«Новий Альбіон»одне з численних рекламних агентств, офіси яких після війни зявлялися мало не на кожному розі. Продукти капіталізму, що переживав свої останні дні. Ця маленька контора не гребувала жодними замовленнями: широкоформатні плакати з рекламою поживної вівсянки, борошна та всякої всячини. Але спеціалізувалися вони на рекламі капелюшків і косметики, яка розміщувалася у жіночих журналах. Іноді готували невеликі оголошення для тижневиків, як-от реклама піґулок від ПМС, «Гороскоп від професора Раратонго», «Сім секретів Венери», «Секрети шиття», «Як заробити пять фунтів», «Лосьйон з кипарисового листя для волоссянадійний захист від лупи» й таке інше. У штаті агентства були, звісно, й ілюстратори. Так Гордон познайомився з Розмарі. Вона працювала у «студії». Минуло чимало часу, перш ніж Гордон насмілився заговорити до неї. Для нього вона довго залишалася далеким персонажем, мініатюрною фігуркою, яка то зявлялася, то хутко зникала з його поля зору. Її образ більше лякав Гордона, ніж приваблював. Коли вони випадково зустрічалися в коридорах, Розмарі кидала на нього глузливий погляд, сповнений іроніїтакий, ніби їй все про нього відомо. В такі миті Гордонові здавалося, що її погляд затримується на ньому трохи довше, ніж слід для колеги. Вінпростий клерк з бухгалтерії з окладом у три фунти на тижденьне мав до її творчої сфери жодного стосунку.
«Новий Альбіон» вирізнявся серед решти таких самих фірм своїм новаторським духом. Кожен із тих, хто тут працював, чудово розумів, що реклама і просування продуктів та послугодна з найбрудніших справ. Якщо у конторі, яка торгувала фарбою, бодай трохи притримувалися понять комерційної етики, то тут такі речі просто висміювали. Більшість тутешніх співробітниківпослідовники жорсткого стилю управління й американізації, для них, окрім грошей, не існувало нічого святого. Працювали вони, спираючись на власну систему принципів. Авдиторіясвині, а рекламабрязкіт помийного відра. Та під цим цинізмом ховалася наївна вірапоклоніння богу грошей. Гордон обережно придивлявся до них. Як і раніше, працював він без особливого ентузіазму, тож колеги ставилися до нього зверхньо. Для нього нічого не змінилося. Він і надалі зневажливо ставився до грошей й продовжував плекати надії вирватися з-під їхньої влади.
Він вертівся у світі грошей, але до нього не належав. Щодо персонажів, які його оточувалислимаків у котелках та випускників-карєристів з американських бізнес-шкіл,їхня поведінка його просто тішила. Йому подобалося вивчати їхній рабський менталітет, який тримався на страхові втратити роботу. Він мало не почав робити нотатки.
Одного разу виникла доволі цікава ситуація. Хтось побачив у газеті Гордонів вірш і розповів решті, що «у колективі завівся поет». Звісно, з нього тут же почали глузувати (але то були не злі жарти) і дали йому прізвисько «бард». Та у всьому цьому вгадувалася якась зневага: думки колег щодо Гордона підтвердилисяйому, хлопцю, що пише вірші, навряд чи вдасться колись пробитися. Та тут стався неочікуваний поворот. Варто було всім почати жартувати через поетичний талант Гордона, як його до себе на розмову викликав головний менеджермістер Ерскін, який до цього і не чув про Гордона.
