Якщо вже тобі конче потрібно спати в конторі, то не міг би ти хоча б не хропіти?!обурено озвалася вона, присуваючи до себе стілець.Це деморалізує персонал.
Їх деморалізують уже багато років поспіль,зіронізував я.Минулої ночі я спав заледве дві години, тож зранку почуваюся геть розбитим стариганом, тому прошу відповідно й ставитися до мене.
Її холодні карі очі зупинилися на синцеві на моїй вилиці, й брови ледь помітно здійнялися.
Мав якісь проблеми?
Довелося трохи похвилюватись,і розповів їй про Бенні Двана.
То він мертвий?вражено перепитала вона.І хто його вбив?
Не знаю напевне, але маю деякі здогади,сказав я, знову викладаючи ноги на стіл.Через десять хвилин після мого дзвінка в поліцію приїхали копи, але Міффліна з ними не було. Памятаєш тих двох хлопців, яких ми зустріли на виході з відділку: отого рудого та його напарника з металом у погляді? Саме вони й приїхали. Сержант Мак-Ґроуце той рудийі сержант Гартселл. Парочка милих, бездоганно вихованих офіцерів, котрих ти охоче й усіляко уникатимеш за будь-якої нагоди. Вони не приховували радості, побачивши, що Дван мертвий. Та це й зрозуміло, бо його смерть цілком на руку Зальцеру. Все, що йому тепер треба зробити,це сказати, що Дван на нього більше не працює. А чому той викрав машину Зальцера, вбив Юдору Дрю і намагався вбити менедоведеться зясовувати поліції. Але присягаюся, що вони ніколи цього так і не зясують.
Ти казав, що здогадуєшся, хто вбив Двана.
Так. Коли ті двоє забрали його тіло, я обійшов довкола, шукаючи якихось слідів. І вони знайшлися, бо в поліцейській машині були шини з ромбоподібними протекторами. Такий самий малюнок шин я виявив позаду свого бунгало. Тож моя здогадка така: вони приїхали увечері, щоби приглянути за мною, й із задоволенням спостерігали за невеличким шоу, яке Дван влаштував на мою честь. Але коли я здолав його і залишив звязаного на піскуспокуса виявилася надто великою. Тож поки я телефонував Міффлінові, вони підійшли до Двана і змусили його замовкнути навіки.
Ти хочеш сказати, що офіцери поліції...почала, було, Пола, й очі її розширилися.
Оціни справу з їхнього погляду,пояснив я,постав себе на їх місце. З одного боку, розшукують чоловіка, котрий скоїв убивство та який напевно заговорить, якщо справа дійде до суду. І, вочевидь, він має що сказати про доктора Зальцера, й про це буде цікаво прочитати в газетах. Брендондобрий приятель Зальцера. То що може бути зручніше, ніж всадити кулю в скроню Дванові й уникнути судового процесу та деяких незручностей для Зальцера? Усе просто, чи не так? Звісно ж, я можу й помилятись, але не в цьому випадку. Так чи інакше, тут ми не можемо нічого вдіяти, тож облишмо це і займімося тим, де можемо щось зробити. Ти переглянула заповіти обох Кросбі?
Пола кивнула.
Дженет не мала заповіту, а старий Кросбі залишив три чверті свого спадку їй, а чвертьМорін. Вочевидь, Дженет була його улюбленицею. Після смерті Дженет усе мало дістатися сестріза умови, що та належно поводитиметься. Але якщо вона знову буде замішана в якомусь скандалі та її імя потрапить у газети, то увесь спадок перейде в розпорядження дослідницького центру Оркід-сіті, а їй виплачуватимуть лише тисячу доларів на рік. Виконувачами духівниці є «Ґлинн і Копплі», чия контора міститься на третьому поверсі тієї ж будівлі. Половина капіталу переведена у цінні папери; іншою частиною має право розпоряджатися Морінзвісно, за умови, якщо нічим себе не заплямує.
