Перукарня навпроти крамнички, в якій орудував майстер-китаєць, що ні в зуб ногою не знав російської, повеселила Марка своєю російськомовною вивіскою «Режем головы на все фасоны».
Повернувшись до готелю, Марко зачинився у номері. До приходу Флемінга залишалося години три. Швед дістав свій арсенал. Із вогнепальної зброї він мав перевіреного «Веблі-Скотта» та маленького браунінга. Сьогодні візьме із собою саме його, геть непомітного під елегантним костюмом. Далі, під штаниною, за спеціальним ремінцем він приховає складний швейцарський ніж нової моделі, лезо якого легко викидається одним енергійним порухом руки. Білий хрестик на червоному тлі нагадав йому той, старий, колись подарований дядьком Альбером. Він пройшов із ним Велику війну, бій під Крутами та памятні події 1919-го й 1928-го. Залишив його Елізабет у Парижі, разом зі срібною батьківською ладанкою із зображенням Ісуса Милосердного Тарнорудського
Зрештою, чи будуть його обшукувати у клубі леді Чеддерс? Він британський журналіст, що нудьгує у чужому місті далеко від батьківщини
Перевіривши усе для виходу, Марко пройшов до ванної кімнати, відкрутив кран.
У задумі спостерігав, як вода наповнює ванну. Пригадалася їхня перша з Елізабет ніч у варшавському «Брістолі». Її боязка втеча до ванної кімнати, ніжна шкіра, хвилі волосся, тендітні плечі, що виглядали з пухкої ароматної піни, її жадане оголене тіло, яке він уперше обійняв, коли опинився поряд, у мармуровій купальні
Струсонув головою, проганяючи солодкі спогади. Роздягнувся, занурився у гарячу воду.
Сьогодні у нього відповідальний вечір. Знайомство з леді Чеддерс або складеться, або ні Для такої ролі краще б згодився юний Флемінг: здається, жінкиповітря, яким він дихає. Але через його юність (юність, аякже) контора вважає, що не може поки що покладатися сповна на Флемінгові таланти, не може ризикувати Тому його роль у Харбініроль спостерігача, асистента, не більше.
Ян добре це усвідомлює й особливо не переймається. У нього попереду ціле життя, як він сам каже.
Для Шведа ж це можливість, шанс зачепитися і утвердитися у МІ-6. Можливість подальшої успішної карєри у С.І.С. Тож якщо все пройде гладенько
Йому, Маркові, потрібно будь що роздобути залізні докази причетності Вільяма Семпілла до злиття військових секретів японцям. Докази, проти яких не встоїть жодне покровительство Віндзорів, жодне їх протегування. По суті, потрібні докази, які б стали незаперечними для остаточного й обґрунтованого звинувачення цілого англійського лорда у державній зраді!
Такою інформацією, без сумніву, володіє одна із його колишніх протеже Сибілла Чеддерс. Скільки піде часу на те, аби витягнути їх із неї?
Марко затримав подих і занурився у воду з головою. Так краще думалося
* * *
Отже капітан Вільям Френсіс Форбс Семпілл. Англійський лорд. Недоторканний. Невразливий
Військовий льотчик, представник британської військової місії у Японії, знаний фахівець своєї справи, славний англієць, що навчив японських союзників садити літаки на авіаносці із палубою завбільшки із поштову марку.
У 1921 році Семпілл раптом почав активно лобіювати ідею британсько-японської військово-технічної співпраці. Ідея знайшла схвалення у державного і військового керівництва обох сторін, тож її автор одразу запропонував свої послуги. Взявся допомагати в організації майбутніх військово-повітряних сил Японії, навчанні персоналу на британський манір.
У Британії тому ніхто особливо не дивувався і не протистояв, бо повоєнна державна політика замирення передбачала плодити військові союзи, а не потенційних ворогів.
А Семпілл не марнував часу, неофіційно протягнувши ще одну, на перший погляд цілком вигідну для Англії оборудку. Японцям було запропоновано придбати досить велику кількість старих британських літаків для подальшого їх ліцензійного виробництва. По правді сказати, Вільям Семпілл сплавив під цей шумок японцям чимало старої британської авіатехніки, яка, однак, була у чудовому стані, хоч і часів Великої війни.
Одним із таких апаратів став двомісний навчально-тренувальний літак «Avro 504», розроблений ще у 1913 році.
