Не зводячи з себе очей, Анна піднесла чашку з кавою до губ, відставила мізинець. Застигла так, вільною рукою защепнула ще один гачок на комірці. Ковтнула, поправила пасмо волосся біля лоба.
Гарна ви, Ярівно. Гарнюня, не стрималася Христя.
Опинившись у Вольських та проводячи з Анною більшість свого часу, Христина попервах плуталася. Звертання бариня і барин тут не прийняли. Як називати хазяїв, нова пожилиця не знала. Зійшлися на Демяновичу, а далі вийшло складніше. Помічниця чомусь ламала язика, вимовляючи імя по батькові Анни. Нарешті скоротила Ярославівну до Ярівни, що видалося Вольським навіть дуже оригінальним. Потім якось розговорилися, і Христя дізналася: батько, Ярослав Лемешев, нарік доньку на честь доньки старокиївського князя Ярослава, тієї, що стала французькою королевою. Почутого виявилося досить, аби хатня робітниця почала іменувати свою благодійницю королівною, не інакше. Анна й тут не сперечалася, було в цьому звертанні щось від старовинних казок.
Їх вона в дитинстві дуже любила.
Допоможи волосся вкласти. У мене досі руки тремтять.
Бідненька моя
Не жалій. Треба далі жити. Краще удачі побажай.
2
Господар кабінету особисто взяв важкий, оббитий шкірою стілець, поставив біля столу.
Прошу, Анно Ярославівно. Будьте як удома.
Тільки тепер згадала: ніколи не була в чоловіка на службі. І взагалі, не бувала тут у вас.
Анна обвела рукою приміщення.
Ой, я вас умоляю, голубонько моя! Харитонов награно сплеснув руками. Що робити в нашій казенній конторі пристойним людям! Тут поліцейське управління, сюди вбивць доставляють, бандитів, грабіжників. Та присядьте, присядьте, в ногах правди нема!
Цвіркун.
Так Анна охрестила для себе Юлія Харитонова, щойно побачила чоловікового шефа вперше. Головний слідчий київської розшукової поліції був високим і худим. Коли Іван два літа тому представив їх одне одному на Володимирській гірці, під час молебну з нагоди хрещення Русі, Юлій Маркович був одягнений у темно-зелений костюм і на додачу мав на голові чудернацький гостроверхий капелюх, явно німецької моделі. У цивільному гроза злочинців помітно почувався ні в сих ні в тих, і Анна ще тоді завважиластатський радник Харитонов, напевне, належить до тих, кому затишніше в казенному офіційному мундирі. Але щойно Іван познайомив її з другою половинкою шефа, запитання відпали.
Дружина здавалася років на десять молодшою за Юлія Марковича, стежила за останніми модними фасонами. Тож чоловік, хоч-не-хоч, мусив бодай на широкий загал вбиратися не так, як на службу. Аби не виглядати поруч із молодою активною дружиною сухарем. До всього пані Харитонова маківкою ледве сягала йому плеча, тож чоловік вимушено нахилявся, мовби ламаючись навпіл. Чому перша асоціаціяз цвіркуном, Анна довго не могла собі пояснити. Зрештою, уже вдома, поділилася цим враженням із Вольським. На що Іван розсміявся: мовляв, дружина укотре зробила правильний висновок. Адже Харитонова поза очі так і називалиЦвіркуном. Просто дотепер не було нагоди та й потреби говорити їй це. Хоча Христина потім буркнула: він більше рибину нагадує.
Користуючись нагодою, знову висловлюю свої щирі співчуття, Харитонов узяв руку Анни в свою, торкнувся губами. Втрата, дуже велика втрата для всієї київської поліції.
Вчора в нас ви говорили про це. Цвіркун був серед запрошених на девятий поминальний день.
І готовий повторити знову.
Аби ж це могло оживити Івана.
Та якби ж то, якби, Харитонов примостив навпроти Анни ще один стілець, сів, створюючи тим самим неформальну обстановку. Бажаєте кави? Я віддам розпорядження.
