Це нічого не значить, відрубав Харитонов. Таких повно. Не всі вони вбивають власних дружин.
Юлію Марковичу, ви ж знаєте: він убив. Навіть знаєте, як Іван Вольський довів його провину. Не знаєте лишень: викрила вбивцю я. Поділилася з чоловіком думками. Він зробив, як сказала. І вперше від часу служби став знаменитим, його нарешті помітили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабіжник міг забрати все, що завгодно. Крім того, чого жертва не мала, вперше не лише за час візиту, а взагалі відтоді, як сталося горе, Анна всміхнулася. Лизавета Романцова незадовго до загибелі зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жінку, як і той відверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нікуди від самотності не поділася. Це мені повідала дуже близька пані Романцовій людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Іванові. Могла помилитися. Та бачтевисновки правильні.
Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стільця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухає студента, якому, попри старання, вже виніс вирок і не має наміру ставити належну оцінку. Є на те свої причини.
Саме таким був хід думок пана Вольського, визнав, щойно Анна скінчила. Виявляється, він виклав мені хід ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повірив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замість чоловіка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаєтесь мене переконати? Чи ні?
Погано виходить, визнала вона. Бачу й чую, не ймете мені віри. Не надто переконлива й красномовна.
Аж ніяк, кивнув Харитонов. Але з поваги до Івана Демяновича, Царство Небесне, він осінив себе хрестом, і до вас особисто, Анно Ярославівно, припущу на мить: усе так, як ви кажете. Питання: для чого ви прийшли з цим сюди, пощо принесли це мені? Задля компрометації покійного чоловіка? Навряд. Довести, що в нас, у розшуковій поліції, служать бовдури? Не думаю. Вольський справді зробився за короткий час знаменитістю, проте він був не найкращим, одним із кращих. Є посередності, не без тоговони, на жаль, всюди є. Нам, та демені особисто буде його бракувати. Тільки ж, голубонько моя, розшук не зупинився, люди працюють, знають свою роботу. Незамінних нема. Наприклад, з хвилини на хвилину чекаю на свого нового помічника. Прислали замість Вольського, святе місце не спорожніє. Тому, вибачте, мушу просити вас відкланятися та йти.
Анна повільно підвелася. Її пальці вчепилися в сумочку, сильно стиснули защіпку.
Я прийшла, бо готова замінити Івана, мовила, дивлячись у вічі співрозмовнику. Для того й відкрилася вам. Мені далі треба на щось жити. Я хочу бути потрібною. Я стану в пригоді. Ви не пошкодуєте, Юлію Марковичу, дихання зробилося частішим. Не пошкодували жодного дня відтоді, як блискуче, справді блискуче завершилася справа Лизавети Романцової. Ви пишалися слідчим Вольським, так само зможете пишатися мною!
Перепрошую, а вихто? Харитонов двома широкими кроками скоротив між ними відстань, навис над Анною. Припустімо, вам удалося мене переконати. Не переконали, але припустімо. Вдова слідчого Вольського надалі розкриватиме злочини замість моїх підлеглих? Дорослі, грубі, переважно не обтяжені світськими манерами чоловіки слухатимуться вас? Або, може, ви хочете стати першою в Києві, цілій губернії, навіть цілій державі жінкою-поліцейським? Сищицеючи ким там себе назвете? Він відступив, трохи заспокоївся, попустився, заговорив, мов до примхливої підлітки:Ви просите неможливого й самі, бачу, зрозуміли це. Про всяк випадок попереджаю, дуже делікатно попереджаю: спробуєте понести подібну байку в якусь із газет, урядових, чи того гіршебульварних, матимете неприємності. Прикро говорити таке молодій жінці на десятий день після того, як вона втратила чоловіка, та все ж мушу.
Анна відчувалатреба щось сказати.
Не мала слів.
Та й сили, накопичені навмисне задля цього візиту, враз вичерпалися.
Ви навіть не хочете почути, за що Івана вбили?
За гроші,відрізав Харитонов. Є пояснення, під яким ви вказали: з ваших слів написано правильно. Хіба не ви розповіли, як нападник вимагав гроші на бочку? Потім ваш чоловік вирішив захищатися, захистити також вас. За що й поплатився. Того, хто це зробив, шукають і, повірте, неодмінно знайдуть. Розкриття злочинів проти поліцейських для колег є справою честі.
