За ним ішов коронер Лессвейз. Я впізнав його, бо час од часу бачив на світлинах у газетах; коротенький, міцно збитий чоловічок із круглою, мов мяч, головою, свинячими очицями та міцно стиснутим злобним ротом.
Його супутник був чимось схожий на нього: такий самий повний та хитрий.
Четвертий залишився у дверях, неначе не наважуючись увійти. Втім, я на нього навіть не глянув: усю свою увагу зосередив на Зальцерові.
Доброго ранку, джентльмени!сказав Зальцер приємним глибоким голосом.Сподіваюся, ви всі при доброму здоровї. Коронер Лессвейз, член міської ради Лінкгаймер та містер Стренґ, відомий письменник, прийшли вас навідати. Вони б хотіли поставити вам кілька питань.
І він глянув на Лессвейза.
Ви ж бажали сказати кілька слів містерові Хопперу?
Поки Лессвейз тупо витріщався на Хоппера, тримаючись, одначе, від нього подалі, я повернувся, щоб розгледіти четвертого візитера, якого Зальцер відрекомендував як Стренґа.
На мить мені здалося, що я таки зїхав з глузду, бо у дверях стояв із байдужим та знудженим виглядом не хто інший, як Джек Керман! Він був одягнений у білий полотняний костюм, на ніс начепив рогові окуляри, а з нагрудної кишені в нього виглядав жовто-червоний картатий носовичокусе у найкращих традиціях справжнього денді.
Я різко підстрибнув на ліжку. На щастя, доктор Зальцер був цілком поглинутий медичною карткою і нічого не помітив. Керман глянув на мене без будь-якого виразу, звів брову й запитав у Зальцера:
А це хто, докторе Зальцер? Вигляд у нього цілком нормальний.
Це Едмунд Сібрайт,повідав йому Зальцер. Його холодне обличчя освітила посмішка, і він нагадав мені Санта-Клауса, котрий ось-ось вручить іграшку слухняній дитині.Він у нас зовсім недавно.
І простягнув Керманові мою медичну картку.
Можливо, це вас зацікавить. Тут усе свідчить само про себе.
Керман поправив на носі рогові окуляри і скосив погляд у картонку. Я не був упевнений, що він там щось бачить, бо чужі окуляри явно не допомагали йому в цьому.
О, так!озвався він, міцно стиснувши губи.Це справді цікаво. Гадаю, мені можна з ним переговорити?
Звісно!запевнив його Зальцер, підходячи до мене.
Керман приєднався до нього, і тепер вони обидва стояли, пильно вдивляючись у мене. Я відповів їм тим самим, сконцентрувавшись на Зальцерові, бо знав: якщо гляну на Кермана, то можу себе видати.
Цемістер Стренґ,повідав мені Зальцер.Він пише книжки про психічні хвороби,і посміхнувся Керманові.Містер Сібрайт вважає себе славетним детективом. Правда ж, містере Сібрайт?
Звісно,підтвердив.Я й справді детектив. І навіть розвідав, що Ейнона Фрідлендер перебуває на цьому самому поверсі, а сестра Гарні мертва, тіло її поховане десь у пустелі, й зробила це ваша дружина. То як вам моє розслідування?
Зальцерова всевідаюча, але сумна посмішка неначе огорнула Кермана.
Як бачите, він говорить цілком у стилі образу, котрий обрав,пробурмотів Зальцер.Обидві жінки, яких він згадав, справді зникли: одна два роки тому, іншанедавно. Про це писали в газетах. Якимось дивним чином це запало йому в підсвідомість.
Схоже на те,відповів серйозно Керман. Він уважно вивчав мене. І мені навіть здалося (через товсті скельця окулярів я не був упевнений у цьому), що він ще й підморгнув до мене.
Вам буде цікаво дізнатися ще дещо,я сів на ліжку і пошепки сказав:У мене на нозі кайданки.
Лессвейз та Лінкгаймер підійшли до Зальцера і тепер також дивилися на мене.
Керман мляво звів брови:
Це правда?запитав він у Зальцера.
Той ствердно кивнув. Його посмішка була страдницькоюненаче він мучився за все людство.
