увагою дивилися на російських дезертирів троє німців, які обережно, принюхуючись, їли київські відбивні й запивали горілкою, привезеною управляючим ресторану Віктором Закржевським із Радомисля. У Києві діяв іще царський указ про заборону розпивання міцних напоїв у воєнний час. «Континенталь» мусив купувати спеціальну ліцензію, щоб не втратити клієнтів.
Який же то воєнний час без міцної горілки?..
І без пяних скандалів?..
На фронті Павло Скоропадський випускав цистерни спирту в потічки, коли солдати захоплювали спиртові заводи. І бачив, як тверезі чоловіки, які не раз сміливо стояли під кулями, падали в калюжі й напивалися до тваринного стану. Війна вповзла у них всередину, немов змія, звивалася, шипіла й просилася назовні. Ніби зачаровані Дракулою, знетямлені й безвольні солдати бігли на запах. Навіть загроза розстрілу не ставала на перешкоді черпали долонями брудну рідину й умивалися. Тож гетьман царський указ не скасував. Але за його дотриманням ніхто не стежив. Усе покладалося на «чесне слово» господарів.
Німцям радомислянська міцна припала до смаку. Й вони потрохи веселіли, ставали схожими на російських офіцерів. Вони ж тут, у Києві, на однакових правахзагарбники. Тільки ніхто про це вголос не скаже
Чи дозволите біля вас присісти? запитав чемний пан із біло-срібними бакенбардами.
Він зявився нізвідки й іронічно дивився на капітана.
Жеграй зітхнув. Нема тихого притулку для бідного поліцейського, який хоче, щоб його ніхто не впізнавав. Краєм ока зауважив у залі заклопотану метушню халдея Жори. Той усіляко показував, що не бачить нового відвідувача, який проситься в компанію. «Здав, шельма!»здогадався Клим і мовчки показав рукою, дозволяючи сісти начальникові осібного відділу гетьманського штабу Дмитрові Буслу. Зовсім недавно на Інститутській, 40, у Головній квартирі Павла Скоропадського, він агітував капітана очолити розшуковий відділ Києва. А для перевірки ділових якостей дав завдання розслідувати загадкові злочини в Радомислі. Жеграй слідство провів. Знайшов частину украденої державної скарбниці, дістав винагороду й зник у підпіллі. І ось його знову викрили.
Я за вами скучив, Климе Івановичу, весело сказав гетьманський розвідник.
«Добродушний дворянин із таврійських степів, оглянув його капітан. Гм Якого випадково занесло в розвідку. Гарний образ тримає». Лагідний погляд сірих очей, сиві бакенбарди, посвітлілі вуса і ще чорна, з рідкою патиною срібла, доглянута борода, скромний темно-синій костюм і дещо затісний жилет із тьмяним ланцюжком від годинника, схованого в кишеньці Увесь мирний вигляд Бусла свідчив про його благодушність і відірваність від світу, де тривала війна й гинули люди. Проте Жеграй не купився на його гру, бо знав, що Дмитро Петрович, працюючи товаришем прокурора в Одесі, особисто спускався в катакомби, в лігвище маніяка, який розчленував дванадцять трупів. Такій витримці можна було позаздрити.
А я за вами не скучив, тим же веселим тоном відповів.
Цілий день нічого не їв, потер долонями в передчутті вечері незваний гість. Климе Івановичу, тут смачно готують?..
Не раджу. Он німці дезінфікують шлунки горілкою. Після печеної телятини
Бусло скривився, ніби йому нагадали про вкрай неприємну обставину. Гетьман Скоропадський прекрасно розумів стабілізуючу роль німецьких військ, але ніяк не міг забути, що ще кілька місяців тому воював проти них. Тож закликав своїх штабістів тримати нейтралітет. А розвідникам акуратно, не викликаючи підозри, вивчати їхню потугу. Сам радився у важливих справах із генерал-фельдмаршалом, головнокомандувачем групи військ «Київ» Германом фон Ейхгорном. Усі контакти з німцями замкнув на собі. Хоч з українського боку за порадою в німецький штаб бігали опозиціонери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Панас Андрієвськийі російські монархісти, які порізно пропонували повалити гетьманат. Зокрема, ходокам дуже не подобалося слово «гетьман». Винниченко сердито казав товаришам: «Скоропадський розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб іще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого наслідника престолу Данила української мови». Нехай вже був би президент, тільки не гетьман. На це їм відповів історичною фразою начальник штабу німецьких військ в Україні Вільгельм Ґренер: «Zu spät».