Юлію Марковичу
У двері постукали.
Прошу, прошу! вигукнув Харитонов аж надто голосно.
До кабінету зайшов опецькуватий пан у синьому мундирі, лисуватий, з короткими бакенбардами й підкрученими вгору напомадженими вусами.
Маю честь, кивнув, стукнувши каблуками. Я невчасно, Юлію Марковичу?
Навіть дуже вчасно! Гостя вже йде!
Харитонов узяв Анну за лікоть. Вона випручалася, підхопила скручену хустку зі столу. Зіжмакала, сховала в кулачку.
На все добре, мовила сухо.
Але дозвольте рекомендувати, тепер Харитонов додав урочистості.Лев Максимович Градов, дійсний титулярний радник. Той самий, хто вимушено замістить покійного Івана Демяновича. Відряджений спеціальним приписом із Москви.
Навіть так? Чому не з Петербурга? вирвалося в Анни.
З ким маю честь? поцікавився гість.
Вдова вашого попередника, пані Вольська. Клопочеться про допомогу, і ми, звісно, не лишимо в біді. Я особисто піду по інстанціях і
Пусте, зупинила його Анна. Забудьте нашу розмову. Нічого не треба робити, нікуди не варто ходити. Житиму, як жила. До побачення.
Оминувши московського гостя, втративши всякий інтерес до Харитонова, вона підійшла до дверей, взялася за ручку.
Хвилиночку.
Так? вона озирнулася на Градова.
Мені вас не назвали.
Боже, от я віслюк! Харитонов сплеснув руками. Ще раз тисячу вибачень! Вольська, Анна Ярославівна, прошу любити й жалувати!
Дуже приємно, тон і загалом вигляд Градова свідчили про зворотне. Звольте почекати мене трошки, пані Вольська. Така нагода, бо я до вас збирався.
До мене? Додому? Нащо?
Справа незначна, Анно Ярославівно. Не вважайте за труд, почекайте, коли вже прийшли. Недовго. Це позбавить вас від мого візиту. Навряд чи ви готові приймати вдома гостей, таке горе.
Очі Градова їй не сподобалися навіть більше, ніж погляд Цвіркуна.
4
Справді, довго чекати не змусиввийшов, попросив іти за собою.
Поки йшли коридорами, новий знайомий не вимовив ані слова. Пройшли ціле крило, спустилися поверхом нижче. Щойно її супутник прочинив двері кабінету, Анна раптом здригнулася, ще й зойкнула тихенько.
Щось не так? поцікавився Градов. Я встиг налякати?
Кабінет.
Щокабінет? А, справді! Я зайняв робоче місце вашого покійного чоловіка. Бували тут?
Я не ходила до Івана на службу, Анна була невдоволена, треба краще тримати себе в руках. Але ви праві. Він прослужив на цьому місці лише тиждень. Вас прислали замість нього. Отже, ви отримали його кабінет. Бачите, все просто.
Здогадлива ви.
Це погано?
І колюча. Прошу, Градов розчахнув двері, зробив гостинний жест.
Обстановка тут мало чим різнилася від тієї, що була в кабінеті Харитонова. Хіба саме приміщення було меншим. Анна ніколи не була у вязниці й не хотіла там опинитися. Але щойно переступила поріг і роззирнулася, відразу уявила себе в тюремній камері-одиночці. Градов запропонував стілець, сам умостився за столом, витягнув із верхньої шухляди срібний портсигар із дарчою монограмою.
Дозволите закурити?
Ви тут господар.
Чоловік не труїв себе?
Легені мав не дуже здорові. А ще він майже не пив, додала не знати для чого.
Коли так, потерплю трохи. Тим більше, справа у мене до вас дійсно невеличка. Хоча значна й вагома. Градов затиснув портсигар між пальцями, заговорив, здавалося, до нього, не дивлячись на співрозмовницю. Ви тут допіру спитали, чому не з Петербурга, а з Москви Знаєте, я розумію вашу іронію.
Жодної іронії. Звичайне запитання, жіноча цікавість.
Дозвольте з вами не погодитися, портсигар ліг на зелене сукно столу, Градов далі дивився повз Анну, на стіну. Київ для менезаслання.
Навіть так?
Чому тут дивуватися? Всякий мріє просуватися вгору. Де б і ким не служив. У Москві я обіймав нижчу посаду, ніж тут. Але все ж краще перевестися до столиці, ніж до такої провінції, як ваша.
