Минули освітлений ліхтарями університет. Проїхали на тихий провулок, до колишнього маєтку поміщиці Осавулової. Корневич усю дорогу мовчав, наче води у рот набрав. Мабуть, перестраховувався, аби знову не ляпнути зайвого. Хто знає, що це за птахМарко Швед!
Резиденція Петлюрирозкішний одноповерховий маєток, ховалася у затінку велетенських кленів та пишних лип. Кращого місця для зручного перебування ставки головнокомандувача у Камянці годі було й шукати. Проминувши варту, вїхали мощеною доріжкою у двір. Марко вийшов з автомобіля, вдихнув нічне повітря: пахло липовим цвітом, квітами, зеленню та димком від багаття. У садку не змовкали ні на мить цвіркуни. Підняв голову і впіймав себе на думці, що давно не дивився отак на зоряне небо. Хіба ще під час навчання в Одесі. Там воно якесь низьке, і зорі яскраві, здається, простягнеш рукуі вхопитися можна. А тутвсіяне зірками так само, але високе, не дотягнутися. Подумав, що добре було б отак, просто зараз дивитися на зоряне небо разом з Олесею Біличенко, лежачи на теплій, нагрітій за дня траві.
Зіновій Корневич, мабуть, угадав думки Марка, багатозначно похитав головою, мовляв, хлопче, ми не задля цього приїхали сюди, аби небо розглядати. Попрямував повз чатових до входу.
Вузенький коридор, потім інший. У просторій залі ще один чатовий, зігнувся над тумбочкою, щось пише.
Ти що робиш? тихо, але суворо поцікавився Корневич у юнака.
Хлопець умить виструнчився і папірець, на якому він щось черкав, разом із олівцем зник у його долоні.
Сюди відбирали кращих, зрозумів? проказав Корневич, простягаючи руку до юнака. Кращих, а не всіляких жовторотих роззяв та нехлюїв. Дай сюди, що ти там писав!
Хлопець винувато поліз до кишені, куди вже встиг заховати те, що тримав у руці. Витягнув зімятий папірець та огризок хімічного олівця. Корневич розгорнув той клаптик: «Бій одлунав, і червоні знамена затріпотіли на станції знов»
Адютант здивовано підвів очі на хлопця. Мабуть, очікував, що то будуть рядки якоїсь любовної писульки, а не таке
Вірші?
Так точно, відчеканив юнак.
Сотня Зубка-Мокієвського? ткнув йому у груди пальцем Корневич.
Хлопець знову кивнув.
То чого ж ти, голубе, про червоні знамена пишеш? поцікавився Зіновій Корневич загрозливо. Про ворогів України писати, стоячи на чатах під кабінетом головнокомандувача УНРце вищий рівень зради і глупоти.
Аж ніяк, пане, відповів юнак. То буде вірш про героїчну загибель гайдамаків. Тільки от часу ніяк не вистачає над римою подумати
Про гайдамаків, кажеш? підозріливо перепитав Корневич, знімаючи з голови хлопця шапку. Під нею виявився козацький оселедець. Ну-ну протягнув Корневич. Про гайдамаківце добре. Покажеш мені, коли напишеться. Тільки заразні-ні! помахав перед обличчям юнака вказівним пальцем. Зрозумів, гайдамако?
Марко з полегшенням зітхнув, коли вони, нарешті, рушили далі. Чатовий, що під час несення варти біля кабінету головнокомандувача пише вірші, хай навіть і патріотичні, видався йому хлопцем приємним та щирим, але через отаких замріяних поетів-вартових і стається лихо. Марко то знав із власного досвіду. Підкрастися до такого та черкнути ножем по шиїробота кількох секунд. А далі можна не те що кліше, а маму рідну винести.
Кабінет головнокомандувача втопав у тютюновому диму. Маркові аж очі защипало. Петлюра, освітлений зеленкуватим світлом лампи, сидів у тому мареві за масивним столом, перебирав разом із Снігірівим якісь папери. Його обличчя мало вигляд замислений і стомлений. Таким він і запамятався тим, хто зустрічав отамана сьогодні на перонінепримітним, стомленим, у наглухо застібнутому френчі. Якби не знали, що то сам головнокомандувач Симон Петлюра, то й не впізнали б. Тому й прибув звечора, аби без помпи та урочистостей. Й одразудо справ.
Збоку, майже на самому краю столу, тулилося дві склянки з чаєм у срібних підстаканниках. Кожного разу, коли Петлюра перегортав новий аркуш, здавалося, що зараз він зачепить ті склянки ліктем, і вони полетять на підлогу, наповнивши дзенькотом тишу кабінету.