Дякую, відповіла вона, не змогла втриматися, додала:Чоловік жалівся, що кава в управлінні, мов у бочці наколотили.
Є таке, кивнув Харитонов. Тільки для мене зварять смачну. Вірите?
Охоче. Тільки ж я, Юлію Марковичу, не кавовий інспектор. Звісно, якщо такі бувають. Не перевіряю, що пють сищики та поліцейські агенти.
Дотепно. Бачу, ви потроху приходите до тями. Якщо, звісно, після такого взагалі оговтуються
Я можу носити жалобу весь час. Але це не значить, що життя зупинилося.
Захоплений вашою мужністю й силою духу, Анно Ярославівно. Слово честі, ви тримаєтеся дуже добре як для жінки, на чиїх очах зарізали чоловіка.
Про це я й хочу поговорити.
Тобто? Я не зовсім розумію вас.
Анна взяла невеличку паузу, аби вийняти з сумочки хустку. Очі лишалися сухими, та вона все одно промокнула їх, а потім недбало покрутила хустку, аби зайняти чимось руки. Потрібного ефекту досяглаХаритонов перевів погляд, відволікся, трошки розсіяв увагу.
Щось робиться, аби знайти вбивцю?
Цвіркун стрепенувся, засовався на стільці.
Помилуйте, голубонько! За кого ви нас маєте? Для всієї розшукової поліції, для кожного з нас то є справою честі! Честі мундира, наголошую!
Як далеко просунувся розшук? Десятий день.
На лице Харитонова набігла тінь, він розпрямив спину, прокашлявся:
З усією повагою, Анно Ярославівно З величезною повагою, я кажу вам це щиро. Тобто, він повторив утретє,з найщирішою повагою до вас і вашої втрати, яка є також і нашою втратою Словом, поліцейська робота має певну специфіку.
Я вдова слідчого.
Тим більше, тепер Харитонов говорив сухо, рубаними фразами. Звітувати про результати роботи поліцейські повинні лише своєму начальству. Субординація, голубонько моя. Ви, хай би як прикро це не звучало, особа цивільна. Маєте право цікавитися, як ми, колеги й друзі, шукаємо вбивцю вашого чоловіка. Проте жоден із тих, хто служить у цьому приміщенні, включно зі мною, не має повноважень звітувати вам. Хочу хіба що запевнити, і маєте моє чесне благородне слово: щойно результат буде і вбивцю заарештують, ви дізнаєтесь про це першою. Я особисто принесу вам добру звістку. А тепер, голубонько, не вважайте за хамство, він підвівся, та маю чимало важливих справ. У тому числі щодо слідства, яким ви справедливо переймаєтеся.
Анна лишилася сидіти.
Руки крутили хустку за краї.
Ви мене відпроваджуєте?
Хіба що маєте інші питання. Які я в змозі вирішити на вашу користь.
Маю.
Харитонов знову сів, прокашлявся:
Ну, прошу.
Я лишилася без засобів для існування. Не секрет, що до одруження трохи вчителювала. Давала приватні уроки німецької та французької. Перші роки подружнього життя також займалася цим. Згодом облишила, вирішила повністю присвятити себе чоловікові. На той момент Іван Демянович уже отримував пристойну платню, його почали цінувати. Так склалося, що заощаджень майже не робив.
Прикро. Але, голубонько моя, поліцейське управління не в змозі призначити вдові слідчого Вольського довічну пенсію. Аби ще він загинув на службі. Тоді можна було б щось для вас зробити. Та й то
Іван загинув на службі.
Його пограбували і вбили. Ви ж на власні очі бачили це, Харитонову починав уриватися терпець.
Не зовсім так. Убивство, яке сталося на моїх очах, було ретельно підготованим. І вбито мого чоловіка саме через розслідування, яке він почав за десять днів до того. Врахуйте цю обставинуі матимете доказ: Іван Вольський загинув на службі.
