Вже майже опівночі Ян вирішив, що нарешті буде безпечно покинути церкву. Літня жінка пішла задовго до того. Коли стара виходила з церкви, її розум був затуманений від сну, і вона не помітила їх із Жанною. Ян, якомога нижче припавши до лави, спостерігав, як та жінка йде геть, і слухав, як скриплять її черевики, коли вона човгала поміж рядами церковних лав, прямуючи на вулицю.
Довгий час у церкві стояла тиша. Сенсу залишатися тут далі вже не було, тож Ян легенько доторкнувся до Жанни, будячи її від неспокійного сну.
Нам уже час іти,сказав він. Його зболена рука геть закоцюбла.Як ти почуваєшся?Ян із полегшенням помітив, що в очах Жанни, яка, випроставшись, сіла на лаві, з'явилася світла іскра свідомості. Йому здалося, що зараз вона була більше схожа на колишню себе.
Авжеж. Зі мною усе гаразд.Вона занурила пальці у своє густе волосся та пригладила його.А ти як? Як твоя рука?
Нічого, може бути. Час іти.
Я тобі не надто допомагала, правда?неочікувано запитала вона.
Ян похитав головою, надто змучений, аби бути з нею ласкавим.
Але зараз ти мусиш надолужити. Від тебе залежить дуже багато. Я почуваюся недобре.
То що ми робитимемо?
Хіба не ти маєш мені це сказати?різко відповів він.Хіба не ти завжди розробляєш плани?
Жанна безпорадно втупилася в його обличчя, а тим часом її розум безладно плутався, докладаючи неабияких зусиль, аби зосередитися. Яна охопив страх, адже він побачив, що планування їхньої втечі Жанні вже не до снаги. Нещодавній напад виявився значно руйнівнішим для її мозку, ніж усі попередні. У минулому Жанна швидко оговтувалася від цих нападів, але зараз лише сила волі та дисципліна змушували її розум працювати.
А втім, вона марно намагалася вхопитися за думку, на якій можна було би збудувати план втечі. Спостерігаючи за нею, Ян побачив, що Жанна не знає, з чого почати.
Острів,сказав він, втрачаючи терпець.Ось куди ми з тобою мусимо вирушити. Як нам туди дістатися?
Потяги до Шотландії відходять з вокзалу Кінґс-Кросс. Дістатися туди автошляхами нам годі й сподіватися.
І де цей Кінґс-Кросс?запитав він, погойдуючись туди й назад влад із пульсацією в пораненій руці.
Неподалік від Ґрейс-Інн-роуд. Нам доведеться пройтися туди пішки.
Янове обличчя застигло. Його лякала сама думка про те, щоби йти пішки. Його ноги тремтіли, а в голові паморочилося. Він розумів, що геть не в формі для того, щоби пройти бодай якусь відстань.
Не думаю, що зможу далеко дійти,обережно сказав Ян, і в його мозку промайнула думка, що варто буде Жанні усвідомити, який він став слабкий, і в своєму теперішньому стані вона відчує спокусу його покинути. Він вирішив, що вб'є її, щойно вона проявить бодай найменші ознаки зради. Зараз його голова трохи паморочилась, а біль у руці неначе підстьобував, підганяючи поринути до шаленства розпачу та люті, тож Янові лише з великими труднощами вдавалося себе контролювати.Я втратив багато крові.
Жанна обернулася до Яна та уважно на нього поглянула. Вона побачила його посіріле обличчя, крапельки поту, що виступили на чолі від болю, та відчула ту лють, яка кипіла у нього всередині.
Яне...Вона лагідно доторкнулася до його здорової руки.Ми якось із цим упораємося. Усе гаразд. Я тебе не покину. Ти стільки для мене зробив. Ризикнемо та візьмемо таксі?
Ян доторкнувся до своїх пересохлих губ кінчиком язика. Така сердечність була останнім, чого він очікував від Жанни. Відколи П'єр загинув, доброта геть полишила цю дівчину, і те несподіване співчуття, котре Ян так ясно бачив на її обличчі, неабияк розчулило поляка.
Далеко я не дійду,сказав він.Маємо взяти таксі. Я залишу свого плаща тут. Позич-но мені свій. Накину його собі на плечі. Якщо ми підемо простоволосі, нас, може, й не впізнають. Не забувай, вони шукають людей у беретах.
