Справа зниклої балерини - Евгения Валериевна Кужавская 7 стр.

Міра вдячно усміхнулась і поклала теку в шафу.

Згадуючи її усмішку, Тарас Адамович гортав папери далі, читав свідчення. Ось воно:

Прізвище художника, з яким варто було б поговорити, йому відоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручніше вмостився в кріслі, й, аби відволіктися від сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторінку, яку «Киянин» незмінно присвячував оголошенням. Аж раптом спіткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:

Замислився. Відклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останні номери «Киянина» він зберігав протягом кількох тижнів. Давніші  розстеляв на горищі для сушки яблук. Ще коли працював у відділі розшуку, не лінувався збирати вирізки з різних видань. Щоденні газети вибовкували слідчим потрібну інформацію не гірше пліткарок у театрі.

У стосі знайшов потрібний номер30 серпня 1916-го, вечір зникнення Віри Томашевич. На першій сторінці  оголошення Інтимного театру. Пробігся очима по тексту, знайшов вже знайомі прізвища: Арт. Имп. балетаМ. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Віри Томашевич у той вечір в Інтимному театрі могли знати не тільки найближчі друзі.

Відклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраєними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволі знов опустив погляд на свіжу газету, торкнув пальцями сторінки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали відразу два оголошенняпро панахиду за покійним Петром Олександровичем Головачовим у Троїцькій церкві та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделі та хутро за адресою Хрещатик, 10.

Цирк запрошував на дві святкові вистави. Оперета оголошувала про відкриття зимового сезону. Міський театр кликав на «Демона» та «Травіату». Музична школа вільного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнів на навчання. Оголошення від державного банку та казенної палати він пропустив, натомість зупинив погляд на колонці огляду воєнних дій.

Перше речення було багатообіцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газеті повідомлялось, що про успіхи французів уже писали в попередніх номерах, а щодо британців, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своїй частині фронту і взяли під контроль низку важливих обєктів: Флер, Курселетт і Мартинпюиш. За 5 днів боїв британці захопили більш ніж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметів. Французи протягом 25 вересня закріпились на правому березі Сомми. Аби полегшити своє становище, німці кілька разів контратакували в Шампані (деякі атаки відбулись на російській частині фронту) однак були відкинуті силами союзників і зазнали великих втрат.

Певно, гера Боє зараз не дуже радують подібні колонки в німецьких газетах. Мосьє Лефевр навпаки, мабуть, читає вголос, майже декламує абзаци про перемоги французів. І кричить із заквітчаного балкона своєї квартири Cest magnifique!. Сергій Назимов пє вино в ресторані «Прага», адже є, що святкуватина російській частині фронту відбили атаку німців.

Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсім маленьке оголошення, ніяких рамок чи особливих шрифтів. Акуратне, він міг би його навіть не помітити. Врешті, він не шукав його, але щойно побачиві раптовий спогад пронизав свідомість. Пять років тому такі самі поодинокі оголошення зявлялись у київських газетах. В оголошенні повідомлялось:

Відклав газету, заплющив очі. Тоді, в 1910-му Відділ садівництва Київського товариства сільського господарства писав про те, що продає всім охочим гіацинтив горщиках та жмутиках. Три жмутики гіацинтів в одні рукизі знижкою.

Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку і за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсім іншому вигляді  світлий костюм, хвацький капелюх, валізка. Цього разу вирішив їхати не на трамваї, хоч дійшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко піднявся східцями.

 На Кузнечну,  сказав візнику, й додав:  Мені потрібен будинок на розі Кузнечної й Караваєвської.

Візник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своїй посаді неодноразово бував візитером редакції газети «Киянин», чи не єдиної газети регіону, яку, за чутками, регулярно читав імператор Микола ІІ.

Минулого разу вони запізнились. Але цього разу він натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гіацинти, отож ті, хто його замовив, тільки розгортали діяльність. Є шанс встигнути. Він мусить встигнути.

План дій вимальовувався швидкоредакція газети, розшукова частина, далі  на Лютеранську, 11, хоч він і був певен, що нічого там не знайдуть, але перевірити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечірню програму в Інтимному. Три жмутики гіацинтів в одні рукиоголошення з таким текстом можуть зявитися пізніше, якщо він не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу Цього разу все могло скластися інакше. Все мусить скластися інакше.

Хто збирає гіацинти за лаштунками театрів?

