Ти хвилюєшся, що тобі щось загрожує тут? Сьогодні ввечері?
Ні, ні, список запрошених ретельно складено, будівля надійно охороняється. Мене більше хвилює, що станеться, якщо я вийду на люди.Раптово Едмонд пожалкував, що про це сказав.Це якісь дурниці. Мандраж. Мені просто була потрібна твоя інтуїція.
Ленґдон дивився на свого товариша, і хвилювання в душі професора наростало. Едмонд був незвично блідий і схвильований.
Інтуїція каже мені, що Вальдеспіно ніколи не становитиме для тебе фізичної небезпеки, хоч як ти його розлютив.
Світло невпинно продовжувало гаснути.
Що ж, дякую,Кірш поглянув на годинник.Я маю йти. Чи можемо ми зустрітися згодом? Деякі аспекти мого відкриття я б хотів додатково з тобою обговорити.
Звичайно.
Чудово. Після презентації може початися хаос, тож нам треба буде десь сховатися від гармидеру й балачок.
Едмонд вийняв візитівку й почав щось писати на звороті.
Після презентації бери таксі й дай оцю картку водієві.
Кожен місцевий водій знатиме, куди везти.
Він вручив картку Ленґдонові.
Ленґдон очікував побачити на ній адресу місцевого готелю чи ресторану. Натомість там було щось схоже на шифр:
BIO-EC346
Перепрошую, я маю оце показати таксистові?
Так, він знатиме, куди їхати. Я скажу охороні, щоб чекали на тебе, і сам прибуду якомога швидше.
«Охороні?» Ленґдон спохмурнів, гадаючи, що BIO-EC346це, певне, кодова назва якогось місцевого таємного наукового клубу.
Це до болю просто, мій друже,підморгнув він.А ти так точно розгадаєш. І, до речі, щоб це не стало для тебе несподіванкоюти відіграєш певну роль у моїй сьогоднішній доповіді.
Ленґдон здивувався:
Яку роль?
Не хвилюйся. Робити нічого не потрібно.
Із тим Едмонд Кірш рушив до виходу зі спіралі.
Мені швидко треба за сцену, а Вінстон проведе тебе.
Кірш зупинився у дверях і озирнувся.
Побачимося після доповіді. І сподіваймося, що ти мав рацію щодо Вальдеспіно.
Едмонде, не турбуйся. Зосередься на презентації. Духовні особи тобі нічим не загрожують,запевнив його Ленґдон.
Кірша, здається, це не надто заспокоїло.
Може, Роберте, коли ти почуєш, що я скажу, то зміниш думку.
Розділ 10
Престольний храм Римо-Католицької архідієцезії Мадридакафедральний собор Альмудена, потужна неокласицистична спорудаприлягає до королівського палацу. Собор побудований на місці давньої мечеті, і його назва походить від арабського слова аль-мудайна цитадель.
За легендою, у 1083 році, коли Альфонсо VI відвоював Мадрид у маврів, він загорівся бажанням віднайти дорогоцінну ікону Святої Діви, яку заради збереження сховали в мурах цитаделі. Не в силі знайти сховану Діву, Альфонсо почав пристрасно молитися, доки від мурів твердині відпав шматокі відкрилась ікона. Перед нею навіть горіли свічкиті самі, які були запалено перед тим, як багато століть тому ікону замурували.
Сьогодні Альмуденська Богоматір є покровителькою Мадрида, і тисячі прочан і туристів ідуть до собору Альмудена, щоб уклонитися цьому образу. Надзвичайне розташування церквиспільний двір із королівським палацом: той, хто прийшов до храму, має шанс побачити, як король заходить чи виходить.
Цього вечора коридором собору бігав молодий паламарі причина його паніки була неабияка.
«Де єпископ Вальдеспіно?!
Уже має починатися служба!»
Не одне десятиліття єпископ Антоніо Вальдеспіно був головним священиком і настоятелем собору. Давній друг і духівник короля, Вальдеспіно був відомий як відданий традиціоналіст, який негативно ставиться практично до будь-якої модернізації. 83-річний єпископ, на диво всім, досі кожного Страсного тижня з кайданами на ногах долучався до міської ходи з іконами.
