Стій! крикнула Анна навздогін.
Що? запитали обидва, чоловік і ванька.
Речі ж! нагадала вона.
Ляснувши себе долонею по лобі, Іван добіг до коляски, підхопив з-під сидіння тростину й парасолю. Тепер коляска могла їхати. Вольський же посунув на Татарську, стискаючи парасолю в правиці, тростинув лівиці. Анна знову реготнула.
Згоден. Виглядаю, мов коханець із дешевого водевілю.
Коханці недолугі й у дорогих водевілях, Анна ступила кілька обережних кроків, притримуючи поділ сукні з обох боків. Я сміюся тепер, бо уявила лице Христини.
Їй, бідолашній, буде не до сміху. Сваритиме. Причому, Аню, чортів перепаде мені. Це ж я тебе не бережу. У грязюці викачав.
Як тоді, памятаєш, у Межигірї. Коли ти мене ледь не втопив.
А ти лише попросилася закинути вудку з човна, пригадав Іван. Як на лихо, клюнуло. Ти сіпнула волосінь, шубовснула через бортик у воду.
Тиза мною. Як був, у костюмі. І штиблетах.
Піджак усе ж скинув. І канотьє.
Добре, що я вмію триматися на воді. Потім ми пливли за човном, його ж віднесла течія.
Зараз Анна дивувалася сама собі. Обоє змокли, вивалялися в багнюці, затишком і не пахне. Та все одно чомусь лишалися під дощем, ще й згадували кумедні, справді приємні для обох пригоди.
Ми боїмося йти додому, під Христин гнів, Вольський ніби прочитав її думки та пояснив поведінку.
Ти боїшся, уточнила Анна. Мене наша мила Христина пальцем не зачепить. Лихим оком не дряпне. І взагалі: викрутить, мов рушника праного, не дасть роздягнутися.
Треба перевірити. Тримай.
Іван простягнув дружині праву руку. Анна взялася за край парасольки, потімза чоловіків лікоть. Так, вдивляючись під ноги й далі просякаючи літнім дощем, вони подалися до своєї садибичетвертої праворуч від початку вулиці.
Спершу Анна не сприйняла рух попереду як щось реальне. Вітер шмагав дощовими струменями, гойдав дерева й кущі, якими щедро заросла Татарка і які не заважали мешканцям, навпаки, додавали затишку, навіть інтиму. Але вже за мить уклякла разом із Іваномз-за бузкового куща, що розрісся неподалік від їхнього будинку, виступила темна постать.
5
Блискавка й грім ударили водночас, знову над головами.
Короткий, миттєвий відблиск вихопив із мокрої темряви лиценезнайоме, молоде, вкрите ріденькою борідкою. Анна встигла помітити студентську тужурку, натягнутий низько на лоба кашкет, навіть тріщину на лакованому козиркові.
Погляд метнувся нижче, за рукою незнайомця.
Гримнуло.
У блискавичному світлілезо.
ВАНЮ!
Крик потонув у громовому гуркоті.
АНЮ, НАЗАД! гаркнув Вольський.
Не дочекавсясам ступив наперед, затулив дружину спиною. Незнайомець насувався, проте якось дивно. Невпевнено, приставними кроками, виставлена вперед озброєна зубата рука тремтіла. Втім, Анна ніколи за двадцять вісім своїх років не бачила так близько озброєного бандита. Їй дотепер не погрожували ножем ані вдень, ані вночі. Тож не знала, не розуміла, не уявляла, як має діяти нападник.
Зате інстинкт підказував, як слід діяти їй.
ПОЛІЦІЯ! вигукнула на всю силу легень. ДОПОМОЖІТЬ! ПОЛІЦІЯ! ВБИВАЮТЬ!
Або їй здалося, або лиходія її пробі лиш підштовхнуло, прискорило його рух.
Під супровід нового удару грому, освітлений кривою блискавкою, він кинувся вперед, махаючи небезпечною для життя рукою навхрест. Іван устиг випередити, останньої миті ухилився, уникнув вістря. Дотепер обидві його руки лишалися зайнятими. Вольський заметляв перед собою водночас парасолею і тростиноютак людина зображує лопаті млина. Рухаючись таким чином, він пішов у контратаку. Нападник заледве встиг уникнути влучного ударупарасоля лиш збила з нього картуза. Вловивши розгубленість, Вольський пожбурив парасольку гостряком уперед на нападника, немов тубільський мисливецьсписа.
Темна постать не встигла ухилитися. Кидок, хай не дуже зграбний, таки виявився влучним. Змусив зойкнути, це був перший почутий від нього звук.