VII. Імператорський звязаний чай

Він читав цю газету давно й регулярноз 1913-го, коли на її сторінках почали зявлятись публікації з розслідування «справи Бейліса». Миколу Красовського, головного слідчого розшукової частини Київської міської поліції, звільнили з посади саме тому, що він не погодився з версією про ритуальний характер убивства хлопчика Андрія Ющинського євреєм Менделем Бейлісом. Версія розвалювалась на очах, Красовський запевняв прокурора, що Бейлісне вбивця, однак у справу втрутилась влада, а газети, щедро оплачувані чорносотенцями та ультраправими організаціями, спалахнули звинуваченнями. Роздмухувалась ідея «кривавого завіту», за якою євреям для ритуалів потрібна була християнська кров.

Кращі київські адвокати стали на захист несправедливо обвинувачуваного прикажчика цегляного заводу. Красовський був упевнений, що до вбивства причетна київська бандитка Віра Чеберяк. Розслідування Красовського опублікував «Киянин». Відтоді Тарас Адамович почав прихильніше сприймати газету, яку раніше вважав рупором монархії. Врешті Бейліса виправдали, хоч покарання невідомо за що не уникнувпросидів увесь час поки тривало розслідуваннямайже два рокиу вязниці.

Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерідко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:

 Справа Бейлісаце Цусима для поліції. Після такого повернути довіру людей неможливо.

 Ми вже не поліціянти,  ковтнувши гірко-солодкий вишневий напій, відповідав йому Тарас Адамович.

 Хтозна,  вів далі Красовський,  можливо, тільки миполіціянти.

Красовський підіслав агентів до зведеного брата Віри Чеберяк, який зізнався в убивстві: виявилось хлопчик знав, що Віра була скупницею краденого, бо часто бував у неї вдоматоваришував із сином бандитки. Хтозначерез дитячу сварку чи жартАндрій сказав, що видасть Віру Чеберяк поліції. Ці слова стали для нього фатальними. На суді переказ приватної розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк від своїх слів відмовився. Здається, Віру Чеберяк так і не засудили.

Теж Віра. Ох, ці Віри

Фаетон ніс його вулицями ранкового міста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Київ, що поволі скидав серпанок ранкового сну, він бачив зрідка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмів, зеленими островами садів та парків.

Редакція розміщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищі  друкарня і триповерховий прибутковий будинок. Слідчому потрібен був саме цей дімна розі Кузнечної та Караваєвської, якщо, звісно, в редакції нічого не змінилось з часу його останнього візиту. Метушня в коридорі та між кабінетами нагадала Тарасові Адамовичу про його минулі відвідинивони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газеті. Тоді в редакції відреагували на їхнє прохання надати дані знехотя.

Тож нині, зупинившись поглядом на напівсонній рожевощокій панянці за столом з купою паперів, він подумки закотив очі. Підійшов ближче, привітався. Раніше засобом впливу на таких панночок, які не надто охоче копирсалися в паперах, був поліційний жетон. А зараз? Тільки безапеляційний тон і трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який поміж шахами і картами обирав не шахи.

 Розумієте, Тарасе Адамовичу,  казав головний слідчий розшукової частини,  шахи трохи нагадують мені преферанс, а я його не люблю. Розклали фігури, зробили кілька ходів і обидва гравці уже повністю розуміють ситуаціюхто виграв, а хто готовий погодитися на нічию.

 Буває по-різному,  заперечував шахіст.

 Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партію, коли немає несподіванок. У преферансі теж так само, принаймні, може бути так. Питання в одній-двох картах, якщо вони розіграні,  доля партії вирішена. А бувають розклади, коли взагалі немає сенсу грати.

 А який для вас сенс у грі?

 Ризик. Блеф. Трохи удачі. Усе має значення, ніколи не знаєш, як скінчиться партія, поки не дограєш її до кінця.

Тарас Адамович усміхнувся.

 Ви азартний гравець,  сказав він, підливаючи гостю наливки.

 Ви теж. Просто ховаєтесь за маскою нудного преферансиста.

 Хтозна, може маскане така вже нудна,  знизував плечима господар дому.

Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарівні. Тарас Адамович чухав скроню, усміхався.

 У шахах ми бачимо повну картину. Коли граємо в картикартина неповна. Тому в картах блеф виглядає ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгідного відчаю.

 Тобто?

 Блеф має сенс тільки за поганої гри.

 Так,  погодився Красовський.

 Але в шахах твій суперник бачить ситуацію на дошці. Він розуміє, чия позиція сильніша. Можна пожертвувати фігурою, зробити несподіваний хід, плекаючи мрію, що він зібє з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рідко спрацьовує.

Красовський примружився:

 Ви ніколи не блефували в шахах?

