То де ж все таки Мерієн?перепитав він.Погляньте-но на вулицювже сутеніє!
Ми глянули один на одного і зрозуміли, що думаємо про одне й те саме.
Вона зараз буде,відповів я з важким серцем,можливо, вона пішла додому перевдягнутися. Ви ж знаєте, які ті дівчата!
Так, можливо,погодився він, але від того ані йому, ані мені не стало легше.
Я глянув на телефон.
Ви знаєте її номер?
Реґ підійшов до апарата і набрав номер. Почувши гудки, довгенько почекав, а тоді повісив слухавку.
Ніхто не відповідає,озвався він.
Можливо, вона вже на шляху до нас,сказав я, підходячи до вікна і визираючи на вулицю.Будинок її якраз за рогом, чи не так?
Реґ підійшов до мене.
Так,відповів.Але я її не бачу.
Вигляд у нього був наляканий.
Чи не гадаєте ви, що...?
Ні,коротко сказав я.Послухайте, Реґу, мерщій несіть статтю в друкарню. А я піду до неї додому і зясую, чи не зявлялася вона там. І якнайшвидше повертайтесь сюдия чекатиму на вас.
Завагавшись, він таки узяв конверт.
Постараюся бути недовго,запевнив він мене.На це в мене піде година.
Я вам зателефоную,пообіцяв я.Запишіть на цьому клаптику номер телефону друкарні, і, щойно знайду Мерієннегайно вам зателефоную.
Я бачив, як йому не хочеться йти, однак, записавши номер, він все-таки вийшов.
Коли я вже замикав двері, задзеленчав телефон. Я повернувся і узяв слухавку.
То був Тед Еслінгер.
Чи є міс Френч?запитав він.
Ні,відповів я.Саме чекаю на неї. А чому ви цікавитеся?
Містере Спюек?голос Теда прозвучав здивовано.Я чув, що ви полишили місто!
Не вірте усьому, що чуєте,сказав я коротко.То навіщо вам Мерієн?
Вона мала зустрітися зі мною о чверть на девяту,пояснив він.Тож я саме гадаю, що могло її так затримати.
Мені стало не по собі.
Вибачте, друже!муркнув я.Але я її не бачив.
За чотири хвилини я вже був у помешканні Мерієн.
Подзвонив, вийшла сухенька, схожа на пташку жіночка і запитально глянула на мене.
Міс Френч удома?поцікавився я.
Її обличчя просвітліло.
Її нема,повідомила вона.Але невдовзі має прийти. Ви зачекаєте?
Я відрекомендувався.
Можливо, вона про мене згадувала?спитав я, бачачи, що хазяйка симпатизує міс Френч.
Мене звати місіс Сінклер,сказала жінка, посміхнувшись мені.Звісно ж, вона розповідала про вас. Заходьте, будь ласка!
Я пройшов за нею у велику, гарно умебльовану вітальню.
Яка вона чарівна дівчина!провадила далі міс Сінклер.Така мила, незіпсута, розумна юна особаі так радіє своїй новій роботі! Подумати тількимістер Вулф купив «Вісника»! Як ви гадаєте, він внесе якісь зміни в газету? Я вже так до неї звикла, що будь-які зміни...
Вибачте мені, місіс Сінклер!перебив я її.Але я трохи непокоюся про міс Френч. Розумієте, ми домовились зустрітися з нею о сьомій, а її й досі нема. Вона нічого мені не залишила?
Місіс Сінклер пильно поглянула не мене.
Ні. Вона заходила десь о пятій. Я чула, як кількома хвилинами пізніше у неї задзвонив телефон; потому вона знову кудись пішла. Й не сказала, куди.
Ви не заперечуватимете, якщо я пройду в її кімнату?запитав я.Я би про це не просив, якби це не було так важливо.
Не думаю, що...в очах її був спантеличений вираз.
Вже четверо дівчат зникло у цьому місті,сказав я таким хрипким голосом, який здивував мене самого.Не хочу, щоб вона була пятою.
Жінка пополотніла.
Але ж ви не хочете сказати...почала було вона, кладучи свою руку на мою.Ви ж насправді не думаєте, що...