Часом він буває трохи буйний,засмучено протягнув Зальцер.Ну, ви мене розумієте...
Авжеж,сказав Керман, і в його очах промайнув біль. Зробив це так натурально, що я ледь стримався, аби не копнути його.
Бленд відійшов од вікна і тепер стояв біля моєї голови.
Заспокойся, бебі!мяко сказав він.
Мені тут не подобається,заявив я, звертаючись до Лессвейза.Протестую проти того, що мені щовечора колють психотропні засоби. І мені не подобаються замкнені двері в кінці коридору та решітки на вікнах в іншому кінці. Це зовсім не схоже на санаторій. Цевязниця.
Мій любий хлопче!сказав заспокійливо Зальцер ще до того, як Лессвейз спромігся щось відповісти:Невдовзі ви одужаєте й підете додому. Ми не триматимемо вас тут без потреби.
Бічним зором я помітив, як Бленд показує мені кулак, попереджаючи, аби я думав, що кажу. Я ще багато б чого повідомив, але тепер, коли Керман знав, де я, вирішив більше не ризикувати.
Що ж, ходімо далі,зронив Лессвейз.А тут не так уже й погано,і він променисто посміхнувся Керману.То ви побачили вже все, що бажали, містере Стренґ? Ми б не хотіли вас квапити.
О, так!меланхолійно озвався Керман.Якщо доктор Зальцер не заперечуватиме, я би хотів навідатися сюди ще раз.
Боюся, що це було б проти наших правил,сказав Зальцер.Надто часті відвідини дуже збуджують наших пацієнтів. Сподіваюся, ви мене розумієте?
Керман замислено глянув на мене.
Ви маєте слушність. Я про це й не подумав,відповів він та поплив до дверей.
Це був статечний вихід, і Зальцер полишив палату останнім. Я чув, як Керман перепитав:
На цьому поверсі більше нікого нема?
Зараз більше нікого,повідомив Зальцер,але останнім часом у нас було кілька цікавих випадків. Може, ви би хотіли поглянути на карточки?
Голоси віддалялись, і Бленд зачинив двері. Косо мені посміхнувся.
Що, не допомогло тобі, бебі? Я ж казав: ти просто один із багатьох психів.
Мені важко було вдавати розчарованого, але якось це вдалося.
V
Зальцер мав слушність, сказавши, що відвідувачі збуджують його пацієнтів.
Подібний вплив на Хоппера був очевидний, хоча це проявилось, аж коли Бленд приніс таці з ленчем.
Коли Зальцер з відвідувачами пішли геть, Хоппер ще якийсь час лежав спокійно, похмуро втупившись у стелю. Так він пролежав до самого ленчу, не звертаючи жодної уваги на мої зауваження, тож я полишив його у спокої. Мені й самому було про що подумати, і я не так уже й прагнув його товариства. Але коли Бленд поставив піднос із їжею на столик поруч із Хоппером, той зненацька вибухнув, жбурнувши тацю в інший куток кімнати, де та з гуркотом і приземлилася, спричинивши безлад на підлозі.
Хоппер сів на ліжку, і вираз його обличчя викликав у мене мурашки на шкірі. Лице так змінилося, що я заледве його впізнав. Воно якось витягнулось і наче постарішало, риси загострилися. На ньому застиг жорстокий, загнаний виразтакий, який буває в очах диких тварин у звіринці. З дивовижною спритністю Бленд відскочив від нього.
Заспокойся, бебі!вигукнув Бленд, радше за звичкою, ніж щоби справді заспокоїти його.
Хоппер відкинувся на ліжку і впявся поглядом у Бленда так, наче пристрасно бажав, щоб той підійшов, але Бленд був стріляний горобець.
Це ж треба,люто вилаявся,щоб цей напад стався з ним саме в кінці мого чергування!
Бленд старанно зібрав розбитий посуд на піднос, цілковито ігноруючи Хоппера, котрий дикими, палаючими очима спостерігав за кожним його рухом.
Так чи інакше, а я мушу йти,повідав Бленд.У мене побачення, і я не маю часу його упокорювати. З тобою нічого не станетьсявін до тебе не дотягнеться; можливо, це в нього ще й мине. Часом таке з ним буває. Якщо він почне дертися на стінку, теленькни у дзвоник. Після мене чергуватиме Квелл. Але без потреби не дзвони, добре?
