Усі сумнівні моменти ми повинні витлумачити на її користь,якось ніяково сказав Віллет.Я би собі не пробачив, якби поквапними діями несправедливо позбавив дівчину грошей. То що з тією Фрідлендер? Як скоро вона зможе заговорити?
Не знаю. Якщо судити з її вигляду, то принаймні через кілька днів. Поки що вона навіть не може згадати, хто зона.
Дівчина зараз у лікарні?
Я заперечно хитнув головою.
Нею опікується моя секретарка, міс Бенсінґер. Я викликав до Ейнони лікаря. Він сказав, що мало чим може зарадити і що це лише питання часу. Сьогодні я вирушаю у Сан-Франциско, щоб зустрітися з її батьком. Можливо, він допоможе повернути їй память.
Ми оплатимо видатки,озвався Віллет.Виставте нам рахунок.
Він запалив іще одну сигару.
Що ви маєте намір робити далі?
Слід вичекати і зясувати, чи не зявиться Морін. Якщо ж ні, то прослизну на «Дрім шіп» і пошукаю її там. Я дещо замислив, і в мене є кілька ниточок, які слід звязати в одне ціле.
Почувся стук у двері, зайшла платинова блондинка і, погойдуючи стегнами, пропливла до стола Віллета.
Місіс Поллард уже втрачає терпець,проворкотіла вона.І щойно надійшло ось оце. Я подумала, що ви захочете негайно про це дізнатися.
Вона подала йому клаптик паперу. Віллет прочитав написане, і брови його полізли вгору.
Гаразд. Скажіть місіс Поллард, що я прийму її через пять хвилин.
І він поглянув на мене.
Міс Кросбі завтра не прийдевона летить у Мексику.
А хто телефонував?спитав я, подавшись уперед.
Той чоловік не відрекомендувався,повідала, звертаючись до Віллета, платинова блондинка.Він лише сказав, що говорить від імені міс Кросбі й попросив переказати вам це негайно.
Віллет, значуще звівши брови, глянув на мене.
Я кивнув.
Гаразд, міс Пальметер,сказав він.Можете йти.
Я узяв капелюх і звівся на ноги.
Здається, мене чекає візит на «Дрім шіп»,резюмував я.
Віллет сховав склянки та віскі.
Краще не розповідайте мені про нього, добре?сказав він.Ви ж будете обережні, чи не так?
Вас здивує, наскільки я буду обережний!
Можливо, вона й справді летить у Мексику?із сумнівом у голосі додав Віллет.
Я криво йому посміхнувся, але він мені не відповів.
Побачимося,сказав я і вийшов у приймальню.
Огрядна, кричуще одягнена жінка з перлами на шиї завбільшки як мариновані цибулини сиділа, важко дихаючи, в одному з крісел. Коли я проходив мимо неї, вона зміряла мене крижаним поглядом.
Вишкірившись, я озирнувся на платинову блондинку.
Та широко розплющила очі, подивилася на мене без всякого виразу й відвела погляд.
Я вийшов, і на моїх губах застигла посмішкаяк небажане дитя на ґанку будинку.
II
Джек Керман саме показував Тріксі, моїй телефоністці, як Ґреґорі Пек цілує головну героїню, коли я важкою ходою увійшов у приймальню. Вони відскочили одне від одного зі швидкістю блискавки. Тріксі плюхнулася на стілець і гарячково почала втикати та виймати штекери, демонструючи при цьому дивовижну невправність.
Керман самовдоволено посміхнувся, скорботно кивнув головою і зайшов слідом за мною в кабінет.
Чи мусиш ти це робити?спитав я, підходячи до свого столу та відчиняючи шухляду.Чи не занадто вона молода?
Керман хмикнув.
Судячи з того, як вона поводитьсяні!відповів.
Я витягнув із шухляди свій поліцейський револьвер 38-го калібру, засунув його у бічну кишеню штанів і взяв кілька додаткових обойм.
А в мене новини,сказав Керман, скоса спостерігаючи за мною.Хочеш почути їх зараз?
Почую вже у машині. Ми з тобою їдемо в Сан-Франциско.
Озброєні?
Так. Віднині я більше не ризикуватиму. В тебе зброя при собі?
Можу її прихопити.
Поки він ходив за своєю «пушкою», я зателефонував Полі.
Як там Ейнона?запитав, коли вона взяла слухавку.