Проведіть мене в її кімнату,нетерпляче повторив я.Не знаю, що з нею сталося, але маю намір це зясувати.
Ми пішли нагору. На другому поверсі пройшли невеличким коридором, і в кінці його жінка відімкнула ключем двері. Я потрапив у велику світлу кімнату з квітами на столі, барвистими фіранками та килимком.
Я став, розглядаючись довкола. Тоді підійшов до телефонного апарату. Поруч лежав записник. З нього було вирвано аркуш, але, придивившись до наступної сторінки в косих променях світла, можна було розрізнити нечіткі відбитки олівця. Мерієн щось записала, а потім вирвала аркуш із блокнота, однак відбитки залишилися. Я вирвав сторінку й розглянув її на світлі. І розібрав адресу: Вікторія-драйв, 37.
Ви знаєте, де знаходиться Вікторія-драйв?запитав я у місіс Сінклер, яка стояла і стривожено дивилася на мене.
Це в іншому кінці містатам, де ливарний завод. Треба доїхати до кінця Мейн-стрітдо останнього світлофора, потім повернути направой останній поворот наліво і буде Вікторія-драйв.
Дякую!сказав я, ховаючи аркуш в кишеню.Гадаю, що це все на сьогодні.
Я так непокоюся,озвалася врешті вона.Може, слід повідомити поліцію?
Я відповів, що не треба: якщо поліція досі нічого не зробила, щоби віднайти зниклих дівчат, то я не вірю, що вона має намір робити це зараз.
Полишіть це на мене,сказав.І я її знайду.
Вже виходячи з кімнати, я знову швидко обвів поглядом приміщення і затримався:
Це часом не її сумочка?запитав я, підходячи до крісла і беручи звідти гарненьку чорно-білу сумочку, прикриту диванною подушечкою.
Цікаво, чому вона не взяла її з собою?здивовано перепитала місіс Сінклер, поки я відкривав сумочку.
Але я вже не чув її, бо перше, що там побачив, була блакитна квитанція. Я вже знав, що вона там має бути, тож просто витяг її і уважно розглянув.
На ній було надруковано:
«Вас щойно сфотографували!
Зайдіть до нас після обіду по безкоштовну фотографію. Шість знімків50 центів. Ми також збільшуємо фото та виставляємо їх у вітрині. Можлива доставка1,5 долара за штуку.
Фотоательє Вуличне фото.
1655 Сінклер-стріт Вест, Кренвіль.»
Коли я доїхав до Вікторія-драйв, було вже темно. Я розрахувався з таксистом за рогом і пішов далі пішки, вивчаючи номери будинків.
Далеко попереду висвічував самотній вуличний ліхтар. Тепле світло, що лилося з вікон житлових будинків обіруч, скрашувало темряву ночі.
Я продовжував відраховувати номери29,31,33,35... і нарешті зупинився перед будинком, напівприхованим високою живою загорожею. Металеві стовпи воріт виблискували сріблом. На одному з них було пришпилено білий аркуш. Наблизивши очі до оголошення, я прочитав, що будинок продається або ж здається в оренду.
Я відчинив ворота і пішов по зацементованій доріжці до будинку. Довго стояв перед входомбіля сходів ґанку. Серце моє пришвидшено билося, і мене мучило тривожне відчуття, яке буває перед тим, як тобі вирвуть зуб. Жодного звуку не долинало з будинку, який стояв геть темний, якщо не зважати на ще один білий квадрат, пришпилений до дверей.
Я нечутно підійшов до дверей і прислухався. Нічого не почув. Підійшов до одного вікна, потім до іншого. Спробував відчинити вікна та двері, однак вони були замкнені. Я стояв, розмірковуючи, що робити далі. Невже Мерієн справді пішла в цей самотній, полишений будинок? І чи вона дійсно увійшла сюди, коли виявила, що тут ніхто не живе? Я не мав наміру гадатихотів увійти і пересвідчитися сам.
Почаклувавши над одним із вікон, я відчинив засув. Вікно повільно і майже безшумно прочинилося. Я заглянув у темряву кімнати і учув вологий цвілий запах, який буває в будинках, де давно ніхто не живе.
