Рушили.
Садибу чоловік успадкував від бабусі. Раніше вона мешкала на Подолі, але втомилася від частих підтоплень і перебралася вище. Після весілля молода сімя якийсь час займала флігель у батьків Анни, у затишку Печерських Липок. Але недовго: Іван винайняв дві кімнати в доходному будинку недалеко від Львівської площі. Окреме помешкання давало водночас незалежність від сусідства з батьками та було лише за кілька кварталів від служби. Попервах чоловік отримував маленьку платню, канцелярську службу оцінювали за невисоким розрядом. Проте Анна тоді давала уроки, засукала рукави, взяла більше учніві Вольські давали собі раду. Аж поки після бабусиної смерті нотар не відкрив конверт із її заповітом.
Опинившись у приватній садибі, Анна розгубилася. Батьки доклали чимало зусиль, аби дати єдиній доньці приватну, домашню освіту. Хоча спершу її віддали до жіночої гімназії, потім передумали, забрали дівчинку звідти. Тож до одруження Анна жила в затишку, сказати б, немов у теплиці чи оранжереї. Вчилася охоче, багато читала, німецьку й французьку опанувала досить легко. Вже згодом зрозумілабатьки стояли на українофільстві, проте жоден освітній заклад не давав змоги навчити дитину відповідно до таких принципів. Її просто вилучили з довкілля, котре розчиняло у великоросійстві. Без того не обійтися, особливов київському довкіллі. Проте його можливо було врівноважити, на чому батьки й зосередилися.
Натомість мама чи то забула, чи то навмисне не приділяла уваги прищепленню доньці вмінь, котрі визначають суто жіночими чеснотами. Передусімвести домашнє господарство, де головним умінням було готування. Мама час від часу поралася на кухні, ставала біля плити, коли треба було запекти качку з яблуками чи молочне порося. Гості нахвалювали власноруч зварену мамину каву, ще вона могла і любила пекти пиріжки з вишнями й сиром. Але щодня, навіть щотижня того не робила, хіба до родинних урочистостей, великих світських та церковних свят. Зазвичай на кухні поралася вправна хатня робітниця. Тож Іванові Вольському дісталася дружина, чиї кулінарні здібності обмежувалися варінням кави, запарюванням чаю й бутербродами.
За плетиво Анна згодом узялася сама. Ще й дивувалася, як так справно виходило. Мабуть, уміння передалися від котроїсь близької родички по жіночій лінії. Та практичної користі від захоплення мереживним плетінням Вольські не мали, допоки Анна не взялася допомагати чоловікові в його нелегкій справі.
Поки жили на квартирі, Іван не ремствував. Чоловік узагалі не нарікав на відсутність у дружини кулінарних здібностей. Сам не надавав їжі великого значення. Вдовольнявся легкими ранковими перекусами, міг і приготувати щось сам, більше любив обідати й вечеряти в місті. Анна ж легко давала лад у їхніх невеличких найманих кімнатах. Подумаєшвитерти пилюку, помити підлогу й вікна. Білизну та сорочки носила до пралі, сукні, костюми та верхній одяг чистила сама.
Тому спадок та переїзд на Татарку не на жарт налякали. Анна раптом перетворилася на хазяйку садиби в два поверхи з мансардою. Тут були велика зала, спальня, кабінет, бібліотека й ще кілька кімнат, призначення яких звична до менших помешкань молода жінка не могла збагнути. Але ще більше Анна розгубилася в саду. Враз виникла необхідність доглядати яблуні, груші й вишні, смородинові, порічкові та малинові кущі, а до всьогоще й квітник. Руки в неї опустилися, та вигляду не подала: вирішила освоювати місцевість поступово. Добре, що покійна бабуся наймала садівника, від його послуг не можна було відмовлятися. Єдинегроші, яких догляд за садибою тягнув у рази більше, ніж необхідність платити за орендоване житло.
Ось чому поява Христини відразу дуже швидко розвязала руки. На той часне без допомоги дружини! Іван Вольський здобув славу одного з найкращих, заледве не геніального молодого слідчого. Анна полишила своє викладання і дозволила собі впритул зайнятися не господарством, а натомістьчоловіковим карєрним зростанням. Іванової чоловічої гордості зовсім не зачіпало, що складні для нього справи розвязував лише з її допомогою. А без жінчиних порад, міркувань та висновків почувався безпомічним. Христя ж давала раду кухні, садибі, саду, квітам, не лише ставши помічницею, а й набувши замашок управительки.
