Мені відлягло він серця, коли побачив, що він поїхав. Непрофесіонал в такій справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе.
Вуличка була вузенька та смердюча. І вона таки привела мене до чорного ходу в будівлю, де розташовувалось фотоательє. Місце було погано освітлене. Двері не справляли враження особливо міцних, отож я просто підважив їх плечима і штовхнув. Вони лише скрипнули. Тоді я знову натиснув на нихвже сильніше. Почувся тріск, і цього разу двері піддалися й відчинилися. Я відступив на крок і прислухався. На вулиці і в будівлі було тихо. Прикриваючи рукою ліхтарика, я зазирнув у відчинені двері і пройшов у вузький коридорчик. Переді мною були двері, що вели в приміщення ательє. Інші двері, справа, були напіввідчинені.
Я пройшов коридором і відчинив двері ательє. На вікнах не було жалюзі, тож світло місяця дозволяло мені роздивитися довкруж. Я швидко роззирнувся, і, не побачивши нічого, що могло б мене насторожити, знову вийшов у коридор. Не мав жодного бажання, щоби мене помітив перший-ліпший коп, що проходитиме повз.
Відчинив інші двері. Зайшов у велике приміщення, яке, вочевидь, слугувало лабораторією. Підлога була всіяна обрізками фотографій. Картон та фотопапір горами лежали на двох столах у центрі кімнати. Промінь ліхтарика проповз кімнатою і висвітив підлогу. Я уважно оглянув камін, де було повно попелу від спалених паперів, але не знайшов нічого, що можна було б повязати зі зникненням дівчат.
Я відсунув капелюха з лоба і визирнув у вікно. Сам не знав, для чого це роблю, але сподівався, що побачу там щось важливе для себе. Тоді знову пішов до дверей і визирнув у провулок. Сюди неможливо підїхати машиною. Це мене спантеличило. Я не міг зрозуміти, як можна було вивести дівчат з ательєякщо їх справді викрали звідси.
Поки я стояв, розмірковуючи, почув, як на шаленій швидкості до ательє наближається машина. Вже за мить пролунав скрегіт гальм, і авто різко зупинилося. Я швидко пройшов у коридорчик і зачинив за собою двері. Рухаючись блискавично, підійшов до дверей, що вели в ательє, і відчинив їх на кілька дюймів.
Крізь вікно-вітрину я міг бачити вулицю. Великий спортивний автомобіль зупинився біля ательє, і звідси вилізло троє чоловіків. Один з них залишився коло машини, пильно оглядаючи вулицю. Двоє інших ступили на тротуар, і один з них вставив ключ у замок та відчинив двері ательє.
Це сталося так швидко, що я не встиг сховатися в коридорі. Зачинив двері і вичекав, тримаючи руку на револьвері.
Почув, як ті двоє заходять в ательє.
Швидше віддирай її,сказав один з них.За пять хвилин тут вже буде поліцейський патруль.
Голос у чоловіка був хрипкий і дихав він важко.
Ну ж бо, не тремти так,відповів інший грубим голосом.Дай-но мені ту фотографію!
Я почув, як щось важке впало на підлогу, і прочинив двері, однак не зміг розгледіти, що ж там відбувається.
Я не можу туди добратися,сказав чоловік із хрипким голосом.Дивись, що робиш, йолопе!рявкнув інший, із грубим голосом.Ти розвалиш усю вітрину!
Знову почулася приглушена сварка, і тоді той, що з грубим голосом, сказав:
Добре! Вимітаймося звідси!
Я почув, як вони йдуть до дверей, виходять і замикають за собою двері на ключ.
Я обережно зазирнув у приміщення ательє. І побачив крізь вікно-вітрину, як вони сідають в машину. Я не встиг їх роздивитися, однак запримітив, що всі вони дужі й широкоплечі. Один з них міг навіть бути Джеффом Джорданом, однак я не був у цьому впевнений.
Авто рвонуло з місця.
Якщо поліцейський патруль буде тут за пять хвилин, то й мені слід забиратися. Я швидко оглянув кімнату, але у темряві не можна було збагнути, що саме зробили тут ті двоє. Тож я попрямував у коридорчик, щоби вийти через чорний хід.
