Уперше за багато років за мене хтось щиро заступивсяне бажаючи мати нічого взамін. Здогадуюсь про ваше враження від нього. Але коли Апаш прийшов і зізнався, що заради мене вбив негідника, я бачила перед собою не того, кого бачите ви та всі, хто мріє зловити його й покарати. Це була дитина, Платоне Яковичу. Велика дитина, яка хоче зробити щось хороше, а бажання виливається в поламану іграшку, розбитий горщик... З тих незграбних маленьких велетнів, котрі палають любовю до котяток і, міцно обіймаючи, душать їх на смерть.Марія перевела подих.Зрештою, пане Чечель, на момент нашого з Апашем звязку я не була нікому нічим зобовязана. Жалоба за другим чоловіком уже минула, з Альфредом я ще не познайомилася. Я була вільною жінкою.
Ви вважаєте бандита Апаша своїм другом?
Радше добрим приятелем. Він усе зрозумів. Навіть коли дав про себе знати після тривалої розлуки і я погодилася на зустріч, він поводився дуже пристойно.
Наскільки слово пристойно пасує небезпечному злочинцю. Вбивці.
І менше з тим,викарбувала Марія.
Не кажіть тільки, що за вас нема кому заступитися. Апаш заради вас готовий на все.
Але знайти того, хто вбив Альфреда фон Шлессера, здатні тільки ви. Чи такий, як ви. До Апаша я можу прибігти й попросити захисту, коли раптом родина доможеться свого і мене прийдуть заарештовувати. Або йти за ґратиабо в біга. Тут лише вірний Апаш допоможе.
Ви справді могли б отак утекти?
Міркувала. В теорії, Платоне Яковичу. Такий крок насправді означав би повне визнання власної провини і спалення всіх мостів. Довелося б переховуватися. Навіть ваше нинішнє становище краще за моє. Маю на увазі, було б кращим, якби я наважилася стати вигнанкою. Ну, все для себе зясували? Можу нарешті вважати себе остаточно вільною від ваших підозр?
Вам, Маріє Данилівно, найкраще заразстаратися бути на виду. Нікуди не ходити й не їздити самій. Зустрічатися будь із ким хоч би при одному незалежному свідкові.
Прямої відповіді від вас не варто чекати.Вдова зітхнула.Але дякую й за таку. То мені гукнути челядь? Далі говоримо при свідках?
Челяді про наші стосунки краще не знати.
У нас уже стосунки?Її брови стрибнули вгору.
З вами небезпечно розмовляти. Треба стежити за кожним словом.
У цьому ми схожі, Платоне Яковичу. Відпочивайте, на обід вас покличуть.
Кивнувши на прощання, вона залишила Платона.
А Чечель так і не знайшов для себе відповіді, чим Марія так притягує чоловіків. Він теж не був винятком, бо після вбивства не мав більше зобовязань перед Шлессерами й жодним чином до їхніх сімейних чвар був не причетний. І пояснення «лишився та погодився рити далі, бо вибору не мав»то більше виправдання. Насправді його становище ніяк не змінилося, і забратися з Києва (та девиїхати з губернії) заважала хіба психологічна вада.
Платон не дуже любив змінювати місця.
Рідний Ніжин, потімКиїв. Більше за свої двадцять шість років нічого не бачив, та й не надто тягнуло. А перебравшись до Києва на навчання, перший рік дуже мучився, звикав до іншого міста довго й болісно. Проте зараз Київ став небезпечним, і Чечель що далі, то більше налаштовував себе на виїзд.
Зміну місця.
Втечу.
Лишився, бо прикипів до Марії, щойно побачив. Тому розумів Апаша. Щоправда, це була не закоханість, яку випинав бандит. Вочевидь жінка добре вивчила себе й опанувала науку, яка не всякому дана. А саме: трималася так, аби в чоловіків виникало непереборне бажання чимось їй допомогти. І помітити жіночій маневр, вловити його міг далеко не кожен.
