Ну, містере Хейвен, несамовито прогорланив Тоні,зараз або ніколи! Вперед!
І вже за кілька митей «Форд» запищав гальмами біля Пенелопи. Та якраз підняла з землі сумочку й обтрушувала її від невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадів, залишених свіжою сваркою.
Щиро перепрошую, чарівна міс, лагідно почав Тоні, вийшовши з машини й зупинившись біля Пенелопи, я стояв неподалік і зовсім випадково все бачив. Моє імя Едвард Дайармід. Я і мій швидконогий мустанг до ваших послуг.
Неочікуваній появі дівчина щиро зраділа. Це легко читалося на вродливому обличчі.
Пенелопа Димитріадіс, мовила усміхаючись. Рада знайомству, містере Дайармід. Не зводячи очей, пристрасно продовжила:Як добре, що на Землі ще трапляються, хоча й не часто, справжні лицарі. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навіть така могутня сила, як жіноча краса Замовкла, але за мить додала:Що ж, уперед
Опинившись у «Форді», на хвильку згадала про адвоката й відіслала йому: «Нікчема».
Гадаю, цей «комплімент» не мені? насторожився Тоні.
О, ні,голосом драматичної актриси відповіла дівчина й засміялася. У жодному разі. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтій, якому я мало не вибила скло. Якби мала такі могутні біцепси, як ваші, я б його ще й віддухопелила Кавалер Ордена Нікчеми А що, красиво звучить«Кавалер Ордена Нікчеми»! Отже, посвідчення за номером один вручається адвокатові Ламбросу Караянісу! Останнє речення дівчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засміялась. Значно голосніше. Тоні приєднався.
Рушили. Міс Димитріадіс дістала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тоні в душі закипів. Не терпів навіть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.
Дівчина з насолодою видихнула ще одну порцію й мовила:
А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-ліпше бажання? Навіть божевільне? Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому слові. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бісиків, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.
Якщо тільки це не вище моїх сил, відповів Тоні, а потім, трохи подумавши, додав:І якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатисямарна річ. Ще жодного разу не програли.
Пенелопа залилася щирим сміхом.
А ви жартівник, мовила заспокоївшись. Не хвилюйтесь. Моє бажання ні до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнісіньке, як он ті придорожні дерева. Хоча Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидві скроні.Для декого воно видалось саме надприродним.
Розумію, закивав Тоні, не відриваючи погляд від дороги.
Але ви Пенелопа знову подивилась на Тоні,ви, Едварде, зовсім інший. Від вас віє надійністю й силою. Ні. Силою й надійністю. Я це зразу відчула. Дивно Я всього кілька хвилин у вашій машині, але почуваюся, наче з давнім приятелем. Утім, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне Я, взагалі,дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри різні, розіграші. Не мислю без цього життя Хоча вона загасила сигарету, навіщо я все це розповідаю? Потім, трохи помовчавши, додала:Дивно, такого зі мною ще не було, щоб відкривалася абсолютно незнайомій людині. А може, вичаклун. Чи ще хтось із тієї братії?
Тоні це розвеселило, і він зайшовся щирим сміхом.
А ви, Пенелопо, цікава людина, мовив, пересміявшись, з вами весело й легко То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?
Справді,погодилась дівчина й відчула, що цей міцний вродливий молодик звик діяти рішуче й ні перед чим не пасувати. Розумієте Тільки не смійтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянісом, мені раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з поліцією. Уявляєте, усеначе в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечні віражі, божевільне вищання гальм Це прекрасно Ісексуально
Обличчя дівчини оточив ледве вловний німб замріяності. Тоні не хотів його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очікував і мовчав, ділячи увагу між привабливою супутницею і дорогою.
Ну то що, звела очі Пенелопа, я вам не здаюся божевільною?
Тоні лише посміхнувся кутиками вуст і мовив:
Навіть не сумнівайтесь, люба міс Пенелопо. Навпаки. Мені навіть подобається. Скажу більше: яне менший авантюрист. Плоть від плоті. Тому все чудово розумію.
Сказане (а особливоостаннє) містером Хейвеном (чи, точніше, Дайармідом) чистісінька правда. Він і справді такий. Авантюрист до найменшої клітини могутнього молодого єства.
Почуте дівчині сподобалося. Ще б пак! Цей містер Дайармід справді цікавий і привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гідне голлівудської зірки, іщо найважливішеспорідненість духу. Майже ідеал. Оце так випадкова зустріч!
Мені нічого не лишається, як сприйняти ваші слова за безумовну згоду. Пенелопа дивилася з упевненістю, що бачить перед собою спільника.
Саме так, без вагань відповів хлопець і підморгнув.
