Щойно відчинивши двері, почув кроки. Я зачаївся, мов мишка, котра узріла кота. Коридором ішла медсестра зі широким, мов лопата, лицем, щось мугикаючи собі під ніс. Вона пройшла зовсім близько і неминуче б мене побачила, якби подивилася в мій бік, але цього не зробила. Продовжувала крокувати, потім відчинила двері в кінці коридору й зайшла у тьмяно освітлену кімнату. Двері за нею зачинилися.
Я трохи вичекав, майже не дихаючи, однак після кількох ковтків віскі почувався набагато краще. Спливали хвилини. Якась пилинка, підхоплена протягом з-під дверей, сконфужено пострибала собі далі. Раптовий шквал вітру з дощем захльостав по заґратованому вікну. Вітер згорьовано зітхав, метаючись по всьому будинкові. Я й далі вичікував. Мені б не хотілося оглушати медсеструякщо цього можна було уникнути. Я чомусь надто сентиментальний, щоби бити жінок: натомість вони лупцюють мене.
Медсестра зявилася знову, пройшла довгим коридором, витягнула ключі та... ще до того, як я усвідомив, що вона робить, відчинила вхідні двері. Я побачив відчинені двері й зауважив за ними сходи, що вели до чогось добре освітленого. За кілька кроків я був уже коло дверей, але сестра встигла вийти і зачинити їх за собою.
Так чи інакше, я заспокоїв себе тим, що ще не готовий полишати цей гостинний заклад. Двері могли й зачекати. Вирішив дослідити кімнату, з якої щойно вийшла медсестра. Можливо, саме там і перебуває зараз Ейнона. Я витягнув кийок, подолав спокусу знову хильнути з плящини та побрів коридором. Біля потрібних мені дверей зупинився і прислухався, приставивши вухо до них. Почув лише свист вітру й стукіт дощу об заґратовані вікна. Озирнувся через плече, аби пересвідчитися, що ніхто не дивиться на мене з кімнати навпроти. Коридор виглядав таким самим самотнім і порожнім, як церква у понеділок вранці. Повільно натиснув на дверну ручку. Двері піддались, і я зазирнув до палати, що була точнісінькою копією тієї, де тримали за бранця мене.
У ній також було два ліжка, й одне з них порожнє. На іншомунавпроти менележала дівчина. Нічник з блакитним світлом відкидав моторошне світло на білі простирадла та бліде обличчя. Хмарка світлого волосся відпочивала на подушці, очі дівчини були втуплені у стелю, і в них застиг стурбований вираз дитини, яка загубилася.
Я відчинив двері ширше й нечутно прослизнув у кімнату. Зачинивши за собою двері, обперся об одвірок. Я боявся, що вона закричить, але оббиті гумою двері заспокоїли мене: якщо дівчина це і зробить, то її ніхто не почує. Але дівчина не закричала: й далі дивилася на стелю, однак якийсь мяз на її обличчі почав смикатись. Я вичекав ще трохи. Поспішати було нікуди, а лякати її не хотів.
Вона повільно перевела очі на стіну, а потім на мене. Ми довгенько дивились одне на одного. Затамувавши дух, я усвідомив, що в даній ситуації кийок пасує мені так само, як автомат «томміґан»церковному хору. Тож сховав його в кишеню штанів.
Дівчина продовжувала вивчати мене, і жилка на її щоці засмикалася частіше, а очі розширилися.
Привіт!мовив до неї якомога тепліше та життєрадісніше. І навіть видушив із себе посмішку.
Ось вінМеллой і його манери звабника: талант, який пошепки й затамувавши віддих, обговорюватимуть його внукиякщо вони колись у нього будуть; у чому він дуже сумнівався.
Хто ви?вона не закричала і не почала дряпатися на стінку, проте нерв на обличчі продовжував сіпатися.
Я щось на кшталт детектива,сказав їй, намагаючись говорити переконливо.І тут для того, щоб визволити вас.
Тепер, коли стояв ближче до неї, помітив, що зіниці її блакитних очей сильно звужені.
У мене зовсім нема одягу,озвалася вона.Його забрали.
Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?
Добре.
Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.
Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила память. Він дуже приємний, правда?
Принаймні так мені казали,обережно підтвердив я.Але ж ви хочете додому, чи не так?
У мене нема дому,і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на мяз, щоб якось прикрити його.Не памятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обовязково відшукають його. А ви знаєте, де він?