Жанна зняла свого тренчкота й накинула його Янові на плечі, приховуючи заплямований кров'ю рукав поляка.
Ми маємо дізнатися розклад руху потягів,сказала Жанна, і тепер, коли вона знову взяла на себе тягар відповідальності, її голос зазвучав жвавіше.Зачекаєш тут, поки я зателефоную на вокзал?
Ян похитав головою.
Ми мусимо піти разом, Жанно.
Жанна побачила, як він боїться, що вона його покине, і хоча була досі непевна себе, досі налякана нестерпним болем у голові, а проте втішилася, що була потрібна Янові.
Заскочимо до товарного потяга,сказала вона.Принаймні ми завжди зможемо знайти собі вагон на запасній колії, хіба ні?
Ян повільно та непевно звівся на ноги.
Одне з наших нечисленних досягнень,сумно промовив він.У нас попереду довгий шлях, Жанно. І це мене тривожить. Як думаєш, ми туди дістанемось?
Авжеж.Вона відвернулася від Яна та поглянула на срібний хрест на вівтарі.Дай мені кілька хвилин, Яне. Можливо, нам уже ніколи знову не трапиться нагода побувати у церкві.
Ян усією своєю вагою притулився до спинки лави, борючись із відчуттям хворобливого запаморочення, що зненацька його охопило.
Поквапся,сказав він і нервово витер піт з обличчя.
Жанна стала на коліна перед вівтарем. Дивлячись на її потилицю, міцні плечі та пряму спину, Ян запитував себе, як вона може молитися. Колись і він вірив у Бога; але не зараз. Його віра померла разом із Шарлоттою, і він не міг збагнути, чому Жанні захотілося помолитися. «Про що вона молиться?запитував він себе, заплющуючи очі. Яну було холодно, а через біль у руці, що дедалі сильнішав, доводилося міцно стискати зуби.Невже вона думає, що Бог їй щось дарує? Чи, може, вона намагається з Ним примиритися? Але як вона може очікувати на прощення, якщо єдина мета в її життіце вбити Меллорі?» Вона ж бо так само, як і Ян, була далека від того, щоби знайти розраду в релігії. Поляк нетерпляче поклав руку Жанні на плече, а коли вона обернула до нього голову та підвела погляд, у її блискотливих очах він побачив дивний вираз.
Ми мусимо йти,різко сказав Ян.Дорогоцінна кожна мить. Ти марнуєш час.
Вона підвелася.
Так, твоя правда. Ані тобі, ані мені тут нема чого робити.
Вони мовчки пройшли церковною навою і якусь мить постояли на темному ґанку. А тоді, неначе дві примари, рушили вперед, на порожню вулицю, з якої дощ змив усіх перехожих.
Розділ дванадцятий
1
Потяг, що прямував на північ, прибув до залізничного вокзалу міста Бервік точно за розкладом. Було кілька хвилин по восьмій ранку. З похмурих чорних хмар періщив дощ і барабанив по закіптюженому даху платформи, лився на юрбу пасажирів, які ринули до потяга, нетерпляче шукаючи собі вільних місць.
Бервік був останньою зупинкою перед Данбаром, і Коррідон звісився з вікна вагона третього класу, тривожно роззираючись платформою у пошуках поліції. На вокзалі Кінґс-Кросс він помітив кількох копів у повсякденному вбранні. Коррідон гадки не мав, шукали вони його чи ні; одначе волів не ризикувати. Коли Еффі вручила їм їхні квитки, вони з Енн розділилися. Коррідон і сестра Меллорі домовилися, що як усе пройде добре, вони зустрінуться у потягу згодом, коли той промине Бервік. Енн сіла у потяг за десять хвилин до його відправлення, а Коррідон полишив платформу в останню мить, проскочивши за бар'єр, коли провідник вже свистів у свисток. Він застрибнув до потяга, коли той уже відправлявся зі станції. Коррідон не мав певності в тому, чи потрапив він на очі поліціянтам, а чи ні. Якщо його помітили та впізнали, то небезпечними пунктами на шляху будуть Пітерборо, Йорк, Дарлінґтон, Дарем, Ньюкасл і Бервік. На кожній з цих зупинок Коррідон уважно виглядав поліціянтів, але не зауважив нікого, хто породив би у ньому підозри. От і зараз, оглядаючи залізничну платформу в Бервіку, він не помічав ніде жодного поліціянта.
