Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.
І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».
З таким татусем торби на плечі не почепить. Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.
Це хвилює мене найменше, серйозно мовив Лисиця. То, врешті,їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Першачому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А можеце всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.
Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:
А ви, містере, часом не приватний детектив?
Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.
О, дуже приємно, простягнув правицю незнайомець. Марк Тейлор. Поет. З Лондона.
Щиро радий, мовив Лисиця. То ми майже колеги А щодо вашого питання Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це повязує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок. Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.
Шкода, зітхнув поет, що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики
Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, сказав Богдан. Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А томуй злочинністьодин із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може йтістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода
Та-а-ак, протяг після паузи містер Тейлор, мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попередувідпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа А розмови на такі темиявно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».
Ви сказали, наче біолог.
Мій шановний містере Фокс За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.
Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи Мій шлюб розпався, не почавшись
Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнімі тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.
Он як! чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав:А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обовязково зустрінете. Певен.
Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А можей не прожитих. Але обовязково далеких.
Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буттянерухомість і спокій.
Геніальна краса, не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм якийумикаю фільми про море. І Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.
Лисиця задумливо покивав.
Відверто кажучи, почав він, думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їхжменя.
А мені це подобається, упевнено проказав Тейлор. Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось Хоча, може, це й навпакизовсім і не лихо, а щастя І поет знову мрійливо задивився вдалину.
На палубу піднялася пара. Блондиндесь пятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутийі жінка-шатенка (пятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усеяк книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправдінавіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головнеїм удвох добре. А рештаміжпланетний простір
Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння Те отруєне зрадою марення Регіна Фата на її чарівній голівці Модний костюм на ньому Вони піднімаються сходами Сигнал автомобіля Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???
Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руцісумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.
Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.
Вітаю, джентльмени, мовила вона. Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомимпродам автограф на «Сотбіс».
Шкодую, чарівна міс, але побачивши у жінки обручку, Лисиця виправився:Е-е-е місіс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий від кіномистецтва, як від нашого катера півострів Юкатан.
Але схожістьнадзвичайна, виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця».
Нічого дивного, став заспокоювати її Богдан, у світі багато схожих. Та й двійників теж. Навіть конкурси проводяться.
Тодівибачте. А ви, звернулась до англійця, відомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?
Ні, усе точно. Ясаме він і є.
А у вас автограф взяти можна? запитала наче з острахом.
Будь ласка.
Жінка подала поетові листівку й ручку. Коли Тейлор закінчив писати, на палубі зявився ще один персонаж. Міцний «підкачаний» чоловік. Богдан упіймав себе на думці, що молодика десь бачив: ніби в якомусь бойовику. А потімі засміявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашів войовничістю й люттю. Жінка враз змінилась на обличчі. Богдан не звернув на те ніякої уваги і сказав:
Я хоч і не зірка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зіркою? Тоді не доступитеся.
Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумів: усечерез «персонажа».
Перепрошую, джентльмени, видавлюючи ввічливість, із залізними нотками в голосі мовив «спортсмен», але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. І вже до жінки:Ходімо, Крістін.
Мій чоловік, Альбер Бріссон, показала «манекенниця» на «підкачаного».
Поет і Лисиця представилися.
Що ж, мовила сумно красуня, ще поспілкуємося Ходімо.
Крістін без будь-якого бажання, наче волелюбна лісова звірина, що необачно потрапила до рук звіролова й тепер мусить коритися, непоквапом пішла за чоловіком.
Лисиця й Тейлор провели їх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напівшепотом сказав:
Гарна
Тим-то так її й оберігають оцінив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався і, наче справжній морський вовк, сповістив:
По курсу земля!
Богдан поглянув і собі. Справді, на блідо-блакитному тлі небосхилу зявилась невеличка чорна цятка. Саме їй треба вирости до розмірів острова. Не без допомоги «Делавара».
За якихось півгодини-годину будемо на Авгі,підсумував містер Тейлор і подивився на «Tissot».
Але ж яка вродлива, не відпускали Богдана чари «манекенниці». І слова нового знайомого пролетіли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумівмолодість є молодість. До того ж краляі справді «магніт» для очей. Нестримних. Чоловічих
Ну то що? мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, підемо збиратися? Скоро десантування на цю «терра інкогніта».
Богдан випірнув із роздумів (хоч як там не солодко-гірко!). І нарешті почув Марка. Що ж, згоден. Пора.
26 вересня 1993 року, бухта біля Авгі, 15 год. 23 хв.