Платон не назвав би це чарами.
Просто Марія впливала на тих, хто їй потрібен.
Навіть на тих чоловіків, хто, на відміну від нього, має чималий досвід із жінками.
До ночі Чечель нудився.
З Марією побачився за обідом, та розмова не клеїлася. Виявилося, їм немає що сказати одне одному. Тож довелося вимучувати світську бесіду, і зрештою вдова попросила принести собі чай у спальню. Платон же не відмовився від запропонованого коньяку і з сумом зрозумів: ось єдиний засіб забавити себе й не стежити за плином часу.
Йому дозволили ходити всюди, але Чечель не знав, чим допоможе така свобода пересування. Тим не менше по обіді старанно обійшов обидва поверхи. Поруч із великою залою відкрив для себе більярдну, не втримавсявзяв кий, зіграв сам із собою партію. Набридло, вийшов і повернув ліворуч. Коридором пройшов у крило, де розмістилися побутові приміщення для челяді. Рухаючись далі, зрозумів: архітектор спланував перший поверх так, аби його можна було обійти по колу. Від кожного повороту вбік ішли невеличкі відгалуження. Ступивши заради цікавості в одне з них, Платон побачив хід до льоху, там жезроблену відповідно до нової моди холодильну кімнату. Коли вловив кухонні запахи, зрозумів: зайшов у протилежне крило, а за кілька кроків зробив ще одне відкриття: з кухні до обідньої зали вів прямий невеличкий коридор. Прислуга могла приносити страви й забирати порожній посуд, не утруднюючи собі життя ходінням по колу.
Закінчивши огляд, Платон дійшов висновку: архітектор вирішив пограти з простором, переплітаючи його прямими й непрямими ходами. Чия була ідеяхтозна. Але якби він був дитиною, за щастя було б бавитися в такому будинку в хованки. Усередині замок фон Шлессера нагадував невеличку копію середньовічного містечка, точніше його центральної часини: так, як уявляв собі її Чечель, читач старовинних лицарських романів,адже наживо жодного не бачив. Тут була центральна площа, на звання якої цілком могли претендувати хол, велика зала чи все разом. Довколаправильно вибудовані вулички. І тут же провулки, прохідні двори, що пронизують та звязують між собою містечко, роблячи неможливим життя без них.
І все ж Чечель прогулявся не даремно.
Опинившись у протилежному крилі, поруч із кабінетом Садовського, він зупинився, згадуючи щось важливе, за що зачепився буквально вчора й знову випустив з уваги. Став спиною до дверей кабінету, провів поглядом пряму лінію. Прямої не вийшло, очі вперлися в закуток, таку собі сліпу кишку.
Тамсходи.
Ведуть на другий поверх.
Учора, коли спускалася Варвара...
Аби дістатися сходів від кабінету, треба взяти трохи праворучі вийти в хол. За проектом кут зрізали, простір зайняли масивні сходи. Зараз тут ніхто не крутився, і Чечеля це влаштовувало: слуги дуже здивувалися б, побачивши метушливого гостя.
Платон забіг сходами вгору.
Спустився.
Знову вгору.
Пройшовся коридором від Варвариної кімнати повз двері Василевої спальні, повз кімнату, де був фатальної ночі, повз Маріїну спальню. Біля хазяйських дверей зупинився. Задоволено потер долоні.
Риплять не лише мостини підлоги.
Сходинкитак само.
Поки що це означає: вбивця міг піднятися знизу.
А покійний барон, окрім дружини та дітей, довіряв тільки одній людині, не причетній прямо до його родини.
Ніколі Садовському, управителеві.
Мешкає на першому поверсі, спальня сполучена з кабінетом.
Хай. Теоретично він міг отруїти хазяїна, якому всім у житті завдячує.
Питання: яка Садовському практична від того вигода?
Ранок, як зазвичай, видався мудрішим за вечір.