Саме управлінням вона й займалася, коли Анна підїхала до будинку. Характерний Христинин голос, а особливо тон, ні з чиїм іншим неможливо було сплутати, почувши бодай раз. Саме зараз через паркан на всю вулицю линули прокльонивона завзято когось шпетила:
Руки твої зі сраки ростуть! Не цямкай мені тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув звязатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком від мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грім побив і качка ко́пнула!
Навіть якщо у відповідь огризалися, Анна того не чула. Коли треба, коли Христю заводили, перебалакати дівчину з Полтавщини не міг ніхто. Навіть якщо охочі зберуться гуртом, навряд чи у них щось вийде. Заплативши візникові, Анна прочинила хвіртку, зайшла у двір, і очам її відкрилася колоритна, хай не раз бачена картина.
Углибині, біля звалених на купу нерубаних, два дні тому привезених дров, тупцяв підозрілий, неохайно вбраний жалюгідний тип із підбитим оком. Ліва холоша його штанів була роздерта заледве не до коліна, тулуб прикривала брудна латана одежина, більше схожа на жіночу кацавейку. Розпатлану, вочевидь давно не миту голову прикривав картуз із тріснутим навскоси козирком. А ріденькі зарості на лиці справді робили босяка подібним до цапа. Причомубезпритульного: вештався в бурянах міських околиць та ночами лякав таких самих, як ось цей, босяків.
Босяк стовбичив біля великої важкої колоди, на якій рубають дрова, з винуватим виглядом. Ліва рука стискала колун, правою нещасний ніби намагався закритися від Христиних прокльонів. Поруч валялися абияк розрубані поліна. Вглядівши хазяйку, Христина показала босякові кулак, миттю поміняла риторику, зацокотіла:
Мій гріх, Ярівно, та вже звиняйте! Воно в мене зара так буде відробляти, що на рік уперед дров нарубає! А потім, зараза такая, ще буряни в усьому саду прополе! Зубами своїми гнилими, як треба буде!
Анна підійшла ближче. Огиду, перше відчуття, змінила цікавість, щойно глянула на босяцьку ліву руку.
Що тут у вас коїться?
Ви ж знаєте, Ярівно, як у нас тепер із грошима. Ото я хотіла як краще. Думала трошки зекономити. Дров нарубати треба, а тут ось це чудо тиняється, на опохміл шукає. Клявся-божився: на всі руки майстер, тільки пропився, жінка з дому вигнала. Бреше, не може бути в такого жінки!
Вигнала, каже, Анна всміхнулася кутиками губ. Звісно, не може. Бо нема. Вже нема.
Та голову він морочить, чорт рогатий! А я, дурепа, сама ж знаєтеповелася, послухала. Мені горілки не шкода, думала, обійдемося цей раз. Так воно ж, суче вимя, цілу склянку вцмулилоа таке криворуке! Сокири ніколи не тримало! З чого ж воно жило, прости Господи!
Гнати треба, мовила Анна.
Треба! І нажену! Христина знову показала босякові кулак. Тільки ж горілку я роблю сама, своїми руками! Її нахвалюють такі люди, що ого-го! Я себе аж дуже ціную, аби за просто так різній босоті наливати! Ні, цапе, ти в мене все відробиш! Кожен ковток!
Що на це скажете? Анна ступила ще ближче. Готові відробити частування, пане Коваленку?
Христя зойкнула, закрила рота долонею.
Босяк широко всміхнувся, оголивши зовсім не гнилі, як про них щойно говорили, зуби.
Ви наскрізь бачите, Анно Ярославівно. Вас не обдуриш.
То ти мене обдурив, погана твоя морда! Христина оговталася. Обманом пробрався! Тебе в дверітак ти у вікно!
Даруйте, але пустили мене якраз у двері,мовив Гліб Коваленко, вганяючи колун гострим кутом у колоду. Тобто у ворота. Через хвіртку.
Захочете обдурити мене по-справжньому, помийте перед тим ліву руку, зітхнула Анна. Не у всякого босяка на лівиці лишаються чорнильні плями. І дуже мало газетних репортерів, котрі пишуть лівою рукою. Шульгаособлива прикмета, пане Коваленку.
Каюсь, недогледів.
А щенавчіться рубати дрова. Раптом доведеться вивчати життя дроворубів.