Ідеальні умови для шантажиста,зауважив я.Тільки-но вона зробить неправильний крок і якийсь пройдисвіт дізнається про це, він зможе вибити з неї все, що захоче. Весело ж їй буде жити на тисячу доларів, чи не так?
Пола здвигнула плечима.
Багато дівчат живуть і на скромнішу суму.
Такале не доньки мільйонерів,і я взяв ножик для розрізання паперу та почав втикати його в промокатку.Отже, Дженет не залишила заповіту. А це означає, що Юдора Дрю не отримала від неї нічого. То звідки ж у тієї гроші?
Звівши очі, я задумливо глянув на Полу.
А якщо вона знала про те, що Морін вживає наркотики? Припустімо, що Морін їй доплачувала, аби та мовчала. А це непогана думка! Отоді-то я й зявляюся, а Юдора обмірковує, як би їй виманити більше грошей з Морін. Вона каже мені прийти о девятій, а сама тим часом телефонує або самій Морін, або її представникові, ким цілком може бути доктор Зальцер. Фактично, той ним і є.
Підплатіть меніабо ж я заговорю,ймовірно, сказала вона. Отож, Зальцер посилає Двана, щоб той трохи втамував її апетит. Натомістьа може, навіть виконуючи наказ,Дван убиває дівчину. То як тобі таке?
Звучить логічно,зі сумнівом у голосі озвалася Пола.Але все целише здогадки.
То справді лише наші припущення. Хоча вони мені й самому не дуже подобаються.
Кілька разів я знову проштрикнув ножем промокатку, а потім сказав:
Гадаю, мені слід ще раз зустрітись із сестрою Гарніу неї лише нічні чергування. Чи не могла б ти зателефонувати в «Асоціацію медсестер» і дізнатись її домашню адресу? Вигадай щось. Може, вони тобі її дадуть.
Коли Пола вийшла, я крадькома зробив іще ковток віскі й запалив сигарету. «Спочаткусестра Гарні, потімюридична контора Ґлинн і Копплі»,сказав я собі.
За кілька хвилин увійшла Пола і поклала переді мною аркушик паперу.
Помешкання 246, Голлівуд-авеню, 3882,повідала вона мені.Хіба ти не знав, що цеодна з медсестер доктора Зальцера?
Справді?уточнив я, підводячись.І це знову приводить нас до Зальцера, чи не так?
Я присунув до неї ящичок із листами.
Сьогодні тут небагато кореспонденції. Ти легко з ними впораєшся.
Приємно це чути.
Вона узяла ящичок.
То ти й далі займатимешся цією справою?
Ще не знаю. Скажу тобі по обіді.
І я простягнув руку за капелюхом.
Побачимося!
За півгодини я був уже на Голлівуд-авеню. Ранковий транспорт на Центральній авеню ледь повз, але я не поспішав.
Дім на Голлівуд-авеню, 3882 виявився шестиповерховим житловим будинком, який був зведений поквапнозаради отримання швидких прибутків і без огляду на зручності його мешканців. Вестибюль був темним та обшарпаним. Ліфт крихітнийтам заледве могли одночасно поміститися три пасажириі то, якщо б притиснулись один до одного, як сардини в банці. Надщерблена металева табличка зі стрілкою-дороговказом та написом «консьєрж», виконаним вицвілими блакитними літерами, криво висіла на стіні.
Я зайшов у ліфт і натиснув кнопку з позначкою другого поверху. Ліфт зі скрипом хитнувсяненаче розмірковуючи, чи підійматися йому взагалій неохоче зупинився двома поверхами вище. Я побрів довжелезним коридором з численними обшарпаними дверима обабіч. Пройшовши мало не півмилі, нарешті дістався помешкання номер 246, розташованого у глухому куті коридору. Натиснув на дзвінок, оперся на стінку і запалив сигарету. Подумав, чи не в ліжку, бува, сестра Гарні. Й поставив собі запитання, а чи рада вона буде мене бачити. Сподівався, що так.
Довелося кілька хвилин зачекати, поки двері відчинилися. Без уніформи медсестри сестра Гарні виглядала значно цікавіше. Вона була в домашньому халатику, що сягав щиколоток, однак поли його спокусливо розлетілися, демонструючи пречудові коліна.
