Зрозуміло. Анна нарешті знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати пяну сповідь розгубленого батька, котрий звик, що гроші дають силу, владу й безпеку. Але досі не почула, чим я можу допомогти і чому саме я.
Бо вижінка. До всьогоудова поліцейського. Нарешті, самотужки знайшли винуватців його наглої смерті. Й зберегли цю обставину в суворій таємниці. Що свідчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужі секрети, як свої. Зможете знайти Ольгу самостійно. І впораєтеся із цим краще, ніж орава поліцейських. Зараз я переказую слова Юлія Марковича.
Отакої, значить, пан Харитонов про мене думки, гмикнула Вольська. Високої, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що яжінка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давніх зустрічей Юлій Маркович укотре наголосив: слідча роботане жіноча справа. Нехай нове століття лиш почалося й воно вже відзначається стрімкими змінами. Міняється все, окрім поліцейської служби. Ніде на теренах імперії наша сестра не допущена до питомо чоловічих занять. Зараз і я переказую вам слова Юлія Марковича. Він при цьому ще додавніде, голубонько моя.
Усе це, Пивоваров тицьнув пальцем на фотографії,огидно й неприпустимо показувати стороннім чоловікам. Принаймні я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знімки оголеної шістнадцятирічної доньки. Ще й такі жахливі.
Пан Харитонов же бачив
Дзуськи. З нього досить моїх пояснень, що вони непристойні. Жінка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославівно. Утаємничену в поліцейські справи. Та, якій можна довіряти делікатні питання. Власне, що кажу Така жінка, як ви, єдина у своєму роді.
Дякую. Прийму за комплімент.
Кращеза пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдіть мою мазунку, пані Вольська. Ваше імя ніде не звучатиме. Юлій Маркович не сприятиме вам офіційно й особисто. Але й не заважатиме. Звітуватимете мені й тільки мені. А я вже сам рухатиму пошук далі. Усе, що вдасться виявити, через мене почує пан Харитонов. Поліція вживе потрібних заходів тихцем. Про винагороду Гроші Навіть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаєте суму. Просто берете, скільки даю. Требадістанете ще.
З іншої кишені Пивоваров витягнув ще один сірий пухкий конверт.
Моя згода вас не цікавить? запитала Анна.
Хіба ви відмовляєте мені? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цілу чарку, бо дістануть від мене, що заслужили!
Знову закалатав дзвінок.
4
Пивоваров наказав принести на додачу до цілої чарки ще карафку рому й викликати візника Анні.
Послужливий метрдотель вивів гостю до брички особисто. Запропонував руку з підкресленою галантністю, і Вольська змусила себе всміхнутися й узятися за підставлений лікоть. Уже назовні, коли бричка підкотила й напомаджений намірився бути чемним до кінця й підсадити даму, жестом зупинила, натягнула ще ширшу усмішку.
Дякую. Пройдуся пішки, тут недалеко.
Як зволите-с. Завжди раді бачити вас тут.
Особисто мене? Ви знаєте, хто я? Ми знайомі?
Для нас дорогий кожен гість і почесна кожна гостя, метр випромінював вишколену любязність. Честь маю, мадам.
Візник понуро відїхав, утративши заробіток: клієнти «Північного» завжди щедро платили. Анна тим часом рушила пішки в бік Хрещатика. Злукавила, бо насправді звідси до потрібної їй Ольгинської не те, щоб дуже далеко, але не зовсім зручно. Вольська виросла там, у Липках, тож чудово орієнтувалася у верхньому Києві. Й багато разів долала ногами підйоми, місцямикруті як для жіночих підборів. Проте пішої прогулянки зараз треба, це давало час обмізкувати несподівану пропозицію. І продумати подальші дії, хоча б на короткий час, до кінця дня.
Далі навряд вийде.
Адже важко вгадати, чим завершиться візит, який вона нанесе зараз. Там, куди йде Анна, її появі не зрадіють. Більше того: Вольська з першого ж кроку викличе на себе вогонь і накличе гнів. Цвіркунові її нахабство навряд чи сподобається. А він знатиме про все менш ніж за годину після того, як усе відбудеться. Отут Анна й перевірить, наскільки далеко готовий зайти в цій справі головний слідчий київської розшукової поліції пан Харитонов. І до якої межі дозволить підійти вдові слідчого, яку два місяці тому висміяв за бажання допомогти в розшуку вбивць її чоловіка.
