Окрім того, що сам він становив невичерпне джерело корисної інформації, бар Фіннеґана служив зручним місцем для вечірніх зустрічей. Подумавши, що Керман може бути тут, я припаркував «бьюїк» поблизу і разом із Полою зайшов у бар.
Було вже по одинадцятій, і біля стійки залишалося лише кілька поодиноких відвідувачів. У кутку бару сидів з розгорнутою газетою в руках та пляшкою віскі перед собою Джек Керман. Звів погляд і помахав нам.
Прямуючи до нього, я мимохідь потис руку Фіннеґанові, котрий широко мені посміхнувся. Фіннеґан був не з тих, хто виграє призи глядацьких симпатій. Горилоподібний, з потворним обличчям, помережаним шрамами, котре, однак, світилося гумором і нагадувало водночас і морду Кінґ-Конґа, і кабіну десятитонної вантажівки.
Керман звівся на ноги й підкреслено вишукано вклонився Полі.
Лише подумати: тиі в такій забігайлівці!зауважив він.Тільки не кажи мені, що полишила свою кислу фізіономію та стриманість у сейфі контори!
Припини, Джеку!озвався я, присідаючи поруч.Події розвиваються надто швидко. Але перед тим, як я тобі розкажу, що й до чого,що маєш мені оповісти ти?
Він ще не встиг відкрити рота, як підійшов Фіннеґан.
Привіт, Меллою!сказав.Доброго вечора, леді!
Пола посміхнулася йому.
Принеси ще склянку, Майку!попросив я.Допоможу Керманові допити його віскі.
І глянув на Полу.
Тобі каву?
Вона кивнула.
Та каву для міс Бенсінґер!
Коли Фіннеґан виконав замовлення і повернувся до стійки, я сказав:
Ну що ж, тепер до справи!
Я бачив Джоан Пальметта,почав Керман.Апетитна жіночка!і він, закотивши очі, намалював у повітрі її форми.Якби поодалік не крутився дворецький, у нас завязалась би прекрасна дружба,він удавано зітхнув.І що тільки жінки в мені знаходять?
Те місце, де мав би бути інтелект,швидко озвалася Пола.Для жінок це така розрадаспуститися до рівня чоловіків!
Ну, досить уже!гостро урвав я, бо Керман, схопивши пляшку віскі, почав повільно підводитися зі свого місця.Облишмо опис зовнішності. То що вона сказала про Дженет?
Керман опустився на стілець, люто дивлячись на Полу.
Вона сказала, що її невимовно здивувала смерть Дженет од серцевого нападу. За два дні до смерті та грала в теніс з цією Пальметта і виграла з розгромним рахунком. Чи схоже це на проблеми зі серцем?
Щось ще?
Я спитав її про Шеррілла. Він тепер не в місті, тож я його не бачив. Джоан сказала, що Дженет Кросбі була закохана у Шеррілла по самі вуха. Вони були просто нерозлучні. Але за тиждень до смерті Макдональда Кросбі Шеррілл перестав бувати в них, і заручини зненацька урвалисябез жодних пояснень. І навіть Джоан, близька подруга Дженет, не володіє такою інформацією, хоча й намагалася щось вивідати. Дженет сказала, що вони просто не зійшлися характерами, і не хотіла про це говорити.
Чи не розповідала Джоан, що за чоловік цей Шеррілл?
Керман знизав плечима.
Пальметта бачила його лише двічі. Казала, що Шеррілл привабливий, але не знає, чим він займається і чи є у нього гроші. Має будинок на Россмор-авенюневеличкий, але гарний; за домом доглядає дівчина-китаянка.
І Керман послав поцілунок рукою.
Вона такожпальчики оближеш, хоча мені й мало що вдалося роздивитися. Китаянка поняття не має, коли повернеться хазяїн. Однак чоловяга живе непогано, і, певно, таки має гроші. Бо в гаражі у нього стоїть «кадиллак» завбільшки як корабель, а сад такий доглянутий, наче туди вкладені чималі гроші. Звісно ж, там є ще басейн та звичні ознаки розкоші: усе невеличке, однак дуже стильне.
Це все?
Керман кивнув.
Коротко я описав йому свій візит до Юдори Дрю, приїзд здоровила, вбивство дівчини та свою бесіду з Брендоном. Керман слухав, і очі його ставали все круглішими й круглішими. Він навіть забув про віскі.