Тримаючи пістолет у руці, я виліз на підвіконня, а потім зістрибнув у кімнату. Дошки підлоги скрипнули піді мною, і в ніс мені вдарило сперте, застояне повітря.
З хвилину я стояв, затамувавши подих і прислухаючись. Нічого. Витягнувши руку з пістолетом уперед, я почав повільно оглядати будинок. Жоден звук, окрім скрипу підлоги під моїми ногами, не потривожив тишу будинку. Нарешті, обмацуючи лівою рукою стіну, я наштовхнувся на обривки шпалер, що звисали зі стелі. Вони зашелестіли під моїми пальцями. Обійшов абсолютно порожню кімнату. Я просувався уздовж стіни, шукаючи двері. Півдюжини кроківі я знайшов їх. Притулився до одвірка, постояв, дослухаючись. Ані звуку.
Намацавши ручку, легенько натиснув на неї і відчинив двері. Поки отак стояв, намагаючись призвичаїти очі до темряви, почув, як вулицею проїхала машина. Наблизившись до будинку, авто сповільнило рух і врешті зупинилося.
Чотири крокиі я вже був коло вікна. Побачив лише обриси таксі, бо в темряві неможливо було розрізнити щось іще. Помітив, як хтось вийшов із машини. Грюкнули дверцята. Тінь швидко рухалася цементною доріжкою до входу. За хвилину ключ у дверях повернувся, і вони відчинилися.
Я прослизнув до дверей кімнати, в якій знаходився, і зачаївся за ними. Почув, як зачинилися вхідні двері, і кроки залунали вже у холі. З-під дверей пробився промінь світла, і стукнула дверна ручка. Потім двері розчахнулись, і я унюхав аромат бузку.
Я не здивувався, бо вже зрозумів, що до будинку стежкою прямувала Одрі Шерідан. Притиснувшись до стіни, я сховав пістолет у кишеню і чекав, поки вона увійде.
Світло ліхтарика повзло обдертими стінами. Великий павук з гігантськими лапами поспішно пробіг стелею, і, втративши рівновагу, гепнувся на підлогу.
Я відчув, що Одрі, нажахана, затамувала подих. І криво посміхнувся. Її чекає це більший переляк.
І ось вона вже в кімнаті. Я добре бачив її силует, окреслений світлом ліхтарика. Вона була в брючному костюмі, волосся перехоплене ззаду шовковою стрічкою.
Я не дав їй часу отямитись і кинувся їй просто під ноги. Вона коротко скрикнула, і ми разом повалилися на підлогу. Добру хвилину мовчки борюкались. Я боявся, що вона знову застосує до мене один зі своїх прийомів джиу-джитсу, а тому кожного разу, коли вона намагалася вивільнити руки, я стримував її, затуляючи їй обличчя і пришпилюючи руки до підлоги.
Люба,лагідно вмовляв я її,просто розслабтесятак для вас же буде краще!
Натомість вона вкусила мене в груди, і я з криком відсахнувся від неї. Вивільнивши одну руку, вона поцілила мені в обличчя, але коли спробувала повторити удар, я перехопив руку, скрутив її та завів за спину. Потягнувши Одрі на себе, я перевернув її і жбурнув обличчям до підлоги. Колінами затис спину.
Поводьтеся, як слід,сказав я, важко дихаючи.Інакше я буду з вами по-справжньому брутальним.
Чув, як вона перевела подих і врешті розслабилася.
Мені боляче,жалібно промовила вона.
Але я її не відпускав.
Це вам піде лише на користь,запевнив я, пересідаючи з її спини на ноги, однак тримаючи її руку заведеною за спину.
Під час нашої останньої бійки ви швиргонули мене об цегляну стіну,нагадав я їй.
І я зроблю це ще раз!сказала вона, і голос її забринів від люті.Відпустіть мене, мужлаю!
Скажете, коли будете готові!байдуже зауважив я, трохи посиливши тиск.
Вона скрикнула.
Не робіть цього! Мені боляче!
Вам давно вже пора було зустріти гідного супротивника,повідав я їй.Досі ви все робили по-своєму. Тож тепер або розповідайте все, або я зламаю вам руку!
А кого ви ще запросите на допомогу?презирливо хмикнула вона.
