Ще один мертвий кінець?
Цього разу ключове слово тут «мертвий».
Я знову заплутався.
У тому гаражі стояла частина автопарку похоронних служб міста, а також зберігалися труни й памятники. Тоді ще управління муніципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, і більшість працівників низової ланки, від грабарів до хлопчиків на побігеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божої ласки: сиротами, колишніми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещасні душі, які подалися туди, тому що в них не лишилося більше нікого в світі. Алісії, застосувавши свої чималі здібності, вдалося влаштуватися друкаркою в адміністративному відділі. Невдовзі вона дізналася, що коли відбувалися облави, повії переховувалися в гаражі похоронного бюро. Переконати котрогось зі згаданих бідолах дозволити заховатися в одному з катафалків в обмін на свої послуги було неважко. Коли небезпека минала, дівчата, задовольнивши бажання свого рятівника, поверталися на роботу ще до сходу сонця.
Але
Але не всі. Алісія дізналася, що серед усіх цих працівників є один, який відрізняється від решти. Сирота війни, як і вона сама. Його звали Квімет, він мав обличчя дитини й був такий лагідний у поводженні, що вдови хотіли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квімет неабияк тямив у бальзамуванні й підготовці небіжчиків до похорону. Увагу Алісії привернуло те, що він був колекціонером і мав цілий альбом зі світлинами порцелянових ляльок, який зберігав у шухляді свого стола. Він розповідав, що хоче одружитися й створити сімю і для цього шукає відповідну жінку, чисту духом і плоттю.
Імітація?
Радше примана для жертви. Алісія стала щоночі стежити за ним, і невдовзі її підозри підтвердилися. Коли котрась із тих заблудлих дівиць приходила шукати прихистку до Квімета, він не вимагав від неї розплати тілом, але, якщо дівчина зростом, фігурою і обличчям відповідала його вимогам, він промовляв разом із нею молитву, а потім запевняв, що з його допомогою і допомогою Діви Марії ніхто її не знайде. Найкраща схованка, переконував Квімет, це труна. Ніхто, навіть поліція, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевірити, що там усередині. Дівчата, обдурені його дитячим обличчям і ласкавими манерами, лягали в домовину й усміхалися хлопцеві, коли той опускав віко й запечатував їх усередині. Він чекав, доки вони не помирали від задухи, потім роздягав їх, голив лобок, мив усе тіло від ніг до голови, випускав усю кров і впорскував у серце бальзамувальну рідину, що розходилася звідти по всьому тілу. Перетворивши повій на воскових ляльок, він накладав їм макіяж і вдягав у біле. Алісія також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив із одного й того самого весільного ательє на проспекті Сан-Педро за двісті метрів від гаража. Один із його працівників пригадав Квімета й розповів, що не раз обслуговував його.
Бінґо!
Квімет проводив із трупами кілька ночей, імітуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тіла не починали пахнути мертвими квітами. Тоді, завжди перед світанком, коли вулиці були порожніми, Квімет вивозив дівчат у одному з катафалків до їхнього нового вічного життя й облаштовував усе так, щоб їх знайшли.
Матір Божа Таке тільки в Барселоні може статися.
Алісії вдалося все це розплутати, ба більшеврятувати останньої миті з труни дівчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квімета.
А чому він це робив?
Алісія довідалася, що дитиною Квімет цілий тиждень провів зачинений разом із трупом своєї матері в їхньому помешканні на вулиці Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусідів. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дізналася, що чоловік її кинув. Усе це, на жаль, так і не вдалося підтвердити, тому що Квімет наклав на себе руки першої ж ночі в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стіні камери свою останню волю. Він просив, щоб його тіло поголили, помили, забальзамували, а потім одягнули в білий костюм, поклали разом із одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навічно у вітрині торгового центру «Ель-Сіґло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Ґріс, вона вже має бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочці бренді, щоб змити неприємний присмак після цієї історії?
Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.
Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.
Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.
Попри всю мою повагу
Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.
Це ще одна помилка.
Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.
Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?
Варґаса.
Я гадав, що він у відставці.
Лише формально.
Це покарання?
Для твоєї оперативниці?
Для Варґаса.
Радше другий шанс.
4
«Пакард» обїхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.
Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?
Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.
Даєш слово?
Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.
За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.
Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.
Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.
Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.
