Повалив його із ніг, вдаривши лапою, стрибнув на царевого ад'ютанта, уп'явся йому в горло, метнувся до вояка, що тримав смоляник
Косаренко і Чепуренко, прилиплі до стіни, з жахом спостерігали цю блискавичну атаку розлюченого звіра.
Петро загорлав від жаху і болю. І цей крик привів до тями обох полонених.
Раптом настала мертва тиша. І непроглядна темрява наповнила собою льох. Чепуренко навпомацки намацав сходи ногою, звалив на себе полковника, поспіхом поволік того до виходу.
Озирнувся вже угоріу льоху все немов завмерло.
Дикий звіру льоху, струмені крові у повітрі, вогонь смоляниківі той перетворився на яскраву застиглу пляму
Матір Божа прошепотів Чепуренко і зробив крок у густу темряву надворі. Із полковником на плечах, уздовж стіни, як казав Марко, став пробиратися задвірками до стайні.
Ні охорони, ні душі
Навпомацки відв'язавши коней, Чепуренко всадовив на одного Косаренка.
Триматиметеся, пане полковнику?
Той кивну в, хитнувся але втримався у сідлі.
Триматимусь.
Мусите! проказав сотник Чепуренко.
Роззирнувся, вскочив і собі у сідло.
Коні самі, наче ними керувала невидима сила, поволі зі своїми вершниками вийшли зі стайні, а ті, пригинаючись під віттям дерев, дивувалися такій темряві, хоч ще якусь мить тому самі бачили на небі кривавий повний місяць, і вже скоро нечутно вибралися із обійстя.
Благополучно виїхали за село.
Чепуренко вгледівся знову і аж занімів: позаду було усе так, як і мало бути: багаття, біля яких сиділи московіти, спалахами освічували принишклі, поблідлі хати Решетилівки.
Там, за стіною темряви, що відділяла їх від ворога, у світлі багать починався рух.
Помчали, пане полковнику. Помчали, щодуху! проказав Чепуренко.
А як же Марко Швед? жадібно ковтнувши нічного повітря, запитав Косаренко.
Іван Чепуренко глянув угору. Темрява ніби розчинилася сама у собі. Місяць уповні над їхніми головами встиг доплисти далі, аж за середину зоряного неба
Наша поміч Марку не знадобиться Він сам Чепуренко напнув стремена. Скажіть мені, пане полковнику, ви теж то бачили, чи мені привиділося?
Косаренко цокнув до коня. Перехрестився.
Привиділося. Нам обом. Рушаймо!
За короткий час силуети вершників розтанули за деревами, що обрамляли шлях і зникли у нічному полі.
За ними продовжувала куритися у згарищах полтавська земля, важко здіймаючи набрякле від крові і мертвих козацьких тіл своє темне лоно.
У селі біля освітлених хат наче все ожило: зчинилася метушня, почулися крики, лайка
Зайшлися гавкотом собаки. Захлинулися жалібним скавулінням.
Ще за якусь мить шляхом промчав кінь із припалим до його шиї вершником. Кінь ніс його услід за тими двома. У поле. Під рятівний омофор червневої ночі.
У холодному льоху розплющив банькаті очі цар Петро. Закашлявсямереживний аглицький шалик перетягнув тонку шию.
Йому допомогли підвестися, та він із люттю відштовхнув тих, хто насмілився подати йому, як немічному, руку.
Видер смоляник, присвітив, вихоплюючи із темряви розтерзані тіла ад'ютанта та солдата із охорони.
Что это было? заревів. Мацнув себе рукою, відчувши пекучий біль.
Петру поталанило більше. Вовча лапа пройшлася спереду, роздерши мереживний шалик, сукно та шкіряну перев'язь, черкнула по грудях, зоставивши від кігтів червоний слід.
Что это было, я спрашиваю? заревів знову у темряву льоху. Где пленные казаки? Почему держали без надлежащей охраны? Откуда волк взялся?
Они из старшины козацкой были. Держали их, великий государь, неприкосновенно, для тебя, дабы сам ты их допросил, как пожелаешь, боязко промовив котрийсь із офіцерів і поспіхом наказав прибрати з-перед царевих очей розтерзані скривавлені тіла.
Петро вертів безумним від люті і нерозуміння поглядом, заглядав у всі закутки льоху, присвічуючи собі смоляником.
Не иначе, великий государь, один из этих казаков несміливо проказав офіцер, коли тіла винесли.
ЧТО? Петро повернувся до нього, випростався на повний зріст, відкидаючи важку довгу тінь.