Прогулянка сама по собі виходила приємною. Зараз літо перетікало в осінь, і киянам, особливо корінним, дуже до душі цей стан довкілля. Уже не спека, ще не сльота. Сухий вітер не ганяє сірий вуличний пил, від якого доводиться раз у раз примружувати очі і який непомітно, але відчутно осідає на неприкриті одягом частини тіла. Налипаючи на вологу від поту шкіру, провокуючи прикрий свербіж. Чухатися при людях, у товаристві не всякий ладен собі дозволити, тож доводилося терпіти, хіба викроювати слушну нагоду й робити це непомітно.
Загалом денний київський гармидер, особливо в центральній частині, де вирувало ділове й світське життя, улітку втомлював, дратував і загалом заважав, додаючись до спеки. У такі періоди Анна ненавиділа рідне місто й намагалася без нагальної потреби не залишати спершу батьківський будинок, потімтиху зелену Татарку. Та щойно наставало міжсезоння, дуже комфортне на дніпровських берегах, Вольська сама шукала приводу вийти в люди.
Рій думок не відволікав. Ноги несли Анну в потрібному напрямку самі. У рідні Липки могла пройти навіть із заплющеними очима, і хай вгору, затенайкоротшим з усіх можливих шляхів. Коли нарешті дісталася Ольгинської, звичні вуличні звуки поглинув тутешній затишок. Чомусь Вольську не здивувало, що потрібна їй поважна особа оселилася саме в цьому шляхетному місці, де самі лише нові будинки з колонами вимагали завмерти, виструнчитися й зняти капелюха.
Потрібну оселю знайшла швидко. Бородатий двірник у чистому сірому фартуху чемно запитав, кого бариня шукають. Почувши прізвище, поважно крекнув, уклонився й прочинив перед Анною важкі двері. Піднявшись на вказаний двірником другий поверх, вона, не вагаючись, повернула ручку на дзвінку. Після другого сигналу їй відчинили. На порозі завмерла дівчинапокоївка, молода й негарна: обличчя псували задовгий ніс та ластовиння. Пускати гостю за поріг покоївка не поспішала.
Я до Лева Максимовича, сказала Анна, фраза вийшла сухою й холодною.
Його превосходительства нема вдома, кліпнула очима дівчина.
З виразу її обличчя Вольська зрозуміла: покоївку дивує, як візитерка могла цього не знати.
Коли так, хотіла б переговорити з Катериною Львівною.
А покоївка озирнулася, мовби шукаючи потрібних слів, знову глянула на Анну. Я не знаю
Ви не знаєте, чи вдома хазяйська донька?
Що тут відбувається?
Дівчина здригнулася, немов її шмагонули нагайкою. Швиденько відступила, і тепер між Анною та Емілією Дмитрівною ніхто не стояв. Удома дружина титулярного радника Лева Градова ходила так, ніби вибралася на прийняття.
Що відбувається, Уляно? повторила господиня, дивлячись проте на незвану гостю.
Дозволите зайти?
Що відбувається? утретє повторила Емілія Дмитрівна.
Але не заперечила, коли Вольська переступила поріг і щільно причинила за собою двері. Утім, гостинності не виявляла. Навпаки, пройшла вперед, аби загородити собою прохід далі передпокою.
Добридень, мовила Анна. Ми знайомі. Тиждень тому, заручини в Царському парку.
Не пригадую.
Пані Градова стояла надто близько, аби в її очах можна було прочитати брехню.
Анна Вольська. Я ще розказала одну теорію
Вийди.
Короткий наказ призначався Уляні. Покоївка запашіла, слухняно зігнула коліна в кніксені, швидко залишила дам сам на сам.
Теорія ваша ідіотська, любонько, відрізала Емілія Дмитрівна. Щось мені підказує, ви її вигадали тоді на ходу. Навряд чи дуркували, любонько. Ви вдова поліцейського, чи не так?
Отже, згадали. Приємно, це полегшить розмову.
Розмову? пані Градова зіграла здивування. Про візити слід попереджати заздалегідь. Хіба тут, у Києві, так не водиться? У нас у Москві не заведено вриватися в чужі оселі без дозволу.
Я не вривалася. Прийшла з миром, Еміліє Дмитрівно. Треба побалакати
Зі мною? Чи з моєю донькою? Я чула, кого ви запитали. А тоді, при нашій першій зустрічі, ви ніби ненавмисне назвали Катю чужим іменем. Я ж тоді нагадала: не лише ви мали нагоду жити з поліцейським під одним дахом. Ми, дружини поліцейських, самі трошки поліцейські.