Білосніжний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати біля виводка. І це наводило на думку, що перша молодість катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсіонер давно благав хазяїна замінити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пірса, доволі довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останніми йшли Лисиця і Тейлор.
То ось який ти, Авгі? перекидаючи валізу з лівої у праву, мовив Богдан і продовжив обводити поглядом «ділянку землі, з усіх боків оточену водою», що нависала над причалом. До речі, «Авгі»грецькою «зоря».
Симпатична назва, замріяно оцінив поет. Утім, її ще потрібно виправдати. Поживемо на цьому «космічному тілі»побачимо.
А ви не зауважили, що пансіонат називається «Прерія», катер«Делавар». Нетутешня екзотика. Чи не забагато індіанських мотивів? Таємничість без дозволу застрибнула до Лисициних інтонацій. Без розгону. І жердини.
Містер Тейлор зупинився, поставивши валізу, і поправив окуляри.
Щиро кажучи, мовив він, радий, що доля послала у нові знайомці саме вас. З вами легко. Весело. Іцікаво Ні, доведеться-таки облишити поезію і взятися до романів. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролі головного героя вони б мали шалений успіх. Уявіть: авторанглієць, детективукраїнець, місце діїострів посеред Егейського моря Підступний злочинець, убивство, підозра, захопливі версії, гострі моменти, непередбачувані перипетії, розслідування заходить у глухий кут і раптомдетектив чітко розкладає потасовану колоду фактів масть до масті Та в кого не перехопить дух від усього цього? Ну як?
Жартуйте-жартуйте, усміхнувся Богдан. Але в жарті жарту небагато.
Вам не до душі пропозиція? здивувався Тейлор.
Чому ж? До душі,стенув плечима Лисиця. Навіть до тіла.
Отож закивав поет. Щоправда, у нашому випадкувсе жарт.
Це точно Але я знову про екзотику. Хочете парі?
На яких умовах? загорівся Тейлор.
Отже, ви не проти, зрадів Богдан. Чудово. Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки:Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.
Ваша ставка? Тейлор економив слова.
Стривайте, розпалювався Богдан. Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а вимою. Згода?
Гаразд, без вагань погодився поет.
Грандіозно, зацвів азартом Лисиця. Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо жіз горіхами та шоколадом. Тож ваша ставкатринадцять порцій морозива.
Добре. Поет знову не вагався. Тільки чому саме тринадцять?
Знаєте, задумливо почав Богдан, не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обовязково став би моїм. А таквін лише дванадцятий. Номер мого будинкутринадцятий, автобусом добираюсь до метротринадцятим, номер школи, де я навчався, теж тринадцятий. Університетська група на першому курсівідповідно Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Реґіна: «чортова дюжина» «нещасливе число»
Останні слова війнули сумом. Засочилася кров зі свіжої рани. Знову
Тейлор наче й не помітив цього перепаду й весело сказав:
Тоді ваша ставкадві пляшки шампанського. На вибір.
Згода. Отжепарі?
Парі.
Ударивши по руках, узяли валізи й рушили доганяти, бо решта вже підходила під самісінький пансіонат.
Від пірса вгору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворучбухта. Зручно іблагодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що тилюдина. І насолоди цього світу теж для тебе. Бери їх. Підставляй усі руки. Аби тільки доніс. І зробив з ними все, що захотів. Бо ти на цей час стаєш володарем себе.
Авгіне такий і великий. Хоча й не маленький. На просторій рівнині височіє триповерхова будівля «Прерії», оточена буйною рослинністю та сітчастим парканом. На весь цей окультурений «острів в острові» спокійно поглядали монументально-незворушні гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумієш, що архітектор спланував усе майстерно. Вдало «поєднав особливості рельєфу з естетикою свого витвору». Та придивись уважнішеі виникає крамольна думка: інакше, навіть при надзвичайному бажанні, зробити просто неможливо.
Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплінованим гуртом скупчилася біля клумби з трьома пальмами, за якоюскляні двері входу. Очікували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повітрі це робити приємніше. І корисніше. Для здоровя.
Коли піднімалися сходами, Богдан автоматично порахував кількість прибулихдевятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. І розвіятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому острові буде неважко.
Зі скляних дверей зявився елегантний, класично зодягнений чоловік.
Дуже прошу мене вибачити, леді та джентльмени, почав, наче хвилюючись, він, я гадав, що ви прибудете дещо пізніше, і тому виникла невелика затримка. Ще разпробачте. Вважаю, цей невеличкий інцидент пройде для вас непоміченим і стане найбільшою прикрістю за час відпочинку.