Полегшено зітхнувши, він звернув свою увагу на хлопчину, який продавав газети. Малий саме котив у його бік свій возик з пресою. Коррідон купив кілька газет і запхав їх до кишені, вирішивши, що саме час йому знайти Енн. Він знав, що дівчинау котромусь з передніх вагонів, і запитував себе, чи знайдеться там місце для нього. Потяг був ущерть переповнений пасажирами. Коррідон зачекав, поки двійко пілотів нарешті запхають до купе речові мішки та всядуться на свої місця, а тоді, щойно потяг відправився від станції, підвівся та пішов уздовж вагона коридором, що погойдувався під час руху. Він прямував уперед, переходячи з вагона до вагона, аж поки, зрештою, знайшов Енн, яка сиділа на кутовому місці та тривожно його виглядала.
Коррідон зустрівся з дівчиною очима, проте не подав ані знаку, що упізнав її. Не зупиняючись, він попростував вагоном далі, щоби зачекати на Енн у тамбурі між вагонами. Чекаючи, він витягнув з кишені свіжі газети та швидко кинув оком на заголовки. Побачивши на першій шпальті власну світлину, він відчув, як по спині пробігли мурашки. Світлина була розміщена під заголовком «Чи бачили ви цього чоловіка?»
Коррідон добре пам'ятав цю світлину. Це була гарна фотокартка, він зробив її, щоби потішити одну свою подругу, проте так і не надіслав їй ту світлину, адже в останню мить передумав і залишив її на камінній полиці. Він уже й забув, що вона там була, аж поки однієї ночі, пізно повернувшись додому, не виявив, що світлина зникла. Коррідон здогадувався, що її викрали поліціянти.
Не маючи бажання читати текст, надрукований під світлиною, він квапливо поглянув на іншу газету. І знову зі шпальти на нього пильно дивилося його власне обличчя.
Такого Коррідон не очікував. Будь-якої миті хтось із пасажирів міг його упізнати, міг пригадати, як він пробирався з вагона до вагона, коли шукав Енн. От же ж ці кляті світлини. Мало хто, коли читає, пригадує надруковані в газетах описи людини, а от зображення запам'ятовують добре.
З дедалі сильнішим неспокоєм Коррідон прочитав те, про що йшлося у газетній статті. Вона закликала читацьку спільноту всіляко сприяти поліції країни у пошуках Мартіна Коррідона, якого розшукували, щоби допитати у зв'язку з убивствами Едвіна Крю, Рити Аллен (яку в тій статті називали не інакше, як «прекрасною білявою манекенницею») та двох офіцерів поліції, холоднокровно застрелених у готелі «Ендфілд». У статті висловлювалося обережне сподівання, що цей чоловік зможе допомогти представникам поліції в їхньому розслідуванні.
Проте газетярі не виявляли такої обережності, пишучи про Яна Шимоновича. Вони не ходили манівцями, а навпростець стверджували той факт, що саме Янособа, яку розшукують за звинуваченням у вбивстві двох поліціянтів. Дружина готельного управителя на власні очі бачила, як той стріляв. Полювання на цього озброєного поляка, як стверджувалось у газетній статті, тривало цілу ніч, а проте йому досі якимось чином вдавалося уникати поліційного кордону, розкинутого околицями Лондона.
Дайте-но мені поглянути,сказала Енн, яка несподівано підійшла до Коррідона, перш ніж той устиг сховати газети.
Він швидко зібгав їх і запхав до кишені свого плаща.
Не затримуйтеся тут,коротко сказав він.Ви маєте бути від мене якнайдалі. Мою світлину вже надрукували у газетах, і тепер мене будь-якої миті можуть упізнати.
Енн швидко усвідомила небезпеку, та замість покинути Коррідона, схопила його за зап'ясток, а тоді затягла до поближньої вбиральні та зачинила двері на засувку.