Ну, не знаю,зі сумнівом мовив я. Мені не дуже подобався вигляд Хоппера.Як довго я буду з ним наодинці?
Квелл прийде зовсім скоро. А мене ти побачиш уже аж вранці,нетерпляче проказав Бленд.Якщо я не «змиюся» зараз, Зальцер ще, чого доброго, змусить мене залишитись і пильнувати цього шмаркача. Яєдиний, хто з ним може упоратися.
Раптово мене осяяла блискуча думка. Я не хотів залишатись із Хоппером наодинці: у мене мурашки повзали уже від самого його вигляду, але коли Бленда не буде поблизу, і я матиму в розпорядженні ключ від наручників, у мене буде шанс до чогось вдатися.
Нехай буде такякщо хтось буде поблизу,сказав я, відкидаючись на подушку,але я охочіше пішов би разом з тобою. То як ти на це?
Він вишкірився.
Моя дівиця і так достатньо гарячай без твоєї допомоги.
Він виніс тацю з рештками Хопперової їжі, а я тим часом спробував поїсти, але важке дихання Хоппера й те, як він вирячився на протилежну стіну, не додали мені апетиту. Після кількох марних спроб увіпхнути в себе хоч щось, я відставив піднос убік. Чого я насправді потребував, то це закурити. Нічого у світі зараз так не прагнув.
Перед тим, як піти, Бленд зайшов іще раз. Він уже зняв білу уніформу і виглядав таким чепуристим, що я ледь упізнав його. Яскрава, ручної роботи краватка Бленда мало не засліпила мене.
Щось не так?поцікавився він.Чи ти гадаєш, що їжа отруєна?
Просто я не голодний.
Бленд глянув на Хоппера, котрий, щойно побачивши тюремника, знову влігся на ліжку і тепер убивчо дивився на нього.
Ну ж бо, не позбавляй мене задоволення!вишкірився Бленд.Заспокойся, бебі! Не змушуй мене вдаватися до рішучих дій!
Мені конче треба закурити,сказав я.Якщо не даси мені сигарети, я здійму такий галас, що ти навіть вийти звідси не встигнеш.
Тобі не можна палити,сказав Бленд.Ви, психи, не вмієте поводитись із сірниками.
Мені й не потрібні сірникия хочу лише сигарету. Запали її для мене і залиш ще кілька. Я сам їх потім собі розкурю. Якщо зараз не затягнутися, то мені зірве дах. Ти ж не хочеш двох божевільних нараз?
Бленд неохоче розлучився із сигаретами, розкурив одну і подав мені. Попрямував до дверей.
Скажи Квеллу, щоби тримався від нього подалі,сказав він уже на порозі.Можливо, коли я піду, Хоппі все-таки вгамується. Але що б він не робив, не калатай у дзвінок хоча би пять хвилин: дай мені час «злиняти».
Хоппер раптом спробував схопити його за руку, але тюремник стояв надто далеко: те, як прудко Бленд вискочив за двері, продемонструвало мені, що він боїться Хоппера. Я також його боявся.
Ця пообідня пора була найдовшою в моєму житті. Я ніяк не міг наважитися дістатися шухляди комода і ключа в ній. Поняття не мав, коли врешті зявиться той Квелл; до того ж, залишався ще Хоппер. Я не знав, як він поводитиметься, коли я встану з ліжка. Знав, що матиму лише одну спробу заволодіти ключем, і якщо схиблю, іншого шансу більше не буде. Я вирішив спробувати зробити це уночі, коли Хоппер спатиме, а Квелла не буде в палаті. Це означало, що мені слід уникнути вечірнього уколу, але я не знав, як це зробити.
Тільки-но Бленд пішов, Хоппер трохи заспокоївся. Він цілковито ігнорував мене і лежав, втупившись у стінку та щось бурмочучи про себе, запустивши руку в густе світле волосся. Я спробував, було, второпати, що він бурмоче, але до мене долітали лише незрозумілі звуки.