 Блефував,  спокійно сказав Тарас Адамович. І додав:  Кілька разів. Однак тільки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, і водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

 Ви так розповідаєте про шахи, що я майже готовий повірити, що це справді захоплива гра.

Тарас Адамович усміхнувся, однак промовчав.

Красовський умів блефувати. Минулого разу в редакції «Киянина» вдалося вивудити чимало інформації саме завдяки цьому його вмінню. Нині колишнього головного слідчого Київської міської поліції поруч не було, отож говорити з рожевощокою працівницею редакції доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сів у крісло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знітитись під його поглядом, поклав газету на стіл перед нею.

 Чиє це оголошення?  запитав грізно.

Панянка закліпала очима.

 Я не розумію,  почала белькотіти вона.  Хто ви? Що що сталося?

 Хто я?  перепитав Тарас Адамович.  Ви краще скажіть мені, хто ви? За кого ви себе маєте?! Я запитаю тільки один разхто дозволив вміщувати у вашому дешевенькому оголошенні мою домашню адресу?

Дівчина, певно, почала усвідомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з місця, пообіцявши повернутися за хвилину. Вона й справді швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.

 Мені повторити запитання? Чи відразу піти в поліцію?

Худорлявий зблід, рожевощока знову закліпала очима.

 Що сталося, пане

 Ось!  Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення відділу садівництва.  Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невідомі люди в пошуках якогось садівника!

 О-о-о-о,  простогнав худорлявий.

 О-о-о-о,  повторила за ним рожевощока.  Можливо, вкралась помилка.

 Ви неймовірно розумні!  саркастично заявив їй Тарас Адамович.  Я навіть не тягтиму вас до поліції,  багатообіцяльно мовив він і зробив загрозливу павзу,  якщо ви назвете мені того паскудника, який дав вам мою адресу.

 Але,  майже пошепки сказала дівчина,  але ми його не знаємо.

 Розумієте, оголошення приносять різні люди. Ми не можемо запамятати всіх.

 Але ж ви маєте журнал звітності?

 Так, але в ньому фіксується лише те, що за оголошення заплачено.

Тарас Адамович ще раз грізно подивився на юнака.

 Що ж, тоді мені, певно, таки доведеться завітати до відділку.

Дівчина благально подивилась на нього, юнак спромігся на репліку:

 Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода Ми. Якби ми могли її виправити

 То спробуйте,  спокійно запропонував Тарас Адамович.

Він ще раз уважно подивився на юнака.

 Ви приймаєте оголошення?

 Так.

 І ви не памятаєте, хто приніс це?

 Здається, то була дівчина

 Здається?

 Я певен.

Тарас Адамович ще уважніше подивився на співрозмовника.

 Більше ви нічого не запамятали?

 Я вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона має якесь відношення доВідділу садівництва

Тарас Адамович вийшов з редакції з усмішкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо він справді зможе допомогти в розслідуванні  отримає винагороду. Принаймні так він йому пообіцяв. На слова про гроші він відреагував дуже позитивно, отож є надія, що наступного разу він пильніше придивлятиметься до будь-кого з Відділу садівництва Київського товариства сільського господарства.

До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касі Інтимного театру на вечірню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Міра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак Щербак упіймав би кількох можливих свідків, поговорив би з колегами-художниками. Де він там живе, поціновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрібну адресу.

Цього разу рушив на трамвайну зупинку13-й маршрут проходив поблизу Гоголівської. Подумалось: «Зручно. Отже, вибір на користь художника. З курсисткою можна поговорити пізніше». На столі, що стояв на веранді, лишив записку для Міри на випадок, якщо не встигне повернутися до її приходу. Хтозна, чи надовго його затримає розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слідчому шукати Віру Томашевич?

Будинок на Гоголівській, четвертий поверх. Невідомо, чи застане він вдома художника, але сподівався на це. Підіймався сходами, прислухаючись до звуків. Ось чиїсь кроки, гавкіт собаки. Високий чоловік у формі швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валізку Тараса Адамовича. Колишній слідчий зупинився перед напівпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.

 Олеже Іраклійовичу!  погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потім у шпарині, що її лишили напівпрочинені двері, зявилась невдоволена половина обличчя художника.

 Що ще?  стражденним тоном протягнув він. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано закліпав. Половина обличчя з невдоволеної перетворилась на майже радісну.

 Щасливий бачити вас!  художник широко прочинив двері, демонструючи на собі розцяцькований квіточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гість міг роздивитись, виглядала не так радісно, як першахудожник тримався за око.