Якусь хвилинку ми будемо тут у безпеці,спокійно сказала вона.Як поліції вдалося дістати вашу світлину?
Коррідон зробив нетерплячий рух.
Яке це має значення? Та світлина у них вже кілька років. Річ не в тому, як вони її дістали, а в тому, що тепер мене хтось обов'язково упізнає; цілком можливо, що мене вже хтось упізнав.
Дайте-но мені на ту світлину поглянути.
Коррідон повагався, не бажаючи, щоби вона дізналася, що Рита Аллен мертва. А тоді усвідомив, що рано чи пізно Енн однаково стане це відомо, тож нехай уже краще вона дізнається про смерть Рити від нього, ніж від когось іншого. Він витягнув газети з кишені та дав їх Енн.
Вона уважно роздивилася світлину.
Так, це таки викапаний ви,сказала вона.Схожість безперечна. За тридцять хвилин ми прибудемо до Данбара. Що ви збираєтеся робити далі?
Збираюся ризикнути,похмуро сказав Коррідон,але ви маєте триматися подалі від мене. Втім, не варто аж надто переоцінювати людську кмітливість. Може статися й так, що мене не упізнають.
Коррідон помітив, що Енн слухає його хіба що краєм вуха. Він спостерігав за дівчиною, поки вона пробігала очима друкований текст, і чекав, що вираз її обличчя зміниться, коли вона прочитає про Ритину смерть. Він побачив, як вона заціпеніла, міцно стиснувши руки.
Таж вона мертва!вигукнула Енн і підвела на нього сповнений подиву та запитань погляд.Тут пишуть, що її вбили.
Правильно,спокійно сказав він.І поліція вважає, що це зробив я. Адже я був з нею. Вона впала зі сходів.
Коррідон побачив на обличчі дівчини страх і недовіру.
Але ж тут пишуть, що її було вбито,сказала вона.А також і того чоловіка, Крю. Ви ж і з ним були перед тим, як його знайшли мертвим, чи не так?
Саме так.Коррідон дістав пачку цигарок і запропонував Енн, але дівчина похитала головою, і він помітив, що вона обережно задкує від нього, намагаючись відійти якомога далі, наскільки це дозволяв обмежений простір приміщення. Не показуючи, що помічає її дедалі сильнішу тривогу, Коррідон запалив цигарку і глибоко вдихнув тютюновий дим.Я знаю, про що ви зараз думаєте. Що ж, ви маєте на це повне право. Якщо у вас склалося про мене таке враження, то тут я вже нічим не зараджу. Розумію, який кепський вигляд має ця ситуація, проте нічого з цим не вдію. Хай там як, а це не має значення.І тут він зрозумів, що каже неправду. Це мало значення. Йому не хотілося, щоби Енн уважала його вбивцею.Ми з вами прощаємося. Я був бездумним дурнем, коли втягнув вас у цю заплутану та прикру пригоду. Дослухайтесь до моєї поради і, коли ми дістанемося Данбара, сядьте на потяг назад, до Лондона. Тримайтеся від мене якнайдалі. А я вирушу на ваш острів. Я вірю у те, що ваш брат і справді там. І я мушу з ним поговорити. Якщо ви дослухаєтеся до моєї поради і якщо дійсно хочете допомогти своєму братові, то не скажете поліції ані слова про те, куди я збираюся.
За усім цим щось криється, чи не так?різко запитала вона.Увесь цей час я відчувала, що ви щось приховуєте. То що саме?
І оскільки Коррідон відчув, що вкрай важливо, розстаючись із Енн, залишити по собі добре враження, то вирішив розповісти їй правду.
Так, дещо за цим таки криється,коротко відказав він.Я не хотів того вам розповідати, але це важливо. Ви ж пам'ятаєте, що в Ґурвілевому загоні спочатку було дев'ятеро диверсантів? Ґурвіля, Шарлотту та Жоржа застрелили гестапівці. А ваш брат зник. Тоді їх лишилося п'ятеро, й усі вони вважали, що це ваш брат їх зрадив. Гарріс і Любіш наткнулися на сліди, що привели їх до Браяна. І обидва вони померли насильницькою смертю. Один із них випав з потяга. Іншийпотонув у ставку. Я ходив до Рити Аллен, аби дістати відомості про вашого брата. Поки я був у неї вдома, хтось скинув її зі сходів і зламав їй шию.Коррідон притулився спиною до стіни, його тіло похитувалося влад із рухами потяга, а очі вдивлялися в обличчя Енн.Любіш, Гарріс і Рита померли через те, що знали щось про вашого брата або ж тому, що необачно з ним перетнулися. Хто вбив їх? На це запитання нескладно знайти відповідь, хіба ні?