Я був обережний і не робив різких рухів, аби не привертати його увагу. Лежав тихо й курив, і коли мені вдавалося забути про свого сусіда, то я розмірковував, що зараз робить Керман.
Мене цікавило, як тому вдалося переконати Лессвейза, що він письменник і пише про психічні розлади; я навіть здогадувався, що до цього якось причетна Пола. Принаймні, вони тепер знають, де я. І в курсі, що Ейнона Фрідлендер також тут. Їм відомо і про замкнені двері в кінці коридору та про заґратоване вікноадже доведеться скористатись або одним, або іншим, щоб витягти мене звідси. У тому, що вони мене таки визволять, я не сумнівався. Але як це зроблять?
Десь о пів на пяту двері відчинились, і в палату ввійшов молодий хлопець у білій, як у Бленда, уніформі. Він ніс дві таці з чайними наборами. Був худющий, високий та незграбний. На його видовженому кістлявому обличчі застиг серйозний, зосереджений виразяк у коня, котрий біжить на перегонах. Та й сам він був схожий на шкапу: відвисла нижня губа і великі зуби надавали йому конячого вигляду. Мене б не здивувало навіть, якби він заіржав. Але той цього не зробив. Натомість посміхнувся.
ЯКвелл,сказав він, ставлячи піднос на мій нічний столик.А вимістер Сібрайт, чи не так?
Ні,заперечив я.ЯШерлок Холмс. Якщо хочете скористатися моєю порадою, то краще не підходьте сьогодні до Ватсона. Він у не найкращому своєму настрої.
Квелл кинув на мене довгий, сумний, стурбований погляд. Із виразу його обличчя я зрозумів, що він тут зовсім недавно.
Але ж цемістер Хоппер,терпляче, мов дитині, пояснив він мені.
Хоппер тепер сидів на ліжку, стискаючи та розтискаючи кулаки, неначе заманюючи Квелла в пастку.
Можливо, Квелл зявився тут і недавно, але був достатньо тямущий, аби второпати, що Хоппер зовсім не налаштований грати в «ладусі». Він дивився на Хоппера, як ви би дивилися на тигра, якщо б той зненацька зайшов у вашу вітальню.
Гадаю, містер Хоппер не схильний пити чай,сказав я.Послухайте менетримайтеся від нього подалі, аж поки не повернеться Бленд.
Не можу,зі сумнівом у голосі сказав Квелл.Доктора Зальцера нема в клініці, а Бленд повернеться аж після опівночі. Йому справді краще було б не йти.
Тепер уже пізно про це казати,зауважив я.Щезни, брате! Обтруси порох із ніг своїх. А якби ти ще роздобув мені трохи віскі на обід, я був би безмежно щасливий!
На жаль, пацієнтам не дозволено вживати алкоголь, серйозно сказав Квелл, не зводячи очей з Хоппера.
Тоді піди випий сам: потім підійдеш і дихнеш на мене,порадив я.Так буде краще, ніж ніяк.
Він відповів, що не пє, і пішов собі, й на його обличчі застиг стурбований, зляканий вираз.
Хоппер проникливо глянув на мене, і під пильним поглядом його палаючих очей мені стало не по собі. Я пристрасно сподівався, що кайданки на його нозі достатньо міцні, щоби втримати, якщо Хоппперові збреде у голову спробувати їх розірвати.
Я оце думав, Хоппі,сказав я, вимовляючи слова чітко й повільно,що нам треба зробити, то це перегризти тому клятому Блендові горлянку і напитися його крові. Нам давно вже слід було це зробити.
Так,сказав Хоппер, і полумя в його очах почало згасати.Ми так і зробимо.
Я подумав, а чи не спробувати мені дістати ключ зараз, утім, вирішив поки що утриматись. Я не був упевнений у братові Квеллі. Якщо він мене застане за цим... то відчував, що життя моє стане ще сумнішим, аніж до цього.
Я розроблю план,повідомив Хопперу.Бленд дуже хитрий. Його нелегко заманити у пастку.
Хоппер помітно заспокоївся, й обличчя його вже не спотворювала лють.
Я також його виношую,сказав він.