Вечерю Платонові принесли в кімнату, так забажав. Віддавши належне залишкам коньяку, пустив думки у вільне плавання. Новий підозрюваний виринув настільки раптово, що Чечель сам не оговтався від власного припущення. Випите дозволило крутити цим припущенням у різні боки, мов циган сонцем. Зрештою, вже засинаючи, Платон погодив із собою єдине правильне рішення: зустрітися по черзі з кожним зі спадкоємців та дуже обережно, аби не здійняти бурю в тихій гавані, розпитати про Садовського, його місце в родині фон Шлессерів і серці покійного барона.
Раптом вдасться накопати щось, не враховане дотепер...
Почати вирішив з Марії.
Прокинувся Платон пізніше, ніж планував. Трохи покрутився, виліз із-під ковдри. Знайшов на підлозі халат, недбало кинутий учора. Запхав руки в рукави, закутався щільніше. Ступив до вікна, розсунув штори, впускаючи весняне сонце.
І завмер.
Вікна цієї кімнати не виходили на двір. Звідси можна було бачити шматок битого шляху, котрий вів із замку до найближчого села, даліна Київ. Іншої дороги не було, Чечель сам їхав нею два дні тому.
Зараз там рухалася запряжена бричка.
На козлах сиділа жінка.
Вдова баронеса фон Шлессер.
Чор-р-рт!
Ще вчора Платон просиві Марія погодиласянікуди самостійно не вибиратися. Менше від доби спливло, й ось маєш. Чечель хлюпнув холодною водою з миски рукомийника на лице, проганяючи рештки сну. Як був, у халаті, вибіг назовні.
Е, є тут хто?!гаркнув, здавалося, на весь замок.
Ранок вам добрий!Нечипір взявся хтозна-звідки, схилився в легкому поклоні.
Куди бариня поїхала?
Вибачайте, мосьпане. Не доповідають-с.
Що взагалі трапилося?
Та хтозна.Слуга розвів руками.Марія Данилівна наказали запрягати бричку. Самохідною каретою їй покійний барин не давав кермувати...
Без тебе знаю!поквапив Платон.Що сталося, чому так бігом?
Я й кажу. Шофер, Юхимко наш, уже зібрався на іншій машині бариню везти. Вона йомуні, запрягайте коня, сама поїду. Нікого не треба, справа приватна.
Вчора не мала приватних справ,мовив Чечель уголос, подумавши: «Або не сказала».
Ми ж прості люди. Не відаємо про панські клопоти. Просила вам, Платоне Яковичу, передати: мовляв, терміново треба до Києва. Адвокати, питання спадщини, папери якісь там. Мусить залагодити. Ви щоб не турбувалися. Повернетьсяусе розкаже.
Що?
То вже, вибачайте, не нашого розуму.
Чечель стиснув і розтиснув кулаки.
Не гнатися ж за нею,ніби подумав, виявилосьпромовив уголос.
Ваша справа. Як собі хочете.
Годинник у кутку показував пів на одинадцяту ранку.
Спати менше треба, Платоне Яковичу.
Хай собі,процідив.Щодо сніданку було розпорядження?
Неодмінно-с! Накажете в кімнату подати?
Не накажу. Хто я тут, аби вам наказувати? Попрошу, Нечипоре.
Повернувшись до себе, Платон навіщось зачинився зсередини. Постояв трохи біля вікна. Бричка вже зникла за смугою лісу. Гнатися за Марією передумав, хоч на «даймлері» наздогнати міг. Але погодився: крім мороки, повязаної з убивством, вдова мільйонера напевне має й інший клопіт. Страх звинувачення та арешту не перекреслює турбот, повязаних із правниками та впорядкуванням паперів.
Раптом майнуло: вдова збрехала, мчить до Апаша після вчорашньої розмови, тому й не хотіла нікого собі в компанію. Одразу ж відмахнувся: ну, а якщо такзвязок тим більше триматиме в секреті. Навпаки, для власного блага може попросити Апаша забратися з Києва, і той послухається. А це вже загальне благо, для Києва що менше такого народу, то дихати легше.