Якщо дроворуби даватимуть поживу для репортера кримінальної хронікинеодмінно скористаюся порадою.
Я просила вас дати мені спокій зі своєю писаниною. До вас, бачу, не доходить. Опускаєтесь до примітивного маскараду.
Хочу справити на вас враження. І до того ж, не такий уже мій маскарад примітивний. Церберша ваша купилася.
Христя вперла руки в боки.
Мені його викинути геть, Ярівно? Просто випхатичи вухо відірвати?
Анна відповіла не відразу.
У вас нормальний, пристойний одяг далеко? поцікавилася.
Прихований тут поруч, на пустирищі. Не ходитиму ж я отак через увесь Київ.
Перевдягайтеся й вертайтеся. Тільки на горілку більше не розраховуйте. На ваше щастя, дуже вчасно навідалися.
На цих її словах Гліб Коваленко відклеїв бутафорську борідку.
Зовсім інший вигляд, навіть у лахмітті босяцькому.
Розділ третійПляма від варення. Шкіра і золото. Картина з клаптиків. Убивства під спільним знаменником. Очі, вуха, ноги
1
Чорна кава, щедро розбавлена не молокомгустими вершками.
Такий колір мала парусинова піджачна пара, у яку перевдягнувся гість. Піджак і штани виглядали десь на розмір більшими, ніж треба. Але Анна не раз бачила Коваленка у різну пору року, за різних обставин, у різних товариствах та різному вбранні. Одяг на репортерові завжди висів, мов на вішаку.
Забави ради Анна якось посушила трохи голову над цією простенькою загадкою, і відповідь не забарилася. Одяг висів на чоловічих фігурах лише у двох випадках. Огрядний добродій може в такий спосіб приховувати черевце, аби виглядати на людях елегантніше. Або природа наділила власника одягу худорлявою статурою, і навіть найвправніший кравець із Подолу не наважиться пошити штани в обтяжку. Не кажучи вже про популярні віднедавна крамниці з готовим одягомтовстунам там простіше щось надибати собі, аніж худим та мізерним.
До останніх Христина ставилася з дивною сумішшю зневаги й жалю. Відразу обзивала чахликом. Рідшев очі, частішепоза очі, залежно від статусу, ще й кривила при цьому губи. Поруч із огрядною, широкою в кістках грудастою молодицею з Полтавщини всякий худий мужчина здавався таким собі коником-стрибунцем і навіть губився на її фоні. Любила Христя Попович високих, бажаноогрядних, і дуже бажаноз гарним апетитом. Для неї саме тут крилася головна чоловіча чеснота. Звідсижаль до кістлявих: вважала їх нещасними, бо їжа не затримується в їхніх шлунках. Виходить, мов із качки, так примовляла постійно і щиро вважала худих слабенькими. У всіх розуміннях цього слова.
Анна не надто забивала собі голову властивостями інших, крім Івана, мужчин. Але мала свою натуру, яка вимагала звертати більш пильну увагу на тих, хто частіше крутиться поруч. Репортер Коваленко до таких належав, відколи поліцейський слідчий Вольський перетворився на зірку київського розшуку. Через те Анна знайшла спосіб дізнатися про Гліба більше.
Тридцять три роки, корінний киянин, з родини різночинців, батьки померли, коли була холерна епідемія. Їхній будиночок біля Кадетського гаю спалили за рішенням міської влади, бо інакше витравити холеру не могли. Восьмирічного Гліба забрала бездітна тітка, материна сестра, яка жила з чоловіком на Саперній слобідці. Хлопчина справді вдався від природи худим, часто хворів, тож не надто заможні родичі заледве не здмухували з нього пилинки, аби не підхопив чергової болячки. Забагато грошей забирали лікарі.
З якогось часу підліток усвідомив: треба гартувати своє тіло хоча б задля економії, аби клопотів із ним було менше. І почав займатися гімнастикою, не пропускав хрещенського купання, брав участь в аматорських запливах через Дніпро, опанував французьку боротьбу. Тож Христина помилялася: Коваленко, може, й здавався чахликом, але зовсім ним не був.
Не меншою мірою, а навіть більш ретельно ставився він до своєї роботи.
У газетах спершу публікував фейлетони. Вони сподобалися, Гліб мав гострий язик і не менш гостре, спритне перо. Описував київський побут і звичаї, дедалі частіше його стало привертати міське дно й усе, що з ним повязане. Через те шлях кримінального хронікера був для Коваленка лише питанням часу.