Решта вечора минула спокійновін обмірковував свій план, я ж думав, що робитиму, коли нарешті звільнюся від наручників. Видавалося дуже сумнівним, що мені вдасться втекти з божевільні, але якщо я принаймні віднайду Ейнону Фрідлендер, поговорю з нею та попереджу про майбутнє визволення, то й тоді час не буде змарновано. І коли врешті тут зявиться Кермана я був упевнений, що він рано чи пізно таки зявитьсянам не доведеться гайнувати час, відшукуючи її.
Вряди-годи заходив Квелл. Він лише просовував у двері голову, але Хоппер був надто поглинутий думками, щоби його помічати. Я застережливо кивав Квеллу на Хоппера. Квелл тямуще кивав у відповідь, чим ще більше нагадував коняку, й мовчки йшов геть.
О восьмій він приніс мені вечерю, а потім підійшов до підніжжя Хопперового ліжка і посміхнувся.
Чи не хотіли б ви чогось поїсти, містере Хоппер?запитав улесливо він.
Реакція Хоппера на таке невинне запитання змусила здригнутися навіть мене, Квелл натомість мало не отримав серцевий напад. Хоппер рвонув до нього, миттєво простягнувши руки вперед, а скрючені пальці ледь не вхопили Квелла за курточку. Той відскочив, перечепився і мало не впав. Обличчя його побіліло, мов крейда.
Не думаю, що містер Хоппер голодний,прокоментував я, і кусень курчати, який саме жував, раптово видався мені травою.Боюся, що і в мене вже пропав апетит.
Але Квелла не надто цікавили мої відчуття. Він вихором вилетів з кімнатилише майнуло щось біле, і двері вмить зачинилися.
Хоппер скинув із себе простирадло та рвонув, було, за ним, але скінчив тим, що гепнувся на підлогу, притримуваний ланцюгом. Пронизливо скрикнув, скажено смикнув ланцюг і травмував щиколотку. Врешті, усвідомивши, що не може вивільнити ногу, усією своєю вагою кинувся на ліжкопросто на цеп. Почав щосили тягти його, і я похолов, спостерігаючи за Хоппером. З того місця, де я лежав, ланцюг видавався дуже крихким. На саму думку про те, що цей божевільний може його порвати, а я залишатимуся прикутим, мене овіяв холод. Рука сама потяглася до дзвіночка, і я дзеленькнув у нього.
Тепер Хоппер тряс ланцюг обома руками, та, впершись ногами у спинку ліжка, відхилився назад, і обличчя його побагровіло від напруження. Спинка ліжка зігнулась, але витримала натиск. Ланцюг також не піддався. Нарешті Хоппер відкинувся на ліжку, важко дихаючи, і я вже знав, що небезпека минула. Піт градом скочувався моїм обличчям. Іще до кінця не усвідомивши всієї небезпеки, я вже знав, що то були найгірші хвилини мого життя.
Пурпур Хопперового обличчя поступився мертвотній білості. Тепер він лежав непорушно, із заплющеними очима, а я чекав, не зводячи з нього погляду. На мій превеликий подив, невдовзі Хоппер мирно захропів.
У палату нарешті зайшов Квелл, тримаючи в руках гамівну сорочку. Обличчя його було бліде, але рішуче.
Заспокойтеся!сказав я, здивувавшись, однак, як кволо прозвучав мій голос.Він заснув. Краще погляньте на його кайданки. Мені здалося, що вони ось-ось тріснуть.
Цього не може бути,відповів Квелл, кидаючи гамівну сорочку на підлогу.Наручники виготовляють на спеціальне наше замовлення.
Він підійшов до Хоппера ближче і глянув на нього.
Краще я все-таки вколю йому заспокійливе.
Не робіть дурниць!різко заперечив я.Бленд попереджував, щоб ви до нього не підходили.
Але ж йому треба зробити укол,заперечив Квелл.Якщо в нього станеться ще один такий напад, то це буде дуже небезпечно для його здоровя. Хоч я й не дуже такого прагну, але цемій обовязок.
До біса з вашими обовязками! нетерпляче сказав я.Упоратися з цим хлопцем не легше, ніж із бомбою. Облиште його!