Уже відчиняючи двері, помітив, що на підлозі щось біліє. Направив туди промінь ліхтарика. Просто в мене під ногами лежав зіжмаканий носовичок. Я підняв його. Це був крихітний мережаний жіночий носовичок з монограмою «М. Д.», вишитою у кутику.
Я вийшов на вуличку, зачинив за собою двері і швидко подався униз.
Для мене ініціали «М.Д.» означали лише однехусточка належала Мері Дрейк! Із цим доказом та фотографіями трьох інших дівчат, що свідчили про їх викрадення, я міг створити неабиякі проблеми для Мейсіякщо він не захоче зі мною співпрацювати. Викрадення людейпрерогатива ФБР, і цих доказів їм буде цілком достатньо.
Я запхав носовичок у кишеню і обережно вийшов з провулка на центральну вулицю. Ніде нікого не було, тож я повернувся до ательє.
Місяць був тепер саме над головою. Я міг чітко розрізнити кожну фотографію у вітрині. Але мене цікавила лише одната, на якій внизу було написано: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».
Одного погляду було достатньо. Тепер я вже знав, чому та трійця примчала до ательє і що вони поквапом робили. Фотографію підмінили. Блондинка, про яку Тед Еслінгер сказав, що цеМері Дрейк, більше не посміхалася мені з вітрини. Її замінила дівчина з дрібними рисами обличчяу білому крислатому капелюсі. Поки я тупо витріщався на фото, дівчина неначе глузливо мені посміхнулася.
* * *
Коли я дійшов до редакції «Кренвільського вісника», вуличний годинник вибив третю. Крокуючи тротуаром у місячному світлі, у всіх на виду, я почувався, мов нудист у метро. Було все ще душно, і я геть спітнів, здригаючись від найменшого шуму.
Проходячи повз знайому напівзруйновану будівлю, я про всяк випадок глянув на двостулкові двері редакції і зауважив, що вони замкнені. Але я не зупинився, а пройшов уперед ще з двадцять ярдів, і вже там пірнув у дверний проліт.
Це була чудова роботавідчиняти замок на залитій яскравим місячним світлом вулиці. Неначе працюєш у білий день. Варто було лише якомусь сумлінному копу висунути голову з-за рогу, щоби помітити мене за роботоюі тоді проблем не уникнути. З того, що я встиг зауважити у Кренвілітут копи спочатку стріляють, а вже потім проводять дізнання.
Я стояв у дверях, прислухаючись. Все було спокійно, і я вже майже наважився узятися до роботи, коли почув, що хтось до мене наближається. Я притиснувся до дверей і подумки похвалив себе, який же я розумний, що мене не спіймали за роботою.
Вулицею йшла жінка. Те, що це жінка, я міг визначити за клацанням підборів бруківкою. Спочатку вона йшла швидко, потім сповільнила ходу, і вже за мить цокання підборів стихло.
Я зняв капелюха і виглянув. Побачив її. Вона стояла перед дверима «Кренвільського вісника». Я зміг лише зауважити, що вона середнього зросту, струнка і начебто одягнена в строгий темний костюм. Зненацька вона огледіла вулицю. Цей рух був скрадливим і видав її нервозність. Я знову пірнув у проліт, сподіваючись, що вона мене не помітила.
Вона нікуди не тікала, тож за кілька секунд я поглянув на неї ще раз. Тепер вона стояла якраз перед дверима будинку, в якому розташовувалась редакція. Поки я спостерігав за нею, гадаючи, що вона тут робить, почулося тихе клацання замка, який відкривали. За мить вона відчинила двері й зникла у будівлі.
Я автоматично потягнувся за сигаретою, подумав трохи та знову помасажував собі шию. Побачене мене спантеличило.
Я дав їй кілька хвилин, а потім вийшов зі свого укриття і спробував відчинити двері. Вони були замкнені.
Моє тіло було заклякле, мов у кількаденного трупа. Я не міг вирішити, що мені робити далі, тому все ще тупо витріщався на двері, коли почув чиїсь кроки. У мене вистачило здорового глузду відійти подалі від дверей «Кренвільського вісника», бо просто переді мною нізвідки виріс патрульний і став, дивлячись на мене.
Як ви гадаєте, що ви тут робите?спитав він, помахуючи своїм важким кийком, висунувши свою квадратну щелепу, яка, здавалося, була висічена з каменю.