Говорячи так, Анна скрутила хустку у вузол.
Поставила на стіл.
Якщо придивитися кращевузол нагадував собачу фігурку.
3
Правду казала Христина.
Після почутого господар кабінету справді зробився схожим не на комаху-цвіркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижудивився так, немов збирався напасти і зїсти слабшого.
Тільки ж він мене недооцінює, і не лише він, переможно подумала Анна.
Зволите пояснити свої слова? процідив Харитонов.
Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такі справи найкраще говорити з поліцейським у відповідній обстановці.
Я мав про вас іншу думку.
Невже? брови Анни стрибнули вгору. Яку саме? Бюся об закладне мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у головітирса. Ви ж такої думки про жінок?
Прошу без новомодних емансіпе, кинув Харитонов. Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європазло, розпуста й різні надмірності.
Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.
Нема ніяких наших справ.
Є. Ви про це ще не знаєте. Алеє. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втімбез особливих талантів. Розумієте?
Не зовсім.
Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посадамоя заслуга.
Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумів почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, і нарешті до господаря кабінету почало доходити. Реакція виявилося аж надто дивною. Підскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далі зупинився під царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарешті повернувся на своє місце, але не сівстав за стільцем, стиснув спинку. Ще трохизамахнеться, пожбурить чи в Анну, чиоб стіну.
Отака метаморфоза сталася менше ніж за хвилину.
Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замість чоловіка? І я мушу в таке повірити?
Я допомагала йому, Анна сиділа спокійно, реакція Харитонова несподівано для неї самої додала їй упевненості.Особливі сищицькі таланти йому приписали борзописці на кшталт Гліба Коваленка. Нема нічого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один пяниця загнав ножа в живіт іншому, такому самому. Часто навіть не тікає й не завжди памятає, що зробив і чому. Побутові справи Іванові Вольському, як більшості його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирішила: мій чоловік має право претендувати на більше. Якщо ви зараз скажете: жінкам дуже просто влаштуватися на поліцейську службу, збрешете найперше собі.
Ще раз, пані Вольська, жодної більше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було віджартуватися чи знизити градус розмови. Ви прийшли, аби заявити: ваш покійний чоловік, підвищений мною ж до посади мого особистого помічника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успіхів не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до поліцейської служби?
Так. І не зовсім так.
Припиніть! Харитонов ляснув долонею по столу. Годі вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсім так! Чого ви взагалі хочете від мене!
Анна готувалася до подібної реакції. Сиділа прямо, рівно, непохитно. Так стримлять скелі, об які з гуркотом розбиваються хвилі найсильніших морських штормів.
Я допомагала чоловікові,повторила вона. Якщо хочете, якщо слово консультант зрозуміліше вамнехай. Нездарою Іван у жодному разі не був. Доведеться вам повірити мені на слово: з повним нікчемою я б своє життя не повязала.
Тобто ваш чоловік був не повним нікчемою?
До слів чіпляєтесь. Я чудово вас розумію, не гніваюся.
Гніватися? Вам? На мене? Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. Здається, я здогадався. У вас помутніння від горя. Ви уявляєте себе власним чоловіком, якщо можна так сказати. Ви болісно переживаєте втрату, це сталося у вас на очах, вас неабияк вразило криваве видовище. Ви розгублені, не знаєте, що робити, до кого йти по допомогу. Тепер він говорив із нею, мов із душевно хворою, яку треба заспокоїти заради власної ж безпеки. Анно Ярославівно, я дам розпорядження. Вас відвезуть додому. Слово честі, почну клопотатися, шукатиму спосіб, аби вам поклали мінімальну пенсію за втратою годувальника. Повірте, викручуся. Зроблю, що можу. Навіть, рука лягла на серце, стрибну вище голови. Тільки нікому більше не заправляйте того, що зараз намагаєтесь довести мені.