Протягом 1921 року Японський флот не поскупився і закупив у Великої Британії три десятки легендарних літаків «Avro 504», двадцять із яких були в «сухопутному» виконанні версії «Avro 504К».
У експортному виконанні модель отримала індекс «Avro 504L». До того ж решта десять машин були оснащені двопоплавковими шасі «Avro 504S».
Літаки були надійні, прості в пілотуванні й ідеальні для подальшого успішного навчального процесу майбутніх японських льотчиків. До того ж поважний вік літака «Avro 504» не грав істотної ролі, а японські авіатори отримали ідеальний плацдарм для подальшого навчання і тренувань
* * *
Повітря закінчувалося. Марко відчув, як напружилися мязи грудної кліткилегені волали про ковток повітря. Він виринув із води. Сів, відкинувшись на зручну боковину ванни. У голові і далі речення за реченням крутилося те, що він прочитав ще у Лондоні, у наданому йому досьє на Семпілла.
* * *
Що там далі?
Командування японського флоту не вдовольнилося придбанням тридцяти британських літальних апаратів.
Щойно прибулі з Англії літаки пройшли випробування, японцями практично одразу було прийняте рішення про їх подальше ліцензійне виробництво.
Навчально-тренувальні літаки «Avro 504» виявилися настільки вдалими, що в 1928 році японці вирішили здійснити докорінну модернізацію англійської машини на військово-морському арсеналі в Йокосукі.
Та все ж добротні і надійні британські машини мали один суттєвий недолікбули оснащені важким і громіздким двигуном водяного охолодження «Benz» потужністю 130 кінських сил, що виявився надзвичайно складним в обслуговуванні. Тож коли в Англії конструктори оголосили про створення нової, вдосконаленої моделі «Avro 504N», це вдало збіглося з насущними потребами японського флоту. І Семпілл знову опинився при справі.
До того часу він уже завершив свою місію у Японії і повернувся до Британії, однак «консультування» японських колег не покинув. Отут він, зливаючи японцям секретну інформацію про нові розробки двигунів, літаків та бомб, вперше офіційно потрапив у поле зору британських спецслужб. Відтоді секції МІ-5 та МІ-6 час від часу офіційно висловлювали свої підозри у шпигунстві Семпілла на користь японців.
Однак звязки із королівською родиною до цього часу забезпечували йому повну недоторканність. Та й твердих доказів спецслужбам бракувало.
* * *
Марко намилив голову, розтер по волоссю пахучу піну і знову занурився у воду.
Пригадалося: у його далекому камянецькому дитинстві, коли був зовсім хлопям, отак йому намилювала кучері мама. Піна щипала очі й потрапляла до носа, та він мужньо терпів, бо негоже козаку вередувати, а потім у здоровенній деревяній бочці, встеленій білим полотном, пірнав із головою і виринав. За вухом стирчав пагінець чебрецю, у волоссі заплуталася пелюстка румянку чи зелений листочок любистку.
Вода пахуча, настояна на подільських травах А мама стояла вже поряд, із вишитим здоровенним рушником напоготові.
Усе, Маркусю, вилазь, досить купатися, вода охолола! примовляла вона.
Тепер заплющуйте очі!
Мама приставляла до бочки ослінчик, слухняно, поки він вилазив, стуляла повіки та розгортала рушник, наче відгороджувалася від Марка, а він загортався у нього, як голубець у капустяне листя.
Ма, а навіщо ви оте зілля у воду вкидаєте? поцікавився якось.
Пані Ганна усміхалася, гладила біляві кучерики. Вона любила їх, бо ті кучерики робили її Марка схожим на янголят зі старої ікони. Вибирала листочки та пелюстки з його волосся.
Румянокщоб ти був вродливим, Маркусю, чебрецьщоб ріс здоровим. А любистокщоб тебе дівчата любили.
Потім, коли із Елізабет перебралися до Парижа, вона полюбила мити йому голову, і робила це так само, як мама. Тільки уже без румянку, чебрецю і любистку
Зате, поки Ліза намилювала його волосся, він тулився щокою до її великого твердого живота, що наче барабан вібрував під вологою тканиною просторої домашньої сукні.
О-о-о! Зарухалося, зарухалося Дитятко зарухалося! Маркусю, ти відчув?