Ага! Не лізь! гаркнув Вольський.
Чоловікове попередження навіть для Анни не виглядало переконливим. А нападникові, схоже, парасоля шкоди не завдала.
Гроші,процідив він. На бочку. Гроші.
Іншої вимоги не слід було й чекати. Але й тут Анну щось підозріле зачепило за вуха. Дивувало й інше: вона раптом почала трохи менше боятися. Що заспокоїло, притлумило первісний страхне могла собі пояснити, на потім відклала.
Я віддам, мовив Іван рівним голосом, який усе ж таки трохи тремтів. Чуєш мене? Я все віддам. Стій на місці, де стоїш.
Гримнуло вже тихіше й далі.
Виставивши перед собою лівицю з затиснутою тростиною, помахавши для чогось важким набалдашником, Іван поліз у праву кишеню, куди ось щойно поклав портмоне. Анна не встигла попередити чоловіка вчаснотемна постать ураз стрибнула вперед, скорочуючи відстань. Цього разу Вольський виявився ще спритнішим. Рухом управного танцівника перемістився вбік, не відступаючи при тому від Анни, замахнувся, опустив набалдашник на вбивчий кулак. Чи удар вийшов сильним та міцним, чи нападник не чекав спритності від жертвивін зойкнув, вилаявся, та все ж ножа не впустив.
Я віддам усе! повторив Вольський голосніше. Бери й тікай! Ніхто за тобою не гнатиметься!
Іди! долучилася Анна. Забирай гроші, йди геть! і хтозна для чого бовкнула:Гроші й годинник. Золотий.
Навіть якщо за половину ціни продаси
Договорити нападник не дав. Ледь зігнув ноги в колінах. Чи шморгнув носом, чи видихнув, чи Анна не могла повірити, що саме почула, який незвичний для грабіжників звук запідозрила. Саме цей подив збентежив, загальмував думки та рухи.
А наступної миті вклякнула, заціпеніла, ноги неначе вросли в мокру землю.
На її очах відбувалося дійство, у яке не могла повірити. Не готова була визнати, що бачить усе не на сцені, не на екрані ілюзіону, не на книжковій картинці чи малюнку в журналі про пригоди й мандри. Блискавка вкотре вихопила з мокрої дощової темряви лезо. Зараз воно блиснуло якось по-особливому лиховісно.
Іван переклав тростину, свою єдину зброю, у праву руку.
Замахнувся нею знову, теперіз наміром ударити точніше, влучити в голову, хоч якось відлякати лиходія. Темна постать заступала шлях до їхнього будинку, і Вольський розвернувся так, аби нападник повторив його рух, став боком, відкрив прохід на вулиці.
Аню, біжи! Біжи! Біа-а-а-а!
Чоловік ураз захлинувся, перша думкавід дощу, хай злива майже вщухла.
Потім Анна побачила, як Іван почав осідати.
Темна постать стояла над ним, рука з ножем опустилася раз, іще раз, іще.
Ні,вона заперечила побачене, повторила тим самим тоном. Ні.Та враз глибоко зсередини вирвалося оглушливе, розпачливе й жалібне водночас:НІ! НІ! НІ!
Тіло знову набуло здатності рухатися. Перший поривуперед, на допомогу чоловікові, який лише втратив рівновагу. Та ступила тільки два невеличких кроки. Нападник заступив жертву, знову вивергнув той самий дивний, зовсім не властивий для грабіжників із ножами звук. Спершу затрусив головою. Потімвиставив лезо, ступив до неї.
Гримнуло й блиснуло.
Це було останнє, що побачила Анна Вольська перед тим, як земля гойднулася і зробилося темно й тихо.
Розділ другийЖало́ба, день десятий. «Голубонько моя». Обручка пані Романцової.Московський засланець. Босяк
1
Уже туго. Досить.
Христина все ж дозволила собі підтягнути шнурівку ще трохи. У неї були сильні руки, з корсетами своєї королівни ніколи не морочилася довго. Особливо з новомодними, вкороченими. Їх почали рекламувати в газетах не лише як такі, що роблять жінку вільнішою та краще підкреслюють форми, а й також є анатомічно здоровими.
Досить, повторила Анна.
Вона не сердилася. Часом сварила Христю, коли вважалає причина. Проте зараз, десять днів по тому, як у неї на очах зарізали чоловіка, не було сил ані сваритися, ані гніватися, ані плакати. А сили Анні потрібні, особливотепер. Мусила набратися їх перед задуманим візитом.
Не ходили б ви, Я́рівно, туди сьогодні,Христина відступила, глянула на пані критично, оцінююче, звично в таких випадках примруживши ліве око. Хай вляжеться все.