По-старому. Щойно був лікар Манселл. Він зробив їй уколдав заспокійливе. Лікар каже, що знадобиться чимало часу, перш ніж вона отямиться.
А я збираюся зустрітися з її батьком. Якщо він забере її до себе, у нас розвяжуться руки. Ти хоча в порядку?
Вона сказала, що так.
Загляну на зворотному шляху,пообіцяв я і повісив слухавку.
Ми з Керманом спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли з контори і попрямували до «бьюїка».
Сьогодні увечері нам ще треба буде пробратися на яхту,повідомив я, заводячи двигун.
Офіційно чи неофіційно?
Неофіційно: так, як це зазвичай роблять у фільмах. Можливо, нам навіть доведеться добиратися туди плавом.
А як же акули?запитав Керман.До того ж, нас можуть застрелити, коли ми пробиратимемося на борт.
Вони неодмінно так і зроблять, якщо нас помітять,я прослизнув повз вантажівку і виїхав на Центральну авеню на такій швидкості, що це приголомшило двох таксистів та дівчину в «понтіаку».
Так, справді: чудовий вибір,похмуро сказав Керман. І втиснувся у своє сидіння.Я просто не можу цього дочекатися. Можливо, мені краще таки скласти заповіт.
А в тебе є що залишати?уточнив я, здивований, і різко загальмував перед червоним світлом.
Кілька старих заяложених поштівок та опудало щура,пояснив Керман.Залишу їх тобі.
Коли світлофор блимнув зеленим, я запитав:
То які в тебе новини? Накопав щось на місіс Зальцер?
Керман запалив сигарету і жбурнув сірник прямо на заднє сидіння «понтіака», який саме намагався обігнати нас.
Еге ж. Дивися на дорогу, а то тебе занесе на повороті. Я копав увесь ранок. І знаєш, хто вона?
Кажи вже!
Друга дружина Макдональда Кросбі: матір Морін!
Я різко крутонув кермо убік, мало не врізався у вантажівку, що глухо гуркотіла поруч, і майже почув, як водій матюкнувся. Умить я вивернув кермо в інший бік.
Я казав тобі: стеж за дорогою,промовив Керман, вишкірившись.Гарненька новина, чи не так?
Продовжуй: щось ще?
Двадцять три роки тому місіс Зальцер працювала лор-лікарем у Сан-Франциско. Кросбі познайомився з нею, коли вона лікувала Дженет з приводу якоїсь дрібниці. Одружився. Вона продовжувала практикувати, перепрацьовувала, мала нервовий зрив і змушена була полишити практику. Кросбі з нею не зжився. Він застукав її із Зальцером і розлучився. Коли Кросбі переїхав у Оркід-сіті, вона переїхала такожщоби бути поближче до Морін. Як тобі це?
Думаю, це пригодиться нам.
Ми виїхали на трасу Лос-АнджелесСан-Франциско, і я натиснув на педаль газу.
Це пояснює багато що, але не все. Тепер зрозуміло, чому вона замішана в цю гру. Звісно ж, вона зацікавлена у тому, щоби донька зберегла свої гроші. Але... Боже ж мій! Подумати лише, як далеко вона в цьому зайшла! На мою думку, вона ненормальна.
Можливо, що й так,самовдоволено заявив Керман. У Медичній асоціації про неї висловлювалися дуже обережно. Просто констатували, що був нервовий зрив, не вдаючись у подробиці. Вона надто затисла горло пацієнта... просто у розпал операції. Медсестра казала мені, що якби не анестезіолог, вона б перерізала пацієнтові горло: ось так.
У Зальцера є гроші?
Ані копійки.
То на які гроші він придбав цей санаторій? Імовірно, за гроші Кросбі. Смерть сестри Гарні їй так не минеться. Коли поліція знайде тіло, я маю намір піти до Міффліна.
Вони можуть так ніколи й не знайти тіло,озвався Керман. Він був не надто високої думки про поліцію Оркід-сіті.
Після того, як побачусь із Морін, я їм допоможу.
Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки, бо я напружено розмірковував.
Нарешті Керман сказав:
А чи не змарнуємо ми час, зустрічаючись із старим Фрідлендером? Чи не краще було б просто йому зателефонувати?
Запізно тебе осявають блискучі ідеї, чи не так? Фрідлендер може бути не в захваті від того, щоб забрати доньку до себе. Телефонну розмову можна урвати надто швидко, а в мене відчуття, що з ним треба побалакати довше.