Господи Ісусе!вигукнув Керман, коли я завершив свою розповідь.Ну й вечір! Що ще трапиться? Чи ми облишимо цю справу?
Не знаю,сказав я, наливаючи собі ще віскі,однак змушені будемо повернути гроші. Для цього нам слід зясувати, хто опікується маєтком. Упевнений, що то не Морін, вона не спроможна до цього. У неї має бути юрист або якийсь інший представник, котрий займається її справами. Можливо, ми зможемо це дізнатися зі заповіту Макдональда Кросбі. Я також хотів би ознайомитись із заповітом самої Дженет. І ще мені цікаво, чи залишила вона хоч щось Юдорі Дрю. Якщо ні, то звідки в Юдори гроші? Щодо ведення цієї справипоки що не відповім ані ствердно, ні заперечно. Нам треба зібрати якомога більше фактів, перш ніж щось вирішити. Але маємо зважувати кожен свій крок, бо Брендон легко може нам все ускладнити.
Якщо повернемо гроші, справа буде закрита,проголосила Пола.Нема сенсу працювати задарма.
Знаю,сказав я.Однак ця справа мене зацікавила. Крім того, не люблю виконувати накази Брендона.
Я допив віскі й підвівся.
На сьогодні, вважаю, досить. Я не проти трохи поспати.
Керман потягнувся, позіхнув і також підвівся.
Щойно згадав, що завтра зранку маю повезти малих Гоффлінів у Голлівуд,сказав він, скривившись.Персональний тур на студію «Парамаунт пікчерз». Якщо нам не вдасться побачити Дот Лямур, то я повішуся. Ті троє шмаркачів жахають мене.
Добре,сказав я.Але ж до післязавтра ти повернешся?
Так: якщо виживу.
До того часу я й вирішу, чи ми займатимемося цією справою, чи ні. Якщо так, то нам треба буде діяти швидко й обережно. Побудьте тут ще трохия маю дещо зясувати у Майка.
І підійшов до стійки бару, за якою Фіннеґан неквапно полірував склянки. Якийсь старий гультяй зі своєю блондинкою саме полишали його. Білявка поглянула на мене з-під довгих вій і підморгнула. Я моргнув їй у відповідь.
Коли вони вже не могли нас почути, я мовив:
Майку, тут є один хлопець, котрий стежить за мною. Кремезної статури, схожий на боксера: сплющені ніс та вухо; носить бежевий капелюх. Палить манільські сигари, і вигляд у нього такий, наче він цілком здатний гризти залізні цвяхи. Бачив колись такого?
Майк протер склянку для вина, яку тримав у руках, підніс її до світла і скоса глянув на неї. Потім обережно поставив на поличку.
За описом він схожий на Бенні Двана. Від нього ще має тхнути часником.
Не мав нагоди стояти біля нього близько. А хто такий Бенні Дван?
Майк узяв іще одну склянку, прополоскав її під краном і почав ретельно відполіровувати. Мав дратівливу звичку довго обдумувати відповідь.
Він крутий гангстер,нарешті озвався, ретельно відполірувавши чергову склянку й оглянувши її на світлі.Працює охоронцем у санаторії Зальцера. Колись був картярем-невдахоюдо того, як пішов працювати до Зальцера. Відсидів пять років за збройний грабіж, скоєний у 1938-му. Вважається, що тепер він порозумнішав, але я маю щодо цього сумніви.
А чим він займається у санаторії Зальцера?
Майк здвигнув плечима.
Та такусім потроху: миє машини, доглядає сад і таке інше.
Мені це важливо, Майку. Якщо то він, то підозрюю його у скоєнні вбивства.
Майк неголосно присвиснув.
Так, це схоже на нього. Я бачив його в такому капелюсі.
Я знову описав того типа, цього разу детальніше.
Так,підтвердив Майк.Здається, це справді він. Той тип не випускає з рота манільської сигари, і ніс із вухом добряче сплющені.
Я захвилювався.
Ну що ждякую, Майку!
Я повернувся до своїх супутників, котрі спостерігали за мною з дальнього кінця бару.
Майк упізнав за описом нашого здоровила,повідомив я їм.Його звати Бенні Дван, і лише уявіть собівін працює на Зальцера!
Цікаво, як ти усе зясовуєш!кинув Керман.То що маєш намір робити?