«Вальдеспіно жодного разу не спізнювався на Службу Божу».
Паламар бачив єпископа двадцять хвилин тому в ризниці: як завжди, допомагав йому вдягатися. Після того єпископ отримав SMS і мовчки кудись поспішив.
«Куди?»
Паламар шукав його у вівтарі, у ризниці, навіть в особистій кімнаті відпочинку єпископаі тепер мчав коридором адміністративної частини собору, щоб дізнатися, чи єпископ не в кабінеті.
Здалеку було чути, як пробудився соборний орган.
«Уже починається гімн!»
Паламар різко зупинився перед кабінетом єпископаі був вражений: з-під дверей пробивалося світло. «Він тут?!»
Паламар обережно постукав.
¿Excelencia Reverendísima?
Жодної відповіді.
Паламар постукав гучніше й гукнув:
¡¿Su Excelencia?!
Знову мовчання.
Переймаючись здоровям літнього чоловіка, паламар повернув ручку і штовхнув двері.
¡Cielos!
Паламар зазирнув у кабінеті ахнув. Єпископ Вальдеспіно сидів за столом із червоного дерева й невідривно дивився в екран ноутбука, що світився перед ним. Митра так і лишалася в нього на голові, риза зімялася на сидінні, а єпископський посох без церемонії стояв під стіною. Паламар відкашлявся.
La santa misa está
Preparada,перебив його єпископ, стежачи за чимось на екрані.Padre Derida me sustituye.
Паламар вражено дивився на нього. «Отець Деріда мене замінить»?! Молодший священик проводить суботню вечірнюце щось уже геть химерне.
¡Vete ya! різко наказав Вальдеспіно, не зводячи очей з екрана.Y cierra la puerta.
Переляканий юнак зробив так, як сказано: одразу вийшов і зачинив за собою двері. Поспішаючи назад на звуки органа, паламар гадав: що ж таке дивиться на компютері єпископ, що думки його віддалилися від обовязків перед Богом.
***
Тієї миті адмірал Авіла пробирався в натовпі, який невпинно зростав, до атріуму музею Ґуґґенхайма, дивуючись гостям, які з кимось невимушено балакають у модні аудіопристрої. Схоже, аудіотур був інтерактивний.
Авіла зрадів, що позбувся тих навушників.
«Зараз ніщо не має відволікати».
Поглянув на годинник, придивився до ліфтів. Там уже було повно гостей, які збиралися на місце головної події нагорі, так що Авіла вирішив іти сходами. Підіймаючись, відчув такі самі дрож і недовіру, що й напередодні ввечері. «Невже я став людиною, здатною на вбивство?» Ті безбожники, які знищили його дружину й дитину, змінили його. «Мої дії благословляє вища влада,нагадав собі адмірал.Я йду на праведний вчинок».
Дійшовши до першого майданчика, Авіла задивився на жінку, що йшла ближчим підвісним мостом. «Нова знаменитість Іспанії»,подумав він, проводжаючи очима красуню.
Вона була вдягнена у вузьку білу сукню з діагональною чорною смугою, яка елегантно перетинала груди. Цією стрункою фігурою, пишним темним волоссям і легкою ходою неможливо було не милуватись, і Авіла помітив, що не лише він проводжає її очима.
Крім захоплених поглядів інших гостей заходу, жінку в білому також невідступно супроводжували двоє бездоганних охоронців. Вони рухалися зі сторожкою впевненістю пантер і були вдягнені в однакові сині піджаки з вишитим гербом і великими ініціалами GR.
Авілу їхня присутність не здивувала, однак адміралове серце закалатало. Колишній офіцер, він добре знав, що означають ці дві літери в іспанських силових структурах. Ці двоєелітні охоронці, озброєні до зубів та ідеально вишколені.
«Якщо вони тут, діяти треба якомога обачніше!»сказав собі Авіла.
Агов!крикнув хтось просто в нього за спиною.
Авіла різко розвернувся.