Він розстібав кілька ґудзиків і цілував її живіт, туди, де било ніжкою чи кулачком непосидюще їхнє дитя
Усі ці спогади, думки розхолоджували, змушували сумувати за домом, за Лізою, за Маргаритою. А поміж тим він далеко від них. Майже на краю світу. У чужому гамірному місті, назва якому Харбін.
Харбін чи новий, залюднений Вавилон
* * *
У вісімнадцятому, рятуючись від більшовицького перевороту, нестримним потоком до Харбіна через Владивосток почали прибувати російські купці, промисловці, власники давніх дворянських родів та великих капіталів.
За нимиіноземні підприємці, банкіри, комерсанти та звісно, війська союзників.
Критична маса останніх скоро заповнила Харбін по вінця.
Спочатку прибули японці та китайці. Слідом за ними, у жовтні,англійці та французи. За кілька тижнівіталійці. А наостанокамериканці. Облаштовували тут свої командні пункти, тилові служби й окремі частини та рухалися далі, у глиб Далекого Сходу.
Такого розмаїття військових строїв, розпізнавальних знаків, погонів, головних уборів та видів зброї усіх армій світу Харбін ще не бачив.
День за днем, рік за роком той, новітній Вавилон-Харбін почав змішувати у собі народності, племена і раси. На його вулицях замайоріли різнокольорові штандарти іноземних держав, залунало різнобарвя мов. На столиках вуличних міняйл уздовж вулиць Мостової та Новгородньої задзвеніли срібні мексиканські долари, японські ієни та китайські ляни, а для найбільш поважних клієнтів зашелестіли банкноти твердої європейської та американської валюти
Забилися на вітрі червоні прапорці та вимпели, якими китайці-міняли позначали місцезнаходження своєї гільдії. Шум, гамір, щодня новий курс та чиясь трагедіязбанкрутів!
Кожен іноземний уряд вважав за необхідне помітити тут собі територіювідкрити на цьому клапті землі представництво банку, автомобільної фірми чи страхової компанії та, звичайно, власне консульство, яке представляло його інтереси: британське, французьке, Сполучених Штатів Америки, японське, німецьке, датське, нідерландське, польське, бельгійське, шведське, чехословацьке, португальське та, звичайно, совєтськеусього їх було шістнадцять.
Здавалося, увесь світ збожеволів, направляючихто більшедо Харбіна свої армії, людські, цивільні ресурси, техніку та капітали.
Харбін став настільки інтернаціональним, що спочатку російський імперський триколор, а потім і більшовицький червоний стяг раптом якось зблякли, загубилися серед того розмаїття прапорів інших держав, а російська мова навіть із приходом сюди більшовиків залишалася «однією з». Хоча росіяниі представники білого руху, і більшовикиусе ще вважали Харбін виключно «своїм», до двадцять девятого ця ілюзія знівелювалася майже повністю. Тепер уже і самі місцеві більшовики, і біла еміграція з більшою повагою ставилися до іноземних штандартів, ніж до власних.
У всій цій суміші політики, бізнесу, пристрастей, афер та інтересів головною життєвою артерією, що мала виключне значення для усіх без винятку, слугувала так звана КВЖДКитайская Восточная железная дорога.
На час прибуття до Харбіна Марка ситуація на Китайській Східній залізниці перейшла у стадію напруження. Хаос вавилонського стовпотворіння та вакханалія з грошовими знаками були, як виявилось, тільки початком.
Тоді, на додачу до решти нікчемних, знецінених «романовських», «керенок», «хорваток» «сибірок» та семенівських «голубків» у червні двадцятого в обігу емісією в мільйони рублів зявилися ще й владивостокські «буферки», підтримані лівою комуністичною харбінською газетою «Впєрьод!». Це була вже відверта більшовицька провокація, що вилилася у страйк працівників залізниці.
До більшовицького перевороту КВЖД працювала на російському рублі. Проблеми почалися, звісно, із падінням його вартості, кризою «керенок» та колчаківських грошей.
Почалися протести робітників, які відмовлялися отримувати зарплатню у нікчемних папірцях.
Російська валюта покотилася у прірву. І хоч срібло та золото царських часів, як і місцеві китайські даяни, все ще цінувалися, скоро, вже до кінця двадцять четвертого року, на залізниці приймати срібняки припинили, а від золотого рубля залишилася лише умовна назва. Правда, совєтська сторонанікуди подітисяпогодилася на цей умовний «золотой рубль».