Містер Ерскін був огрядним, повільним чоловіком зі здоровим румянцем і абсолютною нездатністю виражати емоції. Його зовнішність і манера говорити змушували його співрозмовників думати, що він має якийсь стосунок до скотарства чи фермерства. Його думки були такими ж повільними, як і його рухи, а на обмірковування інформації йому потрібно було чимало часу. Лише Господу Богу відомо, яким чином йому дісталася керівна посада в рекламному агентстві. Проте містер Ерскін був непоганою людиною. Йому геть не притаманною була манера додавати своїй особі важливості та статусу. Якимось чином такі його риси навіть грали йому на руку. Так, завдяки їм він оцінював людей за їхніми здобутками і досить вдало підбирав талановитих працівників. Новина про те, що Гордон пише вірші, вразила його, ба навіть шокувала. «Новому Альбіону» були потрібні талановиті письменники. Запросивши Гордона на розмову, він спокійно роздивився його і поставив купу загальних запитань. Відповіді він не слухав, а тільки хмикав: «Вірші, отже, пишете. Хм, добре. І у газетах вас друкували. Хм, чудово. Певно, за це непогано платять. Чи не так уже й багато? Певно, не дуже багато. Хм. Поезія. Це, мабуть, зовсім не просто. Компонувати рядки, підбирати рими. Хм, хм. А щось, окрім віршів, пишете? Якість історії, наприклад? Хм, невже? Цікаво. Хм!»
Незабаром, після цієї розмови, без жодних додаткових запитань Гордона підвищили до посади секретаря зі спеціальних доручень (фактично правої руки) містера Клюголовного штатного копірайтера «Нового Альбіону». Як і будь-яка рекламна агенція, ця шукала фахівців з живою уявою. Як виявилося, набагато простіше знайти талановитого ілюстратора, ніж автора, здатного думати слоганами на кшталт «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення» чи «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». Зарплатню Гордону не збільшили, але контора покладала на нього великі надії. Вже за рік, якщо пощастить, він міг би стати штатним копірайтером. Годі й знайти надійнішого шляху «вибитися в люди».
Пів року Гордон працював на містера Клюсорокарічного чоловіка заклопотаного вигляду з пишною шевелюрою, в яку він полюбляв запускати пальці, коли нервував. Стіни його робочого місця, задушливого тісного кабінету, були завішані плакатними тріумфами начальника. Містер Клю дружньо взяв Гордона під свою опіку, показав йому, як саме слід працювати, заохочував вільно висловлювати свої ідеї. У момент призначення Гордона команда працювала над журнальними анонсами антиперспіранту «Квітнева роса»сенсаційної новинки від «Королеви гігієни», яку компанія готувалася вивести на ринок (якимось чином у цій конторі був задіяний Флексман). І тут приховану ненависть Гордона до офісної праці спіткало випробування. Річ у тому, що з перших днів Гордон продемонстрував блискавичну здатність до написання рекламних текстівце був вроджений талант. Майже не замислюючись, він жонглював влучними фразами, які надовго вїдалися в мозок. Гордон мав хист до слів, вправно оперував ними і вперше у житті мав з цього бодай якусь користь. Містер Клю покладав на нього великі надії. Сам Гордон спостерігав за своїми успіхами спершу зі здивуванням, тоді із захопленням, а згодом його охопив страх. І ЦЕ його майбутнє! Грати словами, аби видурювати у дурнів гроші! Іронія долімріяти стати «поетом», а зробити карєру на написанні рекламних слоганів для антиперспірантів! Проте така ситуація була доволі поширеним явищем. Подейкують, що переважна більшість штатних авторів походить із письменників-невдах. А звідки ж іще їм узятися?
«Королева гігієни» рекламними проспектами була дуже задоволена. Містеру Ерскіну вони теж сподобалися. Тож Гордону підняли оклад на десять шилінгів на тиждень. І щойно це сталося, як Гордона охопив ще більший страх. Гроші заманювали його у пастку, проникали глибоко в його єство. Вони затягували його у прірву, не помітиш, як вона його поглине. Дивна річ життяпостаєш проти ідеології успіху, божишся ніколи не жертвувати життям заради того, щоб «вибитися в люди», хай би як цього кортіло; аж раптом трапляється щось такеякась випадковість,і все складається таким чином, що не помітиш, як ти «вже в людях». Потрібно негайно тікати! Забиратися з цього світу, в якому всім заправляють гроші, доки ще не пізно.