Е-е-е-е Вмієте ви заохотити. Апетит пропав, спохмурнів Дмитро Петрович. Вам добре, ви сюди ситий приходите
Клим запитально підняв брову.
Гарні люди доповідають, задоволено хіхікнув начальник осібного відділу. Ви на обід ходите у вегетаріанську їдальню, що на Золотоворітській, 9. Їжу там готують на свіжому коровячому маслі. Пєте фруктову воду «Калінкін»
Дмитре Петровичу! обурено вигукнув Жеграй. Це вже переходить усілякі межі!
Але коли вам вегетаріанство набридає, то забігаєте в «Курляндську їдальню». Це на розі Столипінської, поряд із аптекою Тарковського. Там за шістдесят копійок можна порозкошувати Для розваги іноді відвідуєте варєте «Максим», де блазні співають частівки з критикою гетьмана та уряду. Я вам заздрю. У вас упорядкований режим. Невимушене й веселе дозвілля. А мене мучать болі у шлунку. Кручуся, немов білка в колесі. Зранку виходжу з квартири, вночі повертаюся. І нерідко самим гарячим чаєм підкріплююся. Не дивуйтеся, любий капітане. Поки ви думаєте і зважуєтесь, ми відновлюємо освідомчий і розшуковий відділи. І, як бачите, успішно.
Натравили на мене своїх псів?
Каюсь. Грішний. У мене до вас постійний інтерес, сумирно опустив очі керівник осібного відділу. Такі кадри не мають пропадати.
Я не прагну влади, буркнув капітан.
Ресторан «Континенталь» став йому немилим. Відчував себе роздягненим, голим. Скільки стараньі все дарма. За ним стежать усі київські філери і, можливо, профури-шестірки пані Лахоцької. Він думав, що найкраще ховатися на людях.
Саксофон Фадея Немета з Одеси злякано зойкнув, як дика гуска на озері в Купецькому саду, і замовк. Музикант поклав інструмент на рояль і сів до столика перепочити. Ковтнув із келиха шампанського, що перетворилося на гірке ситро, й заплющив очі. На його вже немолодому обличчі з підпухлими від мундштука губами застигла неприхована зневага. Він бачити не міг ресторанну публіку, для якої грав.
Знаю, кивнув Бусло. Ви терплячий. А всі, хто прагне влади, нетерплячі. І нестерпні
Чоловік, мабуть, згадав когось зі штабу гетьмана. Біля Скоропадського крутилося безліч військових російської армії, які не втрачали надію десь прилаштуватися, пересидіти непевний час і саму незалежність Української держави. «Відомо ж: раби не шукають волі, вони шукають нових хазяїв», із гіркотою подумав начальник осібного відділу. Погляд його втратив лагідний поблиск.
Страшно нестерпні Ніби оси перед морозами. А владатакож примхлива пані. Обирає тих, хто її негідний. Хто не заслуговує
Людина, як шабля: або вона робить свою справу, або вона тупа. І влада тут ні до чого
Климе Івановичу, знову звеселів Дмитро Петрович, як ви дивитесь на те, щоб ми випили по келиху червоного? Масандрівського?.. Тим паче, що в мене виникли якісь робочі асоціації.
Клим промовчав, даючи згоду. Цілком очевидно, що Бусло не випадково зявився в «Континенталі». Такі зустрічі спонтанними не бувають.
Останній рік він не пив і не курив. А були ж часи Коли звільнили з поліції, не просихав. Кабаре «Бі-Ба-Бо», трактир «Хлопушка» Міхновського, що біля Лукянівської вязниці, кафешантан «Шато де Фльор» та інші заклади такого типу до цих пір не поміняли столи, де сидів розжалуваний капітан. Він діставав червінець і пришпилював його виделкою до стола, показуючи побігачеві-халдею, що має за що пити. І замовляв штоф горілки, пригощав усіх, хто бажав. Діставав мічений хрестом патрон і горлав, що вжене його у Гришку Лабаза, кровного ворога, який утік від закону. Часто офіціанти випроваджували пяного Жеграя за двері, щоб не заважав пристойним людям відпочивати. Зранку в роті було так гидко, ніби пасти для взуття наївся. Проте гулянка різко урвалася, коли одного досвітку, після пиятики, він запалив люльку й схопився за груди. Задуха страшним болем втяла легені. Він відлежався на підлозі, сам-один, забутий усіма й нікому не потрібний. І не помер. З тих пір зарікся: ані тютюну, ані алкоголю. Лише карамельки «Кетті Босс», що полегшували дихання.