Де вас чорти носять? проказав Петлюра до Корневича і, вказавши на стілець поруч, додав:Сідайте, сідайте! Сідай, Марку! Ситуація така: викрадено кліше для друку грошей, почав без передмов. Кліше 250-гривневої купюри! Планували в роботу запустити оце днями. Зіновій мені доповів, що тебе ознайомили із ситуацією й текстами радіошифровок. Що скажеш? Яка твоя думка?
Марко стенув плечима.
З текстами шифровок дійсно ознайомлений, пане головнокомандувач. Але про те, що днями до друку готується 250-ти гривнева купюра, мені не було відомо. Чую про це вперше.
Корневич поник головою, поглядаючи з-під лоба то на Марка, то на Снігіріва.
Інакше я б сказав, додав Марко, що крадіжку, напевне, можна було попередити.
Що ти маєш на увазі? поцікавився Снігірів. Яким чином? Варти там було достатньо. Кліше просто винесли і, вочевидь, свої.
На цю думку мене наштовхнув текст шифровки, яку ви мені показували, відповів Швед. Памятаєте рядок «Але, о сльози, почувань перлини! Обернуті в скарби твої провини» Обернуті в скарби твої провини, повторив він. Інтерпретувати цей рядок було б не так складно, якщо знаєш, що днями до друку готується великий наклад 250-гривневих купюрпряма асоціація зі скарбами. Але мені про це ніхто не сказав.
Не думаю, що Марку про це треба було конче знати, промовив Снігірів. Друк купюри мав відбуватися у цілковитій секретності.
Петлюра спересердя ляснув долонею по стільниці, аж ті склянки з чаєм підстрибнули.
А про що йому ще не треба знати, Борисе? Він тут не хлопчина на побігеньках! а далі, вже спокійніше:Корневич, накажіть заварити чаю та якихось канапок натесати, бо ми тут, вочевидь, надовго сьогодні! Вартових допитали? Що кажуть?
Усіх вартових затримано, знаходяться під охороною, відповів Снігірів. Допитали усіхніхто нічого не бачив. Та пролетарська поезія зовсім збила мене з пантелику, пане головнокомандувачу! винувато й водночас роздратовано проказав Снігірів.
Поезія, до слова, зовсім не пролєтарська, відказав Швед. Нормальний пятистопний ямб Читаючи кожен стовбець на окремому аркуші, я одразу того не второпав, тим більшепольською Шекспіра від роду не читав, але потім зрозумів: це сонет. Сьогодні випадково натрапивтридцять четвертий.
От тобі й на! Снігірів всівся напроти. То більшовицькі агенти Шекспіром балуються?
Виходитьтак розвів руками Марко. Тільки переклад дуже специфічний. Вірші беруть із збірника, виданого у 1812-му році на приватній друкарні графа Ігнація Мархоцького, у містечку Миньківці. Це виданняраритет. Знайти його можна тільки у приватних бібліотеках. Я сьогодні в тому переконався. До того ж, продовжив Марко, приймаючи з рук поручника Корневича склянку з гарячим чаєм, «чорнява красуня», про яку йдеться в інших шифровкахне зовсім грамотний переклад. В оригіналі, у 144-му сонеті, цей вираз звучить як «смаглява леді». Не розумію, чому автор цих шифровок уживає саме «чорнява красуня».
Тільки Шекспіра нам тут не вистачало! Снігірів роздратовано відсунув склянку, хлюпнувши гарячим чаєм собі на руку. Дурня якась!
У них теж не всі від плуга й борони, Марко потер стомлені очі.Є, видать, й інтелектуали, що полюбляють витончену гру
Марко раптом втупився поглядом у Снігіріва.
Що таке?
Річ у тім, що схоже видання Шекспіра я побачив в одній приватній бібліотеці, в домі відомої камянецької актриси. Вона розповідала мені, що керівник театру, Крамовський, раптом зібрався ставити «Гамлета», польською. Оцей керівник театру може бути нам вельми цікавим продовжував Марко. Ми перехоплюємо шифровки у вигляді сонетів Шекспіра, а тутціла пєса, публічно, на сцені міського театру Та під таким соусом можна ворогові інформацію про цілий наступ передати! Розумієте? Актриса Біличенко обмовилася, що Крамовський, директор театру, просто загорівся ідеєю поставити уривки «Гамлета» польською. Це видається підозрілим.