Та цього разу він не заморив себе голодом до смерті. Пішов до Ревелстона просити про допомогу. Так і сказав, що йому потрібна проста роботане «тепленьке місце», а така робота, яка не вимагала б від нього продати душу дияволу. Ревелстон чудово все розумів. Йому не треба було пояснювати різницю між «тепленьким місцем» і звичайною роботою; до того ж Гордонові він навіть не натякнув на те, що той робить безглуздий вчинок. І за це йому треба віддати належневін умів дивитися на речі під іншим кутом зору. Звісно, така можливість була у нього завдяки тому, що він не відчував браку грошейбагатії можуть дозволити собі бути розумниками. До того ж з такими статками не надто складно влаштувати і когось ще. Минуло лише два тижні, і у Ревелстона вже були для Гордона гарні новини. Містер Маккечніпідстаркуватий торговець старими книжками, з якими Ревелстон мав якісь справи,шукав помічника. Йому не потрібен був працівник з досвідом, який вимагатиме повного окладу; він шукав чоловіка, який би поводився як джентльмен і міг підтримати розмову з відвідувачами (звісно, літературну розмову)того, хто б задовольнив примхливих клієнтів. Цілковита протилежність «теплому місцю». Працювати треба було багато, платня мізернадва фунти на тиждень, і жодних перспектив. Саме те, що і було потрібно Гордонові. Тож він не барився і відразу ж вирушив до містера Маккечні, сонного старого шотландця з червоним носом і білою бородою у тютюновому попелі, і, недовго думаючи, погодився на його умови.
Саме у цей час виходила друком збірка поезій Гордона «Миші». Сьомий видавець, якому він її надіслав, згодився опублікувати його вірші. Гордон і гадки не мав, що тут не обійшлося без Ревелстонатой був добрим другом видавця, який полюбляв тишком-нишком влаштовувати дебют якомусь невідомому поетові. І от Гордону здалося, що перед ним відчинилися двері в нове майбутнє, що сам він, нарешті, став людиною, або, точніше сказати, не став тією добропорядною людиною з аспідистрою.
Тоді ж він і повідомив «Альбіону», що звільняється. Йти було не просто. Джулія, звісно, переживала ще більше, ніж після того, як Гордон втратив попередню роботу. До цього часу в них уже завязалися стосунки з Розмарі. Вона його не відмовляла від звільнення. Але і гадки не мала чому він це робить. Втручатися було проти її правил: «Кожен має право на власне життя»такою була її позиція. Та найбільше Гордона засмутила його остання розмова з містером Ерскіном. Він був добродушною людиною. Не хотів, щоб Гордон ішов з фірми, й відверто йому про це заявив. Від зайвих коментарів утримався, тільки попросив назвати причини. В цій ситуації Гордон не міг ані ухилитися від відповіді й промовчати, ані збрехати щось на кшталт «там більше платять» (мабуть, єдиний аргумент, який містер Ерскін міг би зрозуміти). Натомість, він геть непереконливо промимрив щось про те, що «цей бізнес не для нього» і що «йому хотілося б продовжити писати».
Бос ніяк не міг збагнути, що Гордон мав на увазі. «Писати? Еге ж, на цьому, певно, непогано можна заробити». Усвідомлюючи, що виглядає дурнем, Гордон пробурмотів щось про свою збірку. «Збірка віршів»,ледь чутно вимовив він. Містер Ерскін скоса глянув на нього:
Віршів? Хм... Віршів. Вважаєте, цього буде достатньо, аби прогодувати себе?
Можливо, це не такий уже й великий заробіток, але якщо регулярно випускати збірки...
Хм... ну що ж! Вам, мабуть, видніше. Якщо передумаєтеповертайтеся. Гадаю, ми завжди знайдемо для вас роботу. Майте це на увазі.