Так; саме тому я й тут.
Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.
То ви знаєте, хто я?сказала нарешті.
Вас звати Ейнона Фрідлендер,відповів я.І ви мешкаєте у Сан-Франциско.
Справді? А я цього не памятаю. Ви впевнені?
Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.
Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?
Не думаю, що хочу цього,озвалася вона.Гадаю, мені краще поспати.
Гаразд,сказав я їй.Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.
Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.
Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.
Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.
Ви мені подобаєтеся,сонно сказала вона.Хто ви?
Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.
Вона кивнула.
Меллой: спробую запамятати. У мене дуже погана память. Я ніколи нічого не памятаю.
І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.
Здається, очі в мене злипаються.
Після тривалого часуколи я вже думав, що вона заснула,дівчина сказала якимось далеким голосом:
Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.
Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на рукахякщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.
Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.
Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.
Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розвязана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.
Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.
Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що цеДжек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.
21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.
28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.
29. 01. Поїздка додому на вікенд.
5. 02. Джек повертається на свій корабель.
І жодних записів аж до 10 березня.
10. 03. Досі нема листів від Джека.
12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.
16. 03. Почала працювати в «Крествейз».
18.03. Помер містер Кросбі.
Далі була суцільні пробілитак само, як і в її памяті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не памятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все памятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.
Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давноале не теперу цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не справляла враження такої, що здатна щось замяти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.
Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити,це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.
І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.
Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.
Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.
«Універсальні послуги»до ваших послуг!вигукнув він, хапаючи мене за руку.Хочеш випити, друже?
Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки,мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.
То що ви зробилипідірвали будинок?
Привязали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою,пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха,трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?
Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.
Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.
Тепер у гру вступає група прикриття, Майку,зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому.Стріляй, якщо треба буде!
Перекинь дівчину мені через плече,сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою.До стіни приставлена драбина.
Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього вяло звисали оголені рука й нога.
Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники,сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.
Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.
Усе в порядку, Майку!гукнув я.Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них зявилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.
Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.
Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.
Ням-ням!сказав він, тереблячи вуса.Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!
Розділ пятий
І
Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».
Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих»кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:
Містер Меллой!
Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.
Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлогоможливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.
Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.
Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть імя капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж нівдовольнюся й старим.
Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.
Паліть,раптом неуважно озвався Віллет. Не відриваючи очей від гори паперів, підштовхнув до мене срібну сигаретницю.
Я вибрав собі товсту, із золотою фольгою на кінчику сигару і запалив. Сподівався, що від того почуватимуся хоч трошки багатшим, але намарне. Сигара була набагато кращою на вигляд, аніж на смакяк це переважно трапляється.
Зненацька, коли я саме почав дрімати, Віллет жбурнув папери на тацю для сміття, подався вперед і сказав:
Ну, містере Меллой, тепер до справи; то в чому річ? Через десять хвилин у мене інша зустріч.
То краще я прийду іншим разом,мовив я.За десять хвилин ми не встигнемо. Не знаю, у скільки ви оцінюєте спадок Кросбі, але цекругленька сума. Не хочу кричати про це на усіх перехрестях, але невдовзі ви ним уже не розпоряджатиметися.
Ці слова змусили його здригнутися. Він похмуро глянув на мене, з притиском загасив сигару і перехилився через стіл до мене.
Що ви маєте на увазі?
Бажаєте почути подробиці чи достатньо побіжного огляду?уточнив я.Справа погана, як на це не поглянь, але в деталях вона викличе у вас мурашки по шкірі.
Скільки часу вам потрібно?
Півгодини; можливо, трохи більше. Крім того, у вас можуть виникнути питання. Тоді, скажімо, годину чи десь так. Але ви точно не нудьгуватимете: це я вам обіцяю.
Нахмурившись, він пожував нижню губу, потім узяв слухавку і скасував три наступні зустрічі.
Я бачив, що йому дуже цього не хотілося. Десятихвилинна зустріч з таким крутим чоловягою, як Віллет, приносить сотню, а то й більше баксівзвичайно, йому.
Говоріть,сказав він, відкидаючись у кріслі.Чому ви не звязалися зі мною раніше?
А це якраз частина моєї історії,сказав я йому і поклав капелюх на крісло. Мав відчуття, що з купівлею нового мені доведеться зачекати.Останніх пять днів я провів у божевільні.
Цього разу мені не вдалося його приголомшити. Він щось буркнув, але вираз обличчя не змінився.