Квелл обережно наблизився до ліжка й тепер стояв, уважно придивляючись до Хоппера. Хропіння тривало, і, трохи заспокоєний, Квелл підняв із підлоги простирадло та почав вкривати Хоппера. Я спостерігав за ним, затамувавши подих, не впевнений, чи не симулює, бува, Хоппер. Не міг вирішити, чи Квелл дурний, чи дуже хоробрий. Він мусив бути або геть тупим, або ж мати сталеві нерви, щоб підійти так близько до буйного безумця.
Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йомуза відвагу.
Здається, йому вже краще,вже бадьорішим голосом сказав Квелл.Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.
Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.
Ви ризикуєте,сказав я.Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.
Квелл спантеличено глянув на мене.
Я вас не зовсім розумію,озвався він.Ви поводитеся не як пацієнт.
А я й не є пацієнтом,урочисто промовив я.Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?
Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.
Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувсяхоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.
Послухай!звернувся до нього я, сідаючи на ліжку.А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.
Квелл серйозно глянув на менененаче кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.
Я не можу цього зробити,нарешті озвався він.Це всупереч правил.
Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер мяч був на його полійому і грати ним.
Гаразд,сказав я, здвигнувши плечима.Мені залишається тільки молитися за тебе.
Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомоглихіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів,щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.
Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав,це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.
Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І саме тоді, коли Квелл уже вставляв у вену голку, він подався назад, щось досадливо вигукнув та пішов до підноса, котрий залишив на комоді.
Повітря зі свистом вилетіло мені з грудей, і я спитав тремтячим голосом:
Що, в біса, тепер не так?
Я забув спирт,сказав він.Як нерозумно з мого боку! Перед тим, як зробити інєкцію, завжди слід протирати шкіру спиртом.
Тепер Квелл спітнів майже так само, як я, але його вчили завше протирати місце уколу, й саме так він і мав намір зробитинехай там що.
Хоппер злегка порухався, коли Квелл протер йому руку спиртом. Я мало не вистрибнув з ліжка від нервового напруження, а Квеллова рука тремтіла, коли він знову почав шукати потрібну вену.
Усе нижче і нижче схилялася його голова, і ось вона знову майже за фут від Хопперової, і очі його зосереджені на вені.
Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.
Обережно!крикнув я.
Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.
VI
Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.
Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.
На тих двох я не дививсябоявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчаннязвук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.
Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.
Моторошне хрипіння за спиною змусило мою кров бухкати у скронях, але я не полишав відчайдушних пошуків. Нарешті віднайшов ключ між двома рушниками і, затамувавши дух, влігся на ліжку, намацуючи маленький отвір для ключа. Натруджена щиколотка кровила, але я на це не зважав. Вставив ключ у щілину і, провернувши його, відімкнув кайданки.
Я миттю скочив з ліжка й одним стрибком перетнув кімнату. Потім різко зупинився, зробив два кроки назад і ковтнув слину.
Хоппер дивився на мене з-під тіла Квелла. Вишкірив зуби, і я бачив, що вони червоні від крові. Кров була усюди: на стінах, на простирадлах, на ньому самому та на Квеллові.
Квелл лежав поперек ліжка, наче манекен, у просякнутому кровю одязі. Його напівзаплющені скляні очі дивилися на мене зі жахом. Хоппер перекусив йому яремну вену. Квелл був мертвіший од мертвого.
Дай-но мені ключ,мовив Хоппер зловісним шепотом.Усі інші сьогодні також помруть.
Хитаючись, я відступив від нього: вважав себе міцним горішком, але крутий Меллой зараз був кволий, наче мишеняхолодний піт стікав обличчям, а в шлунок наче свинцю залили. У житті мені довелося бачити кілька моторошних сцен, але ця була, без сумніву, справді гідна «Оскара».
Дай мені ключ, інакше я тебе теж убю,пригрозив Хоппер, скидаючи тіло Квелла на підлогу. Він поповз на ліжку в моєму напрямкуобличчя напружене, в мякому світлі настільної лампи крапельки крові на його губах виблискують, мов бісеринки.
Це нагадувало нічне жахіття. Сон, який ви переповідатимете друзям, але вони не йнятимуть віри.
