Ще переглянув кілька фоток із Кречетової студії. Побачив обладнання (спеціальні стільці, складані кушетки-крісла, столи, заставлені різноманітним причандаллям (машинки, флакони з фарбами «Intenze», «Eternal Ink», «Dynamic», «Starbright», баночки зі знеболювальними мазями), «жіночий» манекен, фотографії татуювань на стінах, кілька каталогів (один розгорнутий). Але думалка вже відмовлялася думати. Гаразд. Час у люлю. Через душ. І на кілька годин «солодке забуття». Чи думки й уві сні не відпустять? Та ні. Колись співали у пісні: «Вночі треба спати». Побачимо
У душ кроком руш!
Розділ 5. Два улуни і люйча
Прокинувся о сьомій. Можна б іще поніжитись, але виколоті очі Кречета кликали. Сурмили в сурми. Барабанили в барабани. Брали за комір і пнулися витягти з-під лагідної ковдри. І як не хотілося «ще», таки підвівся. Заспаними очима глипнув на цей жорстокий світ, що нахабно відривав його від найсолодшої у світі роботи. І хоч світ постав перед очима лише втиснутим у готельний номер, гнів на нього був таким же великим, як і він безкрайній увесь. Постояв. Протер «ілюмінатори». Потягнувся й позіхнув. Гаразд. Усе ж таки не відсипатися приїхав. За тридевять земель. Ворушись!
Звичними рухами почав розминати тіло. За кілька хвилин відчув, як прокинулась уже й кров. Чудово. Нехай працює. Треба бути в тонусі. Сьогодні ж нових дубів вивертати. Чи не так, «пане вернидубе»?
Подзвонив до Марченка. Не розбудив. Той уже давно на ногах. Сказав, що за годинку заїде. Чудово. Можна не поспішати. Але й ґав не ловити.
Почав наводити на собі лад. Вийшло. Можеш уливатися в людство.
Тепер поснідати. А там і донкора «лачетті» принесе. І вже разом до Термінатора. Гм Його ж і звати якось. «По-людськи». Для паспорта. А от приліпилося Так зручніше. А потім після цієї аудієнції до капітана Онищенка О. О. Адресу Петровського РУВС написав Кодаковський. Сказав підійти. Не дзвонити (номера не дав), а саме підійти. І передати гостинець. «Київ вечірній». Не пляшку (про що подумалося б найперше), а саме цукерки Дивні вони люди, ці менти. Незрозумілі. І що там у душі їхній? Ага. Треба, щоб вона у них ще й була Хоч нічого тут розуміти й не треба. Зроби, як наказано. Цілим же полковником. А полковників треба слухатись. Інакше світ западеться. І сонце ніколи не зійде. Або якщо й зійде, світитиме не так привітно. І в очі не зазиратиме. Воно тобі треба? Отож
«Наполеон Бонапарт Дві Тисячі Сімсот Сорок Другий» затіяв нехитрий сніданок. Сьогоднішній чай із вчорашніми ще «живими» бутербродами. Трапеза явно не імператорська. Зате так більше шансів не закінчити на острові Святої Єлени. Та й поспішав. Їв швидше для годиться. Бо кожна секунда важила зараз, як золото. Золоте золото. Справжнє. Отої найвищої проби. Краще він почекає Ігоря. Бо вбивця все віддалявся від злочину. У часі. А може і в просторі. Тому гаяти навіть хвилини розкіш недозволенна. Не гаяв. Бо не до розкошів.
Рушив на вулицю.
У холі побачив, як біля рецепції два кавказці розмовляли з портьє молодим хлопцем з рідкими вусами. Коли побачили його, розмову обірвали. Богдан подумав про «шмайсер». Навіть торкнувся сумки. Відчув непоступливу твердість залізяки. Є. На місці. Допоможе, раптом що. На душі стало веселіше.
Легко випурхнув на вулицю. Зупинився біля дверей на узвишші. О! А тут і не осінь! Сонце продовжує любити цей світ. Чудове воно. Не забуває про нас. А могло б. Одного разу розсердившись на тих, хто не милується ним. І не дякує. І не бажає добра. І не робить його. А воно все одно бач, яке
Марченко загальмував біля готелю за сім хвилин. Лисиця побачив його «сріблястого мустанга» й рушив сходами донизу. Знову ці кляті секунди. Стають дорожчими за гроші. Хоча ні. Гроші це ціна. А вони усе ж безцінні.