Вас пожаліти?
Аби комусь не довелося жаліти вас.
Фраза шмагнула батогомАнна знову здригнулася.
Ви запросили вдову до колишнього кабінету її чоловіка, аби погрожувати?
У пана Харитонова, напевне, є на вас час, пані Вольська. У мененема, Градов нарешті перевів погляд на неї.Тому прошу уважно вислухати. Аби потім не виникало дурних запитань. І більше нам бажано не зустрічатися не лише за таких, узагаліза будь-яких обставин.
Не палаю бажанням, ядуче мовила Анна. Готова уважно вислухати про ті самі, невідомі мені обставини.
Ви все прекрасно знаєте.
Усього, добродію, ніхто на цілому світі не знає.
Припиніть словоблуддя, не треба, Градов усе ж потягнувся по цигарку, підсунув важку попільницю, закурив. Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловік загинув дуже вчасно.
Що? Анна не могла далі сидіти, рвучко піднялася. Що ви сказали?
Саме те, добродійко, що ви зволили почути, його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. На Івана Вольського віднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумієте, не до нас у Москву, відразу в столицю. І не в кримінальну поліцію, в Охоронне відділення. Які розмови велися у вас удома? Градов зиркнув на Анну знизу вгору.
Звичайні
Почуте збентежило, вибило з колії. Анна чекала неприємностей звідки завгодно. Розуміла, що найближчим часом легко не буде. Проте біда прийшла, звідки не чекала. Менше за все їй хотілося мати справу з жандармами й політичним розшуком.
Отож. Звичайнідля тих, хто поширює що далі, то менше приховані сепаратистські настрої. Стоїть на позиціях мазепинства. Ставить під сумнів владу государя імператора як єдино законну й прийнятну для малоросійських губерній. Які там журнали почитував ваш чоловік? Кому з колег їх давав? З ким вів бесіди антидержавного змісту? Ви ж поділяєте його думки, у вас все на лиці написано.
Добре, коли хтось уміє читати по лицях, більше Анна не знайшла що відповісти.
Вольському шукали заміну. Особа з такими поглядами не повинна обіймати високі посади, і взагаліслужити в поліції. Вашому Харитонову дали по шапці за короткозорість. Подумаєш, розкрив гучні справи Слідчий повинен розплутувати справи, ловити злочинців, це не подвиг. Перш ніж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадійність. А вже потімна послужний список, Градов знову затягнувся, збив попіл. І хай вам буде відомо, добродійко, неблагонадійність, неналежна благонадійність, перекреслює всі досягнення по службі. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретів, бо нема й вашого чоловіка. Хочете вдарити? показав на мимоволі стиснутий Анною кулачок. Валяйте, якщо легше стане. Тільки один раз, більше не потерплю. Мене принизили значно сильніше, це про переведення сюди, у вашу діру. Але ж так, виявляється, значно простіше. Хто винен, що в Києві нема належних кадрів? Роздумали битися?
Не бачу сенсу, кулачок розтиснувся.
Мудро. Ви, так відчуваю, узагалі мудра жінка, Анно Ярославівно. Отже, обіцяний секрет. Вольського хотіли переводити з Києва. Арештувати слідчого за неблагонадійність, вигнати зі служби, навіть судити Ганьба не йому чи його родині та друзям. Ганьба самій поліції найперше. Тож виносити сміття з хати ніхто не мав наміру. Нібито на підвищення, насправдікудись у Сновськ, поліцмейстером. Навіть не знаю, де той Сновськ. Ви готові були в один момент залишити Київ і перебратися з милим аж туди, до чорта на горбок? Чи ви б не поїхали? З милим і в курені рай, хіба ні?
Знайома з вами менше години. А ненавиджу, ніби ви гидите мені під двері від народження.
Правильно. Не соромтеся. Валіть, що на душі,Градов роздушив недопалок об денце попільниці.Наскільки мені відомо, Іван Вольський був із тих, хто намагався робити нашу справу в білих рукавичках. Так ось, я рук бруднити не боюся. Білі рукавички, білі пальтане для мене. І якщо вже мене прислали сюди, нібито на вищу посаду, а насправдіна бісове заслання, на своєму місці я розгрібатиму всю грязюку, що тут назбиралася. Вільнодумний сищик, навмисне не вигадаєш.