Але ще до того, як почну,сказав я,можливо, ви б повідали мені про стан банківського рахунку міс Кросбі? Уже поглянули на нього?
Він заперечно хитнув головою.
Управитель банку цілком слушно відмовив мені. Якби він показав рахунок і про це стало відомо, банк утратив би клієнтаа це великі гроші. Але він таки повідомив мені, що була оформлена боргова розписка на предявника і гроші страховки зняті з рахунка.
А він не сказав, коли?
Невдовзі після офіційного затвердження заповіту.
То ви написали міс Кросбі й запросили її до себе?
Так. Вона буде у мене завтра в обід.
Коли ви їй написали?
У вівторок: пять днів тому.
Вона вам відповіла?
Він кивнув.
Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.
Я струсив попіл у срібну попільничку.
Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.
Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.
Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинокїї власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?
Він заперечно хитнув головою.
Отож, ми просто сиділи й балакали,провадив я далі.Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?
Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.
Наскільки розумію, вони не ладнали між собоюале не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.
Я сказав, що знаю.
Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.
Продовжуйте,нарешті коротко озвався Віллет.Що ще вона сказала?
Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на імя Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шерріллтемна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.
Віллет мовчав, вичікуючи.
Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу,продовжив я,і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і зявився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.
Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом:
Морін сама вам про це розповіла?
Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вонадипломований лікар, до того ж, друг сімї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.
Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.
Продовжуйте,сказав він, відкинувшись у кріслі.
З якоїсь причини медсестра на імя Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільнюаби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.
Ви хочете сказативсупереч її волі?
Не просто всупереч волівпродовж двох років її накачували наркотиками.
Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?
Цього я не знаю.
Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.
До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони,додав я,то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.
Справді?Віллет спохмурнів.Чи спроможна вона вчинити скандал?
Я йому неприємно посміхнувся.
Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто соромязливі, аби їхні імена зявлялися в газетах?
Він підпер підборіддя рукою і глибоко замислився.
Думаю, що я міг би виділити їй невеличку компенсацію,нарешті озвався він, але сказав це нерадо.Хотів би зустрітися з нею.
Ніхто її не побачить, поки вона не буде до цього готова. Просто зараз Ейнона ще не при тямі,я з притиском загасив сигару і запалив власну сигарету.
Про її викрадення буде повідомлено в поліцію. А якщо це стане відоме, то й уся брудна історія потрапить на перші шпальти газет. І тоді вашим завданням буде передати мільйони Кросбі в дослідницький центр. А там уже самі вирішуватимутьхто обслуговуватиме рахунок: ви чи хтось інший. Боюся, що це буде хтось інший.
Тоді ще більше підстав поговорити з Фрідлендер,сказав ВіллетЯк правило, такі конфлікти легко залагоджувати.
Не будьте так упевнені в цьому. До того ж, іще маленький інцидент, що стався зі мною,мяко нагадав я.Мене також викрали і тримали за бранця впродовж пяти днів, і мені теж уприскували певну кількість наркотичних речовин. І про цю дрібничку також стане відомо поліції.
Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи?запитав він і вперше відтоді, як я зявився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку.Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось пятсот доларів.
Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.
Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик»,запропонував я.Але, сподіваюся, це буде окрема оплатапонад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?
Звісно.
Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову,сказав я.Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.
Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.
Ви це пєте?запитав він, знову всідаючись у крісло.
Я сказав, що пюза першої-ліпшої нагоди.
Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.
Наливайте собі самі!сказав.
Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його імя може бути в цьому замішане.
Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбіна совісті Дженет,повідав я Віллетові.Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.
Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакшеякщо знову ж таки вірити Морінто через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла мишяк.
Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.
Боже правий!сказав він, затамувавши віддих.
І це також замяли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, звязатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй пятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.
Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.
Дворецький сімї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював,провадив я далі.Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер від серцевого нападущо є, по суті, також убивством. Тож маємо вже два вбивства. Тепер переходимо до третього. То як вам це подобається?
Продовжуйте,твердим голосом сказав він.
Чи памятаєте ви сестру Гарні? Місіс Зальцер визнала, що викрала її, але, якщо вірити її словам, Гарні послизнулась, упала з пожежної драбини і зламала собі шию. Місіс Зальцер заховала її «десь у пустелі». А це також убивство.
Фантастика,озвався Віллет. Просто неймовірно!