Я також вишкірився.
То ви маєте намір бути чемною дівчинкою?поцікавився я.Якщо я вас відпущу, ви просто сядете і будете поводитися, як слід?
Я сяду, коли мені цього захочеться, і поводитимусь, як забажаю!виклично сказала вона,і щоб зупинити мене, потрібна не така прочуханка, як ваша!
Я поклав руку їй на голову і притис носиком до підлоги.
Не патякайте надто багато,сказав я їй.Інакше вся пилюка цієї затишної місцинки буде на вас!
Але наступної хвилини сталося бозна-що. Раптовим ривком вона підвелася, і за хвилину я вже лежав горілиць, а ноги її стискали мені шиюі так, що я мало не задихнувся.
Добре, що свого часу я займався боротьбою, і трохи на тому розумівся. Я скинув їй черевик і схопив за ногу ще до того, як вона зрозуміла, що я задумав. Вона ослабила захват і ухилилася від мене, тож на мить зникла з моїх очей.
Я сів, важко дихаючи, і у вухах мені дзвеніло. Щомиті очікував її нападу.
Раптом вона розсміялася:
Рах!промовила вона.Гараздрах!
Згода!охоче відповів я.Ці маленькі сутички з вами щоразу вкорочують мені віку. Це неприродно для дівчинибути такою жорсткою. Ходіть-но до мене і сядьмо поруч. А якщо ви знову дасте волю рукам, я викличу поліцію.
Я чув, як вона підходить до мене. Знову спалахнув промінь ліхтарика. Я повернувся і побачив, що вона сідає поруч. Я також виявив, що сиджу на підлозі, вкритою товстим шаром пилюки, тож поквапно звівся на ноги.
Ми вдивлялися одне в одного при світлі ліхтарика. Обидва були в пилюці з голови до ніг, а на обличчі Одрі ще й були брудні патьоки.
Думаю, вигляд у нас, як удвох волоцюг,зауважив я.Як ви гадаєте, що ви тут робите?
Те саме я хотіла б спитати у вас,парирувала вона.Але я не така цікава. Тож попрощаймося без зайвих вивертів.
Е, ні!сказав я.Це все може продовжуватися довго. Ви не підете звідси, поки не пообіцяєте віддати фото Діксона, яке в мене вкрали. Саме через вас я ні на крок не просунувся в розслідуванні цієї справи. Якби в мене була та світлина, я давно би відшукав зниклих дівчат!
О, ні!заперечила вона, тримаючись, втім, від мене подалі.Невже ви думаєте, що цим змогли б викликати Старкі на відвертість? Я спробувалавоно не спрацювало.
Ви спробували??вигукнув я.Тобто, ви хочете сказати, що були настільки божевільні, що повідомили Старкі, що фото знаходиться у вас?!
Вона кивнула.
Саме так я й зробила,сказала вона сумно.Ось чому мені на якийсь час довелося «залягти на дно». Я не думала, що він наважиться щось зі мною зробити.
Боюся, що ви переконалися в протилежному,зауважив я.Мене вражає те, що ви й досі живі.
Я знаю, що це він викрав дівчат,швидко промовила вона в раптовому нападі відвертості.І гадала, що змушу його відпустити їх, коли як слід на нього натисну.
Ну, то ви помилилися,зауважив я.Старкі непричетний до викраденья майже впевнений в цьому. А все, чого вам вдалося досягтице наразити себе на небезпеку.
Кажу вам, що за цим всім стоїть саме він,сказала вона майже розлючено.Він на таке здатний! Переконана, що помиляєтеся ви.
Гараздоблишмо цю розмову,сказав я.Краще розкажіть мені, що ви тут робите. Що стосується мене, то я розшукую Мерієн Френч,і я нетерпляче ляснув пальцями.Ви, звісно ж, нічого про неї не знаєте!
Ні, чому жзнаю,швидко озвалася Одрі.Я знаю, наприклад, що вона працює в редакції «Вісника».
Я похмуро глянув на неї.
Це справді так,підтвердив я.А тепер повідайте, що тут робите ви.