До неї долинали ледь чутні голоси й подзенькування чайної ложечки, якою помішували чай чи каву в порцеляновій філіжанці. Перед Алісією розгорнулася їдальня готелю, сповнена заворожливих відблисків дощу, які танцювали під велетенським склепінням. Це приміщення завжди здавалося Алісії подібним до величезної кришталевої верби, що розкинула своє віття немов шатро з вікнами-трояндами у стилі кафедральних соборів Прекрасної епохи . Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не міг ніхто.
У залі, що мінилася всіма кольорами, стояло багато столиків, але тільки один був зайнятий. За ним сиділи двоє чоловіків, яких запопадливо обслуговувало півдюжини офіціантів, що трималися на відстані, достатній, щоб бачити жести клієнтів, але не чути їхньої розмови. Урешті-решт, на відміну від «Гіспанії», де тимчасово мешкала Алісія, готель «Палас» належав до найрозкішніших у Мадриді. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив і працював тут. У буквальному розумінні. Він мешкав у вісімсот чотирнадцятому номері вже багато років і вирішував свої справи в цій обідній залі, де, як підозрювала Алісія, йому здавалося, ніби він живе в Парижі часів Пруста, а не в Іспанії часів Франко.
Алісія придивилася до розмовників. Леандро Монтальво, як завжди, сидів обличчям до входу. Середнього зросту, він мав мяку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в житті. Гострі, як шпичаки, очі ховалися за надміру великими окулярами в роговій оправі. Леандро видавався розслабленим і приязним, справляючи враження провінційного нотаріуса, що захоплюється сарсуелою , або ж банківського клерка, який полюбляє відвідувати музеї після роботи. «Старий добрий Леандро».
Поруч із ним сидів чоловік із напомадженим волоссям і вусами й тримав у руці чарку бренді. Чоловік був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував із дещо простакуватим і провінційним виразом його обличчя, яке видалося Алісії знайомим. Це був один із тих частих героїв газетних статей, досвідчений бувалець тих постановочних світлин, на яких обовязково мав бути присутній орлик на прапорі й котрась із картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хіль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.
Леандро звів очі й усміхнувся Алісії здалеку. Він махнув до неї, немов до дитини чи щеняти, показуючи підійти ближче. Намагаючись приховати кульгавість, що коштувало їй різкого болю в боці, Алісія повільно перетнула простору залу. Йдучи, вона помітила на задньому плані, у тіні, двох людей із міністерства. Озброєних. Нерухомих, наче змія, що зачаїлася й чигає на здобич.
Алісіє, який я радий, що ти змогла знайти вільний час і прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снідала?
Перш ніж вона встигла відповісти, Леандро моргнув бровами, і двоє офіціантів, що стояли біля стіни, кинулися обслуговувати її. Доки їй націджували склянку свіжовичавленого апельсинового соку, Алісія відчула, як погляд великого туза підсмажує її на повільному вогні. Вона зухвало глянула йому просто в очі. Більшість людей, зокрема й ті, для кого це було частиною професії, плутають поняття «дивитися» й «бачити» і майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважає підмітити те, що справді важливо. Леандро часто казав, що вміння зникати для очей іншої людинице мистецтво, вчитися якого треба все життя.
Її обличчя не мало віку. Риси його здавалися розмитими, лише наміченими тінню й кольором. Алісія щодня сама завершувала цей ескіз для ролі, яку Леандро призначав їй у своїх виставах. Залежно від сценарію вона могла бути тінню або світлом, пейзажем або постаттю. Під час перепочинку вона щезала сама в собі, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорістю її темряви. Алісія мала чорне волосся і бліду шкіру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рідко полишає приміщення. Її зеленуваті очі зблискували в півтемряві і впивалися, немов шпильки, відвертаючи увагу від вузької талії, яку однаково важко було не помітити. Коли було треба, Алісія ховала її під вільним одягом, щоб не привертати на вулиці цікавих поглядів. Зблизька, одначе, її постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження і, як вважав Леандро, певний неспокій. Її наставник радив Алісії по змозі маскувати це. «Ти нічна істота, Алісіє, але ми всі тут повинні вміти ховатися при світлі дня».
Алісіє, дозволь відрекомендувати тобі високошановного сеньйора дона Мануеля Хіля де Партеру, голову Генеральної служби поліції .
Це честь для мене, ваша вельможносте, промовила Алісія, простягаючи руку, яку голова поліції не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.