І вас не лякає рандеву з поліцією, штраф? Не боїтесь, що ваше імя потрапить на сторінки кримінальної хроніки? І вам не страшний можливий скандал, повязаний з вашим імям та божевільним вчинком? Чи навітьнетривале увязнення?
Аж ніяк! Тоні здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дівчини. Красунчик! Хай хоч і тривале!
Тоді знімаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу
«Поки» Тоні зробив паузу. А далі?
Даліпобачимо. Дівчина відвернулася. Дивилася у вікно. Тоні зрозумів, що ця тематабу. Поки табу
Тоді,прогоготів Тоні,повний уперед! Різко натиснув на педаль акселератора. І «необїжджений мустанг» узявся радо допомагати вершникові. Тепер для хлопцяжодних меж чи кордонів. Навіть жодних законів Він ухопив Бога за бороду. І відпускати не збирався. Та й вирватися з його міцних рук шанси невеликі.
25 вересня 1993 року, Афіни, 02 год. 07 хв.
Коли Тоні дістався памятника, годинник показував сім на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте криміналу в тому ніякого. Головнефінал пєси. Такий, як і заплановано. Таємний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитріадіс дивиться сни, а її коштовності спокійно лежать у сумці. Лишається останнєподілити заслужений гонорар.
Білий низенький «фіат», що виповз із довгої шеренги легковиків, вишикуваних ліворуч від памятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.
Порядок, Режисере, втомлено видихнув Тоні, кинувши тіло на сидіння біля водія, а сумкуназад.
«Фіат» поволі рушив.
Тоні вмостився. Повернув голову ліворуч, відкривши рота, щоб сказати. Ізакляк. За кермом сидів Массімо Раньєрі. Йота в йоту. Гордий профіль «актора» чітко вимальовувався у світлі ліхтарів, що несміливо прокрадалось до салону. Тоні перевів дух.
Скільки разів вас бачив, але до цих фокусів ніяк не звикну. Штукар ви на всі руки. Факір. Містер Хейвен пашів добрим гумором. Коли вже Папою Римським нарядитесь?
Колись Може Хтозна. Режисер відповідав, немов відпускав порції «чогось» нетерплячій черзі. «Цьому дав, цьому дав» Але не забував і про дорогу.
Тільки дивіться, щоб віряни рук не цілували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповідь Погорите і оком не зморгнувши. А це міжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах із небом у клітинку. Тоні сказане сподобалось. І рот зєднав дугою вуха.
Тіпун тобі на язик, кинув Режисер, не відриваючись від дороги. Віщун саморобний.
Вибачте, якщо вам не до вподоби.
Забудьмо, обірвав. Ну?
Повний аншлаг, почав поспіхом Тоні.Гонорартут, ляснув по сумці.
Молодець, стримано посміхнувся Режисер. Справжній талант. Радий, що не помилився в тобі.
А ви що, не вірили? Запитав Тоні з такою інтонацією, ніби «Массімо Раньєрі» сумнівався у силі земного тяжіння. Або одвічній криголамності бразильського футболу.
Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:
Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.
Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.
Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.
«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.
Що ж, почав Режисер, час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі О котрій там у тебе літак?
О шостій.
А зараз? Режисер підсвітив годинника. Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити Давай сумку
Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках зявився пістолет з глушником і тим пачеяк плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночасжахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так же швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.
Глава І. «Перший привіт від «Ункаса»
26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.
Богдан Лисиця прилетів до Афін учора вранці. Зробив так навмисне і ось чому: катер до Авгі відходив сьогодні о 13.00. Заклавши в запас більше доби, хотів ближче познайомитись зі столицею Еллади, де, як усім відомо, виколисано не одну культурну перлину.