Професія не лише зобовязувала, а й змушувала спритного газетяра чіплятися до сищика й набридати йому, а ганяти репортера було марно. Анна вважала себе раціональною людиною. Розуміла: всяка гучна публікація про черговий успіх її чоловіка додавала йому не лише професійної ваги. Дружина щиро хотіла його службового й статусного зростання. І разом із тим надто наближати до нього таких, як Коваленко, не квапилася. Обставини не дозволяли. Рано чи пізно можна втратити пильність, і репортер буде одним із перших, якщо не найпершим, хто опублікує сенсаційну новину: без допомоги жони знаменитий сищик не зробився б таким знаменитим.
Але десять днів тому все помінялося.
Готуючись прийняти несподіваного гостя, Анна тим часом теж перевдягнулася. Жалобну сукню, призначену на вихід, поміняла на більш затишну та звичну вдомапростеньку, сіру. Чорну мереживну стрічку у волоссі лишила. Трошки подумавши, вирішила переміститися в сад. Там, углибині, ще Іванова бабуся облаштувала невеличку затишну альтанку. Поручподібна до кругленького пенька металева грубка, спеціально пристосована, щоб варити варення.
Лише два тижні тому, а здавалосяв іншому житті Христина чаклувала тут, перемішуючи деревяною ложкою в мідній мисці приварену, ледь закипілу полуницю. Власної не мали, хазяйська помічниця носила ягоди з базару. Зате перші червневі вишні вродили в їхньому саду цьогоріч рясно, були обірвані, чекали своєї чергиале не до варення тепер. Коли Христя нарешті взялася до роботи, частину ягід довелося викинути, частину відібрала для наливки. Переварювала, що лишилося. І так виглядало, дуже соромилася з того, що в домі горе, а вона з варенням вошкається.
Анна навіть не стрималася, завважила: не переймайся, мовляв, роби, що мусиш. Жити далі треба, не лягати ж усім тут і не помирати повільно. Лиш після цих слів Христину попустило.
Зараз вона саме зладнала самовар. Поставила дві порцелянові чашки, у центрі столукришталеву розетку, полуничного конфітюру наклала з гіркою. Рипнула хвіртка, і зявився Коваленко, піджачна пара, соломяне канотьє, штиблети, з яких навіть устиг витерти вуличну пилюку, Христина зустріла його сердитим поглядом. Не пробачила нахабного обману й навряд колись подарує. Анна занадто добре вивчила характер помічниці, аби дати Глібові шанс здобути її прихильність. Вирішила за краще не зважати, навіть усміхнулася стримано, запросила жестом:
Сюди проходьте.
Коваленко на ходу зняв канотьє, поправив долонею йоржик стриженого волосся.
Якщо вас, милі дами, образив мій маскарадпрошу пардону.
Підлиза, не стрималася Христя. Проліз у чужий дім гадюкою
Вужем, Гліб миролюбно виставив уперед руки. Гадюки отруйні змії. Боюся їх аж бігом. Вужіні, молочко полюбляють.
Еге. Слизькі однак, хоч вуж, хоч гадюка. Та все воно зветься гадиною, Христина й не збиралася вгамуватися.
Анна легенько ляснула в долоні.
Годі. Я запросила людину на чай з варенням. А ти апетит відбиваєш.
Ох, дала б я йому варення
До-сить! Анна піднесла голос.
Вираз обличчя був ще красномовніший. Христина зашарілася, опустила очі, пальці пройшлися кутиками фартуха. Коваленкові стало такту замовкнути й не гарикатися. Анна мовчки кивнула на лавку, він кивнув у відповідь, умостився.
Подбаю про вас, Анна підставила чашку під краник самовара. Травяний, чебрець із мятою. Хоча, якщо вам краще кава
Не клопочіться. Мята з чебрецемте, що треба.
Тонкий струмінь потік із самовара.
Зрозумівши, що її тут не треба, Христя розвернулася, погано приховуючи образу. Анна знала: не на неї. Дівчина ображалася на всякого, крім, звісно, покійного вже Івана, хто вільно чи мимоволі зазіхає на її суверенне право дбати про свою королівну.
Строга, завважив Коваленко.
Вам краще помиритися.
Так я ж не проти. Вовком дивиться. Глянеі все, замість мене купка попелу.
Не жартуйте. Якщо ви не друг Христини, то ворог. Третього не дано.
Отак категорично?
Максималістка. Не сприймає іншого.