Але це неймовірно, лише якщо брати до уваги мотив. І тут у нас виступають двоє: місіс Зальцер і Шеррілл, які скоїли три вбивства на двох, не кажучи вже про викрадення Ейнони Фрідлендер та моє власне. І все це лише заради того, щоб уберегти Морін від преси! Ось що робить цю справу такою неймовірною. Але, гадаю, тут приховано набагато більше, ніж ми знаємо. Щось мені підказує, що ті двоє відчайдушно намагаються втримати у мішку вельми енергійного кота, котрий щосили рветься звідти. Я маю намір дізнатися, що це за кіт.
І зовсім не розголосу вони бояться,зауважив Віллет.Врахуйте, що тут крутяться великі гроші.
Так, але за всім цим ховається якийсь таємничий кіт, котрого ми ще не знайшли. І я маю намір оголосити на нього полювання. Так чи інакше, а роботу продовжуватиму: моя місія не закінчена. Однак я ще не завершив розповідь. Ниточка вється далі. Морін повідала мені, що коли вона успадкувала гроші, Шеррілл виявився звичайним шантажистом і почав вимагати свою частку. Він сказав їй, що підкине газетам історію про те, як вона відбила його у Дженет, а натомість та вбила батька й покінчила життя самогубством. Але якщо Морін придбає для нього «Дрім шіп», то він триматиме язик за зубами. Вона змушена була купити йому цю яхту: тому й перевела гроші зі страховки в облігації на предявника. І передала облігації Шерріллові. Уявіть, який галас здіймуть газети, коли стане відомо, що Морін Кросбі утримує кубло розпусти! Хіба не перейдуть тоді усі грошенята родини Кросбі у розпорядження дослідницького центру?
Віллет позеленів.
Морін купила «Дрім шіп»?
Принаймні так вона мені повідала. Також сказала, що боїться Шеррілла, й саме в цей драматичний момент Шеррілл і зявився власною персоною. Він заявив, що має намір помістити Морін туди, де ніхто ніколи її не знайде, та спекатися мене у той же спосіб. Я почав, було, з ним невеличку суперечку, аж раптом хтось за моєю спиною огрів мене кийком, а отямився я вже у санаторії доктора Зальцера. Не описуватиму вам, що було далі, аби не марнувати час. Достатньо сказати, що моєму помічникові вдалося обдурити Лессвейза, відрекомендувавшись відомим письменником, і напроситися на щомісячний візит до клініки разом з членами міської ради. Він знайшов мене у клініці і витягнув звідти, а ми прихопили зі собою ще й Ейнону Фрідлендер. І тепер нам слід зясувати, чи виконав Шеррілл свою погрозу сховати Морін. Якщо завтра вона не зявиться, то її таки сховали: можливо, навіть на яхті Шеррілла. Але якщо Морін таки прийде, то я схильний думати, що вона замішана в цьому бізнесіразом з усіма, а відвезла мене в той свій будинок, аби Шеррілл зміг легше вийти на мене.
Віллет налив собі ще порцію, і рука його при цьому тремтіла.
Не думаю, що це можливо,сказав він.
Побачимо. Але якщо Шеррілл справді утримує її силою, то чи маєте ви повноваження заблокувати її кошти?
Я взагалі ніяк не можу вплинути на її гроші. Усе, що можу зробитице повідомити іншим опікунам, що вона порушила умови заповіту.
А хто ці інші опікуни?
Містер Ґлинн та містер Копплі, мої шефи з Нью-Йорка.
Чи не повинні ви з ними порадитися?
Не на цьому етапі,сказав він і почухав підборіддя.Буду відвертим з вами, Меллою. Вони без жодних вагань точно виконають усі умови заповіту і не зважатимуть на те, що дівчина може бути невинна. Як на мене, умови заповіту надто жорсткі. Кросбі обумовив: якщо імя Морін потрапить у газети, то гроші мають перейти у розпорядження дослідницького центру. Гадаю, він справді трохи втомився від її вибриків, але навряд чи усвідомлював, що дав безпринципному шантажистові прекрасну зброю проти неї. Саме так, певно, й сталося.
Чи спадало вам на думку, що ми фактично покриваємо три вбивства?спитав я, щедро пригощаючись віскі. Від усіх цих розмов у мене пересохло в роті.Поки що Брендон копає не дуже глибоко, бо він боїться грошей Кросбі, але якщо всі факти вказуватимуть на те, що Морін замішана у цих вбивствах, то йому доведеться забути про її гроші та вдатися до якихось дійі тоді нам з вами це так не минеться.