Англійську знав шикарно. Тому майже на всі питання одержував потрібну відповідь. Чи то там і справді такі ввічливі та щирі люди, чи Лисиці просто щастилохтозна. Але беззаперечним лишалося одне: після проведеної в Афінах доби знов захотілося жити. Далі. Як живуть звичайні люди. Коли з радістю. Коли з сумом. Коли у щасті. А колий попід руки з невдачами. Алещоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно
Усередині клекотіли враження, що надовго залишаться в памяті. Особливою яскравістю там вигравав головний архітектурний памятникця реліквія «золотого віку» античних Афінансамбль Акрополя. Храм Афіни-Діви Парфенон, невеликий витончений храм Ніки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каріатидами, Пропілеїколонадний вхід до Акрополя Усе це ще жило в памяті, стояло перед очима. Німі свідки розквіту вільної людської думки, ці зруйновані храми, здавалося, віддано оберігали бачене в далекі античні часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничості, що перетворював їх на прекрасну геніальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цьогоі вона з неба впаде на землю, а Дульсінея Тобоська стане звичайнісінькою міщанкою
Так думав, стоячи на палубі білосніжного пасажирського катера «Делавар», віддаляючись від пірейського берега безкраїм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морів. Так думав, залишаючи Афінице привітне тепле місто, головні кольори якоголише два. Яскраво-блакитнийколір неба і моря та білийколір мармуру міських будівель Ні, є в цьому місті щось таке казкове й незабутнє, що мимохіть розумієш: його недаремно обрали боги У такі хвилини забуваєш про все, навітьпро те, що, живеш на світі
Богдан Лисиця мешкав у Києві. І цим несказанно пишався. Він наївно вважав, що Київнайкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів іншого. Деякі одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хтой камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх Та ні, усе ж не «можливо». Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке
Лисиця мав двокімнатну квартиру на бульварі Ромена Ролана. Вік наближався до межі між другим і третім десятком. Цьогоріч одержав диплом Київського університету Шевченка (романо-германська філологія). Аспірант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Піднапнетьсяі стане кандидатом наук. Непоганий варіант. Серйозний А там і в доктори закрокує
Богданзвичайний українець. Не гірший і не кращий за решту. От тільки не одружений Недавно, правда, спробував Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навіть їхні найперші іскри. Проте виходило не дуже. Таке «пожежогасіння» уже система. Звичка. Ритуал
Правда, не кожен звичайний українець їхав відпочивати на острів в Егейському морі. І не в кожного звичайного українця лежав у валізі пістолет. Хай буде. Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпакипочали навіть вити гнізда
Старенький двигун, зібравши докупи ріденькі запаси гордості, з усієї сили пхав синьою гладдю білосніжного катера. Просолілий морський скиталець, зовсім недавно вкотре пофарбований, «молодився», ніби відставний офіцер з минулого століття, що памятав ще про шпіцрутени. І старанно пнувся усім догодити.
Богдан стояв на палубі. З насолодою вдихав цілюще повітря. Проглядав англомовний варіант «Та Неа». Усеяк і скрізь. Економіка. Політика. Трохи й про культуру.
А ось і «кримінал». Особливо не вчитувався. Бо вітер «мав щось проти». Він заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, ніби намагався вирвати. Заволодіти черговим трофеєм. Лисиця розвернувся. І вітер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кілька разів, зрозумів, що марно. Заспокоївся. А очі вихопили цікавинку, повз яку пройти не зміг.
«Сьогодні вночі,почав читати, в готелі «Пергамос» пограбовано доньку мільйонера Антоніса Димитріадіса Пенелопу. Вкрадено всі її коштовності. Сума, якою можна хоча б наближено оцінити цей чималенький куш, сягає кількох десятків мільйонів американських доларів. До справи підключено кращих детективів. Обіцяно царську винагороду. P. S. Цікаво, що робила донька мільйонера зі своїми коштовностями в готелі «Пергамос»?»
«На вулиці Андріанопулу знайдено труп невідомого молодого чоловіка років приблизно двадцяти трьохдвадцяти пяти. Смерть настала у результаті двох вогнепальних поранень. Біля трупа виявлено англомовний напис кровю «містер Чужі Обличчя». Далі наводилися прикмети потерпілого і звернення про допомогу в зясуванні його особи.
Цікаво.
Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домівка. Регіна. Катастрофа
Нудьгуєте? озвався поряд чоловічий голос.
Богдан повернувся праворучголос долинув звідти. Належав він кремезному високому красеневі років під пятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивілу в багатьох місцях чорну шевелюру і такого ж кольору густі вуса. Одягнений у сірий з ледь помітною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова відлунювали щирістю. Тому відповідь теж прозвучала щиро й привітно:
Та Трохи
Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрій віршем?
Лисиця не встиг відповісти, як чоловік уже читав:
Лелечий клин розтанув вдалині,
Покликавши услід мою надію.
Вже осінь усміхається мені,
А я про літо думаю і мрію.
Я мрію все про той чарівний сон,
Що милим був таким для нас з стобою
А осінь грає тузі в унісон
Розлуки невблаганною трубою.
Той кожен звук у серці, наче плач,
Як голосіння за минулим літом
А осінь не змовкає, гра трубач,
Милуючись пташиним перелітом.
І? очікувально подивився «поет».
Приблизно так, підморгнув Богдан. Влучили.
Намагаєтесь бути в курсі? кивнув на газету незнайомець.
Так. Інколи. Цікаво, чим інші живуть. Особливо в дорозі. І час даремно не гаєш, і шлях коротшає.
А яні. Хіба що офіційні повідомлення. Решта ж Сам колись на цих хлібах рисачив. Кухню їхню знаю добре. Наплетуть Аби тиражі росли. Ну, й гонорари. Горобці стріляні. Казкарів таких ще пошукати