За кілька хвилин по третій ми перетнули міст Окленд-бей, звернули з Третьої вулиці на Монтгомері-стрит і виїхали на Каліфорнія-стрит.
Помешкання Фрідлендера було десь на середині вулиці, справа. Цеодин із стандартних непоказних багатоквартирних будинків: шестиповерховий «мурашник», звідкіля долинали різкі звуки радіо та крики дітлахів. Назустріч нам камяними сходами злетіла зграйка галасливих хлопят. Вони почали виробляти з нашою машиною все, що хотіли: хіба лише не попроколювали шин і не вкинули запалений сірник у бак з пальним.
Керман вибрав найбільшого і найміцнішого з них та вручив йому півдолара.
Тримай своїх приятелів подалі від машини і тоді отримаєш ще півдолара,додав він.
Хлопець трохи відступив і відразу ж уперіщив одному з дітлахів межи вуха, аби продемонструвати свої добрі наміри. Коли ми полишали його, він саме давав стусана іншому.
Хороша місцина,зауважив Керман, підкручуючи вуса.
Ми піднялися сходами і почали вивчати два довгих ряди поштових ящиків. Квартира 25, в якій мешкав Фрідлендер,на пятому поверсі. Будинок без ліфта, тож нам довелося долати сходові марші пішки.
Чудово буде, якщо він не вдома,задихаючись і витираючи піт з чола, мовив Керман, коли ми зупинилися на четвертому поверсі перепочити.
Ти забагато пєш,сказав я, підіймаючись вище.
Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.
Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний соломяний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.
Ми попрямували до кімнати 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.
Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручкуще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.
Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.
Гадаєш, то був постріл?пробурмотів Керман.
Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.
Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.
На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.
Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.
Виходь!раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево.Руки вгору!
Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.
Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.
Ти не зможеш утекти!гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа.Ти оточений!
Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.
Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.
Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицюна звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.
Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.
Я випростався, відчайдушно звиваючись і намагаючись заховатися під ліжко, бо в кімнаті пролунали нові постріли. І раптом побачив смагляве, злобне обличчя, що дивилося на мене з ліжка, та зловісне сизувате дуло автоматичного пістолета, націлене прямо в мою голову. Потім рука, яка тримала зброю, зниклапід звук автоматної черги, що пролунала тієї ж митіа потім знову зявилась, але вже у вигляді кривавої маси.
На ліжку був мій давній приятель-«макаронник»отой, який у брудній сорочці. Він заревів і, похитуючись, кинувся до вікна, а Керман рвонув до нього. Італієць ударив Кермана тильним боком неушкодженої долоні, оминув його і вискочив у двері, проминув іншу кімнату та кулею вилетів у коридор. Знову пролунали постріли, скрикнула жінка, й чиєсь тіло з глухим стукотом гепнуло на підлогу.
Обережно!задихаючись, сказав я Керманові.Внизу озброєний до зубів коп. Він радо вистрілить у тебе, щойно помітить.
Ми стояли нерухомо, вичікуючи.
Але коп чекати не хотів.
Усім вийти!гаркнув він з-за дверей. Навіть на відстані було чутно його важке дихання.Якщо не кинете зброю, я висаджу всіх вас у повітря!
Ми виходимо,подав голос я.Не кипятіться так і не стріляйте!
Із піднятими руками ми вийшли в коридор.
У проході лежав «макаронник». Посеред його лоба красувалася велика дірка. Коп був масивнийвисокий та ширококостий.
Він щось рявкнув, тримаючи нас під прицілом.
Заспокойся, брате!примирливо сказав я. Мені не сподобався його вигляд.У тебе й так уже два трупи на руках. Ти ж не захочеш іще два?
Мені байдуже,зауважив він, вишкіривши зуби.Два чи чотириоднаковісінько. Пиками до стіни, поки не приїде поліцейський фургон!
Ми відвернулися до стіни. Невдовзі почулося виття поліцейської сирени. Дві постаті у білих уніформах, важко дихаючи, підіймалися сходами, а з нимислідча група з відділу вбивств. Я радий був запримітити серед них начальника окружного бюро розслідувань убивств Данніґана. Раніше ми з ним уже займалися спільною справою.
Привіт,сказав він і витріщився на нас.Що, мало не потрапили на власний похорон?