Взявшись до ранкового туалету, Платон остаточно заспокоївся. Марія навряд чи робитиме небезпечні для себе рухи. Навпаки, вчора їм обом вдалося забілити останні темні плями. Чечель уже не мав підстав підозрювати вдову, особливо після того, як у поле зору потрапив Садовський, давши чималу порцію для роздумів.
Словом, нині є чим себе зайняти.
Усе одно збирався до Києва. Раптом зустрінуться, місто ж маленьке...
Приведення себе до ладу й снідання забрало ще добру годину. По тому, випивши кави, Чечель вирішив перевірити вчорашнє відкриття вже на тверезу голову. Для того знадобився кабінет управителя.
Як виявилося, замкнутий.
Платон замислено пошарпав дверну ручку, ніби так можна було відімкнути міцний замок. Потер двома пальцями мочку вуха, легенько смикнув, закусив нижню губу. Не хотілося залучати челядь. Навряд чи вона дістала розпорядження пускати гостя в святе святихприміщення, де управитель тримає всі ділові таємниці хазяїна. Але за кілька хвилин відкинув зайві сумніви. Треба брати все на себе, розбиратися й пояснювати власні дії потім, якщо спитають.
Чечель швидко рушив коридором праворуч, до побутового крила.
Тут мостини чомусь не так рипіли. Платон не гукав нікого. Мав намір знайти Нечипора, попросити, а як не вийде домовитисязнайти інший спосіб витрусити з нього ключ. Бажання привертати до своїх дій увагу далі не мав, тож вирішити все з однією людиною здавалося найкращим варіантом.
Минув перший з численних закапелків.
Вловив дивні звуки.
Завмер.
Почув слабенький зойк.
Ступив, намацав двері, сіпнув на себе.
Мамо... Ой, мамо...Тоненький жіночий голос.Я ж казала...
Тихо! Ось я йому зараз!Чоловічий, попри загрозливий тонне впевнений.
Покажіться, голубята,мовив Платон.
Не чекав, поки послухають,провів рукою по стіні поруч із собою. Намацав, як чекав, вимикач. Повернув.
Під стелею спалахнула лампочка, освітивши невеличку комірчину з причандалами для прибирання.
Дівчина-покоївка судомно поправляла одяг, і Чечель голову на відріз дававнайперше підсмикнула спущені штанці. Її заступив молодик, широкий у плечах, із простим, наляканим, проте сповненим рішучості селянським лицем. На підлозі Платон уздрів формену шинель поштаря, пальці молодика застібали штани на верхній ґудзик. Впоравшись, він обсмикнув тужурку.
Ми одружуватися будемо,вичавив із себе.Після Великодня, мама й тато знають. Уже сватів засилатиму.
На здоровя,посміхнувся Чечель.
Не кажіть нікому,пискнула дівчина з-за спини кавалера, і Платон згадав її імя.
Мені, Галю, до ваших сердечних справ діла нема. Тебе знаю. Милого твого вперше бачу. Хіба не чула нічого про чужих у домі, особливо тепер?
Степан мені не чужий...
Вірю. Навіть бачу. Але ти ж розумієш, про що я.
Тому й заховалися, Платоне Яковичу. Тут же о цій порі не ходить ніхто. Я не хотіла, правда-правда.Дівчина заговорила сміливіше, виступила наперед.Він такий, вогонь... Казала: не треба...
Не встояла,посміхнувся Чечель.Бог із вами, молодята. Любіться собі.
Та куди...Поштар відвів очі.Піду вже.
Чечель повернувся, переступив поріг.
Поклав ліву руку на одвірок, глянув через плече.
Приходив чого, Степане? До Галі отак, зранку чимчикував?
Не завжди нагода є. Нині випала.
Нагода?Платон стрепенувся.Чекай. Ти поштар. Яка нагода? Пошту приносив?
Лист терміновий. Із самого Києва, для барині Марії Данилівни.