Я удав підпилого і хитнувся у його бік.
Д-друже,затинаючись, сказав я, плескаючи його по плечу.П-постій тут ще тр-рохиі ти побачиш чудового в-великого нишпорку, котрий ось-ось звідси вийде. Кажу тобізачекай трохи і...
Я почув тебе з першого разу,сказав він, гидливо відштовхуючи мене,Провалюй звідси, приятелю, інакше мені доведеться прочистити тобі мізки цим кийком!
Звісно!охоче погодився я, непевними кроками віддаляючись від нього.Але жінки та дітипередусім. Спочатку я мав би щось зробити... Але що?...
До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.
І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.
Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на менемені не минути лиха.
Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.
Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.
Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на пятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.
Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.
На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.
Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.
Я простягнув руку і вхопив це щосьце була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.
Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже, я пролежав без свідомості майже чверть години. Світло сліпило мені очі, тож я вимкнув ліхтар. Не підводився, бо найменший рук викликав різкий біль в голові. Я знову вилаявся. Якби знав, що мені доведеться мати справу зі спеціалістом із джиу-джитсу в спідниці, то краще би залишався в ліжку. Ніколи б не подумав, що мене зможе так обробити жінка. Я гадав, що трохи знайомий з японським бойовим мистецтвом, але це була робота справжнього майстра.
Я повільно сів на підлозі, відчуваючи пульсуючий біль у скронях; за якийсь час мені стало краще, і я звівся на ноги. Почувався так, наче по мені проїхали котком. Накульгуючи, дістався сходів і прислухався, однак нічого не почув. Певно, вона вже була на півшляху додому.
Я знову повернувся до редакції «Кренвільського вісника». Двері були незамкнені. Чомусь це мене вже не здивувало. Ногою відчинив двері і присвітив ліхтариком. Приймальня виглядала не менш похмуро, ніж удень. Я підійшов до кабінету Діксона, прислухався, а тоді розчахнув двері.
Світло ліхтарика впало на потертий письмовий стіл. Підійшов до нього. Середня шухляда була висунута. Цього я й чекав. Побіжний огляд підказав мені, що фотографії трьох дівчат, які Діксон показував мені лише кілька годин тому, зникли.
Я стояв, дивлячись на шухляду, і розмірковував. Звісно ж, та жінка їх й узяла. Це все ускладнювало. З тими фотографіями я міг звернутися в Федеральне Бюро. І міг змусити шефа поліції Мейсі робити все, що я йому звелю. Цікаво, чи знала вона про це?
Голова знову розболілася, і мені страшенно захотілося прилягти. Не було сенсу товктися тут довше. Цікаво, що подумав би Вулф, якби знав, як мене розмазала по стіні жінка, і що я дозволив їй піти чи не з єдиним доказом, який мені вдалося знайти в цій справі! Я вирішив, що не скажу йому про це.
Вже направляючись до дверей, я зупинився, мов укопаний. Бо в кріслі біля вікна хтось сидів. Я аж підскочива хто б цього не зробив на моєму місці? Від несподіванки аж випустив із рук ліхтарика, і, підіймаючи його, відчув, як піт стікає мені обличчям, наче з вичавленої губки.
Хто там?хрипко спитав я, хапаючись за револьвер. У роті у мене пересохло, а ноги тремтіли.
У кімнаті мокрим рядном зависла тиша. Я направив промінь ліхтарика на крісло. Звідти на мене блискучими осклянілими очима дивився Діксон. На його багряно-фіолетовому обличчі застигла гримаса жаху. Кров цівочкою стікала з кутика рота, а висунутий язик був, мов шматок чорної шкіри.
Я зробив крок уперед і пригледівся. На шиї в нього була затягнута мотузка. Вона глибоко впилася йому в складки шкіри та там і загубилася.
Безформною масою сидячи у кріслі, міцно стискаючи в смертельній агонії руки, він виглядав дуже самотнім і дуже мертвим.
Розділ третій
Вийшовши з ванної кімнати, я побачив у своєму номері двох незнайомців. Один ліниво стояв, прихилившись до одвірка, другий сидів на моєму ліжку.
Той, що біля дверей, огрядний, з помітним черевцем, був одягнений у смугастий чорно-білий костюм. Мав років сорок.