Майже так,відповів я.Там ще один труп. Чи можете ви сказати тому поліцейському, що ми не становимо небезпеки? Мені чомусь здається, що він і досі не проти поцілити в нас.
Данніґан відкликав копа убік.
За мить я з вами поговорю.
І пішов глянути на Фрідлендера.
Це наш хороший знайомийпояснив я копові, котрий тепер стояв, вирячившись на нас.Вам слід бути розбірливішим, у кого цілитися.
Коп сплюнув.
Ото я був бовдур, що не прикінчив вас обох,з відразою сказав він.Якби вони застали мене між чотирма трупами, можливо, мене б зробили сержантом!
Яка химерна гра думки...промовив, задкуючи, Керман.
III
О пятій вечора ми вирушили в Оркід-сітіпісля кількох доволі неприємних годин, проведених у кабінеті начальника окружного бюро розслідувань Данніґана. Він зробив усе, щоб докопатися до справи, але тільки-но намагався дістатися до суті її, як ниточки вислизали йому з рук. Тож початок розслідування був для нього малоуспішним.
Я більш-менш чесно й відверто виклав йому всю історію. Розповів, що доньку Фрідлендера кілька років тому викрали. Це він може перевірити, зателефонувавши в Бюро розшуку зниклих безвісти Оркід-сіті. Також оповів йому, що зустрів на вулиці дівчину, яка втратила память, і що я привів її в помешкання своєї секретарки, а сам негайно всівся у машину й поїхав у Фріско, щоб привезти до неї батька.
Данніґан хотів знати, звідкіля мені відомо, що дівчинадонька Фрідлендера. Я оповів, що бачив детальний її опис у «Бюлетені зниклих безвісти» і запамятав його.
Кілька хвилин він похмуро дивився на мене, розмірковуючи, вірити мені, чи ні, а я у відповідь так само понуро оглядав його.
Гадав, що ви щось краще вимислите,нарешті озвався він.
Я продовжив свою розповідь, описуючи, як прибув у квартиру Фрідлендера, почув постріл, увірвався в помешкання і знайшов Фрідлендера на підлозі мертвим. А також виявив італійця, котрий намагався втекти. Я повідомив, що той стріляв у нас, а мив нього, і предявив Данніґанові наші дозволи на носіння зброї. Я припустив, що італієць був грабіжником. Ні, не думаю, що бачив його колись раніше, хоча це і ймовірно, бо всі «макаронники» для мене на одне лице.
Данніґан мав цілком слушне відчуття, що за цим всім криється набагато більше, ніж я розповідаю. Це чітко читалося на його квадратному обличчі. Він так і сказав.
Я ж відповів йому, що він читає забагато детективів, і запитав його, чи не можна мені вже їхати, бо вдома дуже багато роботи.
Але він почав усе зі самого початку, промацуючи мене, ставлячи безліч питань, і ми змарнували купу часу та, зрештою, скінчили тим, з чого почали. Вигляд у Данніґана був уперто-спантеличений, коли він сидів отак, дивлячись на мене. На моє щастя, «макаронник» таки поцупив у Фрідлендера гроші та золотий годинникєдині цінні речі в помешканні, й це була ідеальна зачіпка для відповідного розслідування. Врешті-решт Данніґан таки вирішив нас відпустити.
Можливо, це все-таки звичайне пограбування,неохоче визнав він.Якби тут не були замішані ви двоє, то це справді могла би бути квартирна крадіжка, але присутність у цій справі вас змушує мене замислитися.
Керман відповів, що якщо він перейматиметься такими дрібницями, то постаріє і вийде на пенсію ще до того, як займеться справді значущими справами.
Нехай вас це не обходить,кисло озвався Данніґан.Уже не знаю, що з вами, хлопцями, не так, але тільки-но ви зявляєтеся в нашому місті, неодмінно починаються неприємностіпричому саме в мене. Тримайтеся звідси подалів мене й без вас роботи по самі вуха.
Ми з Керманом ввічливо засміялися, потиснули Данніґанові руку, пообіцяли виконати прохання і радо полишили його.
Мовчали, аж поки не всілись у «бьюїк» і через міст Оук Бей не поїхали додому. Аж тоді Керман обережно сказав:
Якщо колись той хлопець дізнається, що вбитий італієць був причетний до викрадення Стівенса,боюся, він зробить усе, щоб ускладнити нам життя.