О, привіт!сказала вона.Зайдеш?
Був би не проти.
Вона зробила крок убік.
Як ти знайшов мене?поцікавилася вона, йдучи за мною у вітальню.Оце так сюрприз!
Справді?сказав я, кидаючи капелюха на крісло.Ти виглядаєш просто вражаюче!
Я випадково виглянула у вікно і помітила тебе. Тож мала час причепуритись. Як ти дізнався, де я мешкаю?
Зателефонував в «Асоціацію медсестер». Ти ще не спала?
Уже лягла, але ти цим не переймайся!
Ну то лягай, а посиджу поруч, тримаючи тебе за руку.
Вона заперечно хитнула головою.
Так нецікаво. Ліпше випиймо. Тобі потрібно щось конкретне чи це лише світський візит?
Я опустився в крісло.
І те, і теале, радше, світський візит. Однак не проси мене змішати віскі з льодом та содовою. Я трохи не в собіпогано спав минулої ночі.
То признайся, з ким ти її провів?
Це не те, про що ти подумала,і я вдячно взяв з її рук свій хайболл та підняв келих за здоровя господині.
Вона підійшла ближче і плюхнулася на диван. Халатик знову розкрився, й очі мої мало не вилізли з орбіт, поки вона його не поправила.
Знаєш, ніколи не думала, що ми колись побачимося знову,сказала Гарні, охолоджуючи крижаним келихом собі щоки.Вважала, що тиодин із тих, хто звик до швидких перемог.
Це про мене? Та ти зовсім мене не знаєш! Яз породи вірних, надійних та відданих людей.
Гадаю, що це до певного часупоки тобі не підвернеться щось новеньке,зауважила вона з гіркотою.Хороший напій?
Чудовий!
Випроставши ноги, я позіхнув. Почувався геть знесиленимтаким собі млявим ховрашком, якому забракло сил навіть у нірку прошмигнути, щоби відпочити.
Як довго ти ще доглядатимеш ту дівчинуКросбі?
Запитав це байдужим тоном, однак вона здивовано звела на мене гострий погляд.
Медсестри ніколи про таке не говорять,строго сказала, відпивши ковток хайболла.
Якщо в них є для цього достатні підстави,вставив я.Серйозно: невже ти не хотіла б змінити роботу? Я міг би тобі це влаштувати.
Ще й як би хотіла! Мене страшенно знудила моя теперішня. Абсурдно називати це роботою, бо геть нічого не роблю!
Не перебільшуй. Щось же ти робиш.
Вона заперечно хитнула головою і хотіла, було, щось додати, але передумала.
Я вичікував.
А що ти можеш мені запропонувати? Хочеш, щоб я була твоєю доглядальницею?
Це б мене страшенно потішило! Але, на жаль, ні: це для друга. У нього проблеми з легенями, тож він хоче, щоб його доглядала гарненька сестричкадля підняття духу. В нього купа грошей. Якщо хочеш, я міг би замовити за тебе словечко.
Вона, спохмурнівши, обдумала мої слова і заперечно крутнула головою.
Не можу. Я би дуже цього хотіла, але є певні складнощі.
Не думаю, що можуть бути якісь складнощіадже ти працюєш в «Асоціації медсестер».
Мене найняла не «Асоціація медсестер».
Тоді це ще простіше, хіба ні? Оскільки працюєш сама на себе, то...
Я підписала контракт із доктором Зальцером. Він завідує санаторіємтим, що на бульварі Футхілл. Може, чув про нього?
Я кивнув.
Він лікує Морін?
Еге ж. Принаймні так вважається, але він ніколи до неї не приходить.
То хто це робитьйого асистент?
До неї ніхто не приходить.
Дивно, чи не так?
А чи не забагато питань ти ставиш?
Я вишкірився.
А я хлопець допитливий. Невже їй аж так добре, що навіть лікар не потрібний?
Вона пильно глянула на мене.
Між нами кажучи, не знаю. Я її ніколи не бачила.