Вляжеться? Анна відвернулася від люстра, зиркнула через плече. Що вляжеться? Ти думаєш, коли говориш, чи аби щось бовкнути?
Ой, звиняйте, круглі Христині щоки запалали. Я ж просто, я ж нічого
Все в тебе просто, Анна поклала руки на обтягнуті корсетом боки. А в мене, тобто у нас із тобою, все відтепер дуже непросто!
У нас? молодиця подалася вперед, в очах блимнув радісний вогник. То не женете мене?
Хіба сама навчуся шнурувати корсет, прати і готувати, Анна не жартувала. Ми лишилися самі. Я вбита горем, слабка. Але не дурна, щоб вигнати на вулицю помічницю. Яка, до всього, знає все, про що говорилося і що робилося в цьому домі.
Ви, королівно, найрозумніша жінка на світі! у словах Христинижодних лестощів. Таких мудрих голів на весь Київ нема! Та де Київу всій губернії не знайдеш! Сказала б навітьу всіх губерніях довкола!
За інші не розписуйся, тепер Анна дозволила собі легенько всміхнутися. Та сперечатися не буду. І коли вже я хоча б наполовину така мудра, якою ти мене бачиш, мушу подбати про наше з тобою майбутнє. Треба якось утримувати себе, цей дім, тобі платня теж потрібна.
Я обійдуся! квапливо видихнула Христя.
Невже? Анна підняла брову. Ти, може, й обійдешся якось. А твоя родина?
Христина закусила нижню губу, шморгнула носом.
Ви ж знайдете його, душогубця проклятого?
Задля того до пана Харитонова йду, цим Анна підвела під розмовою риску. Звари мені кави краще.
Мо, чаю з мяти? Листячко свіжеcеньке, зраночку в саду вирвала.
Мяти вже досить. Стільки перепила її цими днями, пахне кругом. Навіть там, де її нема. Занадто й не здраво. Тепер мені, навпаки, краще бадьоритися.
Ох, бойова ви, королівно. Ловка!
Без тебе знаю. Роби каву, часу мало. Пан Харитоновзайнята особа. Хоч ми з ним домовилися вчора, довго навряд чекатиме. Лови́ його потім. Залізо кують, поки воно гаряче.
Той ваш Харитоновхолодний. Крижина, бр-р-р, Христя скривилася. Бачила його вчора. Банькиначе в дохлої риби.
Тим більше потрібні сили для розмови з таким. І холодний розум. Вари каву, Христино.
Залишившись сама у спальнідесять днів тому затишній, подружній, тепер самотній, вдовиній, Анна неквапом почала вдягати сукню. Довго не морочилася з вибором. Жалоба триває, взяла чорну, строгу, без оздоб. Одягалася перед великим, на повний зріст, дзеркалом. Люстро було забране у важку різьблену деревяну раму і міцно стояло на широких ніжкахмайстер-різьбяр відтворив кігтясті левячі лапи.
Розправивши складки на тканині, Анна завела руки за спину, почала неквапом защіпати гачки. Впоравшись із третім, зупинилася. Глянула у дзеркало, схиливши голову набік. Оцінила. У люстріособа, котрій горе не докинуло віку, як це часто трапляється. Хіба лице досі лишалося блідим, що цілком влаштовувало Анну. Завдяки неприродній блідості з носика зникли, гаразд, майже зникли, дрібки ластовиння. Матінка, яка померла від сухот за місяць до їхнього з Іваном весілля, через що шлюбну церемонію пересунули, запевняла: так проявилися ознаки однієї з родових гілок.
Ані вона, ані тато, який три роки тому одружився вдруге та перебрався у маєток дружини аж під Новгород-Сіверський, ластовиння не мали. Зате, зі слів матері, такою прикметою природа щедро обрадувала її прадіда по материнській лінії, Левка Лемеша, який служив при Кирилові Розумовському. Але вже його син поміняв прізвище на російський лад, тож у дівоцтві Анна була Лемешевою.
Її дратував власний носик, пістрявий, мов перепелине яєчко. З ним виглядала зовсім по-дитячому. Дарма, що від матусі успадкувала пишні груди, предмет таємної, а то і явної заздрості знайомих і незнайомих жінок. Бажання мати великі перса змушували підкладати під корсети вироби зі шкіри, обтягнутої атласом. Вони надувалися і виглядали привабливо, якщо, звісно, повітря не починало виходити назовні у найменш підходящий для того момент. Але ластовиння на носі, ще й у купі з невисоким зростом, робили з Анни не жінку в розквіті сил, а когось на кшталт підлітка-недоростка. Тривалий час у будь-якому товаристві, на будь-якому прийнятті на неї дивилися, немов на дитину, котра затесалася серед дорослих випадково. Абонавпаки, навмисне, через бажання чимшвидше знайти жениха.