Богдан відчинив дверцята й без церемоній запхав себе до салону.
Привіт! Ігор дав правицю для «тимчасового користування». Для дуже тимчасового.
Привіт! радо відповів Богдан. Ця церемонія не рахується.
Готовий?
Угу.
Погнали, чи то прокоментував донкор, чи то пояснив машині. Швидше останнє, бо «мустанг» одразу ж закусив вудила й стартонув алюром.
Професор знову подумав про секунди. З таким «швидкоїздом» рятівний баланс утримають.
Він чекає в кафе «Червоний дракон», почав уточнювати «Бонапартові» плани Марченко. Кажуть, він там хазяїн
«Червоний дракон»? перепитав Лисиця. Щось китайське чи Томаса Гарриса начитався?
Китайське. І оформлення. І кухня.
Екзотика, мрійливо зауважив Богдан.
Це точно, відреагував Марченко. Він на тому китайському добряче на бока перекинувся. Філософію вивчає, цитатами сипле.
Ого! оцінив професор. Усе серйозно.
А може, це його й урятувало. Таке людина пережила. Без вавок психічних не обійшлося. Але зміг викарабкатися.
Сильний
А може пощастило
Так і щастить же сильним. Тим, хто хоче, щоб щастило.
А ти хоч щось перекусив чи всередині стерильно? загорівся стурбованістю донкор.
Та налякав трохи, усміхнувся професор. Бутерами вчорашніми.
То, може, «посилиш позиції»? підморгнув журналіст. Правда, вони починають працювати з десятої. Тому качки по-пекінськи чи мідій у черепашках не гарантую. Але щось учорашнє розігріють.
Побачимо, відповів Богдан і одразу ж додав: І понюхаємо.
А ви там у Києві балувані
Авжеж. Столи-и-и-иця.
Ну-ну, єхидненько посміхнувся Ігор. Ну-ну
Доїхали швидко й без пригод. Запаркувалися. Марченко за один раз утиснувся між старим чорним «мерсом» і мокроасфальтним «спортейджем», що притиснулися до бордюра передками.
Вийшли.
Нам туди, кивнув уперед донкор.
Вулиця йшла прямо, а потім повертала праворуч.
Лисиця посунув слідом за тутешнім Дерсу Узала.
Ішли зовсім недовго. Назва кафе великі червоні літери на білому тлі в жовтому обрамленні написана кирилицею, але кожну букву, наскільки змогли, максимально наблизили до ієрогліфів. Вийшло стильно. «Китайськість» і справді дихала з них.
На дверному склі години роботи. Точно. Початок о десятій.
Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного Дракона. Може зїсти. Без церемоній. І крапка.
Почекали зовсім трохи і за склом зявився міцний невеселий вусатий молодик, одягнутий з претензією на давнього китайського піхотинця. Ніби один із теракотового війська. З бутафорним мечем. А може й ні. І фейсом донецького нащадка рязанських пролетаріїв. Уважно подивився крізь подвійний склопакет. Сподобались гості чи ні на обличчі прочитати не змогли. На ньому взагалі нічого не написано. Його лише заґрунтували. Підготували тло. Може, колись якось хтось щось та й виведе. Але то вже не їхній клопіт.
А «теракотовий воїн» тим часом нахилився до дверей, перетворившись на «оператора замка́». І той двічі клацнув. Дорога вільна. Заходьте, чужинці. Якщо ви тільки з добром. Бо якщо ні охоронець до ваших послуг.
Запрошені несміливо переступили поріг. Не кажучи жодного слова, «піхотинець» кивком показав, щоб чухрали за ним. «Клієнти» слухняно рушили. Їх повели до меншої зали.
То ось як тут? Хо! Точняк. Усе куди не глянь переконувало: якщо зараз зробите замовлення, вас обовязково нагодують традиційною китайською смакотою. Чи гидотою. Це вже вирішувати вам. Усе залежить від того, як ви її оцінюєте. Але нагодують обовязково.