Чечель розвернувся так рвучко, що знову налякав закоханих.
Лист для барині? З самого ранку?
У замок не доставляють пошту прямо. Спершу нам, на село. Там я замість батька, у нього ноги пухнуть, суглоби крутить. Я той, спадковий поштар...
Історія сільського поштаря цікавила Платона найменше.
Коли тобі доставили листа?
Ще сонце не зійшло... Терміново, тож у замок, панству фон Шлессер...
Ти коли приніс листа?
Ногами довго йти, понад годину. Можна конем, та в нас нема, здохнув днями...
Чечель уже не стримувавсязгріб поштаря за вилоги тужурки. Різко притягнув до себе. Галя жалісно цвірінькнула:
Пустіть його... Платоне Яковичу, не губіть...
Слова пролітали повз його вуха.
Коли. Ти. Віддав. Барині. Листа.За кожним словом Чечель сіпав наляканого Степана.
Та ранком же! Годині о девятій було, мо пізніше трохи. Бариня прочитала при мені, аж цілий рубль дала. І забігла кудись. Сказала Галі чаю мені подати.
Смачний був чай? Солодкий?
Що?
Нічого.Чечель відпустив поштаря, легенько відштовхнув від себе.Про листа й нашу розмову анітелень.
Закохані дружно кивнули.
Платон втратив до них інтерес.
До кабінету управителятеж.
Махом, стрибаючи через дві сходинки, скочив нагору. На щастя, Марія так квапилася, що не замкнула двері спальні. Чечель не зайшовувірвався.
Побачив розкиданий одяг та прочинені дверцята шафи.
Поспішала бариня.
А от і послання. Кинула на столик біля ліжка, як збираласяаркуш злетів, упав під стіл. Може, тому й забула прихопити. Чи не бачила в тому потреби.
Платон нахилився, підняв лист, тримаючи двома пальцями за краєчок. Перехопив другою рукою, розгорнув.
Він уже бачив цей почерк.
На анонімному листі, який показав Альфред фон Шлессер напередодні своєї наглої смерті. Тільки тепер на ньому стояв підпис.
Треба зустрітися негайно поговорити про спадок все знаю пропоную мир чечелю не кажи вася
Отже, обидва рази писав старший баронів син.
Базиль ламав комедію. Недарма його поведінка викликала сумнів, хіба що Платон не міг тоді пояснити свої відчуття.
Кличе на мирні переговори.
Не казати Чечелю.
Отут не вийде, мосьпане. Щось таки мало статися, коли вже лист надіслали з Києва так терміново. Платон пошукав очима конверт і знайшов: краєчок визирав із-під хустки, недбало кинутої на ліжко. Витягнув, глянув. Штемпель поштового відділення на залізничному вокзалі. Звідти кореспонденцію відправляли цілодобово і швидше, ніж з інших пунктів.
А щена вокзалі погано запамятовують обличчя.
Хай там як, однаково намірився вчора побалакати з обома спадкоємцями.
І все одно збирався прихопити револьвер.
Розділ 22Землетрус
Київ, з Липокна Поділ
ечель нікого зі слуг не здивував, звелівши механікові підготувати автомобіль.
Не морочився цього разу, перевдягаючись спеціально для автомобільної поїздки. Обмежився окулярами-консервами і шкіряним шоломом. Зброю поклав у праву кишеню пальта, лист із конвертому ліву. Сьогодні Платон мав намір отримати докладні й вичерпні пояснення від Базиля та, як пощастить, нарешті виборсатися зі що далі, то більш прикрої історії.
Він так само був готовий вислухати мирову пропозицію. Дог провів його недружнім гавкотом, добігши за «даймлером» до ворітдалі слуги не пустили, зловили й відтягнули. За часом виходило: Чечель відставав від Марії не більше як на дві години. Кінські сили автомобіля дозволяли трохи надолужити. Платон по дорозі вирахував подумки: нехай вдова дісталася до Києва екіпажем трохи більше ніж за годину, ще покаталася містом, вибралася на Липки, де на неї чекав баронет. Виглядало, вони не так давно почали розмову й так скоро не закінчать.