Ти натякаєш, що керівник театру Микола Крамовський може бути більшовицьким агентом й у такий спосіб передавати ворогу інформацію? запитав Петлюра. Я особисто знайомий із Крамовським, він завжди видавався мені досить щирим у своїх переконаннях та й, окрім театру, його більше нічого не цікавить. Але, звісно, сьогодні такі часи настали, що все може бути. А звідки у тієї пані Біличенко така книга? поцікавився Петлюра знову.
Книгу їй ще раніше дали на зберігання, то сімейна реліквія. Якийсь вояк, бабця котрого грала у приватному театрі Мархоцького
Марко на мить замислився.
Вояк? перепитав Снігірів.
Так вона мені сказала відповів Швед. Хлопець з її слів небайдужий до театрального мистецтва і намагався у такий спосіб завоювати прихильність актриси, аби допомогла йому влаштуватися на роботу до театру.
Зовсім люди подуріли! не втримався Снігірів. Війна іде, а вони у театрі грати Кому ті театри потрібні сьогодні?
Не скажіть, Борисе Євгеновичу заперечив Марко. Театр може справно служити державі, якщо там гратимуть те, що відповідає державній політиці Он взяти хоча б того ж Шекспіра і його театр
Марко правий, погодився Петлюра. Може, він нехай зосередиться на театрі, раз так вдало там знайомства завів? А інші працюють по інших напрямках?
Теж про це думаю, проказав Снігірів з посмішкою. Марко у нас естет. Так і зробимо, пане головнокомандувачу.
А що каже постраждалий, котрий стеріг приміщення? поцікавився він.
Нічого не каже, пане головнокомандувачу Його вдарили по голові, мало черепа не проломили, він нічого не памятаєвідповів Корневич.
Можна мені до нього? проказав Марко. Хотів би сам розпитати його про все. Бажано просто зараз.
Снігірів похитав головою:
Козак сотні Зубка-Мокієвського, Олексій Трегуб, зараз перебуває у лікарні, під охороною. Можна не поспішати, до ранку він ніде не подінеться.
І все ж таки Пане головнокомандувач Марко подивився на Петлюру, але тут же перевів погляд на генерала-хорунжого Бориса Снігіріва. Перепрошую, як ви сказали, його імя?
Олексій Трегуб.
Треба негайно до лікарні! Швед піднявся на ноги. Пане головнокомандувачу, дозвольте скористатися службовим автомобілем? Це важливо! Шекспіра книгу, яку я переглядав у тієї актриси, дав їй на зберігання саме він, Олексій Трегуб!
От курва промовив Петлюра. Негайно вирушайте! Корневич, забезпечте усе!
Заховати збірку Шекспіра, з якої береш тексти для шифрування в квартирі актриси Ідеально! пробурмотів Снігірів.
Так, він може виявитися більшовицьким агентом, відповів Петлюра. Негайно до лікарні, посилити охорону, Трегуба допитати!
Буде виконано! відповів Снігірів. Марку, поїдете з Корневичем.
За кілька хвилин Швед разом із Корневичем уже їхали нічною вулицею до земської лікарнівеликої блідо-рожевої будівлі, де сьогодні здебільшого лікувалися вояки, хворі на тиф, що косив нещадно, доганяючи тих, кому вдалося вціліти на полі бою. До палати, у якій знаходився Олексій Трегуб, їх провела чергова медсестрадрібна жіночка у білому очіпку, що старанно прикривав її волосся.
Вже пізня година, хворий спить, у нього ж струс мозку, голова розбита! Хлопцю спокій потрібен! Чи не можна вранці оці ваші розмови не встигла доказати вона.
Не можна, відрізав не дуже ввічливо Корневич, прочиняючи двері до палати, у якій спав Трегуб, одночасно демонструючи вартовим свою посвідку.
Увімкніть світло! проказав Корневич до медсестри. А ви, Олексію, бачу, не спите? Піднімайтеся! скомандував Корневич. Той навіть не ворухнувся.
Хлопець сидів на підлозі, біля ліжка, обпершись спиною, якось неприродно розкинувши худі довгі ноги.
Марко, що йшов позаду Корневича і готувався витягнути свою посвідку для вартового, кинувся вперед, до Олексія Трегуба. Клацнув вмикач, кімнату залило світло, і страшна картина виникла перед очима усіх присутніх: до залізного бильця ліжка була привязана саморобна мотузка, сплетена із порваного на смужки простирадла. Корневич не помітив її у темряві. Вона тягнулася вниз, обхоплювала вузлом шию хлопця. Олексій Трегуб був мертвим.
От тобі й маєш тільки й проказав Марко. Вже й посиніти встиг Мабуть, минуло кілька годин
Медсестра налякано заніміла, забилася у куток.