Сьогодні по обіді я побачила її портрет у вітрині «Вуличного фото». Отож, я й вирішила прийти сюди, щоб пересвідчитися, що Старкі справді причетний до викрадень.
Але чому саме сюди?спантеличено перепитав я.Вона справді мала сюди прийти, бо я побачив цю адресу в її блокноті, але звідкіля про це дізнались ви?
Вона нерішуче поглянула на мене.
Це саме той будинок, де було знайдено черевик однієї зі зниклих дівчат,пояснила вона мені.Я веду за ним спостереження вже кілька днів, і коли запримітила у вітрині «Вуличного фото» збільшену світлину Мерієн Френч, то інтуїція привела мене сюди. Отож, я отримала ключ від агента, котрий займається продажем будинкуі ось я тут.
Мені стало моторошно.
Ми змарнували з вами стільки дорогоцінного часу!простогнав я.Ходімо ж швидше оглянемо будинок! Дайте-но мені ваш ліхтарик!
Удвох ми вийшли у темний коридор. Звідти нагору вели сходи. Повсюдно зі стін звисали шматки шпалер. Я витяг пістолет і, тримаючи його у витягнутій руці, почав повільно та тихо підійматися сходами. Ті поскрипували під вагою мого тіла. Одрі йшла за мною. Просто перед нами було троє дверей. В одній з кімнат ми й знайшли Мерієн Френч. Вона лежала на запилюженій долівці у незручній позі. Руки її все ще намагались звільнитись від мотузки, яка міцно стискала їй шию. Скляні очі дивилися в стелю. Буро-червоне обличчя її виражало агонію. Проста картата біло-блакитна сукнявся в пилюці і розірвана на плечі. Дівчина була мертвав цьому не було жодного сумніву. Я вже нічим не міг їй допомогти. Отже, Мерієн Френч мертва.
Я почув, як Одрі хапнула ротом повітря, і заспокійливо узяв її за руку, але не в стані був вимовити ні слова. Бо сам був приголомшений і ошелешений.
Отак ми стояли кілька хвилин, дивлячись на зворушливе та жахаюче тіло, а потім Одрі затулила руками обличчя й заголосилажалібно та ледь чутно. Я міцно схопив її за руку.
Заспокойтеся!мяко сказав.Тримайте себе в руках. На нас чекає робота.
Вона повільно відвернулася від тіла.
Зі мною все гаразд,сказала вона крізь зуби.Але хіба ж це... не жахливо?
Я буркнув щось і підійшов до місця, де лежала Мерієн. Намагаючись не дивитися на її перекошене, спотворене агонією обличчя, торкнувся її плеча. Тіло було холодне і наче воскове. Я відійшов убік і тихо вилаявся.
Хто б це не зробив, він за це заплатить,сказав я впівголоса.Я змарнував стільки часу, розслідуючи цю справу, однак тепер налаштований вдатися до рішучих заходів.
Я різко обернувся і схопив Одрі за руку.
Гадаю, ви розумієте, наскільки це небезпечно?злісно спитав я.Знаряддя вбивства те саме. Чотири інші дівчини зникли так само. Тепер вже можна бути в цьому впевненими. То ви збираєтесь допомагати мені віднайти того негідника, чи й далі боротиметеся за честь свого дорогоцінного агентства?
Вона метнула на мене розлючений, однак багатообіцяючий погляд.
Я заслужила на це,спокійно озвалася вона.Але справді думала, що за всім цим стоїть Старкі, і таки гадала, що сама зможу з ним впоратися. Я допомагатиму вамякщо ви цього потребуватимете.
Чудово,промовив я, легенько підштовхуючи її до дверей.А тепер нам слід викликати поліцію.
Чи це нам якось допоможе?із сумнівом спитала вона.
Нехай Мейсі сам для себе вирішує. Тепер він вже не зможе проігнорувати справу. Ми розворушимо усе місто. Ходімо знайдемо телефон.
Ми полишили будинок, із шумом захлопнувши вхідні двері, і побігли до будинку навпроти. Я тримав палець на спусковому гачку доти, доки опецькуватий чоловічок у спідній сорочці не відчинив двері, вичікувально дивлячись на мене.
Що сталося?запитав він, чухаючи пальцем миршавенькі вуса і несхвально витріщаючись на брудне обличчя Одрі.