Отут згодна.
Коли такви, любонько, припхалися сюди без запрошення та ще й з поліцейською місією. Не інакше. Що скажете? Градова глянула переможно, випнула пухкі груди. Та ваша ескапада насторожила мене навіть раніше за Лева Максимовича. Знаєте чому? Бо я мати. У вас є діти, пані Вольська? відповіді не дочекалася. Навряд. Тобто, нема. Я поцікавилася потім у чоловіка вашою персоною. Ви повелися дуже дивно й дуже нетактовно. Не всяка жінка, ще й на такому поважному прийнятті, ладна дозволити собі подібне. Лев Максимович просвітив мене про вашого політично неблагонадійного чоловіка. Ви або поділяєте оці його хлопоманські погляди, абоне поділяєте. Перед собою я бачу віддану дружину. Отже, ви з вашим покійним чоловіком однодумці в ставленні до політки государя-імператора. Тепер скажіть, що я не вмію робити висновків.
Анні забрало чималих зусиль стриматисяяк тоді, в кабінеті Градова, коли він шмагав її подібними фразами.
Мої погляди не мають стосунку до мого візиту.
Коли особа з подібними поглядами хворобливо цікавиться моєю донькою, мета візиту не має значення, відрубала Емілія Дмитрівна. Або ви поясните все мені, й, можливо, після того вийде якась розмова. Або змушена просити вас, любонько, відкланятися.
Мене цікавить одна подружка вашої Каті
Тобто, не Катерина? Тим більше. Дуже прошу набридати тим, хто вас цікавить. Бесідуйте з подружками. Моя донька не з тих, хто плеще язиком. Тим більше, з такими, з дозволу сказати, сумнівними особами, як ви.
Але
Не затримую вас, любонько, Градова вказала рукою на двері.І ви мусите знати: про ваше зухвале вторгнення негайно буде поінформовано пана Градова.
Аж тепер Анна помітила на стіні біля дзеркала прямокутний телефонний апарат.
Менш ніж за годину.
Так і думала, не помилилася в розрахунках.
Заберіть собаку.
Не вкусить.
Тоді навіщо такий пес потрібен у дворі.
Сама дивуюся.
Лорд за звичкою терся об формені штани чергового візитера. Анна й тут передбачила правильноЛев Градов не забарився навідати її особисто. Хіба час не точно вирахувала. Чекала на нього десь за пару годин після свого повернення додому. Він же постукав, коли Христина саме накривала в альтанці вечерю.
Як чемна господиня мушу запропонувати чай
Не трудіться, мовив Градов. Є таке неписане правило: у домі ворога не пити навіть звичайної води.
Ми вороги? Ви прийшли оголосити війну?
На цих словах обоє, не змовляючись, повернули голови до Христі. Та вже нашорошила вуха й навіть готувалася в разі чого заступитися за свою королівну. Але погляди вийшли красномовними, тож дівчина гмикнула, гордо піднесла голову й зникла в будинку.
Може, усе ж таки заберете собаку?
Більш мирної істоти ви не знайдете в усьому Києві. Чим пес заважає?
Градов мовчки примірився, копнув, відкинувши Лорда ногою, мов пухнастий мяч. Мирний пес ображено гавкнув, подріботів до Анни в пошуках захисту.
А ви таки прийшли з війною, у голосі Вольської чувся докір. Собака чим завинив?
Ви, добродійко, нахабно порушили спокій моєї родини, заявив титулярний радник. Я лише повівся так, як дозволили собі повестися ви.
Невже я дала копняка вашому собаці?
Ви зазіхнули на мою доньку. Погодьтеся, це значно серйозніше, ніж легенький копняк кумедному псові.
Цікаво, що ви розумієте під зазіханням. Я лише хотіла поставити їй кілька питань, які мене цікавлять.
У вас є право допитувати мою доньку, пані Вольська? Узагалі ви маєте право когось допитувати? Хто вам його дав?
Це приватна розмова. І приватна справа.
Жодних приватних розмов. Наступна така спроба порушити наш спокійі наша зустріч відбудеться вже в іншому місці.
Ви погрожуєте, аби погрожувати, Анна зберігала спокій без жодних зусиль, це її дивувало. Уже нажалілися на мене панові Харитонову? Якщо ні пропоную потурбувати його просто зараз. Згадайте прізвище Пивоварова.