Чечель повинен встигнути.
Ото сюрприз буде!
З автівки витискав усе, на що її зробив здатною Творець. На мокрому путівці кілька разів мало не перекинувся. Та на підступах до Києва таки довелося скинути швидкість. Сьогодні четвер, на Євбазі знов гудів базар, Чечель обїхав, рушив паралельно Бібіківському бульвару. Знайшов, куди пірнути, аби вирулити ближче до Хрещатика, нимна Липки. Хоч як крути, долатиме підйом по Олександрівській, вздовж трамвайної колії.
Здолав.
Покрутився на перехрестях, намагаючись потрапити в потрібне. Нарешті розібрався, знайшов будинок, зупинився неподалік брами. Коли назустріч посунув суворий двірник у фартуху, Платон гаркнув без церемонійвін усе ж не так давно служив у поліції:
Мовчати! До депутата фон Шлессера з дорученням!
Вони на другому поверсі-с.Двірник, ніби відчувши владу, відчинив браму, дістав за те пятак і запопадливо вклонився.
Чечель заскочив у парадне.
Був без калош, одразу наслідив на сходах. Байдуже. Птахом подолав їх, перевів подих уже перед потрібними дверима.
Крутнув ручку дзвоника.
Усередині дзенькнуло.
Жодного руху.
Платон знову подзвонив. Не чекаючи, грюкнув кулаком.
Після другого удару двері ледь прочинилися.
Не думаючи про наслідки, ведений лише недобрими передчуттями, Чечель зайшов.
Тиша.
Щойно ступив до зали, зрозумів: правильно назвати її мертвою.
Василь фон Шлессер, якого в родині називали Базилем, депутат міської Думи і ще недавнопретендент на мільйонну спадщину, лежав на підлозі, розкинувши руки й втупившись у стелю порожніми очима. Поруч валялася кругла чарка, коротка тонка ніжка відбилася при падінні. На століпочатий графин з коричневою рідиною.
Перша думкадо лежачого.
Чечель відкинув її. Базилеві не допоможеш. Тож обійшов круглий стіл, намагаючись нічого не торкатися. Графин був відкритий, скляний товстий корок лежав поруч. Нахилившись над столом, Платон понюхав вміст графина.
Коньяк, жодної несподіванки.
Тепер черга чарки. Ставши навколішки, потім навкарачки, Чечель нахилився до тіла, втягнув носом повітря.
Гірким мигдалем тягнуло з чарки. Там же були залишки коньяку.
Концентрація виявилася дуже сильною. Хоч би хто отруїв баронета, він намірився діяти напевне, щоб без вороття. Запах гіркого мигдалю чувся й від трупа.
Василь помер так, як батько.
Взяв отруту з руки того, кому довіряв і від кого не чекав підступності.
Платон випростався. Правиця торкнулася револьвера у кишені. Ліва рука намацала листа.
Або Базиль підписав собі смертний вирок.
Або листа писав не він.
Хтось виманив Марію пропозицією миру.
Варвара.
Чечель кинув на мертве тіло останній погляд. Крутнувся на підборі, вийшов з царства смерті, акуратно причинив вхідні двері. Вибіг, крикнув двірникові на ходу:
Поліцію сюди! Біда з депутатом!І вже не зважав ні на що.
Адресу Варвари фон Шлессер мав при собі, вона ж так само дала картку.
Вниз їхати було швидше. Хіба доводилося дбати про гальма, аби не покотитися, наробивши лиха. Платонові здавалося: на нього озирається не тільки кожен перехожий, а й кожен запряжений кінь. Розум підказував: дурне, нікому людина на «даймлері» серед білого дня на київських вулицях не цікава.
Чечель шукав флігель у глибині Щекавицької. Пошук забрав би більше часу, та допоміг знайомий екіпажПлатон упізнав коня й одномісну бричку, бачені в маєтку. Марія ще тут.