Щоки й ніс густо поцятковані ластовинням. Рот міцно стиснутий і недобрий.
Той, що сидів на ліжку, був короткий та товстий. Плечі мав широкі, а шиї наче не було зовсім. Обличчя було червоне й обрезкле, а квадратна щелепа справляла враження, наче її витесали в останню чергупо тривалих роздумах. Пласка панама сповзла йому кудись на потилицю, однак світло-сірий костюм був хорошого крою і сидів на ньому, ніби влитийнезважаючи на всі опуклості власника.
Я глянув на них, муркнув: «Привіт!» і оперся на двері ванної кімнати. В мене склалося враження, що я їм не дуже сподобався, і що би я не робив, вони своєї думки не змінять.
Чоловік на ліжку поглянув на мене без особливого інтересу. Запхав свою жирну білу руку в кишеню піджака, витяг звідти сигару і, дбайливо її розкуривши, кинув сірника на килим.
Хто вас сюди впустив?поцікавився я.Хоч я і живу в готелі, але мій номерне прохідний двір.
ВиСпюек?тип на ліжку тицьнув у мене сигарою, щоби я усвідомив, хто до мене звертається.
Я кивнув: «Саме збирався до вас зранку зайти, але проспав».
Його очі розширилися.
Ви знаєте, хто я?
Я знову кивнув.
Вишеф поліції Мейсі.
Він поглянув на чоловіка коло дверей.
Ти чув? Він знає, хто я!
Лише кретин не відчув би глуму в його голосі.
Чоловік біля дверей не озвався ні словом. Він саме віддирав обгортку з жувальної гумки. Поклав пластинку в рот і почав старанно жувати.
Отож, ви збиралися навідати менез якою метою?запитав Мейсі, виставивши вперед свою квадратну щелепу і буравлячи мене очицями.
Ядетектив із ліцензією,повідав я йому.Хочу з вами співпрацювати.
Він незмигно втупився в мене, перекочуючи сигару з одного кутика рота в інший.
Справді? Ну, то я не зацікавлений у співпраці. Ми тут не любимо приватних сищиків. Еге ж, Бейфілде?
Чоловік біля дверей погодився:
Ми їх ненавидимо!підтвердив. Голос його йшов наче з утроби.
Я знизав плечима і підійшов до туалетного столика. Піднявши пачку «Лакі страйк» і вибравши собі сигарету, глянув у дзеркало.
Бейфілд поліз у кишеню і тепер там випинав чи то його палець, чи то пістолет.
Це погано,зауважив я, запаюючи сигарету.Тим не менше, я прагну співробітництва,і, повернувшись, обперся об стіну.
Мейсі пожвавішав:
Якого співробітництва?
Тепер він вже дивився не на мене, а собі на ноги.
І я помітив, що на ньому дорогі замшеві черевики та зеленкувато-блакитні шкарпетки.
У вашому місті зникло четверо дівчат, а й досі нічого не зроблено,сказав я.Мене найняли, щоб я їх відшукав.
Четверо дівчат?його голос звучав вкрадливо, однак на вилицях та шиї проступили червоні плями.Хто вам таке сказав?
Не має значення,одповів я.Так, вітер на вухо нашептав. А ви матимете серйозні проблеми, якщо й далі нічого не робитимете.
Він струсив попіл з сигари, а потім спитав:
Хто розповів вам про Мері Дрейк?
Нехай це вас не обходить,відрізав я, підходячи до вільного крісла і всідаючись у нього.Адже ви не робитимете з цього таємницю, чи не так? Ви би краще звеліли Старкі зупинитисявін переграє свою роль.
Мейсі стиснув губи і поглянув запитально на свого підлеглого.
Ти чув?доволі кисло спитав.
Можливо, нам краще заспокоїти цього хлопця?поцікавився той.Щось він занадто істеричний.
Я би волів цього уникнути,озвався я, переводячи погляд з одного на іншого.В мене й так багато доказів, щоб навести ФБР на Старкі. Як би вам це сподобалося?
Мейсі це явно не сподобалося.
Які у вас докази?
Я хитнув головою.
Ви поводитесь не так, як повинні діяти поліцейські. Тому я вам і не довіряю. Все, що мені вдалося розкопати, я передам у ФБР.