А воно у нас і без того нелегке. Тепер ми добряче загрузли з Ейноною,і я проїхав ще з милю, перш ніж сказав:
Знаєш, це якась диявольськи заплутана справа. Мене не полишає відчуття, що хтось із усіх сил намагається приховати великого та жирного кота, аби той не виліз із мішка. Ми упустили щось дуже важливе. Увесь час шукаємо мішок, а не кота, а саме кітрозгадка всієї цієї історії. Саме так. Усіх, хто хоч раз поглянув на таємничого кота, змусили замовкнути: Юдору Дрю, Джона Стівенса, медсестру Гарні; а ось тепер і Фрідлендера. Відчуваю, що Ейнона також знає цього кота. Нам конче потрібно відновити їй памятьі то швидко.
Якщо вона щось знає, то чому вони її не прикінчилизамість того, щоби тримати в божевільні?запитав Керман.
Це мене й хвилює. Досі всі з них помирали більш-менш випадково, за винятком Фрідлендератой був убитий неприкрито. А це означає, що той хтось запанікував. І що Ейнонау смертельній небезпеці.
Керман випростався.
Гадаєш, вони спробують дістатися її?
Так. Нам слід буде сховати її надійніше. Можливо, попросимо доктора Манселла помістити її в лос-анджелеську клініку, а я візьму в Крюґера кілька його здорованів для охорони.
Боюся, що ти також начитався детективів,зауважив Керман, косо дивлячись на мене.
Я гнав «бьюїк» із шаленою швидкістю, постійно розмірковуючи над смертю Фрідлендера, і чим більше думав, тим неспокійніше мені ставало.
Коли ми вїхали в Сан-Лукас, я зупинився біля місцевої аптеки.
А тепер що не так?здивовано перепитав Керман.
Хочу зателефонувати Полі, пояснив я.Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.
Заспокойся,сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований.Твоя уява надто вже розгулялася.
Сподіваюся, що причина саме така,сказав я і попростував до телефонної будки.
Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.
Поглянь-но!
І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.
Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:
«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»
Купи це,сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.
Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.
Вона повинна бути вдомами погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора зєднати знову.
Поки мене зєднували ще раз, я відчинив двері.
Ніхто не відповідає,пояснив.Виклик повторюють.
Обличчя Кермана спохмурніло.
Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.
Ми доїдемо швидше,пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.
Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.
Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.
Її знайшли сьогодні опівдні,гаркнув він мені у вухо,вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.
Вона перша з них не витримала,зауважив я.Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.
Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки девяносто дві милі на годину і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож зїхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.
Ми домчали до Оркід-сіті на пятнадцять хвилин раніше запланованогоі що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок пять хвилин!
Пола винаймала помешкання на Парковому бульваріза сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.
Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.
Я відступив од дверей.
А тепер навалімося разом,запропонував я Керманові.
Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.
Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.
Якщо той ще раз зателефонуєповідом йому номер Поли,сказав Тріксі та повісив слухавку.
Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.
Нам треба вирушити на «Дрім шіп»,сказав рішуче Керман.І то негайно.
Я кивнув головою, погоджуючись.
Та не переживай ти так!заспокоїв.
Якого дідька!вигукнув Керман і вирушив до дверей.Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!
Заспокойся!знову сказав я, не рухаючись.Сядь і не метушися!
Керман рушив до мене.
Ти що, здурів?
А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень?спитав я, дивлячись на нього.Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.
Керман зробив нетерплячий жест.
Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!
Стули пельку!гаркнув я.Випий чогось. Ти залишатимешся тут!
Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.
Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові,зронив я.Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемнієале не раніше.
Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.
0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.
І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.
Візьму,сказав я, підходячи на деревяних ногах до апарата й беручи слухавку.
Меллою?спитав чоловічий голос.
Так!
Це Шеррілл.
Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.
Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою,сказав Шеррілл. Голос його був мякий: він наче проворкотів це мені на вухо.
Знаю.
Ти б краще прийшов за нею,порадив Шеррілл.Скажімо, годині о девятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?
Я сказав, що зрозумів.
Тож до зустрічі о девятій,повторив він і повісив слухавку.
IV
Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький деньа то й частину ночідо нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.
Нелегка роботазважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі,просто б не зміг її виконувати.
Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чоловяга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагородита й не прагнув цього.
Нахмурився, коли мене побачив.
Іди звідси,сказав він якимось безнадійним голосом.Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблемив мене повно власних.