Я випростався в кріслі, проливши віскі.
Ніколи не бачила?! Що маєш на увазі? Ти ж її доглядаєш, хіба ні?
Я не повинна була таке тобі казати, але останнім часом це мене турбує, тож мушу з кимось поділитись. Обіцяй нікому не розповідати!
Кому ж я розповім? То ти хочеш сказати, що ніколи не бачила Морін Кросбі?
Саме так. Сестра Флеммінґ навіть не підпускає мене до хворої. Моє завданняне допускати до неї відвідувачів; але тепер уже ніхто й так не приходить, тож мені зовсім нічого робити.
І що ти робиш уночі?
Нічого. Просто ночую в будинку. Мушу також відповідати на телефонні дзвінки, але ніхто ніколи й не телефонує.
Але ж пробувала заглянути у спальню Морін, коли сестра Флеммінґ виходила, чи не так?
Ні, бо спальня завжди замкнена. Вважаю, що Морін узагалі нема в будинку!
То де ж вона?спитав я, подавшись уперед і навіть не потурбувавшись приховати хвилювання.
Якщо те, що каже Флеммінґ, правда, то вона мусить бути в санаторії.
А що саме каже Флеммінґ?
Я ж тобі вже розповідала: вона стверджує, що міс Кросбі лікують од наркоманії.
Якщо вона в санаторії, то навіщо ж усі ці виверти? Навіщо наймати аж дві медсестри й облаштовувати так звану «кімнату хворої»?
Якби ж то я знала, то сказала б тобі,додала сестра Гарні, допиваючи віскі.Смішно, але щоразу, коли ми зустрічаємося, то говоримо лише про Морін Кросбі!
Але не весь час!сказав я, встаючи та підходячи до дивана. Сів з нею поруч.Чому ти не можеш піти від доктора Зальцера?
У мене контракт з ним іще на два роки. Тому й не можу піти.
Я погладив її коліно.
Що за людина цей Зальцер? Я чув, що він шарлатан.
Вона ляснула мене по руці.
З ним усе в порядку. Можливо, він і шарлатан, але люди, котрих він лікує, страждають від ожиріння. Він змушує їх голодувати, а вже потім бере за це гроші. А для цього не обовязково бути дипломованим лікарем.
Моя рука знову помандрувала до її коліна.
Як гадаєшти могла б зясувати, чи справді Морін перебуває в санаторії?запитав я, наново розпочинаючи свій складний маневр.
Цього разу вона ляснула мене по руці сильніше.
Ти знову про Морін!
Я потер забиту руку.
А в тебе непоганий удар!
Вона хихикнула.
Із такою зовнішністю, як у мене, швидко навчишся боронитися!
І тут у двері подзвонили. Це була суцільна довга, пронизлива трель.
Не відчиняй,порадив їй я.Більше не говоритиму про Морін!
Не будь дурним!і вона спустила ноги з канапи.Це лише бакалійник.
А що в нього є те, чого не маю я?
Покажу тобі, коли повернуся. Не можу сидіти голодна, тільки для того, щоб потішити тебе.
Вона вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Я скористався можливістю налити собі ще віскі та влігся на диван. Усе, що вона розповіла, було дуже цікаво. Недоглянутий сад, садівники, які грають у кості, шофер, котрий щось вистругує з дерева, дворецький із сигаретою в зубахусе це промовисто свідчило, що Морін нема в маєтку «Крествейз». То де ж тоді вона? Чи справді в санаторії? І чи лікують її від наркозалежності? Усе це мала б знати сестра Флеммінґ. Доктор Джонатан Зальцер також. Можливо, це було відомо і Бенні Двану та Юдорі. Ймовірно, це знали й «Ґлинн і Копплі»: якщо ж ні, то їм було б вельми цікаво таке дізнатись. Я вже починав розуміти, як докопатися до фінансового підгрунтя усієї цієї справи. Мої думки повернулися до Брендона. Якби я мав підтримку такої поважної контори, як «Ґлинн і Копплі», не думаю, що Брендон наважився б на щось серйозне. Це були найкращі, найдорожчі й найіменитіші юристи в усій Каліфорнії. Вони мали свої відділення в Сан-Франциско, Голлівуді, Нью-Йорку та Лондоні. Ці юристи не з тих, хто дозволить втручатись у свої справи такому темному ділку, як Брендон. Якщо б вони лише захотіли, то легко могли б викинути Брендона з роботи.