Звернутися до Тіма Міффліна,сказав я.Зачекайте-но хвильку, добре? Я йому зараз зателефоную.
У поліцейському відділку мені відповіли, що Тім Міффлін уже пішов додому. Я знайшов його домашній номер у телефонному довідникові й подзвонив додому. Після довгенької затримки Міффлін урешті озвався. Голос у нього був сонний та роздратований.
Це Меллой,сказав я.Вибач, що розбудив, Тіме, але я встановив того типа, котрий убив Юдору Дрю.
Справді?голос Міффліна полагіднішав.Чудово! І хто ж це?
Бенні Дван. І знаєш, що, Тіме,він працює у Зальцера. Якщо поїдеш у той санаторій просто зараз, то зможеш замкнути кайданки на його руках.
Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зубиуявляв вираз обличчя Міффліна.
У Зальцера?нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.
Саме так: у Брендонового приятеля.
А ти впевнений у цьому?
Так. Я його упізнаю для тебеі Пола також. Причому з радістю.
Справді?в його голосі чулося вагання.
Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?
Чорт!з відразою сказав Міффлін.Я змушений буду порадитися з Брендоном. Сам не заварю цю кашу.
То телефонуй йому і радься. Але не забудь сказати, що я сьогодні ж зателефоную редакторові нічного випуску «Геральда» і викладу йому цю історію. Я би не хотів, щоб Дван уник покарання лише тому, що Брендон не захоче засмучувати свого маленького друга.
Не роби цього!гаркнув Міффлін.Послухай, Віку! Заради Бога, не грайся з пресою! Цього Брендон тобі вже точно не подарує!
Мені дуже шкода, але це саме те, що я маю намір зараз зробити. Розкажи Брендону все і їдь за Дваном, якщо не хочеш, аби до вас приїхали журналісти. Бувай, Тіме!і я повісив слухавку, хоча він продовжував щось волати.
Керман з Полою стояли коло телефонної будки й уважно слухали.
То щовін лютував?перепитав Керман, потираючи руки.
Так, рознервувався трохи. Здається, вони бояться чіпати Зальцера.
Я набрав інший номер, вичекав трохи, і коли чоловічий голос сказав: «Редакція газети Геральд», я попросив зєднати мене з редактором нічного випуску.
За дві хвилини я виклав свою історію. Той вислухав її так, як голодний накидається на обід з пяти страв.
Зальцер підгодовує Брендона,пояснив йому я.Тож мене не здивує, якщо Брендон спробує замяти цю справу.
Якщо це йому вдасться, тут не буде моєї вини,зловтішно хихикнувши, відповів редактор нічного випуску.Дякую вам, Меллою. Ми давно шукали приводу, щоб підчепити на гачок цього типа. Полишіть це на мене. Я його дістану.
Я повісив слухавку і вийшов із будки.
Щось мені підказує, що я нажив собі купу неприємностей,зауважив я.Але якщо мої розрахунки справдяться, то Брендон сьогодні також навряд чи спатиме спокійно.
Яка прикрість!озвався Керман.
III
Якщо ви поїдете від бульвару Орхідей на північ, минаючи маєток Санта-Роза, то опинитеся на вузькій дорозі, що веде якраз до піщаних дюн та моєї халупи.
Місце, де я живу, нічим особливим не вирізняється, але принаймні воно достатньо відлюдне, і якщо я співатиму на весь голос у ванній, то цього ніхто не почує. Мій будинокчотирикімнатне бунгало, зроблене зі сучкуватої канадської сосни, з крихітниммайже кишеньковимсадом, який доглядає мій служник-філіппінець Тоні. За сотню ярдів од дому хлюпається Тихий океан, а з трьох боків бунгало оточують густі чагарники, пісок та блакитні пальми. Тут тихо й самотньо, наче в могилі бідняка, але мені таке подобається. Мешкаю тут уже пять років, і нізащо не хотів би жити деінде.
Полишивши бар Фіннеґана, я поїхав тією дорогою додому. Було близько опівночі. На небі висів великий, схожий на диню місяць, і його сліпучо-білі промені прочісували кущі та піщані дюни не гірше за потужний ліхтарик. Море було наче затемнене дзеркало. Повітря спекотне та нерухоме. Якби ще поруч зі мною була якась білявка, то ніч стала б цілком романтичною.
