Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський
Київ викрав ікону Вишгородської Божої Матері
Ліза пробігала поглядом сторінку за сторінкою, помічаючи знайомі слова, вчитуючись в окремі речення і пригадуючи, що не раз чула від Марка про щось подібне.
Та тут на кожній сторінціокрема історія! Історія, що розповідає, як занепадала Україна, батьківщина її чоловіка!
Елізабет перевела дух лише тоді, коли почула, як у залі годинник пробив північ.
Що ж коли Марко повернетьсявона матиме, чим його здивувати.
Вона відклала книгу і стомлено потерла очі.
У дитячій запхинькала Маргарита. Зараз вона її заспокоїть і продовжить читання. Перегорнула ще сторінку, другу
«Як Марко Вишневецький московського царя надурив» впав у очі заголовок.
Марко? Імя як у її Шведа. Цікавий збіг
Маргарита запхинькала голосніше. Книгу довелося відкласти.
Зараз, зараз, донечко! Уже йду, моя люба.
«Мамура!»ніби почула подумки голос Марка. Він так жартома називав її, коли опинявся біля Маргарити першим і встигав заспокоїти донечку раніше.
«Де тій мамурі до нас є діло?»хихикав, цілуючи Маргусю.
Боже як їй не вистачає його зараз! Як хочеться до нього, в міцні обійми!
Перебравши доньку у сухе, Елізабет повернулася до своєї знахідки. Отже
«Як Марко Вишневецький московського царя надурив» знову прочитала вона повільно. Цього разу уголос.
Маргуся запхинькала знову.
Ні, вона таки справді «мамура», якщо не може відкласти цю книгу і дати дитині раду.
Елізабет взяла доньку на руки. Та перестала плакати, наче тільки цього і чекала. Тепер назад не вкладеш Мирне сопіння може бути таким оманливим!
Кинула поглядом на широке подружнє ліжко. О, вона вже знає, як вчинити! Біля неї Марго не плакатиме, а вона спокійно усе прочитає!
Вклала дитину біля себе, розгорнула книгу на потрібній сторінці і почала читати.
Кучерявий почерк давався важко, слова іноді траплялися геть незрозумілі, та Ліза і не думала здаватися, поки не дочитає ту історію до самого кінця
1709 р. Б., село Решетилівка, під Полтавою
Сморід гниття трупів зі сторони Полтави долинав сюди особливо сильно. Полеглих не ховали кілька днів і під палючим сонцем гайвороння дзьобало, а собаки розтягували ту розбухлу плоть, іще більше поширюючи сморід.
Прийшла звістка, що у сплюндрованій Полтаві взялася чума і навіть вода у колодязях перетворилася на трійло.
Тож воду, яку їм приносили, перед тим як пригубити, вони осіняли хресним знаменням.
їх не катували. Навіть не допитували.
На відміну від простих козаків, замкнули у вогкому темному льоху з маленьким продухом-віконцем угорі і залишили до часу у спокої, на воді і черствому хлібі.
Розуміли: дивом вдалося захопити живцем велику рибу, з гетьманських, наближених, тих, хто, міг знати плани самого Мазепи.
Тож позбавити забави свого пулькатого царя не посміли. Стали дочікуватися, поки він повернеться з погоні за Карлом та зрадником Мазепою.
Цар Петро ще з юності пізнав смак страждань тих, кого тортурам піддавав, і не раз власноруч любив катувати.
Мов оживав після того. Бадьорий ходив, збуджений, наче сили у нього нові вливалися. Пив багато, не п'яніючи, дівок сінних гвалтував, яка під руку підвернеться, а то, бувало, й семенівця якого статного чи преображенцябез різниці до статі його мужеської.
Отоді з царем великі розваги всешутейші можна було чинити, а у вдоволеного просити, що забажаєш.
Алексашка Меншиков, царів стольник і улюбленець, попервах завдяки потуранню цим Петровим слабкостям і вибився у люди. Тож і тепер дав наказ: потішити государя після виснажливої погоні.
Дати йому крові полоненої гетьманської старшини, аби власноруч їх мордував.
Решту хлопців не шкодували. Їхню плоть уже другу добу московіти піддавали мислимим і немислимим тортурам, вириваючи розжареними кліщами шкіру разом із м'ясом, підвішуючи на дибі та засікаючи до напівсмерті канчуками, аби потім, геть безпам'ятним, вливати у горлянку пекучу горілку, повертаючи до свідомості для нового пекельного кола тортур.