Встиг.
Загальмувавши недалеко від брички, Платон стрімко перетнув двір, не зустрівши на шляху нікого. Вирішив не морочитися, відкинути ввічливістьсіпнув двері, не стукаючи, без дозволу ввійшов. Тут так само не зачинилися зсередини, і коли Чечель посунув даліусе зрозумів.
Хотів устигнутиа бач, таки спізнився.
Варвара фон Шлессер лежала на боку. Впала незграбно, поруч із витягнутою рукою валявся келих.
На столівідкорковане шампанське у відерці.
А біля стіниМарія, лицем донизу, така сама негарна позиція.
Чечель брудно вилаявся крізь зуби. Потім повторив, уже на весь голос.
Забувши про обережність, обійшов тіло Варвари. Став навколішки. Те самегіркий мигдаль, велика концентрація ціаніду. Заковтнула разом із вином. Яке подала...
Невже Марія? А по томувипила сама?
Маячня!
Розпрямившись, Платон ступив до вдови. Хотів так само понюхатиаж раптом здригнувся, почувши слабенький стогін.
Жива!
Маріє! Чорт забирай, Маріє!
Чечель схопив її за плечі, розвернув. Очі заплющені, та повіки ледь тремтіли. Не знаючи, що робити далі, діяв за інтуїцією. Черпнув жменею талий лід з відерця, висипав на її обличчя.
Марія зойкнула голосніше, повіки поволі розклепилися.
Я...
Хто?! Хто тут був?!
Я...повторила вдова.
І враз світ довкола вибухнув новими звуками.
Тупотіння багатьох ніг, огидні поліцейські сюрчки, крики, які важко розібрати, міцний удар.
Стояти! Стояти, суко! Руки вгору, махом!
Кімната хитнулася, мов почався землетрус.
Платон, не повертаючись, повільно підніс руки догори.
Його вже не цікавило, чому і як поліція опинилася на місці злочину саме тоді, коли треба. Не раніше, не пізніше. Він зрозумів: лист у його лівій кишеніпастка, призначена для Марії. Жінка втрапила в неї, хтось таки втілив хижий задум.
І ще дійшло: аби випадково не дізнався про листа й не помчав по слідах удови, бажаючи втрутитися,навряд чи вскочив би у чужу пастку.
Коли крутили й заковували, знав, хто вбив трьох фон Шлессерів.
Навіть вигукнув його імя.
Не почулине для того набігли.
Розділ 23Його превосходительство начальник поліції
Київ, Бібіковський бульвар,
виправне арештантське відділення
ечеля не били.
Потовкли трохи, коли хапали й крутили. Він не опирався, знавмарна справа. Та все одно хтось завзятий сильно викрутив праву руку. Суглоб болів, проте вивиху Платон не відчув. Уже в камері заспокоїлося, хоч кайданок не зняли, лише перекували, завівши руки вперед. Ще розбили губу, але ненароком, дуже старалися схопити всіх, хто був на місці злочину.
Платона закинули в поліцейську карету із заґратованим віконцем. Він лежав на підлозі й не міг бачити, куди везуть. Але думав: Лукянівський арештний дім, не інакше. Коли карета зупинилася і його виволокли, впізнав дворик: виправне арештантське відділення. Більше б здивувало, аби завезли в найближчу від місця пригоди поліційну дільницюна Хориву. Якщо потягнули одразу сюди, значить, упізнали. Або швидко розібралися. Крім імені вбивці, Чечель в запалі, здається, вигукнув своє, а воно віднедавна стало дуже відомим серед київської поліції.
Кожному городовому, жодних перебільшень.
До небезпечного відомим.
Тому напевне дістали наказ закрити поки що в одиночну камеру.
Чомусь подумалося: хоч би погодували.