Бусло клацнув пальцями, підкликав Жору, замовив кримського червоного вина. Офіціант послужливо кивнув і щез. На Клима не подивився умисне.
Климе Івановичу, ви віруючий? запитав Дмитро Петрович, розважливо глянувши у вічі капітанові.
Ні, в мене хвора печінка, сердито буркнув Клим, прикидаючи, куди хилить гетьманський розвідник. Я естет Насолоджуюся кожним прожитим днем.
Чомусь я так і думав, охоче погодився начальник осібного відділу. Але запитати мусив. Зараз же розвелося усіляких атеїстів, соціалістів і безбожників. Кричать, що вони боги. Що перед ними влада заборгувала І грабують наліво й направо. Нахапатися не можуть, наче перед кінцем світу.
Бережіться людей віруючих, бо в них є боги, які все їм пробачають. Клим зрозумів, що Бусло прийшов надовго, сьогоднішній вечір належатиме йому. О-о-о, як я вас чекав, шановний Дмитре Петровичу!..
Він хотів цей стогін видати за сарказм, але не забезпечив відповідною мімікою. Бусло показав, що прийняв вигук за щире почуття. Ледь помітна усмішка ковзнула у його вилинялих вусах.
Невіруючих також слід остерігатися, хмикнув, бо в них нема бога, який їм хоч щось забороняє
До чого цей вступ? зацікавився сищик. Кажіть прямо.
Тут така справа Нагальна. Невідкладна, посерйознішав начальник осібного відділу. У Білій Церкві вбили паламаря Преображенського собору
Це не по моїй парафії,розчарувався Жеграй.
У церковні справи ніколи не встрявав. Для цього у поліції були спеціалісти, які розумілися у питаннях віри й релігій. Грабіж мануфактур, убивство на київських вулицях, викрадення людей і пограбування банків чи страхових агентствце його. Колись розшукав елементарну річпоцуплений пушкарем Сьомою Глевацьким із робочого стола годинник цукрозаводчика Терещенка. Він промисловцю був дорогий, наче амулет, бо підписував під його бій важливі документи.
Не поспішайте, є нюанси, наголосив Дмитро Бусло. Паламар Гнат Березовецьблизький родич митрополита Київського і Галицького Антонія, в миру Олексія Храповицького. І тут уже переходимо до політики. Його ясновельможність пан гетьман дуже не хотів, щоб Антонія садили на київську митрополію. Владиканадто затятий русофіл. Не визнає ані найменшої самостійності українства. Навіть слухати не хоче про перехід церковних обрядів на українську мову. А в насУкраїнська держава. Церква має підтримувати владу і не йти проти неї. Один зазнайкуватий писака, який постійно критикує пана гетьмана, справедливо визначив суть Антонія. Цитую по памяті з газети «Нова Рада»: «Обрано людину, що зробила собі репутацію найзапеклішого обрусителя й реакціонера».
Дмитре Петровичу, мені нецікаво, перебив його капітан. На цей раз обійдетеся без мене. Я не знаю, як правильно хреститися. Вмію тримати в руках револьвер і влучно стріляти. І ще викривати різних бандюг та вбивць Колись умів добре розбиратися в людях. Тепер бачу, що ні.
Він мав на увазі свій провал із конспірацією. Проте сказав це не зі зла, а з метою простої констатації факту: новопостала державна варта вчиться працювати. Та й сам, якщо бути відвертим, розслабився. До нього давно не проявляли інтересу Яїрові мисливці. Може, про «Жеграєву руку» й винагороду вже забули
Ні-ні, не поспішайте, я ще не все сказав, наполіг Бусло. У нашій мотивації є логіка.
Начальник осібного відділу розповів, що до затвердження Антонія всеукраїнським собором гетьман Скоропадський ієрарха не визнає. Ясновельможність дуже злиться, бо з його думкою не порахувалися. Керівник держави вважає, що вище духовенство не підходить народові, яким йому доводиться опікуватися. Воно майже всуціль чорносотенне. Поспішливе обрання Антонія Храповицького на київську кафедру проведене великоруськими церковниками, а сам владика є чорносотенцем старої школи, який ні до чого доброго не здатний, окрім як запроторити до тюрми, розстріляти, звернутися до поліції зі скаргою на своїх прихожан. Але отут і заковика. Антоній завітав на Інститутську, 40, у штаб гетьмана з проханням про допомогу. Просив ретельно розслідувати вбивство племінника Гната Березовця. І Скоропадський опинився в незручній ситуації. Нелюбов до архієрея не може завадити обєктивності. Ба, навіть навпаки. У цій ситуації, щоб його не звинуватили в упередженості, ясновельможний просто вимагає старанного й швидкого слідства. Він згадав про Клима Жеграя і запропонував послати в Білу Церкву його.