Що можна було вивідати у простого козака? Він лише виконавець наказів своїх командирів. Тож було ясно: тортурам хлопців піддавали не для того, аби вивідати бодай щось, бо ті нічого таємного чи важливого не знали. То було знущанняцинічне, безжальне, вигадливе, до якого б і Люцифер у пеклі не додумався. Скільки їх тоді, уже після кривавого бою загинулоне злічити, бо й не лічив ніхто. За полонених їх московіти не вважали.
Катували задля тваринної розваги.
Та й із якого дива Петрові посіпаки, котрим посміхнулося здобути вікторію над визнаними першими лицарями Європи, мали бути милостивими до простих козаків, яких завідомо вважали зрадниками?
Від цього ставало ще моторошніше, бо коли отак мордують просте козацтво, що чекало на тих, чиє високе звання та чин видавали багатший одяг, добротні, оздоблені золотом та самоцвітами шаблі, доглянуті чуби та вуса?..
Через віконце-продух кам'яного мішка, у якому їх тримали, було видно клапоть неба вгорі. Звідти надходило свіже, прохолодне нічне повітря і вливалося сяке-таке денне світло. Так вони розуміли, ніч надворі чи день. Без того зовсім би утратили лік останнім відпущеним годинам свого життя.
Інодіусе через те ж віконце-продухдо їхніх вух долітали нелюдські крики катованихостанні козацькі голосні прокльони та жіночі голосіння.
І вони немов застигали, прихилившись до холодної кам'яної стіни, вслухалися у ті звуки мовчки, до крові кусаючи губи.
Один із них, іще молодий, із довгим білявим чубом, виразними блакитними очима і рудуватими вусами, сидів віддалік, під стіною, та усе молився, коли чув ті болючі крики, шепотів «Отче наш» русинською та до Діви Марії латиною, немов замість священика заупокій козацьким душам відправляв.
Його сорочка, колись біла, із панського, тонкого полотна, вишита по коміру та на грудях червоним і чорним, була розірвана, заплямована кров'ю, немов сік отого червоного, багатого вишиття з коміра перетік нижче.
На широких грудях тьмяніла срібна ладанка зі святим ликом.
Сотник Іван Чепуренко підвівся у своєму закутку, накульгуючи, бо був поранений у ногу, підійшов ближче, важко присів біля юнака.
Що то у тебе, Марку? поцікавився, вказуючи на срібну ладанку пальцем. Ти диви, гаспиди, не одібрали! Пустив їм туману якого межи очі, га? А мого натільного хрестикаотого, що Онися дала, зірвали, злодюги кляті. Аж шию подерли, коли ланцюжок обривали.
Його темні карі очі на брудному обличчі гнівно зблиснули.
То лик Icyca Милосердного з Розматинча, відповів той, кого Чепуренко назвав Марком. Матір дали, коли уперше в посольство до короля Карла випроводжали.
Чекай Чепуренко примружив очі, намагаючись у сутіні розгледіти майстерно вигравійовану іконку на ладанці.То тикателик?
Той навіть головою не хитнув.
Як же ти кателик, а служиш козацькому гетьману та вірі православній?
Той зітхнув, спершу бажаючи промовчати, та потім проказав трохи зарізко:
Бог один для усіх. І для русинів, і для поляків, і для шведів. Навіть для московського одоробла, з котрим ми воюємо.
Чепуренко присвиснув.
Одвоювали вже
Той додав спокійніше:
Не одвоювали! Усе тільки починається, пане сотнику, хіба не бачите? І найбільша боротьба наша іще у нас попереду Із Полтавської баталії Московія переможцем вийшла і це їй тільки на укріплення піде. Якщо люд наш розумний і не схилиться під чобіт царя московського, то чекає нас борня страшна і кривава не на один рік.
Марко зітхнув, витер рукою брудне обличчя.
А як цар вчинить із нашими теренами, як із Батурином гетьманськимвинищить одним махом нас усіх, до сьомого коліна? запитав Чепуренко.
Не винищить похитав головою хлопець. Ще не вродилася така сила, аби наш нарід винищила. Бог, пане сотнику, не для краси на небі сидить А щодо роду мого, додав Марко Вишневецький, то так вже сталося, що рід мій, хоч і з русинів, та був окатоличений ще віки тому.
Нічого собізамислився ненадовго Чепуренко. Тебе ж наче, Марку, Вишневецьким зовуть? Скільки доводилося разом нам у гетьманських посольствах бувати, а ніколи не цікавився. Чи не з тих-то знаних Вишневецьких будеш, що царя Дмитрія Рюриковича у Московії колись наставляли та Запорозьку Січ зводили?