Та одночасно із такою вимушеною поступливістю совєтами тільки й вигадувалося, як би роздратувати китайських партнерів ще більше та внести напруження у роботу залізниці.
Тим часом Нанкінський та Мукденський уряди так само дедалі менше задовольняло спільне із більшовиками управління Китайською Східною залізницею і все більше хвилювало відновлення власної частини суверенітету на КВЖД.
Залізниця, що була джерелом процвітання краю, перетворилася на предмет змагань та чварів.
Вавилонське болото відчувало неминуче, бухтіло, погрожуючи справжнім катаклізмом, а місто вперто продовжувало жити своїм безтурботним життям, хоч за хмарами, що збиралися над Харбіном, не слідкував тільки сліпий.
На тлі тих чвар, провокацій і передчуття грядущої біди не збавляли обертів хіба що борделі, маючи зиск з усього й усіх
* * *
Вода у ванні із дзюрчанням зійшла. Стоячи перед дзеркалом та голячи відрослу рудувату щетину, Марко роздумував далі
Нанкінський, Мукденський уряди, британці, американці, совєти
А що ж українці?
Він мусить виправдати сподівання на той зиск, який українська спільнота може отримати із усього цього харбінського бухтіння.
* * *
Як все воно було?
У 1929-му в Парижі Марко уперше особисто зустрівся із полковником Євгеном Коновальцем. Про необхідність зустрічі із ним у своєму короткому, наспіх складеному листі Шведові написав Всеволод Змієнкоще той конспіролог.
Сповістив, що полковник Коновалець прибуде до Парижу і має для нього важливу інформацію.
Та хіба Коновалець потребував будь-яких рекомендацій чи представлень? Маркові неодноразово доводилося чути про геройство полковника, про те, як Січові Стрільці під його командуванням вкрили себе славою під час борні у Києві, на Щекавиці, коли добивали рештки антиукраїнського заколоту.
Швед тоді ледь очуняв після свого важкого поранення під Крутами.
Ще й піднятися з ліжка нормально не міг, але від тієї новини, що промосковських заколотників із «Арсеналу» вибито, йому наче сил додалося. Розпитував мало не цілу годину, як усе було, і очі палали вогнем, а серце калатало від радості.
Пригадував, у 1918-му бої під «Арсеналом» у Києві велися від самого 29 січня. У той час Марко разом із побратимами вже добре окопалися під Крутами. Так-сяк розігріту багаттям мерзлу землю роздовбали під шанці і тепер сиділи у тих холодних, наче могили, окопах, відстрілюючись проти обпоєної «балтійським чайком» муравйовської наволочі, що хвиля за хвилею рухалася на них. Суміш спирту та кокаїну на кінчику багнета пробуджувала у них справжніх звірів.
Запамяталося (колись у француза Боплана вичитав), що сотня козаків, маючи за прикриття звязані вози та викопані поміж них шанцімогла із успіхом вистояти у бою проти тисячі татар. І він по-юначому захоплено, із шаленою вірою у ті військові козацькі хитрощі, казав побратимам:
Вистоїмо, товариство! Замість возів у нас панцерник! А шанці ми собі викопали на славу, тож ніяка московська мерзота нас не вибє звідси!
Йому вірили, бо ж він пройшов Велику війну і добре знав, що таке справжній бій
Для штурму «Арсеналу» наявних у Києві військ УНР було замало. І лише коли 2 лютого до Києва з фронту повернувся славетний Гайдамацький кіш Слобідської України, яким командував Симон Петлюра, вдалося ситуацію переламати. Українські війська розділилися на три колони. Перша, головна колона складалася із петлюрівських червоних гайдамаків. Саме вона мала увірватися до «Арсеналу» і завдати потужного нищівного удару по заколотниках.
Друга колона, до якої увійшов кінний полк імені Костя Гордієнка, мала наступати на «Арсенал» зі свого боку.
Третя, що складалася з куреня чорних гайдамаків, залишків полку імені Петра Дорошенка та сотні Січових Стрільців Коновальця, мала визволити з облоги казарми полку імені Богдана Хмельницького, що розташовувалися на території заводу.