До чого тут пан Пивоваров?
Якщо пан Харитонов вирішить пояснити вам усе, бодай поверховото на його совісті й під його відповідальність.
Зараз я почув від вас багатоі водночас зовсім нічого. Здається, ви морочите мені голову. Забалакуєте. Навіть не здається, пані Вольська. Так і є.
Лише тому, пане Градов, що я не маю повноважень говорити про справу Пивоварова саме з вами.
Уперше чую про справу Пивоварова.
Тим більше, Анна схрестила руки на грудях. Тому краще вам запитати в Юлія Марковича про неї сам на сам. А потім не заважати мені побалакати з Катериною. Бажанобез вашої присутності. І ще таке: ви, звичайно, маєте в Києві особливі повноваження й помітний вплив, як кожна особа з Москви, тим більшез Петербурга. Але саме ця обставина вимагає, щоб з вашою донькою поговорила я. Без свідків. Інакше їй доведеться свідчити офіційній персоні. Наприклад, особисто головному слідчому. Це ще кращий варіант. Гіршийрозмова з паном Пивоваровим. Вольська картинно зітхнула. Ви батько, Леве Максимовичу. Кому, як не вам, знати, на що здатен тато, чия донька в небезпеці. Більше не скажу нічого, без того напатякала зайвого. Далі самі. Не затримую вас.
Останню фразу Анна мовила, наслідуючи інтонації Емілії Градової.
Реакція візитера підказалавдалося, упізнав.
5
Дівчина чекала в вітальні.
На канапі Вольська побачила миле дівча, втілення скромності й покори. Таких фотографують для гарного прикладу й виставляють у вітрини салонів світлопису. Назустріч їй підвелася гімназистка в білій, хрусткій від крохмалю сукенці, яку вигідно відтіняли короткі темні підплічники. Каштанове волосся Катерина Градова міцно заплела. Товсту косу, перевязану чорною мереживною стрічкою, дівчина перекинула через плече вперед. Край торкався того місця, де виднілися округлі груденята.
Формами доня пішла в маму. Емілія Дмитрівна стояла поруч, але мовчала. Говорив голова сімейства, який хтозна для чого вбрався в парадний мундир.
Вам, Анно Ярославівно, слід було пояснити все ще вчора, Градов явно готував промову. Хоча розумію й навіть поважаю вас за намір не розголошувати чужу таємницю. Я в Києві людина нова, уже переконавсятут у вас ходять дещо інші звичаї, ніж у нас у Москві. Скажімо так, більш родинні. У Києві всі або родичі одне одному, близькі чи далекі, абовважають себе такими, абокуми, теж дивна традиція.
Хіба в Москві дітей не хрестять? перервала Анна.
Хрестять. Проте там, де хрестили мене і де я хрестив свою доньку, хрещені батьки не мають аж такого сакрального значення й впливу. Надалі прошу не збивати, Градов окреслив роздратування. Веду до того, що ваші дивні традиції дозволяють отак, по-свійськи, домовлятися про поліцейські розслідування приватно. І тим більшезалучати до нього цілком сторонніх осіб. Тим більшежінок. У Москві, Петербурзі, загалому великій Росії таке ніде не можливе. Київ дивує. Не скажу, що приємно.
Вольська знову не стрималася, уже відкрила рота, але титулярний радник випередивзупинив жестом.
Не треба зараз дискусій, добродійко. Пан Пивовароввідома особа, ще й депутат Думи. Його правоне бажати розголосу. Юлій Маркович пояснив мені: Ольга могла наробити дурниць, у її віці таке трапляється. Скоєне могло налякати дівчину з пристойної родини. Сором і страх покарання змусив її заховатися й не давати про себе знати. Коли так, для чого починати слідство й привертати увагу? Я прийняв аргумент пана Пивоварова. І загалом погодився з паном Харитоновим: ви, жінка, удова поліцейського, якій можна довірити делікатну справу. Від вас розголос не піде. А коли все стало на свої місця, Еміліє Дмитрівно, він розвернувся до дружини корпусом, я прямо запитав пані Вольську, до чого тут наша донька. Пояснення прийнятне. Катерина дружить з Ольгою, вони близькі подруги. Анна Ярославівна пильна, тут не відмовиш: бачила дівчат на заручинах, зрозуміла їхні стосунки. Отже, бесіда з Катериною в цій ситуації потрібна.