Завтра, розмірковував я, буде напружений день. Пола обіцяла зайнятися заповітами старого Кросбі та Дженет, щойно відчиниться адміністративна будівля. Я мав намір знову зустрітись із сестрою Гарні. Також хотів зясувати, хто адвокат Морін Кросбі та побалакати з ним. Ще волів би, якщо вдасться, більше довідатися про Дуґласа Шеррілла. Якщо в заповітах не виявиться нічого цікавого, юрист Морін не побачить спірних моментів у справі і якщо Дуґлас Шеррілл не видасться мені підозрілим, то ми повернемо ті пятсот доларів і закриємо справу. Але в глибині душі я був упевнений: закривати справу не буду, хоча й розумів, що просто марнуватиму свій час.
Я зупинився перед халупкою зі соснових дощок, котра слугує мені гаражем, і побрів крізь гарячий пісок до дверей. Повернувся в «бьюїк», підїхав під навіс, вимкнув двигун і запалив сигарету. Випадково глянув у бічне дзеркальце. Якийсь рух у залитих місячним світлом кущах привернув мою увагу.
Я загасив сірник і тепер сидів нерухомо, спостерігаючи у дзеркальце за коливанням кущів. Щось рухалося приблизно за пятдесят ярдів од менепросто позаду моєї машини. Рухи повторились, і гілки кущів пригнулися та знову випрямились, а потім усе завмерло.
Це видавалося дивним, адже було зовсім безвітряно. Жодна пташка не могла спричинити аж такого коливання, тож мені здалося, що якийсь чоловік чи, може, жінка, ховалися в кущах і або ж відгинали гілки, щоби краще бачити, або ж утратили рівновагу і схопилися за кущі, аби не впасти.
Мені це не сподобалося. Люди не ховаються по кущах, якщо мають добрі наміри. Пола неодноразово казала мені, що моє бунгало стоїть надто усамітнено. За родом занять я нажив собі чимало ворогів, і дехто вже не раз мені погрожував. Я подався вперед і загасив сигарету. Вона була прекрасною мішенню для будь-кого з недобрими намірами. Тут можна розпочати справжню війнуі ніхто нічого не почує, тож я пожалкував, що не прихопив свій поліцейський револьвер.
Коли вимкнув двигун, то загасли й габаритні вогні, тож тепер у гаражі під навісом було темно, хоч в око стрель. Якщо той хтось у кущах мав намір до чогось вдатися, то найкращий момент для цього настане, коли я вийду з гаража на місячне світло і почну замикати ворота. З такої відстані й за такого освітлення в мене не можна не поцілити.
Щоб рука того, хто замислив лихе, таки схибила, я мусив щось придумати, причому діяти швидко. Чим довше залишатимуся в машині, тим підозрілішим це видаватиметьсяякщо хтось справді був там, у кущах. І якщо я довго не показуватимуся, невідомий може просто почати гатити по задньому склу авто в надії, що якась випадкова куля мене таки знайде. І хоча був готовий до найгіршого, все ж сподівався, що помиляюся.
Я відчинив дверцята і вислизнув у темряву. Зі свого місця міг бачити берегову лінію, густі зарості чагарників та дерева, котрі при світлі місяця видавалися дивно гостроверхими. Було б сущим божевіллям вийти з темряви гаража на сліпуче світло місяця, і я не мав наміру цього робити. Ступивши крок назад, обмацав нерівну поверхню гаражної стіни. Незадовго до цього, після однієї особливо веселої вечірки в товаристві Джека Кермана, я заїхав у гараж надто швидко і мало не протаранив стіну. Знав, що кілька дошок там ледь тримаються, тож тепер надумав відірвати їх і прослизнути крізь отвір.
Намацавши хистку дошку, почав повільно відхиляти її. Водночас не зводив очей з підозрілих кущів. Але там усе було спокійно. Хто б там не ховався, він сидів, причаївшись. Дошка піддалась. Я натиснув на неї ще трохи та, відхиливши її і роззирнувшись направо-наліво, проліз крізь пролом.
За гаражем була смуга піску, а потім одразу ж починалися кущі. Я швидко й майже нечутно проминув пісок і дістався рятівного прикриття кущів, при цьому трохи захекавшись. Було надто гаряче для такого роду вправ, тож, важко дихаючи, присів на пісок, щоби подумати.