Был ведьмаком, характерником проказав той зовсім тихо, ніби сам подивувався, що насмілився вимовити уголос подібну нісенітницю царю. Шведы таких еще ульфхендарами именуют. Полнолуние, государь, сегодня. Не иначе, как потому он волком и обратился
Что сие значит? Что за бабьи сказки ты мне сказываешь? закричав Петро, крутячи головою навсібіч. Какой еще ульфхендар? вступив чоботом у свіжу, ще теплу кров. Каким таким характерником? На кол тебя, собаку, посажу, сам завоешь волком!
Переступив калюжу крові, присвітив смоляником, люто зиркнув собі під ноги.
На холодній земляній долівці лежала розірвана козацька сорочка. Із тонкого, панського, білого полотна. Зібгана жужмом. Вишита червоним і чорним. Наче запеченою кровю
Ліза отертіло дивилася на книгу, немов та раптом ожила у її руках і заговорила людським голосом
Марко Вишневецький на прізвисько Швед!
Ні таких збігів бути не може!
І якщо вона справді усе із того прочитаного правильно зрозуміла, якщо усе переклала вірно
Елізабет підвелася. Глипнувши на маленьку доньку, підійшла до шафи. Витягнула шухляду, у якій зберігала свої прикраси та ще мамині дорогоцінності.
Розматинча Та це ж Тарноруда! Та сама Тарноруда!
Відкинула вічко різьбленої зі слонової кості скриньки.
Він залишав її для Елізабет, коли їхав із черговою місією. Мовляв, нехай лежить вдома, біля неї, то йому спокійніше на чужині буде.
Ось вона, на згортку зеленого оксамиту, срібна Маркова ладанка, давня, подарована йому ще у дитинстві батьком.
Лик Ісуса Милосердного із Тарноруди-Розматинча
1929 рік, британська субмарина «Леслі»,
нейтральні води Тихого океану.
За три роки до того
Білий, непроглядний туман перед очима. Липкий і рухомий, він все накочується і накочується хвиля за хвилею, встеляючи свідомість. Це заважає сконцентруватися, вхопитися навіть за найпростішу думку, що миготливою зорею спалахує і гасне у нетрях спантеличеного, запаленого розуму.
Важко видихати
Власне, він і вдихнути нормально не може: хтось наче розпалив багаття у його легеняхпекучий біль стає відчутнішим, гострішим, майже нестерпним. Ох, як же болить! А білий туман поволі наповнює його зсередини, хлюпає у ньому, як молоко у чашці, розливається, поступово змінюючи свій колір із заспокійливо-білого на криваво-червоний, і знову огортає білим непроглядним маревом
Той біль тоне у какофонії нестерпно голосних звуківхтось грає на старому розладнаному роялі. Просто у самі вуха. Акорд за акордом. Голосно. Різко і боляче хтось бє по клавішах
День. Ніч. Тінь.
Плащ. Ніж. Рінь.
Де починається день,
Мов життя молоде,
Зійде сонця гірлянда
Слова видавалися знайомими. Мелодія била акордами просто в мозок
Ні, то не акорди. То біль. То і є біль. То він так звучить, думається йому, наче важкі, різкі акорди, наче хтось, хто у житті ніколи не сідав за цей інструмент, невміло лупить пальцями по клавішах
День. Ніч. Тінь.
Плащ. Ніж. Рінь
То йому так болить, що у голові змішуються звуки, рими і відчуття, і відчуття перетворюються на звуки. То йому так зле, що перед очиманепроглядний білий, липкий туман
За якусь мить туман розсіюється, і тепер Марко усвідомлює: він знову сидить із покійним Петлюрою у паризькому «Бульоні», що на вулиці Расіна. Головнокомандувач щось говорить. Ворушить нечутно блідими губами. На змарнілому обличчі тривога і печаль.
Марко напружив усі внутрішні відчуття, аби розібратиПетлюра каже щось важливе. Але Швед не може вловити жодного слова.
«Треба читати по губах! майнула важка запізніла думка. Треба його порятувати!» Адже зараз, за якусь мить вони вийдуть із ресторації і Петлюра загине
Наступної миті Марко відчув, як війнуло прохолодою. Так, ніби повітря навколо нього почало рухатися. І сповільненою, аж надто сповільненою ходою повз них із Головнокомандувачем пройшов якийсь чоловік у білій робі Шварцбард!
Стій! Стій! Ти не вистрілиш цього разу!
Та незнайомець не зважає, озирається і вихоплює зброю.