Отямившись, Платон зібрав думки докупи. Як охолонув, вирішив діяти. Нічого іншого не міг зараз, окрім стукати в двері камери й вимагати слідчого. Наглядач двічі зазирнув у «вічко». Перший раз послав коротко й грубо, другийсказав, що його крики всі почули, краще мовчки сидіти, швидше не буде. У відповідь Чечель вкотре назвав себе, не просивуже звелів нагадати кому треба. Кому самене пояснив, словосполучення в цих стінах мало широке значення й могло стосуватися кого завгодно. Від начальника тюрми до генерал-губернатора.
Потягнулися години чекання.
Платон навіть заснув, скрутившись калачиком на нарах і, як міг, накрившись пальтом, яке вже втратило дорогий вигляд. На диво, вдалося виспатися, хоч теперішній стан обіцяв тривалі безсонні дні й ночі. Прокинувся від брязкання ключів, двері відчинялися.
Котра година?запитав, сівши на нарах.
Не можна,буркнув наглядач, поставив на підлогу бляшану миску й кухоль, у миску пхнув деревяну ложку, залишив вязня самого.
Руки розкуй, ти, папуго!крикнув навздогін Платон.
З того боку грубо стукнули в двері.
Треба було якось лаштуватися. Чечель підняв миску, з огидою понюхав. Смерділа не їжабудь-який запах губився в смороді параші. Тому здавалося, що годували лайном, хоча це була тільки перлова каша з салом. Меню означало: принесли вечерю, а отже, якщо нічого не зміниться, його персоною займуться вже завтра.
З одного боку, дивно.
Вбито шляхетну особу, доньку покійного барона фон Шлессера, сестру депутата міської Думи. В один день із ним, до речі, навіть в однаковий спосіб. На місці схопили вдову барона, і нема сумнівів: уже звинуватили. Але ж на місці опинилася також особа, до якої в поліції та особливо у жандармів накопичилася купа запитань. Через те Платона мусили крутити вже, негайно, не давати продихнути.
Та все, що відбувається, має інший бік. Який більше стосується особисто Чечеля.
Ніхто з численних ворогів жодним чином не привязував його до справи фон Шлессерів. Він вплутався випадково. І якби не знайшовтак само випадково!листа для Марії, не сидів би у тюрмі, не нюхав сморід і не давився глевкою кашею.
Навряд чи його становище покращало б, якби про подвійне вбивство дізнався, нудячись у замку й вибудовуючи дедуктивні комбінації.
Навпаки.
Чечель отримав, раніше чи пізніше, але саме сьогодні доказ, котрий виводив із тіні Ніколу Садовського.
Немає мотиву.
Тобто напевне єале невідомо, чим не догодили Нікі, пригрітому в домі барона фон Шлессера, благодійники. І зокрема Марія. Їй тепер тюрма, не відкрутиться.
А Платона треба було вивести з гри.
Купити.
Здати жандармам, знайшовши привід.
Від Садовського після прокрученої сьогодні комбінації можна чекати чого завгодно. Хтозна, раптом тут, у тюрмі, Чечелю випала нагода трохи пожити. І спробувати поборотися.
За себе.
І трошкиза Марію.
Хай там як, не любив Платон, коли когось судили несправедливо.
Ранок почався з пайки хліба й ледь теплого чаю.
Тримали в кайданках усю ніч, та Чечель уже не обурювався. Призвичаївся, як і до огидних запахів, якими просякли тюремні стіни. Підкріпившись, готувався знову вимагати уваги до своєї особи. Та його випередили: десь за півгодини після сніданку прийшов наглядач, із нимдвоє городових із конвойної служби. Побачивши сумних вусатих, тому майже однакових із вигляду дядьків, Платон не стримав сумної посмішки. Жоден із них не хотів виконувати цю роботу, додаткову, за яку мало платили й до якої залучали тих, хто вже був вільний від основної служби. Тож супроводжували конвойні вязнів із виразом страшенної нудьги на лицях, ненавидячи підопічних уже за те, що змушені були підкорятися начальству замість законно відпочивати.