Мейсі випустив дим густою хмаркою собі під ноги та витяг із кишені автоматичний поліцейський пістолет. Направив його на мене, наказавши Бейфілду:
Оглянь-но тут усе!
Бейфілд методично обшукав усю кімнату. Нічого не пропустив, але нічого й не розкидавусе клав на свої місця. За десять хвилин впорався із завданням.
Я сидів, спостерігаючи за ним.
Не забудь про ванну!нагадав. Він щось пробурчав і пішов у ванну.
Розумник, так?обличчя Мейсі налилося кровю.Я міг би тебе забрати до себе і змусити говорити!
Вулфові це не сподобалося б,парирував я.Будьте розсудливим, Мейсі! Ви не можете як слід виконувати свої функції, допоки підтримуватимете Старкі. Я не боюся вас та ваших хлопців. Везіть мене у відділок і побачите, чи багато вам вдасться з мене витягти. Вулф підніме такий шум, що це дійде до губернатора.
Бейфілд вийшов із ванної кімнати, продовжуючи безжурно жувати жуйку.
Нічого!відрапортував він і знову сперся до одвірка.
Мейсі кивком показав на мій костюм, що лежав на кріслі. Коли він це зробив, я згадав про носовичок Мері Дрейк. Якщо вони його знайдуть, мені буде непереливки. Вони можуть навіть спробувати повішати викрадення на мене.
Досить мені вже цього!обурено сказав я.Або залиште мої особисті речі в спокої, або приходьте сюди з ордером!
Пістолет повільно змінив кут нахилу, і тепер дуло було направлене просто мені межи очі.
З такої відстані,Мейсі оскалив свої жовті зуби,я підстрелю тебе завиграшки. Якщо не віришлише порухайся і переконаєшся!
Бейфілд вміло оглянув мій костюм. Я спостерігав за його рухами з показним спокоєм, але насправді мені було не так вже й спокійно. Коли він дійшов до кишені, в яку я засунув носовичок, я ледь стримався, щоб не вдатися до якихось дій. Я був такий здивований, коли він врешті витягнув руку з кишені, що мало не видав себе.
Скінчили?запитав я, палко бажаючи оглянути кишеню сам. Я знав, що він не міг пропустити носовичок, а це означало, що його там вже не було. І це також означало, що вінв руках тієї майстрині джиу-джитсу, а це взагалі доводило мене до сказу.
Бейфілд пожував ще трохи жуйку, а потім промовив:
Він блефує!
Невже ви думаєте, що я такий дурний, що триматиму докази у себе в номері?запитав я.Що би в мене не буловоно в надійному місці. І, якщо ви скінчили, перейдімо до справи. То що ви маєте намір робити в звязку зі зникненням Мері Дрейк?
Мейсі сховав пістолет. Випнув нижню губу і глибокодумно втупився в мене. Я бачив, що він не знає, що зі мною робити далі.
Ми її шукаємо,нарешті озвався він.І знайдемо свого часу.
Люсі Мак-Артур зникла місяць тому,сказав я.І ви ще й досі її не знайшли!
Бейфілд почав неспокійно тинятися кімнатою, але Мейсі сердито зирнув на нього.
Місяцьце не так уже й багато. Невдовзі ми їх усіх знайдемо.
Старкі міг би їх віднайти хоч сьогодні!
Чому ви так думаєте?
Та це ж видно неозброєним оком,відповів я.Він же їх і викрав, щоб одним махом підставити і Вулфа, і Еслінгера.
Мейсі хитнув головою.
Ви помиляєтесь.
Потім задумливо пожував кінчик своєї сигари і додав:
Старкі ваші слова можуть не сподобатися.
Все одно вони дійдуть до нього,зауважив я.Хіба б ви вимислили якусь іншу, кращу версію.
Я?він удав ображеного.Ми працюємо над цією справою, але нам поки що нічого не відомо. Ці дівчата не такі вже й важливі для нас. Ми займемося ними, щойно трохи розберемося з іншими справами.
Діксон стверджує, що їх убили,сказав я, не зводячи з нього погляду.А масове вбивствоце вам не жарти.
Він несповна розуму. До того ж він мертвий.
Мертвий?повторив я, вдавано дивуючись.Що ви хочете цим сказати?
Він хитнув головою.
Лише те, що сказаввін справді мертвий. Я знав його багато років. Він був схибленийале я вже навіть звик до цього.