Гордон повертався додому з тяжким відчуттям власної недолугості й невдячності. Але він мав це зробити. Мав вирватися з цього світу грошей. Дивина та й годі! По всій країні молодь зі шкіри пнеться, щоб знайти бодай якусь роботу, а в нього сам лише звук цього слова викликає гострий напад нудоти, робота сама йде йому до рук, а він відмовляється. Хіба ж це не підтвердження теорії про те, що будь-що у світі можна отримати, якщо сильно не хотіти цього? Йому з голови не йшли слова містера Ерскіна. Не просто ж так він сказав те, що сказав? Певно, не для годиться. І якщо щось піде не за планом, Гордон справді зможе повернутися. Тож у нього залишався запасний аеродром. На горизонті продовжував манячити «Альбіон», якого йому так кортіло позбутися.
Та скільки щастя (втім, лише на початку) приносила йому робота у книжковій крамниці містера Маккечні! Якийсь час йому справді здавалося, що врешті-решт він вирвався з лещат грошового ідола. Торгівля книжками, звісно, була ще тим крутійством, як і будь-яка інша торгівля; але геть іншим! Жодної метушні заради того, щоб втриматися на місці, жодного пристосування. Ніхто з нахабних молодиків, які прагнуть зробити карєру, і десяти хвилин не витримав би у задушливій торгівельній залі крамниці. Щодо самої роботи, то вона була доволі простою; головнепроводити у лавці не менше десяти годин на день. Старий Маккечні не допікав (шотландський джентльмен, одне слово). За своєю природою не скнара, дещо ледачкуватий. Виявилося, що він непитущийналежав до якоїсь протестантської секти, але Гордонові до того було байдуже. Через місяць надрукували збірку його віршів. Щонайменше тринадцять видань опублікувало на неї рецензії! Літературний дайджест «Таймс» назвав дебютанта «перспективним письменником»! Ще кілька місяців йому знадобилося, щоб усвідомити, яким насправді провальним проектом була його збірка.
Тільки зараз, після того, як його заробіток опустився до рівня двох фунтів на тиждень, а від будь-яких можливостей заробити більше він фактично власноруч відгородився, Гордон почав усвідомлювати увесь тягар боротьби, у яку він вступив. Підступність ситуації була в тому, що полумя битви згасає. Життя у злиднях з героїчного подвигу перетворюється на сумну звичку. Все це обман. Кинув роботу, рішуче відмовився від «тепленьких місць». От і чудово. Зрештою, цього він і хотів. І назад вороття немає. Та безглуздо переконувати себе в тому, що злиденні будні, які ти сам свідомо обираєш, позбавляють проблем, що приходять з бідністю. І питання геть не в побутовому комфорті. З цими труднощами якось можна дати раду. Головна проблема полягала в тому, що нестача грошей вражає мозок і душу. Щойно дохід падає нижче певного рівня, як розум потьмарюється і почуття згасають. Віра, надія, грошітільки святому до снаги зберегти перші два без третього.
Гордон ставав чоловіком. Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять девять. Він досяг того віку, коли майбутнє втрачає рожеве забарвлення і починає вимальовуватися у лиховісну картину. Життєва ситуація його родичів вганяла у ще більшу депресію. З віком він усе сильніше відчував свій звязок з ними. Ще кілька роківі буде зовсім схожим на них, стане таким самим! Це відчуття виникало у нього навіть поруч із Джулією, з якою він бачився частіше, ніж з дядьком і тіткою. Попри численні клятви більше не робити цього, він продовжував позичати у неї гроші. У волоссі Джулії вже зявилася сивина, уздовж худорлявих рожевих щік прокреслилися різкі зморшки. Її життя перетворилося на рутину, і вона не була щасливою. Робота в кафе, «шиття» ночами у маленькій кімнатчині біля «Графського двору» (третій поверх з чорного входудевять бобів на тиждень), іноді посиденьки з подругамитакими ж самотніми, як і вона сама. Типова доля незаможних і незаміжніх жінок. З нею Джулія змирилася, навіть не усвідомлюючи, що все могло б скластися інакше. За Гордона вона переживала більше, ніж за себе. Поступовий занепад роду, члени якого йшли з життя один за одним, втративши всі свої статки, здавався їй справжньою трагедією. Гроші, гроші! «Нікому з нас, напевно, не судилось збагатитися!»постійно бідкалася вона. Річ у тому, що з них усіх тільки Гордон мав шанс вибитися в люди, але він його змарнував, безвільно скотившись до безрадісного існування своєї родини. Після того, як минув перший шок, вона вже не нападала на нього через те, що він кинув роботу в «Альбіоні», але не змогла знайти сенс у його аргументах. Жіноча інтуїція підказувала їй, що зневага до грошей прирівнювалася до смертного гріха.