Не намагаюся, Анна далі зберігала спокій. Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здібності не скажеш. Є люди, і таких більшість, котрі на своєму місці справді не здатні робити більше, ніж роблять. Він працював служив тією мірою, якою вмів. Генієм, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Мені не потрібен геніальний супутник життя. З геніями непросто, Юлію Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де він грузнув, я дозволяла собі трошки підказати.
Чудово, Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. Балакаєте ви густо, наче мережива свої плетете. До речі, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зроблені вашими руцями, лежать у мене вдома у вітальні на видному місці. Ваша звичка дарувати рукоділля давно відома, дехто навіть чекає нагоди, я не жартую.
Між іншим, рукоділля найкраще допомагає думати. Всі кримінальні справи, які зробили Івана знаменитим та піднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали То ж була найперша справа, півтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцової, власниці галантереї на Великій Васильківській. Ви, добродію, так були здивовані успіхом слідчого, на якого не покладали надій, що прийшли до нас із візитом. На прощання я й зробила вам подарунок.
Те вбивство розкрили ви? Знаєте, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказів. Уважно слухаю, доведіть.
Справді, так буде правильно. Ви, шановний Юлію Марковичу, обговорюєте вдома з дружиною чи кимось із домашніх службові справи?
Жодним чином. Поліцейська служба, шановна Анно Ярославівно, взагалі не обговорюється з тими, хто до неї не причетний. У нас забагато секретів.
Мені б не знати! вона сплеснула руками. Іван довго, до останнього тримав усе в собі. Він спершу скнів у канцелярії, перекладаючи запорошені теки з купки на купку. Нарешті ви́ходив собі інше місце в цьому управлінні. Але поміняв він шило на мило. Розписували йому справи, котрі не мали жодних перспектив. Тобто простенькі: там білизну з двору вкрали, там у винну лавку залізли. Нецікаво, словом. Різниці між канцелярським щуром майже ніякої.
Що я чую! Чоловік плакався дружині в жилетку!
А хіба гріх? Хіба соромно висловити дружині накипіле, наболіле? Іван розумів: так карєри не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не піде. Прагнув більшого, щиро прагнув. Та ви самі ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Алестрибнув. Так, з моєю допомогою. Пані Романцовій, жінці сорока трьох років, розкроїв череп грабіжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотів продати її срібний хрестик у трактирі на Подолі. Навіть не продати, обміняти на випивку. Нещасний волавне вбивця, хрестик на вулиці знайшов. Не повірили. Іванові та історія муляла. Він не міг зрозуміти, чим саме. Не витримавподілився зі мною. Мовляв, сумнів є, а ось якийхтозна. Анна захопилася, її оповідь уже нагадувала сповідь, надто довго тримала в собі те, чим давно кортіло поділитися й навіть похвалитися. Я попросила розказати все детально. Жертва овдовіла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексій, двадцять вісім років від роду. Щоб укоротити язики пліткарям, незабаром обвінчалася з ним. Він же, молодий муж, підняв тривогу. Він же і вбив, як виявилося.
Газети писали. З усією повагою, алене вірю.
А газети писали про обручку? Анна пустила хитрого бісика. Грабіжник нібито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексій, причомувідразу, щойно приїхала поліція. Іван, як слідчий, сам прийняв у молоденького вдівця заяву з описом украденого. Мені зайшло в голову відверто поговорити з близькими подругами вбитої. Жінка жінці довірить більше, ніж мужчині, та ще й слідчому з розшукової поліції. Слово за словомя дізналася, що останнім часом Лизавета з молодим чоловіком не дуже мирилася. Нібито він тягав гроші з каси, вештався по ресторанах, навідував дорогих повій. Знаєте, не тих, із Ямської чи Нижнього Валу. Навіть не хрещатицьких. Є такі дами з вищого світу, нудяться, хочуть пригод, заразом підробляють. Пустила Івана по такому сліду, хай би там як це не прозвучало зараз. Він знайшов даму, я з нею побазікала. Все підтвердилося. Гулякою був Олексійко.