Не думаю, що розумію, до чого ви хилите. Невже ви хочете сказати, що мій брат убив цих трьох людей?
Я не вірю у збіги; у всякому разі не у три поспіль. Одинавжеж; дваще може бути, але триаж ніяк.
То це тому ви хочете знайти Браяна?
Саме так. І ви, цілком природно, мусите обрати, на чиєму ви боці. Найкраще, що ви можете зробити у цій ситуації,це залишити усе мені та повернутися додому. Але якщо ви скажете поліції, де я перебуваю, то пам'ятайте, що, цілком імовірно, водночас ви скажете їм, де перебуває ваш брат.
То ви таки чимало маєте проти Браяна, правда?
Коррідон уважно вдивлявся в її бліде, застигле обличчя.
Думаю, що маю. Розумієте, якщо я не зможу довести, що це він або хтось інший убив Риту Аллен, мені кінець. Поліціянти без вагань звинуватять мене в її вбивстві. Тож я просто мушу зустрітися з вашим братом.
Чому ж ви не розповіли мені про це раніше?
Спочатку мій задум загалом полягав у тому, щоби відшукати його через вас.
То чому тоді ви так раптово передумали?
Коррідон зняв капелюха та пригладив пальцями волосся.
Гадаю, це тому, що я краще вас пізнав. Раніше ви були просто дівчиною, яка може виявитися корисною. Зараз ви стали для мене чимось більшим.
Розумію.
Що ж, тепер ви про все дізналися. Повертайтеся на своє місце. Коли дістанемося Данбара, вирушайте назад, додому. Я вчиню з вашим братом справедливо. Обіцяю вам.Він стримав раптовий потяг схопити її в свої обійми, натомість із непереконливою байдужістю сказав:Ну, бувайте. Приємно було провести з вами час.
Коррідон відчинив двері, струсив руку Енн, яка намагалася його втримати, та швидкою ходою попрямував коридором уздовж вагона.
2
Довга валка товарних вагонів, здригнувшись, почала зупинятися. Один за одним загриміли, стикаючись, буфери вагонів, здіймаючи тривалий стугін, і гудок потяга нетерпляче загорлав, сунучи на червоне світло далекого семафора.
Ян прокинувся, стрепенувшись, і, підвівши голову, почав вдивлятися в чорнильну темряву. Ритмічне погойдування вагона заколисало Яна, і він було заснув. Але зараз, коли потяг зупинився, він умить прокинувся, нашорошив вуха в очікуванні небезпеки, а його очі намагалися пронизати густу темряву перед ним. Ян усвідомив, як біль гризе його руку, відчув, що вона стала гаряча та набрякла, а в скронях калатало так, неначе хтось бив його по голові Гумовим молотом. Ян ще ніколи не почувався таким недужим, і йому було страшно.
Жанно...його голос пролунав якимось хрипким кумканням, і, почувши цей непізнаваний звук, Ян неабияк перелякався.Жанно, ти десь тут?
Так, я тут,озвалася Жанна з темряви, і Ян почув, як заскрипіли її черевики по долівці вагона, коли вона підвелася.
З моєю рукою геть кепські справи,сказав він, скрегочучи зубами, адже пульсація у руці раптом обернулася на злий удар болю, що неначе полум'ям обпікав його плоть.Ми маємо щось попити?
Ні.
Він чекав, що вона підійде до нього, бодай скаже співчутливе слово, та вона залишилася на місці. Кілька хвилин Ян лежав спокійно і, стискаючи пальцями скроні, намагався зупинити безугавне калатання у голові. Навіть не поворухнувшись, Ян уже зрозумів, що, поки він спав, сили геть його покинули. Янові м'язи, руки та сухожилля немовби розтанули у пропасниці, що охопила його. Лише розум залишався навдивовижу ясним. Поляк усвідомлював, що, коли не станеться дива, то цей сморідний вагон він зможе покинути хіба що на ношах.