Самогубство? промовив Корневич. Схоже на те Наче сам укоротив собі віку.
Гукнув вартових, аби вийняти тіло Трегуба з петлі.
Не поспішайте! зупинив його Швед. Воно справді нагадує самогубство, але краще тіло оглянути так, як воно є. Чи сам він, чи йому допомогли. Після того витягнемо. Треба гукнути лікаря, сестро, щоб оглянув тіло Маєте такого?
Та ніч на дворі, патологоанатом буде тільки вранці,боязко відказала вона.
Хто сюди входив востаннє і коли? гаркнув Корневич до вартових. Хлопці розгублено мовчали, метикуючи та пригадуючи, як воно було.
Марко тим часом обдивися навкруги. Переступив через ноги покійного Трегуба, заглянув за ліжко. Що ж такого могло статися, що здоровий, молодий парубок накинув собі петлю на шию?
Хлопці, що скажете? Не мовчіть. Хто востаннє тут був? Коли? перепитав Марко вартових. Пригадуйте, пригадуйте, хлопці!
Крім медсестри та якогось офіцера зі ставки головнокомандувача, нікого, проказав один з вартових. Але ми перевіряли документи усіх візитерів, як і було наказано
У мене не перевіряли! зауважив Марко.
Офіцер із ставки? тим часом перепитав Корневич.
Так, він представився, показав свою посвідку, пробув хвилин зо двадцять з покійним, поговорив і вийшов, розповів хлопець.
Представився? Як його звали? Як він виглядав? Швидко! крикнув Корневич. Пригадуйте, роззяви!
Вартові переглянулися між собою.
Ну як виглядав почав один. Ще досить молодий, був одягнутий, як ви, кивнув він на Марка, у френч без погонів.
Корневич просто шаленів.
Звідки ти знаєш, що він був офіцером, якщо погонів не мав?
У посвідці було вказано офіцерський чин здається
Здається йому! крикнув Корневич. Підійшов майже впритул до хлопця. А імя? Імя! Імя памятаєш?
Марко Швед, здається проказав вартовий.
Корневич переглянувся із Марком.
От, чорт! вимовив Марко, повільно ховаючи свою посвідку назад до кишені.
Так точно, офіцера звали Швед Марко. Я ще подумав, що, мабуть, його предком був якийсь швед, якого під Полтавою, тойво у полон узяли
Ееееет! майже простогнав Корневич. Неуки!
Полишмо емоції,проказав Марко, тим часом оглядаючи акуратно складений на стільці одяг Олексія Трегуба. Треба сповістити про смерть підозрюваного головнокомандувачу. Де той лікар подівся?
Раптом Марко щось намацав у нагрудній кишені. Обережно дістав двома пальцями. То був клаптик паперу з поспіхом виведеними на ньому рядками:
Не плач за мною, мила, не заводь,
Як дзвони сповістять у скорбній тиші,
Що хробам оддали вже мою плоть,
Що відійшов я в засвіти гидкіші.
За світ гидотний; я тебе люблю,
Тому волію, щоб мене назавше
Забула ти, ніж мала б од жалю
Всихати, ці рядки мої читавши.
А як згадаєш ти про мене знов
Тоді, коли змішаюся з землею,
Не побивайсяхай твоя любов
Погасне із свідомістю моєю.
Не хочу, щоб великомудрий тлум,
Твою скорботу піднімав на глум.
Що там, Марку? поцікавився Корневич. Що знайшов?
Знову Шекспір Наскільки я розумію, знову сонет розвів Марко руками. Нагадує передсмертну записку, так немов би хлопак наклав на себе руки через нерозділене кохання
* * *
Авто чмихаючи вїхало на подвіря маєтку поміщиці Осавулової.
Чекати «трупного дохтора», як називав патологоанатома поручник Корневич, не стали. Тіло Трегуба перенесли у трупарню.
Сьогодні матимемо безсонну ніч, проговорив Зіновій Корневич до Шведа, вибираючись із автомобіля. От зібралося все докупи! І треба жсаме в той день, коли головнокомандувач приїхав
А по-іншому й не буває,відповів Марко. У всій цій історії мене найбільше турбує, що то за дурня з перебраним, у якого посвідка на моє імя Хто він і чому посвідка саме на моє імя? Будемо розбиратися, зітхнув поручник. Але по всьому видно, Марку, це той, хто вас добре знає. Хлопці,прикрикнув він до вартових, котрі похнюплено сиділи на задньому сидінні,виходьте, голубчики. Заночуєте сьогодні тут, у кімнаті чергового