Найрозумнішим було б відповзти за бунгало, уникаючи освітлених ділянок, пробратися всередину і дістати зі шухляди поліцейський револьвер 38 калібру. Маючи його, я зміг би впоратися з будь-яким шукачем пригод. Постріл з вікна моєї спальні за кілька футів од засідки спроможний отямити будь-кого.
Єдиним недоліком було: якщо я довго не витикатимусь із гаража, той тип у кущах зрозуміє, що я вичислив його і рушить мені назустріч. З іншого боку, він може подумати, що я все ще у гаражі, бо боюся виходити, і терпляче чекатиме, поки врешті відважуся.
Я повільно звівся на ноги, і, пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не пятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішеньнавіть таку велику, як я,з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.
Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.
Але одна річмчати по твердій місцевості, а іншабігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.
Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.
Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав пятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близьконебезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.
За кілька ярдів від мене кущ сколихнувся, тріснула ще одна гілка, й запала тиша. Той хтось був просто наді мною, напружено прислухаючись, і мені навіть здалося, що я чую його дихання.
Не залишалося нічого іншого, як чекати, тож я й чекав. Спливали хвилини. Він, певно, здогадався, що я лежу десь під ним, і також вичікував, сподіваючись, що якийсь звук видасть мене. Однак я був налаштований лежати так хоч усю ніч. Утім, за якийсь час, що видався мені безкінечним, він змінив місце розташування; тепер він був уже трохи далі від мене. Я все ще не рухався. Прислухався до кроків, а той тип пересувався від куща до куща, шукаючи мене. Дуже повільно й обережно я знову звівся накарачки. Дюйм за дюймом помалу підводив голову, аж поки не зауважив поріділі кущі. Й отоді я його і побачив. Здоровило! Це справді був вінбежевий капелюх, плечі як шафа, сплющені вухо та ніс, що виглядали жахно при світлі місяця. Він стояв ярдів за тридцять од мене з кольтом 45-го калібру в руці. Був до мене впівоберта, обнишпорюючи поглядом кущі справа. Якби в мене був пістолет, то з такої відстані я би завиграшки підстрелив його, мов кролика. Але зброї не мав, і все, що мені залишалосяце мовчки спостерігати за ним і сподіватися, що невдовзі він піде геть.
Здоровило стояв нерухомо й був напружений, тримаючи пістолет у витягнутій руці. Потім повернувся до мене обличчям і почав рухатися в мій бікне зовсім упевнено, бо ж не знав, чи правильно обрав напрямок. Був однозначно налаштований таки знайти мене.
Я вдруге спітнів. Ще якихось десять кроківі він знову опиниться наді мною. Я припав до землі, затамувавши подих та прислухаючись до його обережних кроків. Серце моє оглушливо гупало.
Амбал зупинився за кілька кроків од мене. Крізь чагарники я міг бачити обриси його жирних ніг. Якби міг заволодіти його револьвером....
Він повернувся до мене спиною, і я відразу ж стрибнув на нього. Усім своїм єством я прагнув заволодіти зброєю. Тож обома руками схопив його запястя, а плечем штовхнув у груди, від чого амбал похитнувся та скрикнув: це був вигук гніву й тривоги. Я боляче шарпнув його за те саме запястя, викрутив руку і на мить заволодів зброєю. Амбал спершу, коли я зі силою притиснув його пальці до торця револьвера, знерухомів од несподіванки та болю. Але тільки-но я схопив зброю, він почав діяти. Кулаком поцілив мені в шию, і це був удар, здатний увігнати шестидюймовий цвях у дубову дошку. Я пальнув у кущі, намагаючись втримати «пушку» і не спускаючи пальця з пускового гачка, однак здоровило вибив зброю мені з рук. Кольт полетів кудись у кущі. Ну що ж, гаразд: якщо револьвер не дістався мені, то й здоровань його тепер не мав.
Амбал наближався до мене, прокладаючи собі шлях крізь чагарники. Але кущі серед пісків вимагають поваги до себе. Вони не люблять, коли їх долають стрімко, тож той тип не зробив і кількох кроків, як перечепився об корч і розтягнувся на піску. Це дало мені змогу скочити на ноги й побігти до відкритого місця поміж заростями. Якщо ми приречені боротися, то я не мав наміру робити це серед кущів, трави та пнів. Той чоловяга був набагато важчий за мене, і удар мав не гірший за копняк мула; до того ж я все ще не міг отямитися від недавнього стусана в шию. І не хотів отримати ще один такий. Єдиний спосіб подолати здоровилаборотися з ним на відкритій місцевості, щоби було куди відступати та знову напосідати на нього.