Заплющивши очі, я почав мріяти, як добре було б спекатися Брендона і натомість побачити в кріслі начальника поліції якогось хорошого, чесного капітананаприклад, того ж Міффліна. Наскільки легше мені було б співпрацювати з ним, замість того, щоб вислуховувати погрози про побиття в темних алеях.
Зненацька мені спало на думку, що сестра Гарні надто вже довго відсутнянабагато довше, ніж потрібно, щоб узяти замовлення в бакалійника. Тож, спохмурнівши, я всівся на канапі. Не чув, щоб вона розмовлялая взагалі нічого не чув. Поставивши склянку на підлогу, піднявся. Перетнувши кімнату, відчинив двері та визирнув у коридор. Вхідні двері були відчинені навстіж, однак я там нікого не побачив. Виглянув на сходи. Уздрів лише зачинені двері напроти, тож повернувся у передпокій. Можливо, вона вийшла в туалет, подумав я, вертаючись у вітальню. Сидів та чекав, усе більше й більше непокоячись, а через пять хвилин, допивши віскі, знову підійшов до дверей.
Десь углибині квартири раптово увімкнувся холодильник, від чого я мало не підскочив. Я гукнув: «Агов!», однак ніхто не обізвався. Рухаючись майже нечутно, відчинив двері поруч із вітальнею та оглянув кімнату, що, ймовірно, була спальнею сестри Гарні. Її там не було: я навіть заглянув під ліжко. Оглянув також кухню, ванну і крихітну кімнатку, яка, вочевидь, слугувала кімнатою для гостей. Медсестри ніде не було, тож я повернувся у вітальню. Вона не приходила. До мене нарешті дійшло, що її взагалі нема в помешканні, і я вийшов у загальний коридор. Роззирнувся направо-наліво. Зачинені двері звідусіль холодно дивилися на мене. Ніщо ніде не ворухнулося, нічого не трапилося; суцільні лінії дверей, витерта доріжка завдовжки з милю на підлозі, кілька брудних вікон для освітленняале ні натяку на сестру Гарні.
V
Я бездумно виглянув з вікна вітальні й побачив внизу свій «бьюїк».
Босоніж вона далеко піти не могла, сказав я собі, якщо не... І мимоволі пригадав Юдору Дрютакою, як вона лежала на ліжку, розкинувши ноги, з туго затягнутим на шиї шарфом.
Кілька хвилин перебував у нерішучості. Я міг зробити не так уже й багато: та, практично, нічого.
Отже, хтось подзвонив у двері. Сестра Гарні сказала, що то бакалійник, пішла тудиі зникла. Ні криків, ані плям кровінічого.
Однак мені слід було щось робити, тож я знову пішов до вхідних дверей, відчинив їх і глянув на квартиру навпроти. Це нічого не прояснило. Тоді вийшов у загальний коридор і натиснув кнопку дзвінка сусіднього помешкання. Майже відразу ж двері розчахнулисятак, наче жінка за ними чекала мого дзвінка.
Вона була маленька й опецькувата, зі сивим волоссям, округлим обличчям, яскравими синіми, мов незабудки, очима... оце й усе. На вигляд їй було років пятдесят, і коли вона посміхалася, то показувала великі білі зуби, які цілком могли бути її власними. Одягнена в світло-коричневий піджак та спідницю, що, певно, коштували купу грошей, але сиділи на ній мішкувато. В пухкій білій ручці тримала паперовий пакетик.
Доброго ранку!сказала, блиснувши на мене зубами.
Вона мене спантеличила. Я не очікував побачити повновиду, поважного віку жінку, яка виглядала так, наче щойно повернулась із закупів і має намір приготувати обід.