Пузатий дядько у фраку й чорному ковбойському капелюсі широко всміхався до адмірала.
Чудовий костюм!вигукнув чоловік, показуючи на форму Авіли.Де такі беруть?
Авіла подивився на нього, рефлекторно стискаючи кулаки. «Усе життя прослужиш, собою жертвуючи,отоді й дадуть!»подумав адмірал.
No hablo inglés,відказав Авіла вголос, знизав плечима й пішов нагору.
На другому майданчику Авіла побачив довгий коридор, у кінці якого видніла кімната відпочинку. Він уже зібрався рушити туди, коли світло в музеї моргнуло: то був перший знак гостям збиратися нагорі, де відбудеться презентація.
Авіла зайшов до порожньої кімнати, відтак у найдальшу кабінку туалету й замкнувся в ній. На самоті адмірал відчув, як знайомі демони рвуться нагору в його свідомість, аби потягти у прірву.
«Пять років минулоа спогади все мене переслідують». Авіла люто відігнав від себе жахіття й дістав з кишені вервицю. Обережно повісив її на гачок. Намисто і хрест гойдалися перед ним; адмірал трохи помилувався власною роботою. Фанатик був би вражений у саме серце від думки, що хтось може осквернити священний предмет, створивши таку річ. Однак Регент запевнив Авілу, що крайня потреба виправдовує певну гнучкість принципів, і гріх буде відпущено.
«Коли мета свята,сказав Регент,то Бог неодмінно пробачить».
Від лиха мала бути надійно захищена не лише душа, а й тіло Авіли. Він поглянув на татуювання на долоні.
Як давня монограма Христа, той знак повністю складався з літер. Авіла сам накреслив його три дні тому за допомогою чорнила й голки, точно за вказівками, і татуювання ще поболювало, а навколо нього лишався червоний слід. Якщо його схоплять, запевняв Регент, треба тільки показати долонюі за кілька годин його випустять.
«Ми маємо найвищі посади в уряді»,казав Регент.
Авіла вже бачив, наскільки потужним є вплив цієї особийого немов огорнуло якимось захисним плащем. «Є ще на світі люди, які шанують давні звичаї». Авіла сподівався колись теж долучитися до цієї еліти, але зараз вважав за честь бодай що-небудь зробити для неї.
Усамітнившись, Авіла вийняв телефон і набрав захищений номер, який йому дали.
На тому кінці відповіли після першого гудка:
¿Sí?
Estoy en posición,повідомив Авіла, очікуючи остаточних інструкцій.
Bien,відгукнувся Регент.Tendrás una sola oportunidad. Aprovecharla será crucial.
Розділ 11
У тридцяти кілометрах уздовж берегової лінії від блискучих хмарочосів, штучних островів та елітних вілл Дубая лежить місто Шарджаультраконсервативна ісламська культурна столиця Обєднаних Арабських Еміратів.
У Шарджі шістсот мечетей і найкращі університети в регіоні, тож це містобастіон духовності й науки: цю позицію підтримують потужні ресурси нафти і правитель, який найвище ставить освіту свого народу.
Того вечора родина славетного шарджського аллами Саєда аль-Фадла тихо зібралася для особливого чування. Родичі не здійснювали традиційного тахаджуду, а молилися за повернення любого батька, дядька, чоловіка, який безслідно зник учора.
У місцевій пресі писали, ніби один із колег Саєда стверджував: зазвичай спокійний аллама здавався «дивно збудженим» після повернення з Парламенту світових релігій два дні тому. Крім того, колега краєм вуха чув, що Саєд на рідкість емоційно сперечався з кимось телефоном невдовзі по прибутті. Суперечка точилась англійською мовою, тож він не зрозумів, про що мова, однак стверджував, ніби Саєдраз у раз повторював те саме імя.
Едмонд Кірш.
Розділ 12
Думки Ленґдона крутилися вихором, коли він виходив зі спіральної споруди. Розмова з Кіршем і заінтригувала, і стривожила його. Чи перебільшував Едмонд, чи ні, але науковець-компютерник точно щось відкрив і був переконаний, що це спричинить у світі зсув парадигми.