Уже за кілька секунд він був на ногах та рвонув за мною вслід, і робив це дуже швидко. Наздогнав мене, коли я вже виходив із заростей. Я відбив його перший натиск і поцілив йому в ніс, коли він поткнувся до мене вдруге, але натомість отримав такий удар у голову, від якого в мене клацнули зуби.
Коли він укотре кинувся на мене, місяць уповні освітив його лице. Це було не обличчя людини, а холодна й жорстока маска головоріза, котрий налаштований на вбивство, й ніхто та ніщо його в цьому не зупинить. Я відскочив назад, описав коло і вперіщив йому кулаком у скалічене вухо, від чого той тип аж заточився. Це надало мені впевненості. Нехай він сильний, але і в нього можна поцілити та дошкулити йому. Він рохкав, присідав, мотав головою і виставляв уперед руки з розчепіреними пальцями. Я не став чекати чергового нападу і почав молотити амбала кулаками. Але цього разу він заховав обличчя, натомість схопив мене за лацкани піджака і потягнув до себе.
Я хотів копнути його коліном, але він розкусив цей маневр, і основний мій удар припав йому на стегно. Однією рукою він схопив мене за горло, я ж примудрився поцілити йому кулаком межи ребра. Він знову рохнув, але його пальці, мов сталеві гаки, продовжували стискати мені горлянку.
Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшатимені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.
Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.
Я підійшов до нього. Він був у відключці, й, дивлячись на те, як кров струменить із кутиків його очей, я його пошкодував. Не мав наміру аж так відколошматити амбала, але йшлося про життяйого чи моє. Принаймні, я його не вбив.
Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та звязав руки. Своїм паском обвязав йому щиколотки.
Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.
Годі вже, годі!заспокоїв я його.У мене тут є Дван.
Дван?гнів умить полишив Тіма.У тебе?
Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.
Дван? Але Брендон сказав....
До біса, що сказав Брендон!гаркнув я.Приїзди якнайшвидше і забирай його!
Чекай!з відчаєм сказав Міффлін.Я вже їду!
Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два крокиі я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвіря, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.
Потім десь далекоаж за пальмамизавелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.
Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що відїжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.
Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.
Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.
IV
Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, соромязливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».
Доброго ранку, містере Меллою,привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле дівча. Їй було заледве вісімнадцять, і вона мала тільки дві слабкості: я та Бінґ Кросбі.
Дві інші дівчини, ще зовсім діти, також білявки і теж схожі на цуценят, посміхнулися так, як зазвичай посміхаються підлітки, й так само сказали:
Доброго ранку, містере Меллою!
«Містер Меллой» оглянув свій гарем і з гідністю привітався.
Міс Бенсінґер пішла в адміністрацію і трохи спізниться,повідала мені дівчина-телефоністка.
Дякую, Тріксі! Я буду в своєму кабінеті. Коли вона зявиться, скажи їй, щоб зайшлавона мені потрібна.
Тріксі кивнула і кинула на мене погляд, який міг би для мене щось означати, якби вона була хоч на кілька років старша і не працювала в мене. Дівчина різко крутнулася на стільці, щоби прийняти черговий дзвінок.
Я пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері. Настільний годинник повідав мені, що лише пять по десятійзарано для віскі, але мені дуже хотілося випити. Після хвилинних вагань я вирішив, що пляшка ж не знає, що ще рано, тож витягнув її зі шухляди стола і зробив маленький, соромязливий ковток. Потім сів, запаливши сигарету, й почав переглядати ранкову пошту. Не зауважив нічого, вартого уваги. Кинув усе в ящичок для вихідних паперів, щоб Пола його потім переглянула, поклав ноги на стіл і заплющив очі. Після усіх нічних хвилювань почувався трохи виснаженим. Жирна муха сонно дзижчала у мене над головою. З приймальні долинало клацання друкарських машинок. Тріксі щось бубоніла в слухавку. Я задрімав.
За двадцять одинадцята різко прокинувся від звуку Полиного голосу в приймальні. Ще не встиг прибрати ноги зі столу і присунути до себе ящичок з листами, як увійшла Пола.
А ось нарешті й ти!якомога життєрадісніше сказав я.Заходь же!