В будинку номер 37, навпроти вас, скоєно вбивство,повідомив я.Хотів би скористатися вашим телефоном.
Його очі округлилися.
Убивство?перепитав він.А кого вбито? У 37-му? Але ж там ніхто не живе!
Я відштовхнув його і пройшов у дім.
Мені негайно треба звязатися з поліцією,сказав я.То де ваш телефон?
Він підвів мене до апарата; коли я набирав номер поліції, з вітальні до нас вийшла жінка і пильно оглянула мене та Одрі.
Опецькуватий сказав:
Вони стверджують, що в будинку номер 37 когось убили!
Здається, сказав він це навіть із якимось торжеством.
Жінка років пятдесятисива та наче задеревяніланезмигно поглянула на Одрі, а потім сказала:
Дурниці. Нехай забираються звідси,і повернулася у вітальню.
Вам краще піти,нещасним тоном промовив чоловічок.Вона гадає, що ви підпилі. Я це можу визначити за поглядом, яким вона на вас глянула.
Маячня!озвався я, і, почувши, як на тому кінці лінії просто мені у вухо гаркнули: «Поліцейський відділок!», попросив покликати Бейфілда.
Після хвилинної затримки у слухавці почувся його голос.
Беріть машину і мерщій їдьте сюди!сказав я йому.Я повідомляю вам про вбивство на Вікторія-драйв, 37.
Хто це говорить?запитав він громовим голосом.
Діна Дурбінвідповів я, повісивши слухавку.
Маленький чоловічок вже розчахнув двері перед нами і чекав, поки ми вийдемо, але я не звертав на нього жодної уваги. Натомість набрав номер редакції, який дав мені Реґ Фіппс, і, коли той узяв слухавку, якомога делікатніше повідомив йому новину. Відразу відчув, як засмутився хлопець, однак він був перш за все журналістом, тож не став гаяти часу на пустопорожні розмови.
Ми дістанемо того сучого сина!сказав він.Якщо ви не зможете, то це зроблю я!
Я пообіцяв йому знайти винних.
Приїжджайте сюди, Реґу,і прихопіть із собою Летімера, якщо зможете його знайти. Він зараз працює по Старкі, і, якщо вам пощастить, то застанете його у Лефті. Я би хотів, щоб він забрав звідси міс Шерідан, відвіз її в готель і опікувався нею, поки я не звільнюся.
Він промовив: «Гаразд!» і повісив слухавку.
Одрі лише серйозно дивилася на мене, не кажучи ні слова, аж поки ми не вийшли на вулицю.
Що то за дурниці з готелем?запитала вона.Ви ж не маєте наміру усунути мене від розслідування?
Маю,твердо сказав я.Мейсі та Старкі працюють заодно. Якщо Мейсі побачить вас, то підплатить Старкі, і тоді з вами станеться те, що вам не дуже сподобається. Не забувайте, що Старкі полює на вас. Поки я не засаджу його за ґрати, ви не будете в безпеці.
Якось це переживу,зауважила вона.Тепер, коли все закрутилося, я мушу працювати. Не можу собі дозволити...
Але я її урвав.
Ми працюємо разом,нагадав.Ви маєте щезнути з поля зору, тож не ускладнюйте справу.
І я дав їй ключ від редакції «Вісника».
Йдіть в газету і чекайте там на Летімера. Я попрошу його влаштувати вас на ніч у готель, і, щойно розберуся з поліцією, приєднаюся до вас. Нам багато про що треба поговорити. Без вашої допомоги я не скоро зможу в усьому цьому розібратися.
Поки я говорив, повз нас проїхало жовте таксі, і я махнув рукою водієві. Все ще протестуючи, Одрі всілася в таксі.
Я повернуся за кілька годин,пообіцяв.Нікому не відчиняйте, аж поки не почуєте обумовлений стук: два коротких і один довгий. Це буде Летімер. Ви можете йому довіряти. Мені дуже шкода, крихітко, але зараз не час ризикувати.
Вона почала, було, щось заперечувати, але тут ми почули виття поліцейської сирени.