Щодо тітки Анджели і дядька Волтераце була та ще пара! Від одного лишень погляду на них Гордонові здавалося, що він стає років на десять старшим. Дядько Волтер, наприклад, був схильним до депресії. Йому виповнилося шістдесят вісім, а весь дохід від його «посередницьких операцій» разом з відсотками в банку загалом не перевищував трьох фунтів на тиждень. Справами він керував зі скромного офісу на Корстор-стріт, а жив у паскудненькому дешевому пансіоні біля Голландського парку. Це вже, так би мовити, стало традицією: всі чоловіки з Комстоків рано чи пізно опинялися у пансіонах. Дивлячись на бідолашного голомозого дядьказ його чималеньким черевом, задишкою, округлим блідим обличчям з пафосним виразом, що застигло на ньому, згаслими очима з мішками попід ними і звислими вусами, які він безнадійно намагався підкрутити, важко було уявити, що він був молодим. Хіба могло у жилах цієї істоти колись жевріти життя? Чи вилазив він бодай раз на дерево? Чи стрибав сторч головою з узвишшя над водоймою? Чи закохувався колись? Чи варила у нього взагалі голова? У ті свої молоді рокичи намагався він щось утнути? Можливо, якісь невинні пустощікілька склянок віскі у нудних барах, візит до повій на центральному променаді, сумнівний блуд (щось на рівні чуттєвості єгипетських мумій у зачиненому на ніч музеї). А потім довгі роки спустошення, невдалих спроб побудувати свій бізнес і тихого згасання на самоті. Та попри це, дядько у свої роки не здавався нещасним.
Була у нього така собі забавкахворіти. А хворів він, за його власними словами, мало не на всі недуги, які тільки можна знайти у медичному довіднику. Ще й повсякчас цим вихвалявся. У Гордона складалося враження, що у дядьковому пансіоні (іноді він навідувався туди) тільки те і робили, що скаржилися на здоровя. У напівтемній вітальні парами сиділи підстаркуваті джентльмени і обговорювали симптоми своїх недуг. Їхні розмови нагадували бесіди сталактитів зі сталагмітами у печерах: кап, кап. «Як ваш радикуліт?»запитує сталактит у сталагміта. «Мені здається, солі дають результат»,відповідає сталагміт. Кап, кап...
А чого варта була тітка Анджела! Їй було шістдесят девять. Гордон всіляко намагався відігнати від себе будь-які думки про неї. Бідолашна, люба, добродушна і постійно депресуюча тітка Анджела! Вся у зморшках, з жовтуватим відтінком обличчя, геть усохла. Тісниться на своїй половині крихітного котеджика в Хайгейті під назвою «Кущ шипшини». Бранка палацу, що височіє на гірських вершинах, вічна діва Анджела, вуст якої не торкався жоден чоловік, тіло якої не знало чоловічих обіймів. Цілими днями у повній самоті ходить туди-сюди, тримаючи в руці жмут піря неслухняної індички: змітає пил з листя аспідистри і полірує розкішний порцеляновий сервіз виробництва фабрики «Корона Дербі», який ніколи не був у вжитку. Час від часу балує себе горнятком добротного чорного чаю, який їй привозять із заморських країв. Привітна, добра але ніким не кохана тітка Анджела! Її рента становила девяносто вісім фунтів на рік (тобто тридцять вісім бобів на тиждень), та зі звичкою, що притаманна всім представникам середнього класу вести розрахунки виходячи виключно з річного прибутку, вона витрачала на побутові витрати вісімнадцять пенсів. Їй, певно, довелося б голодувати, якби не Джулія, яка приносила з кафе пакунки з тістечками і сендвічами і вручала їх тітці зі словами: «Ось, тут дещо лишилося після зміни, не викидати ж»так, наче Анджела цього насправді і не потребувала.