Вибачте, що потурбував вас,сказав я, ввічливо підіймаючи капелюха.Я шукаю сестру Гарні,і махнув рукою у бік її дверей.Вона ж мешкає отам, чи не так?
Пухкенька жінка занурила руку в паперовий пакетик і витягла звідти чорнослив. Уважно його оглянула, й очі її на жирному байдужому обличчі зробилися підозріливими. Задоволена оглядом, жінка вкинула сливку собі в рот. Я зі здивуванням витріщився на неї.
Ну, так,сказала приглушеним голосом.Вона справді тут мешкає.
І піднесла долоню до рота, випльовуючи кісточку й кладучи її в пакетик.
Хочете сливку?
Подякувавши, я відповів, що не люблю їх.
Це дуже корисно,зауважила жінка, знову занурила руку в пакетик і витягла ще один чорнослив. Але цього разу фрукт не витримав її критичного огляду. Тож вона вкинула його назад у пакетик; натомість витягла інший, котрий був їй більше до вподоби.
То ви бачили її?запитав я, придивляючись до того, як чорнослив зникає в її роті.
Кого?
Сестру Гарні. Я щойно прийшов і побачив, що двері в неї настіж, але вона не відповідає на дзвінок.
Жінка мовчки жувала сливки, і на її не надто розумному обличчі нічого не можна було прочитати. Вчергове позбавившись кісточки, повчально мовила:
Вам треба їсти чорносливу вас нездоровий колір обличчя. Я зїдаю щодня два фунти.
Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона зїдає за день.
Ну що жможливо, колись і я до цього дійду,сказав терпляче.То сестри Гарні у вас нема?
Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.
Що ви хотіли знати?
Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що япарубок.
Я питав про сестру Гарні,нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаківтак, як зазвичай спілкуються з іноземцями.Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.
Сині очі затуманилися.
Сестри Гарні?
Так.
У моєму помешканні?
Я глибоко зітхнув.
Так! То її у вас нема, еге ж?
А чому вона б мала в мене бути?
Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.
Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.
Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.
О, нівона до мене не заходила.
Нарешті хоч якийсь прогрес!
А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?
Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.
На жирному бездумному обличчі проступив напружений виразце так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух зміїякщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.
Вона може бути... у ванній,нарешті спромоглася сказати.Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.
Блискуча думка як на таку тупачку.
Її там нема. Я вже подивився.
Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.
Вам не слід було цього робити!
Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, і збожеволію.
Я знаю, що зробила б на вашому місці,сказала вона.
І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.
Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.
Скажіть же!попросив я.
Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.
І тоді вона усе зіпсувала, додавши:
А ви впевнені, що не хочете сливок?
Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.
Рада була вам допомогти,сказала вона, посміхнувшись.
Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.
Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».
Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері». Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:
Ну?
У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпакитак, так, не дай Боже, навпаки!
Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.
Послухай, приятелю!сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа.Прокиньсяхочу від тебе певної інформації.
Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.
Що там із квартирою номер 246?
Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не зявиться зновуале він таки врешті проступив.
А що сталося?перепитав він, блимаючи.Що не так із помешканням номер 246?
Це я тебе питаю. Вхідні двері настіжа в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.
Мешканка нагорі,сказав він уперто.Вона завжди вдома о цій порі.
Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.
Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:
Ота, з 246-го,хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?
А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції?запитав його, зверхньо глянувши на старого.Усе, що хочу знатичому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.
Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити,сказав він, поміркувавши.
Я бачив, що йому сподобалося це припущення.
Тепер ти нарешті починаєш метикувати,зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловікане те, що двох.
То ти бачив, як вона виходила?
Він відповів, що не бачив.
А ти б її помітив, якби вона виходила?
Так,він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув.Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.
Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?
Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.
Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далів помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.
Її тут нема,підсумував я.Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?
Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.
Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?
Цього разу кадик випнувся не на жарт.
Чорнослив?повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.
Саме так. То хто вона?
Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.
Он там, містере?
Так.
Він крутнув головою.
Там ніхто не живеце помешкання здають в оренду.
Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.
У вас є запасні ключі?
Він понишпорив у кишені, витягнув звідти звязку ключів і дав їх мені.
Там нікого нема, містере,повторив він.Квартира порожня вже багато тижнів.
Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридорточнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард.
Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула їївона могла б нею і вдавитися.
Розділ третій
І
Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живописуможливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них були крутіші, ніж мій, деякіні, проте жоден з них не спонукав мене наново умеблювати свій, аж поки я не потрапив у офіс Манфреда Віллета, президента компанії «Ґлинн і Копплі: повірені». Там я з першого ж погляду зрозумів, що мені доведеться працювати ще довго, перш ніж хоча би наближуся до їхнього рівня. Порівняно з їхнім офісом мій кабінет виглядав як нетрі Істсайда.
Це було просторе приміщення, з високою стелею та оббитими дубом панелями. Стіл, за яким легко можна було б грати в більярд, стояв у дальньому кутку кімнати, за трьома височезними, мало не до стелі, вікнами. Чотири чи пять зручних крісел та солідний «честерфілд» стояли півкругом навколо камінатакого величезного, що там легко можна було б засмажити маленького слона. Зі смаком підібраний килим мав настільки високий ворс, що його цілком можна було б підстригати газонокосаркою. На камінній поличці та вигадливих столиках розкидані різьблені нефритові дрібнички. Письмове приладдя на робочому столі, зроблене з чистого срібла, так і сяяло від дбайливого догляду та постійного полірування. Кремові жалюзі на вікнах захищали від сонця. Майже безшумний кондиціонер регулював температуру повітря в кімнаті. Двостулкові вікна, звуконепроникні стіни та оббиті гумою двері забезпечували абсолютну тишу. Навіть неголосне бурчання у шлунку в цій кімнаті видалося б справді оглушливимначе на землю висипали тонну гравію.
Манфред Віллет сидів ув оббитому шкірою кріслі-вертушці за величезним столом, палячи товсту сигарету зі золотим мундштуком. Він був високим і дужим. Мав років сорок пять. Його чорного волосся вже торкнулася сивина. Ретельно поголене обличчя, вельми привабливе, дивно гармоніювало зі столом з червоного дерева. Костюм від лондонського кравця змусив би позеленіти від заздрощів будь-яку кінозірку, а сорочка, бездоганна й сніжно-біла, виглядала, мов перший підсніжник напровесні.
Він чекав, поки я заговорю, не відриваючи сіро-зелених очей від витонченого набору письмового приладдя на столі. Ані порухався. Його червонаве обличчя було порожнє і невиразне, мов дірка в стіні.
Я почав з того, що показав йому листа Дженет Кросбі, потім оповів про свій візит у маєток «Крествейз» та про те, що Морін, імовірно, хвора; що Дженет грала в теніс за два дні до своєї смерті від серцевого нападу. Згадав і про лікаря Бьюлі, й про Бенні Двана, який працював на Зальцера й стежив за мною. Коротко розказав про свої відвідини Юдори Дрю і про те, як потім приїхав Дван та задушив її. Описав свою зустріч з капітаном поліції Брендоном, і що він погрожував мені й радив триматися подалі від доктора Зальцера та Морін Кросбі. Мимохідь пояснив, чому Брендон ставився до них так прихильно. Змалював також, як Дван намагався застрелити й мене, і як Двана прикінчив хтось із таємничої автівки з ромбічними протекторами. Згадав, що сержанти Мак-Ґроу й Гартселл їздили саме на такій машині. І завершив розповідь описом відвідин помешкання сестри Гарні; згадав також про жінку, котра жувала чорнослив, та про зникнення сестри Гарні. Це була довга оповідка, й зайняла вона чимало часу, але Віллет мене не квапив, не переривав і не пропонував опустити деталі. Він сидів, втупившись у чорнильний набір, сам схожий на вирізьблений образ, і в мене склалося враження, що він не пропустив жодного слова й зауважив найменшу деталь, і що за маскою непроникного червонуватого обличчя таїться гострий розум.