Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.
Коли так, пощо вам я?
Люди потрібні,повторив Юрко, заводячи розмову в коло.
Ти, значить, тут старший.
Я! підтвердив Дорош вигуком.
А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактичнонашим керівником.
Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:
Хлопці не проти?
Не протичого?
Що ти в гурті за головного.
Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:
Так.
Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розвязанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвигрозбити писок пяному поляку.
Отже, ти відповідаєш, мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.
За що?
За них. Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. Щеза власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головнеяку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.
Заскладно говориш. Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав:Демагогія. Ось так це називається.
Гаразд, легко погодився Данило. У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числікозакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, тут він перевів подих, поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?
Вони собі вирішили так, відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.
А тити як вирішив для себе? Ви всіяк далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?
Так придумай зубате й зрозуміле! Тепер Дорош помітно образився.
Якщо буду з вами, потрібні більші справи. Червоний говорив рівно. Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.
Може, ідеї маєш?
Старшийти. Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.
Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.
Звідки ти взявся такий, гмикнув.
Зі Львова, легко відповів Данило. Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.
Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним звязкам.
Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гуртуідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.
Схоже, Дорош теж вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.
Данило міг щось сказатине став.
Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.
Ритуал повторив зі мною й Зенком.
Так нас стало четверо.
А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.
7
З Червоним усе виявилося не так просто.
У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.
Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але цена кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.
Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.
Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовуєнехай забираються геть!»коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.
Ми жеребок тягнули, пояснив Червоний. Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.
Злякалися?
Навпакидіяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, зітхнув Данило. Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. Потому без жодного переходу, відразу додав:Боягузтво.
Ти про що?
Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе не шукали й не ловили.
Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.
Ага. І в рестораніте саме.
До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.
Коли такчому не допросився, хоч би від тебе? У його голосі брязнула незрозуміла лють. Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.
Інакше себе не вбережеш.
Про те й кажу: набридло себе берегти.
Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі зїхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.
А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.
Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.
Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.
Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмиснея б теж не сказав.
8
Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.
Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:
Дурним займаємося.
Знову не так? роздратовано кинув Дорош.
На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних вязнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі зналиЧервоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А полякищо ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.
Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.
Отут Червоного прорвало.
От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.
Не дурніший за тебе, огризнувся Дорош. Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.
А цього ти де наслухався?
Маю вуха! І свою голову теж! Комуністи, на яких ти пальцем тицяєш, зробили на великій Україні українську владу.
Совіцьку.
Українську, вперто правив Дорош. Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого не матимемо.
Хочеш, аби комунія сюди прийшла?
Усе ж ліпше, як під ляхами.
Хто тобі сказав?
Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За ЗбручемУкраїна, хай там керують комуністи. Алетам Україна, Даниле. Поляки дивляться на той бік вороже. Ляхинаші вороги. Ворог мого ворога мені друг. Дуже просте з давнини визначення.
Нехай. Червоний трохи збавив обертів. Твої політичні вподобання на те, чим ми займаємося, зовсім не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листівками, місто не розворушимо. Мусимо самі відчувати, для чого все це. Мети нема, розумієш.
Є мета. Юрко вперся в своє.
Яка? От скажияка? Розклеїти по Кременцю кілька сотень білих папірців? Їх зриватимутьа ми знову. Повір мені. Досвід не аж такий великий, та однак знаю, на власні очі бачив: щоб подіяло, аби досягнути якоїсь мети, треба самим від чогось відмовитися. Активніше діяти, сміливіше. Ми ж майже не ризикуємо!
Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листівку, розгорнув і показав Червоному, тримаючи двома руками за краї.
Отут згоден. Ми всі ризикуємо менше, ніж один Зенон. Розклеїти серед ночіне штука. Ти набери й надрукуй, у ліцейській друкарні, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кілька тижнів після кожної акції. Зенка убезпечуємо так, хай влягається. Вони думають: ну, все, заспокоїлося. Тут ми їм зновураз!
Тепер він помахав аркушем у повітрі.
Слухаючи його, Червоний спершу збліднув, потім лице стало сірим, нарештібагряним. Провівши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нічого доброго не віщував.
То ти хочеш сказатия не ризикую?
Ми всі ризикуємо менше за нього. Юрко знову кивнув у Зенків бік.
Ні. Я не ризикую, ти так говориш.
Ризики наразі зайві й недоречні,відповів Дорош. І все, досить пустих балачок. Де партія?
Цього разу їх забагато, сказав Зенон. Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.
До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?
Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна зустріч.
Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.
9
Нічого не віщувало біди.
Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.
Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.
Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло пять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.
Що це означає, пане Варго? суворо запитав Калюжний.
Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.
Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, голосно промовив він. Решта може лишатися й продовжити.
Перша думка, яка майнула в мене, листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.
Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, підвищив голос офіцер.
Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.