Отак вони з Іваном Вольським і здибалися.
Його так само не квапилися сприймати серйозно. Вважали недолугим підлітком, котрий уперто лізе не в свої справи. Вже коли вони зблизилися, Іван, червоніючи й навіть затинаючись, признався: часом знаходилися охочі дати йому щигля, просто так, забави ради, аби вирости у власних очах.
Перша, хоч і не остання причина, чому Анна дозволила собі взятися за чоловікові справи.
Коли рипнули двері, вона не повернулася на звук. Нікого, крім Христини, в будинку нема й бути не може. За мить та зявилася у дзеркалі позаду Анни, у руцічашка на блюдечку. Спальню відразу заповнив аромат свіжозвареної кави.
Дякую.
Не відводячи погляду від люстра, Анна простягнула руку. Христя піднесла блюдце ближче. Анна не поспішала брати, тепер дивилася на інше відображення. Дивно: молоді жінки були майже ровесницями. Христина навіть молодша на два рокиале мало коли їй давали справжній вік. У кращому разі накидали років пять-сім, а найчастіше кликали тіткою, а то й бабою. Все через опецькувату статуру.
Природа наділила Христю широкою кісткою, від чого вона виглядала тлустою. Обвітрене лице теж додавало років. Голос звучав густо, низько, і якщо не бачитистарша жінка балакає, а то й справді стара баба. Сама Христина не журилася, приймала себе такою, якою створив її Господь Бог, і свято віриларано чи пізно знайде собі жениха.
Хоч до Києва її відправили не по те.
Христина Попович була далекою родичкою Івана Вольського, племінницею двоюрідного брата чи щось таке. Жила родина на Полтавщині, десь під Лохвицею, мала невеличку цукроварню і чотирьох дітей. Їхні нещастя почалися, коли в будинок ударила кульова блискавка. Стояло посушливе літо, оселя зайнялася миттю, люди вибігли в чому були. Поки народ збігся на допомогу, гасити було вже нічого. Поповичі без того мали борги, раптові злидні загнали їх у ще більші, тож незабаром економію довелося продати. Від непосильного навантаження батько сімейства зліг, і його дружина не знайшла нічого кращого, як кинутися в ноги київському родичеві.
Не мала інших варіантів для вибору. Бо саме тоді, півтора року тому, їхній родич зробився знаменитим на все місто, та дена всю губернію. Газети просто не мали права оминати увагою успіхи Вольського, а один найспритніший журналіст, Гліб Коваленко, навіть почав занадто набридати. Мовляв, не Путіліним єдиним, Київ відтепер теж має свого великого сищика, гідна відповідь столичним штучкам. А також, додав без зайвої скромності, власного Шевлякова.
Іван тоді навіть загорівся, адже слава впала на нього несподівано-неждано, він не готувався до такогоале ж як приємно, чорт забирай! Проте Анна відрадила, навчила, як слід говорити з писакою. Діставши відлуп, Коваленко не заспокоївся, став добровільним літописцем справ слідчого Вольського, відтоді друкував у «Київських губернських відомостях» по нарису, намагаючись створювати по одному щомісяця. А в квітні приходив знову, хваливсяназбирав на книжечку, навіть знайшов, хто надрукує. Справа лише в добрій волі Івана Демяновича. Хай би підписав дозвіл на використання його прізвища. Ще й гроші за те може мати
На той час Христя вже жила у Вольських. І Анна не уявляла, як раніше обходилася без її допомоги. Це єдине, чим Іван міг допомогти далеким родичам, аби не бачити їхніх сліз. Від часу, коли справи на службі пішли вгору, дозволив собі покласти Христині платню. Цілком достатню, аби хатня робітниця відсилала значну частину грошей додому й не надто обділяла при тому себе.
Анна категорично не приймала слів служниця чи прислуга, відразу назвавши Христю помічницею. А це виявилося справді так: попри старання матері, з Анни не виходило доброї господині. Вона не вміла куховарити: чоловік попервах отримував до столу недосолене чи пересолене, горіле, недоварене, словом, не надто смачне, не могла дати лад саду, хоча квітник піддався легко. Єдине, що їй далосямереживне плетиво, тут вона пишалася собою. Проте плетиво для неї з якогось часу перестало бути просто забавою, рукоділлям, способом зайняти себе на дозвіллі. Її мідні спиці рухали чоловікові справиі він знав те й цінував.