І я почав повільно, невпинно, колами відступати до дверей.
Не йди, Сібрайте!вигукнув Хоппер, припадаючи до ліжка і люто дивлячись на мене.Дай же мені ключ!
Я досягнув дверей, і коли вже взявся за ручку, Хоппер видобув із себе нелюдський крик безсильного гніву та рвонув за мною вслід. Ліжко захиталось, але встояло, і Хопперові розчепірені пальці дряпонули килим за якихось шість футів од мене.
Мене трясло. Я рвучко відчинив двері й мало не випав у коридор. Коли зачиняв за собою двері, звірячий рев знову вилетів із горла Хоппера.
Кілька хвилин я стояв у довгому, мовчазному коридорі, й серце моє калатало, мало не вискакуючи з грудей, а коліна підгиналися. Поступово я опанував себе. Тримаючись рукою за стіну, повільно побрів до масивних дверей у кінці коридору. Перш ніж дістався виходу, проминув четверо бічних дверей. Обмацав ручку. Ковзнув рукою по прохолодній поверхні, відчуваючи, як мяка гума охолоджує мою розгарячілу шкіру. Повернув ручку, однак та не піддалася. Двері були замкнені надійно, мов гробниця фараона.
Що жцього я й чекав. Але був налаштований будь-що вийти звідси. На саму думку про те, що доведеться повернутися в ту покійницьку, мені по шкірі забігали мурашки. Я знову взявся за ручку і щосили натиснув на неї. Нічого. З таким самим успіхом я міг би спробувати пересунути Велику китайську стіну.
Виходу не було.
Я скерував кроки в інший кінець коридору й уважно вивчив заґратоване вікно. Його можна було підважити хіба що ломом, але навіть із ним на це пішло би півдня.
Потім мені спало на думку пошукати якусь зброю. Якби я зміг знайти щось таке, що можна було б використати як свинцевий кийок, тоді мені б залишалося тільки сховатися за дверима і чекати, коли хтось увійде. Еврика! Навіть і Меллоя часом осіняє.
Я пішов коридором. Перші ж двері на моєму шляху виявилися незамкненими. Я обережно зазирнув у темряву кімнати та прислухався, але чув лише власне дихання. Намацавши вимикач, увімкнув світло. Певно, це кімната Квелла. Тут було чисто, охайно і прибрано, але в ній не побачив нічого, схожого на зброю. Біла формена курточка, що висіла на вішаку, підказала мені непогану думку. Я прослизнув у кімнату і спробував приміряти уніформу. Однак вона підійшла мені не більше, ніж шкурка кротаполярному ведмедеві, отож, я облишив цей задум.
У кімнаті поруч теж нікого не було. Над не дуже чистим ліжком висіла велика кольорова фотографія дівчини в бікіні та з низкою перлів на шиї. Дівчина вабливо всміхалася до мене, однак я не відповів їй тим самим. Мабуть, це була кімната Бленда.
Я прослизнув всередину і зачинив за собою двері. Швидкий обшук шухляд комода дав мені змогу заволодіти оправленим у шкіру кийкомта ще й із ременем на запясті. Ідеально припасована, убивча маленька зброясаме те, що мені треба.
Я пройшов через усю кімнату до стінної шафи, знайшов там запасну уніформу і приміряв курточку. Вона була мені майже до міритрохи великувата, однак цілком пристойна. Я переодягнувся, залишивши свою піжаму на підлозі. Коли знову відчув на собі штани й черевики, мені стало набагато краще. Босі ноги та піжамане той прикид, в яких зазвичай воюють. Я запхав кийок у кишеню штанів, і мені пристрасно захотілося заволодіти ще й пістолетом.
На дні шафи знайшов крихітну пляшечку ірландського віскі. Зірвав пломбу, відкрутив кришку і відпив ковток. Рідина спочатку пройшла, мов шовк, але вже у шлунку вибухнула, наче міна сповільненої дії.
Хороше віскі, подумав я, і, щоб остаточно впевнитись у цьому, зробив ще ковток. Таки дуже добре. Тоді поклав пляшечку в бічну кишеню і знову рушив до дверей. Тепер був екіпірований як слід.