Однак я лише вчора розмовляв із ним!сказав я, подаючись вперед у своєму кріслі.
Ви ж знаєте, як це буває. Сьогодні живий, а завтрамертвий. В нього стався напад чи щось таке. Лікар каже, що він мав хворе серце. Пішов із життя раптово. Його знайшли сьогодні вранці.
А хто його знайшов?
Та ми й знайшли, правда ж, Бейфілде?
Бейфілд щось буркнув.
Працівники не змогли відчинити редакціюа тут саме проходили ми.
Мейсі знову струсив попіл на підлогу, зітхнув і хитнув головою.
Минулої ночі він працював допізна. І десь близько другої раптово помер. Принаймні, так стверджує лікар. Однак нам час іти.
Так,погодився я,давно вже час.
Я продовжував сидіти, втупившись у підлогу. Хотів якнайшвидше спекатися тих хлопців, щоб як слід обміркувати все на самоті.
У мене багато справ,промовив я по довгій паузі.Тож якщо ви скінчили...
Мейсі звівся на ноги.
Ми просто так до вас заглянули,озвався він.Ми тут не дуже любимо приватних детективів, отож, вирішили вам про це повідомити. Щоб ви знали, як воно.
Звісно,сказав я.
Найрозумнішим для вас було би поїхати звідси першим же потягом. Це було б дуже розсудливо, чи не так, Бейфілде?
Бейфілд щось муркнув.
І ще одне,додав Мейсі вже коло дверей.Тримайтеся від Старкі подалі. Він також не любить приватних детективів.
Я саме хотів сьогодні з ним зустрітися,зронив я, гасячи недопалок.Хочу оповісти йому про Федеральне Бюро Розслідувань. Це справді захоплююча історіягадаю, йому сподобається.
Він не любить вислуховувати побрехеньки,зауважив Мейсі, випятивши нижню губу.І на вашому місці я би це собі уяснив. Мій відділок не може надавати охорону приватним детективам. Ми надто зайняті.
Бейфілд прочистив горло.
А такий тупак, як ти, потребуватиме неабиякого захисту, якщо й далі залишатиметься тут,довірливо повідав він мені своїм утробним голосом. Потому вони вийшли, полишивши мене самого.
Я сів за стіл і написав:
«Дорогий полковнику Форсберг!
Вчора я мав зустріч із Льюїсом Вулфом. Якщо коротко, то справа зводиться до такого: Вулф, колишній промисловий товстосум, не знаючи, чим зайнятися, вирішив балотуватися в мери. Опозиція складається з місцевого власника похоронного бюро, Макса Еслінгера, та картяра Рубі Старкі. Здається, люди тут на боці Еслінгера, однак Старкі має підтримку шефа місцевої поліції Мейсі та, можливо, ще кількох диваків, які живуть за рахунок міського бюджету. В будь-якому випадку, це гарне місце для Старкі, який має намір удатися до сили під час голосування. Вулф не має жодних шансів, однак відмовляється це визнати.
У місті зникло троє дівчат. Одна з нихдонька місцевого помічника аптекаря, Мак-Артура; інша,дочка двірника Денгейта; третя дівчинасирота на ймення Джой Кунц. Зникнення викликали заворушення в містітривогу, паніку і навіть погроми.
Щоби знайти дівчат, Вулф нас і винаймає. Це все тому, що в нього повно грошей, і таким чином він сподівається здобути голоси виборців. Еслінгер, який має найбільше шансів на перемогу, вдається до послуг місцевого детективного бюро, яким володіє така собі Одрі Шерідан. Копи, добре знаючи Старкі, котрого вони підтримують і який врешті-решт й буде обраний, взагалі не працюють над викраденням. Вони вважають, що якщо дівчата не будуть знайдені, це зменшить шанси Еслінгера та Вулфаадже ті пообіцяли знайти їх. Така суть справи. Ви би бачили ту опозицію! Ніхто не любить Вулфа, а, відповідно, й мене. Якщо б я не був обережний, то давно би отримав каменем по голові. Я навідав Мак-Артура, але його дружина виставила мене за двері. Один із людей Старкі стежив за мною і навіть підкинув записку з погрозами. Тед Еслінгер, син Макса Еслінгера, знайомий з усіма трьома дівчатами, доконче хоче їх знайтиі йому байдуже до результатів виборів. Минулої ночі він зявився у мене разом із Мак-Артуром і запропонував допомогу. Він вважає, що дівчат викрав Старкі для того, щоб нашкодити і батькові, і Вулфу. Це може бути й правдою, хоча тут дещо не сходиться. Усе вказує на це, але поки я не опрацюю всі версії, не схильний триматися цієї. Якщо коротко, то всіх трьох дівчат сфотографували на вулиці і видали квитанції, щоб ті забрали свої світлини в місцевому фотоательє, яке належить Старкі. В день свого зникнення всі дівчата ходили туди. Їх цілком могли там вбити, але я поки що не розумію, як їх могли звідти вивезти. І щеякщо їх справді вбили, то де ж їхні тіла?