Китайська стилістика лізла в очі та вуха з усіх шпарин. Звучала класична китайська музика. Поки йшли великим залом, вона встигла навіяти Богданові такий мегагалактичний сум, що він мимоволі захотів закінчити життя вже зараз. Щоб пуститися у вічний політ. Невідомо куди. І ще більш невідомо навіщо. Просто в політ. У невагомість. Не відчуваючи тіла. Не відчуваючи повітряних хвиль. Тільки б бачити попереду світло. І нестримно нестися до нього. Вірячи, що, можливо, лише там, ніжачись у його лагідних променях, він одержить відповіді на багато своїх «чому». На які тут, на Землі (мав уже тверде переконання), жодного слова ніколи не почує.
В інтерєрі здебільшого світлі та свіжі тони жовті й рожеві. Але не обійшлося без червоного символу сили та енергії. Кольору вогняного дракона. Це він тримає у своїх кігтях пальму першості (номінація «наймогутніша тварина») в китайській міфології.
На вікнах розвішані плетені ширми.
До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і сяк красується «господар». Той, чиє імя виблискує на фасаді.
Термінатор чоловік трохи за пятдесят із повністю білою від сивини головою сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч віяло, на ньому черговий епізод із китайської міфології. Позаду довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор упявся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.
Ішли до столика недовго, але професорові це не сподобалось. Пригнічував погляд. Бо тут переплелося все: і розповіді Марченка, і дещо страшнувате прізвисько, і проштрикливі (два-мінус-один) очі цього «китайського імператора». Навіть музика відступила. І політ раптово перервався. І літун опустився на землю. У нього ще є тут незроблене.
«Теракотовий воїн» підвів «майже полонених», уклонився і зник. Донкор із Богданом залишилися. Ніби опинилися на Вищому Суді. І зараз ліва рука «повелителя» виведе у блокноті їхню подальшу долю. І нікому невідомо (навіть «Судді»), якою вона буде. Та, слава богу, цей суд на землі. А не там, на небі. Бо там уже буде остаточно. І потім нічого не виправити.
Доброго ранку, виявився сміливішим Марченко.
Гм, відповів Термінатор, доброго-доброго.
Здрастуйте, побажав здоровя «судді» Лисиця й поглянув спочатку на праву «руку», а потім і на «око». Рука точно протез. Від силіконової кисті неприємно війнуло мертвотністю. А от око Здавалося, що воно живе. Таке, як і ліве. Супер. Якісна робота. Але їхній цікавий блакитний колір А-а-а, ясно. Кольорові контактні лінзи. І шарму додають. І можливі відмінності між справжнім оком і протезом приховують. Розумно. Молодець.
І ви будьте здоровим, розібрався в ситуації блакитноокий «імператор кафе». Сідайте. Він відсунув блокнот із ручкою на край столу.
«Прибульці» сіли. Проте відчули, що Термінатор стає «імператором» і для них. І це лякало ще більше. Змішуючись із тим страхом, що вже був, новий творив вибухову суміш. Що загрожувала катаклізмами для мозку. Тим, у кого він є. І про це зараз можна буде дізнатися.
Лисиця, діставши блокнот і ручку, вмостився праворуч від господаря. Марченко навпроти. Магічний трикутник є. Треба його ввімкнути.
Пропоную випити, сказав «імператор кафе», уважно пройшовшись поглядом настороженими фейсами гостей. Чаю. Китайці його називають «вогнем життя». Уранці він просто незамінний. Коли налаштовуєшся на цілий день. І хочеш, щоб він минув з насолодою й результативно. У чаї ж головне бути щойно приготовленим. Бо, як кажуть у Піднебесній, «свіжозаварений чай бальзам, а залишений на ніч змія». Але вибачайте обійдемося без гунфу ча. Для чайної церемонії потрібно багато часу. А в мене його зараз нема.
У нас теж, чесно зізнався Марченко.
Отож, закивав «Син Неба». Хто який буде? Є люйча зелений чай, хунча червоний, улун бірюзовий.
Я люйча, без вагань підняв руку Богдан.
Я теж, вирішив залишатися на одній хвилі з товаришем Ігор.
А я улун, підвів риску Термінатор. У ньому багато всіляких корисностей: кофеїн, поліфеноли, ефірні олії, мікроелементи і тьма-тьмуща вітамінів. Він допомагає зменшити вагу, сприяє обміну речовин, зміцнює судини. Кажуть, що улун гальмує появу зморшок, розгладжує шкіру. Може, і вам? Його вимовлені впевнено слова нагадували і рекламу, й гіпноз, і виклад звичайних життєвих основ студентам-першокурсникам на першій лекції в понеділок першого вересня. Але вірити хотілося.