Тут задушливо,раптом сказав він.Можеш впустити сюди трохи повітря? І де ми зараз є? Поглянь-но, Жанно.
Він почув, як вона підводиться й наосліп пробирається вагоном. Ось Жанна почала намацувати двері. Тоді вона потягнула засувку, і верхня половина дверей з металевим брязкотом відкинулася назовні, впускаючи досередини слабке передсвітанкове світло. У тому кволому промінні Ян міг бачити лише обриси Жанни, різкий силует на тлі неба. Дівчина, не відриваючись, визирала назовні.
Ян зробив зусилля, намагаючись сісти, однак його негайно схопив такий біль, що поляк мусив лягти на долівку, судомно хапаючи ротом повітря. Молот у голові загупав іще жорстокіше, аж Янові здалося, що його голова лусне під натиском цих ударів.
Навпроти нассемафор,спокійно сказала Жанна. Тоді придивилася до свого наручного годинника.Щойно перейшло за четверту ранку.
Де ми, Жанно?зболено запитав Ян.Маєш бодай якесь уявлення, де ми зараз є?
Я не впевнена... думаю, що коло Шантії.Вона знову вихилилася в отвір, пильно вдивляючись у пітьму, намагаючись розгледіти майже невидні околиці.Я би сказала, що зараз ми десь західніше Шантії.
«Шантії? Про що вона говорить?» Та ці спроби думати були Янові не до снаги, і він заплющив очі, раптово збайдужівши і до того, де вони зараз, і до того, що з ними станеться. Він непорушно лежав, здавалося, вже тривалий час, коли це зненацька потяг смикнувся та рушив уперед, і гудок знову загорлав, а зчеплення вагонів загуркотіли навспак.
Цей різкий посмик повернув Яна до тями. Що вона сказала? Шантії? Але ж Шантії це у Франції. А вонив Англії; принаймні він уважав, що вони в Англії; та чи так було насправді? Він заскреготав зубами, та, відчуваючи, як холодний піт струменить обличчям, спробував пригадати, що саме з ними сталося. Ян пригадав утечу з Чейні-Вок і церкву. В церкві він утратив багато крові. Тоді пригадав, яким смертельно хворим він почувався. Жанна сказала, що вони мусять дістатися вокзалу Кінґс-Кросс. Вони поїхали туди у таксі. Водій був літній чоловікзмучений, підпилий та байдужий до всього. Коли Жанна з Яном вмостилися до його душного кеба, таксист лише раз окинув їх поглядом невидячих очей. Вони були впевнені, що той водій їх уже ніколи не впізнає. Ще Ян пригадав, як знепритомнів у таксі, як несамовито Жанна намагалася повернути його до тями і як їй це вдалося за якусь мить до того, як таксі зупинилося коло вокзалу.
Ян ніколи не зрозумів би, звідки у нього взялися сили, щоби дійти до вантажної станції. Він ледь усвідомлював, що Жанна підтримувала його у тій довгій, подібній на нічне жахіття прогулянці акрами залізничних колій, попри нерухомі вагони вдалину, у простір, який видавався Янові суцільною коловертю білих, зелених і червоних вогнів. Час до часу якийсь паротяг із оглушливим верескливим звуком випускав пару, змушуючи Янову шкіру вкриватися сиротами, а жижкитремтіти. Чоловікові щоразу здавалося, ніби потяг суне на них, аби покраяти та пошматувати на криваве клоччя. Й отак вони удвох, повільно рухаючись, проминали шпалу по шпалі, прямуючи до якоїсь невідомої та безнадійної мети. Ян негоден був збагнути, яким чином Жанна знала, до якого саме вагона їм треба дістатися. Вона залишила його сидіти на бочці мастила край залізничного шляху, а сама пішла у пітьму. Її не було тривалий час, хоча Янові було вже байдуже. Він тішився тим, що наразі не мав потреби рухатися й міг сидіти, заколисуючи свою зболену руку, дозволяючи розуму поринути у забуття та відчуваючи вдячність до Жанни, яка перебрала на себе усю відповідальність і залишила Яна наодинці з його стражданнями.