«Відкриття, яке можна поставити поряд із системою Коперника?»
Коли Ленґдон нарешті вийшов із металевого закруту, в голові його трохи паморочилося. Він підняв із підлоги аудіопристрій і надів його.
Вінстоне!сказав він.Алло!
У мікрофоні тихо клацнуло, і кібербританець повернувся.Вітаю, професоре. Так, я тут. Містер Кірш попросив вас сісти на службовий ліфтадже часу обмальі повертатися в атріум. Також він припустив, що вам сподобається наш надзвичайно великий службовий ліфт.
Як мило з його боку. Він знає, що в мене клаустрофобія.Тепер і я знатиму. І не забуду. Вінстон провів Ленґдона в бічні двері бетонним коридором до ліфтів. Як він і обіцяв, кабіна була просто гігантська: очевидно, спеціально призначена для перевезення величезних витворів мистецтва.
Верхня кнопка,пояснив Вінстон Ленґдонові, коли той зайшов.Третій поверх.
Коли вони прибули на місце, Ленґдон вийшов.
Добре!бадьоро промовив Вінстон у голові Ленґдона.Пройдімо галереєю ліворуч. Це найкоротший шлях до зали.
Ленґдон за вказівками Вінстона пройшов широкою галереєю, де стояли всілякі химерні арт-інсталяції: сталева гармата, яка, схоже, стріляла драглистими червоними кулями, що були зроблені ніби з пластиліну, в білу стінку; каное, сплетене з дроту, нездатне плавати; ціле мініатюрне місто, зроблене з полірованих металевих кубиків.
Ідучи до виходу, Ленґдон зловив себе на тому, що заворожено дивиться на масивний обєкт, який панував над усім довколишнім простором.
«Однозначно,подумав професор,я знайшов найбільш чудернацьку річ у музеї».
На всю ширину зали розкинулась інсталяція: безліч деревяних вовків у динамічних позах немовби мчали довгою вервечкою, потім стрибали високо в повітря, з усього маху налітаючи на прозору скляну стіну,і падали, утворюючи гору вовчих трупів.
Це називається «Тримаємо курс»,непрохано пояснив Вінстон.Девяносто девять вовків сліпо біжать, налітаючи на стіну, що символізує стадну свідомість, брак мужності відхилитися від норми.
Іронія цієї метафори вразила Ленґдона. «Гадаю, Едмонд сьогодні буде різко відхилятися від норми».
Ну а тепер, якщо ви підете прямо,мовив Вінстон,ви побачите вихід ліворуч від он того кольорового ромба. Цей митецьодин з улюблених художників Едмонда.
Ленґдон помітив барвисту картину попередуі миттєво впізнав характерні карлючки, відкриті кольори, грайливе летюче око.
«Жоан Міро»,подумав Ленґдон, якому теж завжди подобалися витівки відомого барселонця: щось середнє між дитячою розмальовкою і сюрреалістичним вітражем.
Наблизившись до картини, Ленґдон раптом зупинивсяйого вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слідів пензля.
Це репродукція?
Ні, оригінал,відгукнувся Вінстон.
Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.
Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.
Я на полотні не працюю,відповів Вінстон.Я створюю свої картини віртуально, а потім Едмонд їх для мене друкує.
Чекайте,не повірив Ленґдон.Цеваше?
Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.
Бачу,сказав Ленґдон.Навіть підписано «Міро»!Ні,зауважив Вінстон.Придивіться. Прізвище Жоана Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».
«Розумно!»мимоволі відзначив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини Вінстона.
Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.
«Це твій автопортрет?Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків.Певне, ти дуже дивний компютер».
Ленґдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням компютерів алгоритмічного мистецтватобто такого, яке генерують дуже складні компютерні програми. У звязку з цим поставало незручне питання:-якщо компютер створює мистецтво, то хто ж митецьмашина чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»
Також я пишу музику,бадьоро додав Вінстон.Якщо вам буде цікаво, попросіть потім Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.
Ленґдон вийшов із галереїі опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.
Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин,мовив Вінстон.Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?
Так. Він просто переді мною.
Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.