Мені треба йти.
Набрид? Градов усміхнувся у вуса. Розумію й охоче приймаю. З Москви, добродійко, не присилають людину для того, аби вона комусь подобалася. З Петербурга можуть. Там навчили шаркати чоботами по паркетах. Петербуржець усміхнеться в лице, а вдарить у спину. Ми ж, москвичі, гранично чесні. Не можете десь дати лад власними силамимаєте нашу силу, їжте з маслом. Насправді ви б подякували долі, Анно Ярославівно.
За що?
Ну як! Чоловік ваш пішов із життя, залишивши вам у спадок добру, гучну славу. Лишився прикладом для багатьох. Ви далі житимете, як жили. Оговтаєтесь, зустрінете когось. Удова знаменитого сищика, гарна партія. Я вже достатньо огидний чи постаратися ще трохи?
Анна рішуче підвелася.
Напевне, пане Градов, на Івана Вольського хтось писав брудні доноси. І так, ви маєте рацію. Він залишив по собі добру память. Ви і такі, як ви, не встигли закидати його багном. Подробиць, а також прізвищ не знаю і знати не хочу. Запевняю вас: аби розмови, на які ви тут натякаєте, Іван вів у моїй присутності чи навіть зі мною, я б ніколи того не визнала. На жодному слідстві, на жодному суді, аби він відбувся. Але я вам вдячна. За цю розмову.
Справді? Попередженийозброєний, десь так?
За інших обставин я навряд почула б те, що мені про свого мужа знати приємно. Власне, я завжди знала це. Тому і вибрала його, тому ми шість років були разом.
Анна підійшла до виходу, Градов не зупиняв.
Уже в дверях повернулася, поставила крапку.
Іван відповідав своєму прізвищу. Вольський. Від слова «воля». Вільнодумство вважаю його найбільшою чеснотою. І не лише його.
Виходячи, стрималася в останній момент, не хряснула дверима.
5
З будинку на Володимирській вона не вийшлавибігла.
Могло видатися збоку: злочинниця тікає з поліцейського управління. Гляди, хтось надміру пильний заволає: «Тримайте злодія!», ще й першим візьметься ловити. Анна справді тікала звідти, хоч ніколи нічого ніде не крала. На неї тиснули тамтешні стіни, стеля, а пик поліцейських чиновників не розрізняла, всі вони злилися для неї в одну, велику й огидну.
А лише десять днів тому дружина слідчого розшукової поліції, читайтеж поліцейського, ставилася до чоловікових колег із пошаною. Як і до Іванової служби. Дарма, що там усякі трапляються. Всюди, куди не глянь, трапляються різні люди. Поліція не виняток. Все одно ж без поліції не можна, доводиться терпіти певні, не надто прийнятні в звичайному житті методи.
Лиш не такі, які Анна Вольська щойно відчула на собі.
Літня київська спека вже вступила в права. Анна пірнула в запорошену липку задуху, наповнену сумішшю звуків жвавої міської частини. Цокали кінські підкови бруком. Дзеленькав трамвай. Ліниво, хоч і голосно, гарикалися візники з водовозами. Перегукувалися, мов у себе на обійстях, селяни, що привезли містянам городину, молоко, сир та іншу домашню смакоту. Гармидер іноді прорізав сюрчок городового, змушуючи всіх мимоволі відриватися від своїх клопотів та повертати голови на звук: раптом відбувається щось цікаве, про що можна пліткувати день, а то й два.
Анна повернула ліворуч, до Опери, ненавмисне, машинально. Уже опинившись поруч, стишила ходу, потім зупинилася. Спогади про місце, де була з чоловіком менше ніж за годину до його загибелі, були ще свіжими, віддавали гострим болем усередині. На мить навіть здалосяось він, Іван, стоїть на розі, мовби зустрічає. Труснувши головою, Анна відігнала марево. Місце, на якому стала, повернуло їй холодний розум, адже не лише викликало емоції, а й нагадало певні важливі обставини.
Треба повертатися до нихі до життя.
Повільно видихнувши, Анна пошукала очима й знайшла коляску. Сіла, назвала адресу. Всупереч правилам, кілька хвилин завзято поторгувалася. Лише намір шукати іншого змусив немолодого, з більмом на лівому оці візника піти на поступки.