Попри це, у бідолахи тітоньки лишилися маленькі втіхиу бальзаківському віці в ній спалахнула пристрасть до читання. Недалеко від дому була публічна бібліотека. За життя дідусь Комсток суворо забороняв своїм донькам читати романи. Тож зовсім не дивно, що розпочавши своє знайомство зі світом літератури лишень 1902-го, тітка Анджела ніяк не могла встигнути за сучасною літературною модою. У своїх вподобаннях вона відставала щонайменше років на двадцять, але старанно намагалася надолужити згаяне. Вона й досі читала Розу Браутон та місіс Генрі Вуд, у роки війни відкрила для себе Гола Кейна і місіс Гамфрі Ворд, а в 20-х роках дісталася Сайласа Гокінга та Генрі Сетон-Меррімена, ну а в 30-х майже, хоч і не до кінця, «перетравила» Максвелла та Вільяма Дж. Локка. Піти далі тітці не судилося. Що ж стосується письменників повоєнної доби, то чутки про «зарозумілий» стиль цих аморальних безбожників назавжди позбавили її шансу зазирнути до їхніх книжок. Є Волпол, є наш Гічінс, а хто такий Гемінґвей?
Таким був 1934-й рік для родини Комстоків. Дядько Волтер зі своїми «посередницькими операціями» і недугами. Тітка Анджела, яка змітала пил з недоторканого сервізу у своєму «Кущі шипшини». Тітка Шарлотта, яка доживала дні у пансіонаті для душевно хворих. Джулія з роботою по дванадцять годин на добу і нічними змінами з «шиття» біля крихітної гасової лампи у комірці. І Гордон, який у свої тридцять років працював за копійки на дурнуватій роботі, ледь зводив кінці з кінцями і страждав над своїм нещасним рукописом.
Певно, були й інші Комстоки, бо ж дідусь Комсток мав одинадцятеро сестер і братів. Та навіть якщо й так, то ті з них, хто лишився живим, імовірно, давно збагатилися і втратили звязок зі своїми бідними родичами, оскільки фінансові звязки міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід пятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.
4
Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу.
Взагалі-то, того вечора й не було вітру. Тихо, спокійно, як напровесні. Гордон пошепки повторював рядки з вірша, який почав складати ще вчора, просто заради власної втіхи. Сьогодні рима здавалася йому вдалою. Непоганий вірш, принаймні, міг би таким стати. Вже й забув, що минулої ночі його мало не нудило від цієї гри слів.
Пишні крони непорушних дерев обрамляло мереживо туману. Десь унизу, в долині, пробіг трамвай. Гордон підіймався пагорбом у місто, він крокував тротуаром, вкритим щільним шаром листя. Різнобарвне, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи розсип сухих американських сніданківначе господиня розсипала пачку хрустких злакових.
Яка чудова погожа днина! Його улюблена пора рокутак Гордонові здавалося в цю мить. Він був цілком щасливим (наскільки можна бути щасливим, не випаливши жодної цигарки за день і лишень з двома з половиною пенсами у кишені). Був четверскорочений робочий день. Звільнившись пополудні, Гордон прямував до критика Пола Дорінга, який жив на Колрідж-гроув і час від часу влаштовував чаювання.