Їдьте звідси!поквапно сказав я.Побачимося пізніше,додав, захлопуючи дверцята авто і велівши таксистові рушати.
В кінці вулиці поліцейська машина та таксі мало не зіштовхнулися. Коли поліцейське авто зі скреготом гальм зупинилося біля будинку номер 37, я пересік вулицю і приєднався до трьох поліцейських, які висипали з машини.
Упізнав Бейфілда, однак двох інших я раніше ніколи не бачив. Водій, котрий також був у формі, вийшов із машини і підозріло витріщився на мене.
Бейфілд теж глянув на мене.
Мені слід було здогадатися, що то були ви,сказав він із огидою.Якщо це жарти, то ви дуже про це пошкодуєте!
Я не жартую,холодно озвався я.В будинку ви знайдете дівчинуїї було задушено.
Справді?недовірливо перепитав Бейфілд.А ви звідки знаєте?
Я її бачив,повідомив я, відчиняючи ворота.Погляньте спершу на неї, а тоді поговоримо.
Ви обидва залишайтесь тут,звелів Бейфілд водієві та одному з детективів у цивільному.А ви, Гаррісе, пильнуйте цього птаха, аби він нікуди не втік.
Гарріс, кремезний коротун з червоним лискучим обличчям, став поруч зі мною.
Я чув про вас,сказав він крізь зуби.Не робіть нічого такого, що б не сподобалося вашій матусіі тоді я не надаю вам ляпанців.
Я не був налаштований обмінюватися з ним дотепами, тож просто мовчки простував цементною доріжкою, що вела до будинку. Коли ми з Одрі полишали дім, то захлопнули вхідні двері, отож, тепер я підійшов до вікна, яке відчиняв раніше, підважив його та зістрибнув усередину.
Мене вельми цікавить, як ви взагалі тут опинилися,зауважив Бейфілд, сплигуючи з підвіконня услід за мною.
Я пробурчав щось нерозбірливе.
Гарріс зістрибнув у приміщення останнім й увімкнув потужний ліхтарик.
Це часом не той будинок, де ми знайшли черевик дівиці Кунц?спитав він, важко дихаючи, у Бейфілда.
Бейфілд ствердно кивнув.
Якщо тіло й справді тут,зауважив він,то, можливо, цей тип сам же його й підкинув сюди.
Ми піднялися нагору, досягли сходового маршу, і я розчахнув двері кімнати, в якій ми знайшли тіло Мерієн.
Погляньте-но на це,похмуро сказав я.
Світло ліхтарика стрибнуло на стіну, а потім поповзло підлогою.
Дивлюся,сказав Бейфілд, і голос його зненацька став погрозливим.
Окрім пилюки, шматків звисаючих шпалер та купки попелу в каміні, в кімнаті нічого не було.
* * *
Сідайте!промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.
Я сів.
Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.
Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.
Я не люблю приватних детективів,почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями,але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?
Бейфілд щось ствердно буркнув.
Я витяг сигарету і розкурив її.
Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них,мяко погодився я,але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.
Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.
Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте,зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари,а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.
Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:
Ніхто не знає, що ви тут.
Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибратиа якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинилото ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.
Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так?перепитав Мейсі.Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?
Поняття не маю,відповів я.Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.
Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.
Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло,сказав Мейсі.Але яким чином вийшли на це тіло ви?
Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.
Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї,провадив я далі.І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о пятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.
Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам?спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміттяМені начхати, повірите ви цьому, чи ні,озвався я.І не вірю, що ви зможете знайти вбивцюя сам маю намір це зробитиале хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.
Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:
А який звязок між тими чотирма дівчатами та Френч?
Поговорімо начистоту,запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола.Все, що вас цікавитьце вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.
Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.
Мейсі вибухнув:
Припиніть!і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.
Сядь і стули пельку!крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.
Я поставив стілець на підлогу.
Якщо хочеш поборотися,запропонував я Бейфілду,ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!
Мейсі знову гаркнув:
Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!
Бейфілд повернувся до дверей і став там, жуючи жуйку і з ненавистю дивлячись на мене. Знизавши плечима, я пішов до свого стільця.
Будьмо розсудливими,закликав їх я.Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтесязабудьмо про це.
Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.
Продовжуйте,озвався він.Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.