Марко похилив голову.
З тих. По материній лінії. Та тільки не вдалося їм русинського царя у Московії твердо поставити. Якби вдалося, Московія сьогодні не в'їдалася 6 нам, як орел у Прометеєву печінку, а була б отою Малоросією, як московіти нас тепер називають. Отак мало би бути по-справедливому.
Чепуренко хмикнув.
Доречне порівняння А печінка та усе за ніч відростає, а орел довбе її та довбе
Помовчав трохи, наче для годиться, та й знову запитав:
А куди ж, Марку, тебе поранено? Сорочка уся подерта та в кривавих плямах, а рани не видать Ніби кулі від тебе самі відскакували
Той відповів без великої охоти:
Чужа кров на сорочці, ворожа.
Ти ж знаєш грецьку й латину? запитав несподівано Чепуренко.
Знаю.
За шведськусам чув. Добре балакаєш. Того тебе й Шведом кличуть?
Хлопець ствердно хитнув головою.
Чепуренко знову ненадовго змовк.
А Марко вдивлявся якийсь час у віконце-продух угорі, ніби виглядав звідти порятунку. У тому віконці виднівся шмат неба, а потім вигулькнув і повний, кривавий місяць.
Жінку, дітей маєш? запитав у Марка Вишневецького Чепуренко.
Маю. Жінку і малолітнього сина
Той ніби не розчув. Безрадісно зітхнув і, теж звівши очі до віконця, проказав:
Кривава повня на небі Найважчето у невіданні свого кінця чекати. Тримають нас тут, немов на витрішки Таки на витрішки, стиха промовив знову. На потіху для їхнього царя ми і приготовані. Був я тоді у Москві, у посольстві з нашим гетьманом, бачив, як Петро лютував та карав стрільців, що сестру його, Софію, посадовити на царство Московське хотіли. А разом із нимине розбираючи ні роду, ні звання, ні чину, усіх, кого вважав причетними до змови. Може, то і справедливо буловорогів допитувати та страчувати. Але на те мають бути справедливі суди, судді і покарання. І государ великодушний, здатний милувати і прощати. А він, московський цар, із нелюдським захватом чинив криваві тортури власними руками, проводячи ночі у катівнях. Був присутній на усіх стратах, що вершилися у столиці над першими вельможами Московії.
Пам'ятаю, як данські посли, із якими він тоді саме загравав, аби союз проти Швеції учинити, розповідали, як здуру вирішили втамувати свою цікавість та самим упевнитися у тому, що у московитських катівнях коїться. Пішли у катівні Преображенського та, обходячи в'язничні будівлі, жахалися видом калюж крові.
Аж коли в одній із тих катівень угледіли самого царя Петра. Мордував когось із сестриних прибічників. Страшний був, розпатланий, очі, казали, палали люттю. У шкіряному фартусі, заляпаному кров'ю. Розповідалиякраз власноручно ламав нещасному ребра залізними кліщами
Голос сотника Чепуренка розійшовся у вологому повітрі льоху ледь розбірливим тихим шепотінням, наче то говорив людським голосом заговорений вуж, а не чоловік.
Не хочеться конати від тортур. Не по-лицарськи це, принизливо знову промовив Чепуренко. Але, напевне, ради іншої, як і надії на порятунок, у нас немає
Не по-лицарськизрадити свій нарід та свого гетьмана. А загинути із честю, пане сотнику, завжди по-лицарськи. Навіть під тортурами. У протилежному кутку, у темряві, на оберемку зіпрілої соломи ворухнувся поранений полковник Косаренко. Простогнав невиразно, влягаючись зручніше, і знову застогнав:Одна біда, навіть люльку не запалиш, усе кляті антихристи повідбирали. Та якщо наші ясновельможні гетьман із королем Карлом таки досягнуть молдавських кордонів та отримають підкріплення від османів, то є надія, що за усіх нас хоч помстяться і надеруть дупи клятим московітам. Нехай колись, не тепер
Не велика то радість, коли за мене, загиблого, колись помстяться, мовив зі свого кута Марко Вишневецький, прозваний Шведом. Та й надія завжди є. Треба вибиратися із цього льоху, панове. Засиділися.
Як? пхекнув Косаренко. Та й не з моїм пораненням. Навіть якби то і було можливим, сам я ні йти, ні бігти не зможу, а вам тягарем бути не хочу. Навколо кляті кацапи. Далеко утечеш? Чи тобі, Марку, сам чорт ворожить?