Та ні, мотнув головою Лисиця. Я таки зелений.
А я згоден на улун, здався Ігор. Нехай розгладжує шкіру.
Чудово. Усмішка кафешного «Сина Неба» підтвердила сказане. Аню, гукнув він, і із «закулісся» вигулькнула молода чорнява офіціантка з умілим макіяжем, що робив її схожим на китаянку, в короткому золотистому ципао з нашитим червоним драконом. Дуже ефектна. Два улуни й люйча.
Зараз, уклонилася дівчина і швидко зникла там, звідки зявилася. Гості провели її поглядом. Але інакше й бути не могло. Чоловіки ж!
А ви зранку вже у справах? запустив на свій страх і ризик розмову далі Богдан.
У людей, що хочуть багато встигнути, ранок починається, як це не дивно, рано. Як кажуть у Китаї, «назвався селянином берись за мотику».
А вечір, як це не дивно, закінчується пізно? підморгнув несміливо Марченко.
Ні, голосом повелителя світу мовив Термінатор. Він переходить у ранок.
Формула успіху, виніс вердикт професор.
Формула життя, уточнив «китайський мудрець». «Із курячого гнізда фенікс не вилетить».
Щира повага, оцінив Лисиця.
Це зайве, нахмурив брови Термінатор. Безглуздо поважати людей тільки за те, що вони дихають. Це ж не їхня заслуга. Так визначено Небесами. Та й люди в курсі, що коли перестануть дихати помруть. А жити хочеться. Бо приємно. Хоча насправді вони не знають, що це таке. Як і що таке смерть. Памятаєте у Конфуція: «Як ми можемо знати, що таке смерть, коли ми ще не знаємо, що таке життя?»
Це закономірно, сказав Лисиця. «Народ можна змусити до слухняності, але його не можна змусити до знання». Професор показав, що трохи «в темі». І до кафе зайшли зовсім не жовтороті пуцьвірінки. Не залетіли.
Гм вперше усміхнувся «імператор кафе», але обережно і дещо зверхньо. А може, цього й не треба робити? «Даремно шукати Місяць на дні моря».
Це точно, погодився Богдан. Не буду заперечувати.
Та ви все одно не щирий, провів «аперкот» власник «Червоного дракона». Не рукою, звісно. Не правою. Та й не лівою.
А ви ж наче не священик? відповів гуком Богдан.
Гадаєте, ви зі священиком щирий? виставив блок Термінатор.
Гм Не будемо копати так глибоко, вирішив зупинити «поєдинок» Лисиця.
Просто священики часто беруть на себе те, чого не можуть не те що понести, а навіть підняти. Не дано, аж наче зрадів «Син Неба». Вони он животи ледве тягають.
То в них хрест такий, підкинув дотеп Лисиця.
Сумно, заходився масувати перенісся Термінатор.
Бо? підігнав його із відповіддю професор.
Бо невесело, трохи роздратовано відповів кафешний «імператор». Не хочу я на Бога дивитися чужими очима. «Слова можуть лунати, як дзвоники, а серце може бути кривобоке, як сідло».
Лисиця щось хотів завернути, але відчув, як шпигонуло про очі. Про чужі очі. Про штучне око Термінатора. Про блакитні контактні лінзи. Про виколоті очі Кречета. І він стримався. Та й побачив докір у Марченка на обличчі. Не по це сюди прийшли. Не по це. А ти тут феєриш.
Ти казав, що в тебе мало часу, упоперек такту виїхав на арену Марченко. Його «тикання» САМОМУ серйозно злякало Богдана. Цієї миті воно здалося маханням перед биком червоною ганчіркою. З усім, що буває на кориді після цього.
Якщо казав, нахилився «Син Неба» майже впритул до Ігоря, значить, так і є. Але чай же ми замовили? Поки питимемо, якраз і поговоримо. Ви ж для цього прийшли?
Термінатор уважно подивився на Марченка. Потім на Богдана. Невідомо, що відчув донкор, але побачене й почуте запустило противний холодок, і той з радістю гайнув Лисициною спиною. Камікадзе таки наш Ігор, камікадзе.