«Ще є шанс це зупинити!»крутиться у голові запізніла думка, та руки наче не свої, ними не поворухнути
Куля вилітає із дула револьвера, за нею інша
Усе, що може Маркоце відштовхнути Головного Отамана, закрити собою.
Він чує, як один за одним гримлять постріли, відчуває, як кулі безжально впиваються у тіло
Він кидає поглядом собі на груди: біла тканина сорочки стає червоною від крові. Його крові
Пане Отамане шепоче Марко, чіпляючись рукою за плече Петлюри:Пане Отамане, то нічого Головне, що ви Ви живий! Головневи
Він бачить в очах Головнокомандувача батьківське тепло. Петлюра хитає головою.
Hi нарешті Марко розбирає його тихий голос. Ні. То ти мусиш жити далі, Марку. Я вже своє То ти
Марево зникає, тиша знову наповнюється звуками живих голосів. До Шведової свідомості долітають тільки уривки слів. Якою ж то мовою? Він розібрав англійську.
Здається, він марить
Містере Флемінг, я дав йому морфій, це полегшить страждання, не так болітиме.
Я знаю, як діє морфій. Введіть йому щось, що підтримає, а не тільки знеболить Не дайте, аби він помер.
Робимо усе можливе, містере Флемінг, але надії мало Дуже багато втратив крові.
Не розказуйте мені мандрони, він ще й не через таке проходив. Якби він мав померти, то не дожив би до цієї миті, а віддав би душу Богові ще тоді, як ми його доправляли сюди. Зрештою, чому я вас маю умовляти?
Містере Флемінг, лікар тут я. А ви
Саме тому я і повторюю вам: ви повинні його врятувати. У Лондоні на нього чекають дружина і маленька донька. Ви це розумієте?
Усе в руках Божих Він дуже слабкий.
Не треба мені повторювати, що він слабкий чи що втратив багато крові. Я сам це знаю! Просто врятуйте його! Зробіть усе можливе і неможливе!
* * *
Господи, чого він так репетує? Біль, здається, вщух, наче розчинився теплом по зболілому тілу, уже не бє у вуха важкими акордами. Але хто це так свариться? Такий знайомий голос
Здається, він приходить до тями, містере Флемінг.
Якого дідька ви мені це говорите? Робіть щось! Робіть, трясця вашій матері!
Лізо
Що він сказав?
Наче вимовив жіноче імя
Так, відійдіть, дайте
Ідіть до біса! Алексе! Ви мене чуєте? Відкрийте очі! Приходьте до тями!
Швед відчув, як затремтіли його повіки, і за мить світло різонуло по зіницях.
Живий Живий! Алексе, ви живий! Ну! Зволожте йому губи зовсім трохи води!
Швед повільно відкрив очі, світло вже не різало зіниці, а каламутні силуети поступово набрали чітких обрисів.
Слава Богу!
Марко важко ковтнув, облизав пересохлі губихтось торкнувся їх приємною прохолодною вологою. Швед обвів поглядом обличчя людей, що схилилися над ним.
Що зі мною? Де я? вимовив, докладаючи зусиль, бо кожен звук давався йому важко; захлинувся повітрям, закашлявся.
Вітаю, мій друже! Із поверненням! чийсь знайомий життєрадісний голос, що донедавна був різким і сердитим, пролунав тепер мяко, підбадьорливо, привітно:3 поверненням, містере Мак-Міллан! Можна сказати, ви повернулися із того світу.
Де Я?
Алексе, не тривожтеся, із вами все в порядку! Ви у безпеці, на британському підводному човні. Ви серед друзів. Це я, Ян Флемінг. Упізнаєте?
Швед ледве сфокусував погляд на його обличчі.
Так Яне, впізнаю Але мені дуже зле
Звісно, містер Файєнс вас у буквальному сенсі із того світу повернув! Він прооперував ваше плече, дістав кулю, влив вам кров! радісно проказав Флемінг. На щастя, тут є усе необхідне, це ж британський підводний човен! звів він руки угору. Тільки уявіть собі! Ми з вами наче в романі Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою»! Ви і я!
Йому не можна багато розмовляти, небезпека ще не минула Пане Флемінг! Ідіть звідси, заради Бога! майже благально проказав лікар Файєнс, вже немолодий чоловік у респектабельних окулярах із черепаховою оправою.
Як я тут опинився? простогнав Марко.
О-о-о То було феєрично! поспіхом відповів Флемінг. Алексе, через вас я був змушений пересваритися тут з усіма! нервово розсміявся він. Я посилав містера Файєнса до біса, а він мене самі чули. Тож ви мені винні, друже! Мусите тепер одужати!