Справи погіршилися минулої ночі. Напередодні зникла ще одна дівчина. Про це мене поінформував Тед Еслінгер. Покладаючись на інтуїцію, я вирушив у те фотоательє та у вікні побачив збільшену фотографію зниклої дівчини, Мері Дрейк. Надто все гладко? І я так подумав. Виглядає як підстава. Я зайшов всередину, і поки усе там оглядав, так і не знайшовши нічого суттєвого, в ательє прибуло троє людей Старкі. Не можу стверджувати офіційно, що то були люди Старкі, але майже готовий заприсягтися, що так воно й було: вони увірвалися, зірвали з вітрини фотографію, замінили її іншою та поїхали.
Вже виходячи, в коридорчику біля чорного виходу, на підлозі, я помітив носовичок із ініціалами М.Д.. Я певний, що його там не було, коли заходив. Можливо, я й помиляюсь, але не думаю, що міг його не помітити, заходячи в приміщення. Його могли підкинути, поки я був усередині. Все, що стосується Вуличного фото, щось занадто гладко складається в одну картинку. Це може бути підстава, задумана самим Вулфом або Еслінгером, щоби дискредитувати Старкі. Найвірогідніше, це справа рук Еслінгера, оскільки саме його син навів мене на це ательє. А вже чи Тед працює самостійно, чи він лише маріонетка в руках батька, я поки що не знаю. Здається, він непоганий хлопчина, але мушу ще придивитися до нього. З іншого боку, це може бути і план Старківикрасти дівчат. Поки що я ні до чого не схиляюсь.
Діксон, редактор Кренвільського вісника, показував мені світлини тих трьох дівчат, зроблені фотографом Вуличного фото просто неба. Щойно я зрозумів, який потужний спротив матиму в місті, відразу навідав Діксона, але мені вдалося зясувати лише одну річ до того, як йому хтось зателефонував і звелів стулити пельку. Діксон таки визнав, що Еслігнер не вірить у те, що Одрі Шерідан вдасться розкрити справу. Він найняв її лише для прикриття.
Знайшовши хусточку, я знову вирушив у редакцію. Але якась невідома жінка дісталася туди раніше за мене. Я наткнувся на неї в редакційному коридорі, і вона застосувала проти мене один із прийомів джиу-джитсу. Поки я був непритомний, вона витягла у мене з кишені хусточку. Пізніше я зясував, що Діксона задушилихтось надто тісно затягнув йому на шиї мотузку. З моменту його смерті ще й десяти хвилин не минуло, як три фотографії зникли. Жінка не могла задушити його і забрати фотографії, адже цене жіночий спосіб убивства. Хоча майстриня джиу-джитсутакож щось нове. Тих трьох фотографій та носовичка було б цілком достатньо, щоби справою зайнялося ФБР, але тепер їх у мене нема. Тією жінкою могла бути як Одрі Шерідан, так і будь-хто зі спільниць Старкі. Я цього ще не знаю, але маю намір зясувати. Але та жінка мене розвела, як дитину.
А цього ранку до мене завітав сам Мейсі зі своїм підлеглим. Вони діяли грубо, але зазнали невдачі. Вони гадали, що в мене є якісь вагомі докази. Певно, ті три фотографії та носовичок. Принаймні, вони шукали так, наче сподівалися знайти щось конкретне. Я зблефував, сказавши, що в мене є дещо на Старкібо, якщо хочу залишитись живим, повинен змусити їх так думати.
Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газетибільша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.