Але це, як ви здогадалися, ще не все, нахилився через стіл Дмитро Бусло. Павлові Петровичу зателефонувала з Білої Церкви графиня Марія Браницька і попросила врятувати її від чоловікової бабусі Олександри Браницької, яка померла рівно сімдесят років тому.
Жеграй надовго застиг поглядом на обличчі гетьманського розвідника, намагаючись зрозуміти, чи він не жартує. Проте «таврійський дворянин», що лазив в одеські катакомби до маніяка, тримав серйозну міну й очей не відводив.
Привиди повертаються, буркнув Клим. Це та Браницька, чоловік якої генерал Ксаверій Браницький, запросивши на банкет Івана Ґонту і Максима Залізняка, віроломно арештував їх?
Історія вже все поділила, що могла. Не нарікайте на неї.
Еге ж. Однак обділеними залишаються одні й ті ж
Совісними. Бусло підняв догори вказівний палець. Ви ж совісний, капітане?
«Це треба було спитати мого батька, актуаріуса чотирнадцятого, найнижчого, рангусудового писаря повітового суду, якому на старості хвороба покрутила пальці, Івана Даниловича Жеграя, спадкоємця славного роду Івана Ґонти», подумки відповів йому Клим.
У результаті зради Браницького засудили гайдамацького сотника до страшної страти. Кати планували два тижні з нього знущатися. Дерли шкіру, а він сміявся. Розлючений генерал-екзекутор не витерпів того сміху і вже на третій день наказав стратити Ґонту. Потім почалося переслідування нащадків і родичів бунтівного ватажка. Спадкоємці Ґонти з села Розсішки, ховаючись від влади Браницького, поміняли прізвище на Максименків. А прадід старого актуаріуса чомусь став Жеграєм. Ніхто не міг пояснити, звідки взялося це прізвище. Поки одного разу київський професор Сидір Жовтинський, якому сищик розшукав украдену річ, не пояснив: «Жеграйце козацький вартовий на далекій степовій залозі,на підтвердження вчений розгорнув товсту книгу. Він першим повідомляє товаришів про небезпеку. Запалює вогонь». Помовчавши, додав: «І першим, як правило, гине».
Совість до лову примар не має жодного стосунку, відповів сердито капітан. Потрібно зберігати здоровий глузд.
Я, Климе Івановичу, як ви бачили, ще нічого не пив, заспокоїв капітана начальник осібного відділу. І розумію деяку екзальтацію старої графині. Але не можу відмовити їй у допомозі. Вона стверджує, що Олександра Браницька, племінниця князя Григорія Потьомкіна і, подейкують, позашлюбна дочка імператриці Катерини II, ходить ночами по дому й шукає серце свого улюбленого дядька. Кажуть, що колись графиня таємно перевезла прах Потьомкіна з Херсона в Білу Церкву, в парк «Олександрія». А серце помістила в золотий ковчег
Дмитре Петровичу, ви себе чуєте? дражливо перебив його сищик. Чим ви там займаєтеся у своєму осібному відділі? Я ще не проводив слідства з давно померлою марою!..
І не доведеться, запевнив іронічний Бусло. Ясно, що з графині хтось знущається. Потрібно викрити шарлатанів, які лазять по будинку й шукають скарби сімейства Браницьких. Ніч і жадоба тепер правлять деякими людцями Браницькі живуть у Білій Церкві півтораста літ. Мають чимале господарствопонад сто тисяч десятин землі, цукрові, цегельні, миловарні заводи, парові й водяні млини, конеферми, магазини й лікарні. Хлібні контори сімейства в Ліоні та Марселі є визначними центрами хліботоргівлі в Європі. До речі, зараз німці на місці купують у неї пшеницю по сім карбованців пятдесят копійок за пуд. Владислав Браницький, чоловік графині, нинішньої власниці маєтку, служив виночерпієм царського двору. Поставляв із кримської «Масандри» в Санкт-Петербург вина. У Білій Церкві збудовані численні винні погреби. В січні цього року, коли почався червоний наступ, солдати зі штабу колишнього Першого українізованого корпусу гетьмана Скоропадського, а також вільні козаки, які його підтримували І ще всяка босота, що по ходу пристала Немов збісилися. Кинулися шукати скарби графів Браницьких. Збили замки на винних погребах і напилися до безтями. Купалися у вині. Потім розграбували літній маєток в «Олександрії» і спалили. Тепер там стоять руїни