Шведових губ торкнулася слабка посмішка, що за мить перетворилася у стогін.
А то оці ескулапи, поки ми маневрували між Сингапуром і Рангуном, списали вас, було, з рахунків продовжував Флемінг. Дідько Навіть не знаю, чого б мені хотілося більшепобачити підводний світ чи всю оту красу нагорі То ж колиска людської цивілізації!
Що? прошепотів Марко.
Ну, якщо? Рангун!
Лікар Файєнс, який мовчки спостерігав за цією емоційною сценою, лише похитав головою.
Що Що зі мною трапилося? слабким голосом перепитав Марко.
Вас поранили. Памятаєте? нарешті допетрав Флемінг, про що запитує Марко. Ви стікали кровю, коли я знайшов вас у підвалі клубу леді Чеддерс
А Сибілла?
Сибілла мертва, друже. Її застрелили. То просто неймовірно, що вам вдалося вижити. То були профі.
А-а-а хотів засміятися Швед, але замість сміху із горла вирвався тільки стогін, що перейшов у кашель. Якби то були профі я 6 із вами уже не розмовляв.
Здається, перед тим, як втратити свідомість, ви спромоглися застрелити одного і поранити двох Там ще була мертва якась жінка окрім Сибілли
Так пригадую.
Швед знову похлинувся повітрям, закашлявся.
Тепер пригадую Леді Чеддерс застрелила Воскресенська, чекістка Марко стулив повіки. Важко вдихнув повітря і знову розплющив очі.
Що ви сказали? Флемінг збентежено подивився на Марка.
Якщо леді Чеддерс мертва, то її застрелила Воскресенська, важко вимовляючи слова, прошепотів Марко. А документи папка Семпілл
Не хвилюйтеся, мій друже! проказав Ян. Папка у мене, вона була у вас за поясом
У вас а-а-а добре
А ще я прихопив із готелю віяло із кинджалом Ну, те, яке ви для Елізабет І книгу «Мистецтво війни».
Майте совість, пане Флемінг! втрутився нарешті лікар Файєнс.
Увесь цей час, знаючи емоційність Яна Флемінга, він намагався стриматися, але професійний обовязок і обурення поведінкою цього молодого нахаби взяли своє.Та що ж це таке, містере Флемінг, дайте ж пораненому відпочити! Ви змушуєте його напружуватися і він втрачає такі необхідні для відновлення сили.
Та ідіть ви тільки відмахнувся Ян, уже не дбаючи про власну коректність. Я маю впевнитися, що із містером Мак-Мілланом усе добре!
Містере Флемінг, він потім усе вам розповість.
Чорти би вас ухопили, коли потім? Ви що, не розумієте?..
Яне я розповім пізніше. Сил немає,простогнав Марко. Куди я подінуся з підводного човна?..
Ну, добре Флемінг розчаровано зітхнув. Я зайду до вас увечері, відпочивайте!
Потиснув слабку Маркову руку і майже слухняно повернувся, попрямував до дверей. Та вже біля самих дверей знову обернувся і в два кроки опинився біля Шведового ліжка.
І вас не цікавить, як усе було? Не запитаєте, як ви тут опинилися? скоромовкою проказав він.
Як? ледве вимовив Швед.
Ваш друг, Бендер, передчуваючи біду саме він розповів мені, що ви могли піти до Сибілли після усього, що він вам розповів про неїтак він сказав. Вже за пятнадцять хвилин ми були біля клубу леді Чеддерс. Там стояв наш припаркований «Форд», тож я далі не вагався А звук пострілів, що долинув із підвалу, переконав мене, що ви, мій друже, у халепі.
А-а-а У темряві я прийняв вас із Бендером за чекістів, Яне, простогнав Марко. А далі що?
А далі ми із Бендером винесли вас, поклали в авто і гайда до Морланда, в британське посольство. Даліусе Морланд! Саме він продезінфікував вашу рану і зробив перевязку, вилаявши нас, що ми, бевзі, не спромоглися того зробити раніше. Іще сказав, що китайці знімуть бучу. Їм тепер тільки привід дай Тож поки виглядає так, що усе можна звалити на Москвунам треба звалювати із Харбіна. Нехай вважають, що у совєтів геть дах зірвало. Власне, побачивши мертву Сибіллу та папку із компроматом на Семпілла, я зрозумів, що нас у Харбіні нічого особливо вже і не тримає