Той промовчав, кинувши погляд на повний місяць, що якраз почав серпитися у продусі.
Не знаю напевне, Бог а чи чорт відповів якимось глухим, здавленим голосом. Тільки я молився, аби Господь дав нам повні дочекати. Аби нас не повели на тортури раніше, бо тоді я не здатен буду нічого вдіяти. Дочекали. Отже, то Божа сила.
Косаренко звівся і зиркнув у той кінець льоху, звідки чувся голос Марка Вишневецького.
Ти про що, хлопче?
Той лиш якось криво усміхнувся, наче вишкірився. Звівся на рівні ноги. Подивився на Чепуренка.
Північ Пора, промовив твердо. Хочете на волю вийтиперейдіть ближче до сходів і не оглядайтеся, сказав, знімаючи із себе сорочку. Під струменем місячного проміння срібна ладанка зблиснула на грудях холодним спалахом.
Ну? повторив, ніби прогарчав. Чого чекаєте, панове? Часу у нас обмаль.
Ніби зачарований, Чепуренко підвівся і попрямував до полковника Косаренка. Допоміг йому звестися.
Як дасть Бог, вийдемо, промовив Вишневецький. Тримайтеся темряви, рухайтеся уздовж стіни, до коней. Вони тут недалеко припнуті. Праворуч. Ви, пане полковнику, самостійно втримаєтеся у сідлі? звернувся до Косаренка.
Той мовчки, здивований до краю, кивнув.
І що далі нам робити, Шведе? запитав Чепуренко, все більше дивуючись незрозумілій рішучості хлопця. Що ти, синку, замислив? Голіруч проти озброєних до зубів кацапів?
Зовіть охорону, нехай увійдуть мовив Марко. Там побачимо.
Звів погляд угору, до віконця. Місяць у ньому виднівся тоненьким серпом. От-от зникне з поля зору.
Чепуренко піднявся на кілька сходин.
Гей, московські дупи, ану відчиніть, побалакаємо з вами! Негоже з лицарями отак чинити!
Грюкнув ногою щосили по важких дубових дверях льоху. Ще і ще.
З-за дверей почувся благий московський мат.
Потім шурхіт, крики і все затихло.
Увійди, увійди, московська почваро! Мало ми перед тобою згиналися? Увійди! грюкнув у двері Чепуренко знову. За Батурин, тварюко гаспидська, за понищених наших жінок і дітей, за понівечені маєтності наші даш отвіт!
Косаренко стривожено дивився, що витворяє сотник. Тримався непевною рукою за камяну стіну. Він ледве стояв, хоч і кріпився.
Двері льоху із грюкотом відчинилися.
Чепуренко відступив униз, замружився від яскравого світла.
Попереду йшов солдат, тримаючи у руках смоляник. За нимщось височенне і незграбне, зігнуте у три погибелі, немов йому скрутило живіт.
Косаренко ковтнув слину.
Той, що увійшов, випростався. Довготелесий, із круглим обличчям і знавіснілим поглядом.
За ним іще кількау військових строях.
На колени перед государем, псы, шкуры продажные! почувся з-за спини Петра надривний голос. Власник того тонкого, майже бабського голосу виступив уперед, зиркнув у темряву, освічуючи смоляником простір льоху, а разом із тимбліді обличчя полковника Косаренка і сотника Чепуренка. Завтра вы будете выть на дыбе, прося пощады у великого государя Петра! заверещав він знову.
Тільки завтра? крекнув болісно Косаренко. Навіщо ж тягнути? Чи цар московський аж настільки притомився, полтавських бабів ґвалтуючи та заливаючи горілкою сліпні, що не здатен сьогодні із нами управитися?
На колени, голота малороссийская! знову заверещав царів ад'ютант.
Что ты сказал? заревів і собі цар Петро. Что ты, пес поганый, вымолвить посмел?
Він широко ступив уперед, до Косаренка і Чепуренка, із силою відштовхуючи убік свого ад'ютанта.
Шкуру содрать с живого!
Охорона кинулася вслід за царем, присвічуючи смоляниками. Та раптом цар Петро зупинився, наче вкопаний. Застиг, як статуя.
І без того пулькаті очі його ще більше округлилися, обличчя сіпнулося і у погляді майнув непереборний жах.
Просто перед ним, у глибині льоху, освітленому тремтячим полум'ям смоляників, стояв здоровенний вовк.
Його очі тьмяно зблиснули червоним. Він загарчав і, стрімко подавшись уперед, кинувся просто на московського царя.