Він пригадав, як відчув на своїй здоровій руці її сильні рукивони тягнули його, підводячи, і підтримували, коли він насилу переставляв ноги, зосередившись лише на тому, щоби продовжувати рухатися, а вибір напрямку залишивши Жанні.
Він пригадав непереборний запах риби та звук залізної засувки, що заскреготіла, коли Жанна відчинила двері товарного вагона. Дівчина мала чимало труднощів із тим, аби посадити Яна до вагона. Він пережив нестерпні муки, поки Жанна, вхопившись за Янів плащ, затягувала його у сморідну пітьму. Без її допомоги це завдання було би просто неможливим.
Але більше він нічого не пригадував. Коли Жанна затягла його до вагона, він перекотився та ліг на поранену руку, натиснувши на неї всією своєю вагою. Біль, що охопив Яна тоді, був подібний на вибухову хвилювін умить пожбурив його розум у страхітливу, сповнену крику чорноту, і Янова свідомість згасла, неначе він помер.
А зараз Жанна говорить про Шантії. Невже вони перетнули Канал? Як вони могли опинитися західніше Шантії? Мабуть, він просто неправильно її зрозумів. Мабуть, вона назвала якесь англійське місто, і це прозвучало схоже на «Шантії». Його думки полинули в минуле. Шантії! Там була їхня стара штаб-квартира. Там була остання Ґурвілева криївка. У Шантії була похована його Шарлотта. Задихаючись від хвилювання, Ян запитував себе, чи могло статися так, що якимось дивом Жанна змогла вивезти їх з Англії. Однак здоровий глузд відстоював свої права. Він просто неправильно її зрозумів, інакше не могло бути.
Що ти сказала, Жанно? Де, ти кажеш, ми зараз є?
Коло Шантії,різко відказала вона, кинувши на нього погляд через плече.Підводься-но та подивися сам. Чому ти там лежиш? Підводься! Ще митьі потяг зупиниться.
Але ж як ми тут опинилися?збентежено запитав Ян.Ми ж їхали до Шотландії. Що сталося? Яким чином ми перетнули протоку?
Ох, годі тобі, тихо! Ти мариш!люто сказала вона і знову вихилилася з вагона.
Вже світало, і тепер Ян міг бачити її ясніше. Її волосся замайоріло, наче прапор на вітрі, що здіймався, поки потяг торохкотів колією далі.
Ян сховав обличчя у долонях і заплакав. Вони повертаються додому. Якимось чином сталося диво. Тепер йому було однаково, що з ним трапиться. Він буде задоволений, якщо помре у Шантії. Якщо його поховають поруч із Шарлоттою, він радо прийме свою смерть. Але здоровий глузд знову забив на сполох. Вони просто не можуть бути у Франції. Це було неможливо.
Жанно... ходи-но сюди,покликав він, підвищуючи голос, аби перекричати гуркіт потяга.Жанно...
Зачекай!крикнула Жанна, і коли вона озирнулася через плече, обриси її голови чітко вималювалися на тлі сірого неба.Я виглядаю П'єра. Він казав, що зустріне нас.
Жанно! Що ти таке кажеш?Докладаючи неабияких зусиль, Ян підвівся, підтримуючи себе здоровою рукою та не зважаючи на біль, що вчепився в нього, наче пазурами, щойно він поворухнувся.Жанно! Ходи сюди!
Але вона не звертала на нього уваги. А паротяг видав довгий пронизливий гудок і, стрімко набираючи швидкість, промайнув, не зупиняючись, повз маленьку залізничну станцію, освітлену газовими ліхтарямибрудну, безлюдну та слизьку від дощу та мастила.
Вони не зупиняються!несамовито закричала Жанна.Ми проїхали! Ми проїхали повз Шантії!
Якусь страхітливу мить Ян думав, що Жанна зараз викинеться з вагона. Намагаючись востаннє поглянути на ту станцію, що вже даленіла позаду, дівчина надто вихилялася з вагона назовні, небезпечно тримала рівновагу на краю отвору, і її волосся струменіло у потоках вітру. А тим часом довга валка вагонів обігнула закрут шляху та поторохкотіла далі, поступово набираючи швидкість.