На збори у Гордона пішла ціла година. З окладом у два фунти на тиждень не так уже й просто вести світське життя. Пообідавши, він одразу ж поголився (доволі неприємна процедура за відсутності гарячої води). Вдягнув свій костюм на вихід, який придбав три роки тому, але він і досі мав пристойний виглядголовне, не забути напередодні відпрасувати штани під матрацом. Вивернувши комір, завязав краваткутаким чином, щоб прикрити дірку. Після цього сірниковою голівкою зішкріб з бляшанки трохи кіптяви, аби відполірувати черевики. Навіть заштопав шкарпетки (голкою, яку позичив у «Лоренгаймі»)марудна справа, та все ж це надійніше, ніж замазувати голі ноги, що світяться в дірках, чорнилом. Окрім цього, роздобув десь порожню пачку «Золотого димку», щоб покласти в неї цигарку з автомата «папіроси по пенні»невідємна деталь для довершеного образу. Не можна ж прийти до чужої домівки без папірос! А з однією цілком припустимопобачивши одну, всі подумають, що пачка, певно, просто скінчилася. І тут легко можна послатися на банальну забудькуватість.
Звертаєшся до когось, ніби між іншим: «Не бажаєте папіросу?»«О, дякую». У цей момент зазираєш до своєї пачки і зі щирим здивуванням кажеш: «Це ж треба! Остання лишилася. Був впевнений, що відкрив нову тільки вчора...»«О, ні. Я не можу взяти останню. Ось, візьміть мою»,кажуть вам у відповідь. «Це так любязно з вашого боку».
А після цього, звісно, господарі самі почнуть вам пропонувати папіросу. Та мати одну при собіпитання честі.
«Зненацька порив зловісного вітру...» Сьогодні він міг би навіть дописати того вірша. У будь-який момент! Але ж запросили на чаювання... Дивина, та сама лише перспектива соціального контакту заряджала його енергією. З рівнем заробітку, як у Гордона, цим не повихваляєшся. Навіть просто зайти до когось у гостіто вже велика подія. Мяке крісло під задом, чай, папіроси і жіночий ароматтакі речі починаєш цінувати, варто бодай трохи зголодніти за ними.
Насправді ж, очікування від подібних вечірок ніколи себе не виправдовували. Жодних інтелектуальних розмов між ерудитами, взагалі нічого, що нагадувало б пристойну розмову, лишень порожні теревенівсюди те саме, що у Хемпстеді, що у Гонконзі. Хоч би зустріти когось гідного уваги. Та де там! Гості цих вечірок не дотягували навіть до рівня шакалів. Добра половина з нихкурки середнього віку, які вирішили вирватися зі своїх порядних домівок у бажанні стати частиною творчої еліти. Найяскравішими експонатами були молоді створіння, які заходили не довше ніж на півгодини, трималися у своєму колі й обговорювали таких самих своїх однолітків, називаючи їх за прізвиськами. Гордон зазвичай тинявся поміж ними, прибиваючись до одного з чужих кіл. Коли його знайомили з гостями, Гордон недбало кидав: «Гордон Комстокпоет, ви, мабуть, чули. Автор надзвичайно талановитої збірки "Миші"». Проте жодного разу Гордонові не зустрівся той, хто б його впізнав. Обдаровані юні створіння змірювали його поглядом і йшли собі геть. Вже за тридцять, з тьмяною шкірою обличчя і, вочевидь, дірявими кишенями. Та, попри низку розчарувань, як же Гордон чекав цих зустрічей! Вони були променем світла в його глибокій самотності. Ось такий він, найпідступніший бік злиднівпостійна, всепоглинальна самотність. Днями не мати з ким поговорити, коротати ночі у порожньому ліжку, зажди на самоті. Для багатія це, можливо, і розрада, та яким же нестерпним тягарем це може стати за вимушених обставин!
«Зненацька порив зловісного вітру...» За вікном потоком мчали автівки. Гордон споглядав їх без жодних заздрощів. Кому взагалі потрібна машина? З вікон авто на нього дивилися румяні, наче лялькові, личка багатійок. Паскудниці-пристосуванки! Пещені сучки! Краще вже бути самотнім вовком, ніж боягузливою шавкою. Згадалися ранкові години в метро: похмурі натовпи клерків, що наводнюють підземку, мов мурахи; у кожного в одній руці портфель, в другійсвіжий номер газети, а в серцістрах опинитися на вулиці. Він повільно зжирає їх зсередини! Особливо холодної пори, коли від свисту вітру перед очима постає картина: зима, торбина, трудовий табір і лавки в парку для ночівлі. Еге ж!
Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу.
Вітер шматує рекламні афіші,
Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.
Натовпи клерків в метро, як ті миші,
Чого вони прагнуть, чого вони хочуть?
То про що ж вони думають? Наближаються морози. Чи втримаюся на роботі? Чи не опинюся у трудовому таборі? Всевишній велів на знак вірності робити обрізання плоті. Тож кидайся шефу в ноги і вилизуй його взуття! Що ж іще залишається робити?
Губи шепочуть: «Зима вже на носі,
Якось протриматись все ж таки мушу!»
Морози підкрались, глибока осінь,
Крижаним списом пронизує душу...
«Що там у їхніх головах?» Гроші, гроші! Оренда, ціни, податки, рахунок зі школи, транспорт, нові черевики дітям. Про страховий внесок не забути, прибиральниці заплатити. Дідько, ще й дружина, здається, знову вагітна! Чи достатньо гучно я вчора сміявся над жартами шефа? І надходить термін чергового платежу за пилосос, взятий у кредит.
Акуратно, буква за буквою, слово за словом вишиковувалися наступні рядки:
Все водночас звалилось на мене:
Ціни, робота, оренда квартири.
Так закрутило життя навіжене,
Що вибратись годі мені з цього виру.
Цілком пристойно. Дописати б сьогодні ще рядків пять-шістьі добре. Ревелстон опублікував би таке.
На голій чорній гілці сидів шпакбідолаха, як і всі його побратими, переплутав теплі дні зими з весною. Під деревом завмер в очікуванні гладкий рудий кіт: задер голову і витріщився вгору, чекаючи, коли пташка впаде прямісінько йому в пащу. Гордон ще раз прокрутив у голові останні рядкичудово! І чому минулої ночі вони йому здавалися недостатньо потужними? Вінпоет! Розправивши плечі, він гордовито, майже з пихою на обличчі, покрокував уперед. ВінГордон Комсток, автор «Мишей» (той самий перспективний письменник, памятаєте?), а також автор поеми «Принади Лондону» (яку ще треба завершити). Він знав, що варто тільки захотіти, і він закінчить її. Чому ж вона навіює на нього такий смуток? Йому знадобиться ще десь місяці три, і влітку можна буде публікувати. В його уяві постало видиво тоненької книжечки під заголовком «Принади Лондону» у вишуканій білій матовій обкладинці та рецензії в авторитетних друкованих виданнях: «видатне досягнення» (літературний дайджест «Таймс»), «довгоочікуваний ковток повітря» («Скрутіні»).
Темна Колрідж-гроув була, по суті, провулком, що відходив від траси, в якому надійно осіли сумнівні літературні товариства (подейкували, що влітку 1821-го Колрідж гостював тут протягом шести тижнів). Старовинні маєтки, що ховалися у хащах занедбаних садів під пишними кронами, створювали атмосферу «застарілої культури». В деяких з них і досі збиралися члени цих товариств, щоб обговорити останній доробок Роберта Браунінга в оточенні панянок модельної зовнішності, які біля ніг кумира вели бесіди про Сарджента чи Волтера Патера.
Навесні газони цих маєтків були всіяні пурпурними і жовтими крокусами, а трохи згодомніжними дзвониками, що виднілися у траві; навіть дерева тут, здавалося Гордону, підігрували оточенню, сплітаючись у вигадливі візерунки з фантазій Рекхема. Гордон ніяк не міг збагнути, як такий критик, як Поль Дорінг, оселився в такому місці. А критиком він був посереднім (регулярно робив огляди для «Санді пост» і щонайменше двічі на місяць відкривав для світу особливості традиції англійського роману в творіннях Гю Волпола). З такою репутацією він мав би жити у квартирі на розі Гайд-парку. Втім, можливо, оселитися на відлюдькуватій Колрідж-гроув було його свідомим виборомтакий собі хрест, який він зобовязався нести на знак солідарності з забутими літературними ідолами.