Хіль де Партера дивився на Алісію так, наче ще не вирішив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його він не знав навіть, як класифікувати.
Пан голова потребує нашої допомоги у справі доволі делікатній, яка вимагає надзвичайного ступеня обережності й старанності.
Авжеж, погодилася Алісія таким сумирним і янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою від Леандро під столом. Ми до ваших послуг і зробимо все можливе.
Хіль де Партера далі пильно дивився на неї з тою сумішшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловіків певного віку, але, схоже, так і не вирішив, якому ж почуттю віддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами її особистості або ж побічними ефектами зовнішності Алісії, були, на думку її наставника, двосічною зброєю, якою вона ще не навчилася як слід користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хіль де Партера відчував у її присутності, Алісія вирішила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде відповідь», подумала вона.
Ви знаєтеся на полюванні, сеньйорито Ґріс? запитав голова поліції.
Дівчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.
Алісія за своєю суттю є звіром з міських нетрищ, утрутився Леандро.
На полюванні можна багато чого навчитися, провадив далі Хіль де Партера. Я кілька разів мав нагоду полювати разом із Його Ясновельможністю генералісимусом, і саме він розповів мені головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.
Алісія завзято закивала головою, неначе все це її неабияк зацікавило. Леандро тим часом намастив тост варенням і простягнув їй. Алісія взяла, не дивлячись, тимчасом як голова поліції далі читав свою лекцію.
Мисливець повинен розуміти, що в ключовий момент ловів між ним і здобиччю зникає будь-яка різниця. Полюваннясправжнє полюванняце герць між рівними. Ніхто не знає насправді, хто він, мисливець чи здобич, доки не проллється кров.
Хіль де Партера замовк, і по кількох секундах театральної мовчанки, що її вимагали глибокі роздуми над тою істиною, яку їй щойно виявили, Алісія з шанобливим виразом на обличчі поцікавилася:
Генералісимус також керується у своєму житті цим принципом?
Під столом Леандро застережливо наступив їй на ногу.
Буду відвертим, дівчино: ви мені не подобаєтеся. Мені не подобається те, що я про вас чув. Мені не подобається ваш тон, і мені не подобається те, що ви змусили мене сьогодні чекати довбаних півдня, гадаючи, ніби можете забирати мій час. Мені не подобається те, як ви дивитеся на мене, а ще більше не подобається та насмішка, з якою ви дозволяєте собі розмовляти з начальством. Якщо мене щось і бісить по-справжньому, то це люди, які не знають свого місця в цьому світі. А ще більше мене бісить нагадувати їм про нього.
Алісія покірливо опустила очі. Температура в їдальні, здавалося, різко впала градусів на десять.
Я прошу пана голову мені пробачити, якщо
Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досі тут розмовляю, то лише через довіру до вашого очільника, який із незрозумілої мені причини вважає, що саме ви підходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чітко собі затямили: від цієї миті ви відповідаєте переді мною. А в мене немає ані терпіння, ані великодушності присутнього тут сеньйора Монтальво.
Хіль де Партера пильно поглянув на неї. Він мав чорні очі, рогівку яких вкривала сітка крихітних червоних капілярів, які, здавалося, ось-ось луснуть. Алісія уявила, як він, у капелюсі з плюмажем і маршальських чоботах, цілує королівську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нації винищують звірину, яку полчища слуг приганяють до них на відстань пострілу. Потім ці високодостойники вимазують собі яйця порохом і кровю домашньої птиці, щоб відчувати себе справжніми чоловіками й завойовниками, для більшої слави Бога й Вітчизни.
Я переконаний, що Алісія не хотіла тебе образити, друже мій, втрутився Леандро, який найпевніше неабияк насолоджувався тим, що відбувалося за столом.
Алісія підтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим і покаянним виразом на обличчі.
Зайве казати, що та інформація, яку я вам повідомлю, суворо конфіденційна, а нашої розмови ніколи не було. Вам усе зрозуміло щодо цього, Ґріс?
Цілком зрозуміло, пане голово.
Чудово. Тоді зробіть таку ласку негайно доїсти свій тост, і ми перейдемо до справи.
5
Що вам відомо про Маурісіо Вальса?
Міністра? перепитала Алісія.
Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі карєру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанцяЛюдини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символбез жодного натяку на іроніюкультурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його імя записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.