Вони проїхали повз станцію!закричала вона, обертаючись.Що подумає П'єр? Що нам тепер робити?
Ходи сюди та сядь коло мене,сказав Ян, остаточно впевнившись у тому, що Жанна геть утратила розум. Він і дотепер підозрював, що все те, що Жанна пережила в руках гестапівців, утрата П'ера та довгі місяці хвороби неабияк підточили підмурівки її здорового глузду. Ті дивні, вочевидь згубні для мозку напади, що траплялися з нею, лють і агресія, що охоплювали її за найменшого подразнення, похмурі мовчазні настрої та дивний полиск, який раз у раз з'являвся в її очахусе це були застороги, що свідчили про погіршення її розумового стану. І ось зараз, у мить, коли він якнайнагальніше потребував її допомоги, тоненька, перетерта нитка її здорового глузду врешті-решт обірвалася.
Не час сидіти сиднем!несамовито вигукнула Жанна.Нас везуть до Парижа. Ми мусимо щось зробити.
Я нічого не можу вдіяти,відказав він.Мене важко поранено. Невже ти не пригадуєш? Мені прострелили руку.
Похитуючись від коливань вагона, Жанна підійшла до Яна та стала коло нього на коліна.
Як сталося, що тебе поранили? Чому ти мені не сказав? Коли це сталося?
Було надто темно, аби можна було розгледіти обличчя дівчини, та він уявив, як виблискують її очі, й чув її утруднене дихання.
Тобі недобре,сказав Ян, стискаючи її руку.Ти мусиш опанувати себе. Ти мені потрібна. А зараз послухай. П'єр мертвий. Меллорі виказав його. Просто зараз ми в англійському потязі, прямуємо до Шотландії, щоби знайти Меллорі. Невже ти не пригадуєш?
Тривалий час вона мовчки стояла коло нього на колінах. Ян відчував, як тремтить її рука, що її він і досі міцно стискав у своїй.
Врешті-решт вона сказала:
Так, я пригадую. Однак оце щойно усе здавалося таким справжнім. Я думала, що зараз ми зустрінемося з П'єром, але, звісно, він мертвий.
«Невже вдалося повернути Жанну до тями?запитував себе Ян, шкодуючи, що не може побачити виразу її обличчя.І чи надовго?»
Та зараз поляк вже був упевнений, що це покращення могло бути лише тимчасовим.
Тобі не варто так хвилюватися,сказав він.Просто минуло вже чимало часу, відколи ми востаннє отак подорожували у товарному вагоні. То й не дивно, що виникають такі асоціації. Коли я прокинувся, то й сам на якусь мить було подумав, ніби повернувся назад у минуле. Можеш сказати, де ми зараз є?
Я не знаю,похмуро мовила вона.Голова болить. Не питай мене ні про що.
Жанна підвелася, мляво підійшла до дверей вагона та визирнула у напівморок.
«Усе марно!розпачливо подумав він.Що тепер буде?» Знову вся відповідальність за пошуки Меллорі лягла на нього. Його рішучість похитнулася. Він не міг ходити. Цього разу труднощі, що постали перед ним, були надто великі. Геть знесилений, Ян вирішив визнати свою поразку та здатися, і щойно він так постановив, ним оволодів якийсь летаргійний спокій. Навіть біль у руці, здавалося, вгамувався, і невдовзі Ян поринув у тривожний сон. І коли паротяг, із торохтінням та гуркотом подолавши складні відтинки шляху, виїхав на колію, що вела далі на північ, і засигналив, пронизливий крик його гудка не розбудив Яна.
3
Коррідон швидкою ходою прямував коридором уздовж вагона, аж раптом з купе першого класу вийшов кремезний, міцної статури чоловік і, ставши у проході, заступив йому шлях. Це був детектив-сержант Роулінс.
Не варто опиратися, старий,з привітною усмішкою сказав він.Просто позаду вас стоїть Гадсон. Вінчудовий коп, тому давайте обійдемося без зайвого клопоту.
Коррідон різко завмер на місці, і його серце стрепенулося. Кинувши швидкий погляд назад, він побачив дужу постать детектива-констебля Гадсона, що перекривала йому шлях для втечі.