Гордон повернув за ріг, повторюючи в голові рядки з «Принад Лондону». Аж раптом його щось зупинило. З парканом біля будинку Дорінга було щось не те. Що? Біля нього не видно жодного авто. Він зупинився, зробив один крок, тоді другийі знову зупинився, наче той пес, що вловив запах небезпеки.
Із цим місцем щось не те. Тут має стояти бодай кілька машин. На вечірках Дорінга завжди було людно, половина гостей приїздила своїми машинами. Де ж вони? Чи, може, він зарано прийшов? Але ж ні, у запрошенні було написанопів на четверту, а на годиннику вже за чверть четверта.
Гордон пришвидшив крок. Він був майже впевнений, що вечірку скасували. Серцем ковзнула тінь розчарування. Мабуть, вдома нікого немає. Певно, перенесли дату. Його розізлила ця думка, але він був готовий до неї. Гордона з дитинства переслідував страхприйти до когось у гості й поцілувати замок. Навіть коли у запрошенні не було жодних сумнівів, у душі ворушився червячок, який не давав спокою і дошкуляв передчуттям того, що станеться щось непередбачуване. Ніколи в житті Гордон не був на сто відсотків упевнений у тому, що на нього десь чекають. Цілком припустимою здавалася думка про те, що люди можуть просто проігнорувати його. Зрештою, чому б і ні? Він не міг похизуватися грошима. А коли в кишенях порожньо, все твоє життясуцільна зневага з боку інших.
Він штовхнув залізні ворота, з глухим стукотом відчинилася стулка. Порослу мохом стежку обрамляли рожеві камінчики. Гордон почав вдивлятися у фасад. Якимось чином він розвинув у собі здатність Шерлока Голмса визначати, є господарі вдома чи ні. Та цього разу не могло бути жодних сумнівів! Будинок виглядав покинутим. Над коминами не здіймається дим, у вікнах темно. О такій порі вони б уже мали запалити світло. І на ґанку жодних слідів від взуття. Та все ж таки, з відчайдушною надією, Гордон смикнув за мотузку дзвінка, що висів над дверима. Старомодного дзвінка, звісно ж. Новий електричний тут виглядав би вульгарно.
Дзинь-дзинь!
У відповідьбайдуже відлуння. Розтанула остання надія Гордона. Він смикнув за мотузку ще раз, та так сильно, що мало не вирвав її. Пролунав пронизливий дзвін. Але марно. Жодного звуку у відповідь. Навіть слуг відпустили. В цю мить він відчув на собі чийсь погляд. З підвалу біля ґанку за ним спостерігала пара юних очеймолоденька дівчинка-служниця визирнула, відреагувавши на калатання дзвінка. Зловивши на собі його погляд, вона не відвела очей. Він виглядав цілковитим дурнем. А як іще виглядатимеш, коли мусиш цілувати замок? Раптом Гордон усвідомив: їй все про нього відомовідомо, що вечірку скасували, і всім про це повідомили, всім, окрім нього; відомо, що таких жебраків, як він, не варто і повідомляти. Вона все про нього знала. Слуги завжди знають про таке.
Він розвернувся і попрямував до воріт. Він мав триматися гідно під пильним наглядом служницітак, ніби це дрібне непорозуміння, яке мало що для нього означає. Та від гніву його аж тіпало, тіло ледь піддавалося контролю. Поганці! Кляті поганці! Так з ним вчинити! Запросити, а тоді змінити дату і навіть не повідомити про це!
Зрештою, могли бути й інші причини, але Гордон волів не думати про них. Поганці! Кляті поганці! Його погляд впав на один з камінчиків під ногамипідняти б його і пожбурити у вікно! Він з такою злістю смикнув за іржаву ручку воріт, що мало не відірвав її.
Фізичний біль заспокоював. Вгамовував біль у серці. Не через те, що його обдурили, позбавивши можливості провести вечір у товаристві, а через відчуття власної безпомічності, меншовартості, відчуття, ніби тобою знехтували, проігнорували. Вони змінили дату вечірки і нічого йому не сказали. Всіх повідомили, крім нього.
Ось як поводяться із жебраками! Так просто і холоднокровно взяти і плюнути йому в душу. Звісно, про Гордона могли просто забути, без жодного лихого наміру; він і сам міг переплутати дату. Але ж ні! Це навіть не спадало йому на думку! Дорінги так навмисно вчинили. Ну звісно, навмисно! Вирішили не перейматися через якогось жебрака.
Поганці!
Гордон пришвидшив ходу. У грудях озвався різкий біль. Сьогодні його позбавили насолоди людського спілкування. Та що поганого в тому, щоб прагнути цього? Цей вечір йому доведеться провести наодинцівтім, як і решту. Ті кілька друзів, яких він мав, жили далеко; Розмарі ще мала бути на роботі, до того ж мешкала вона аж у Західному Кенсинґтоні, в жіночому гуртожитку, що пильно охоронявся старими відьмами. До Ревелстона було ближчевін жив біля Ріджентс-парку, та як кожна людина з достатком, певно, мав купу справ, його скоріш за все не було вдома. Гордон навіть не міг йому зателефонувати, бо не мав і двох пенні у кишені. Та і як йти у гості без грошей? Ревелстон майже напевно запропонував би піти до пабу чи деінде. Та Гордон не міг дозволити йому платити за себе. Дружба між ними для Гордона мала триматися на принципі «кожен платить за себе».
Гордон дістав з кишені цигарку і запалив. Курити на ходусумнівне задоволення; відчайдушний жест. Ішов він без якоїсь певної метиаби тільки не стояти на місці й погамувати почуття образи. Прямував на південьспершу крізь пустища Камден-тауну, тоді звернув на Тоттенгем-корт-роуд. На місто опустилися сутінки. Він перетнув Оксфорд-стріт, пройшов через Ковент-гарден, вийшов на Стренд-стріт і перейшов на другий берег Темзи мостом Ватерлоо. Ближче до ночі почало холодати. Гнів потроху влягався, але настрій не покращувався. Його гризла думка, якої він намагався спекатися, але марно. Думав він про свої вірші. Бездарні, беззмістовні вірші! І як він тільки міг повірити в себе? Уявити, що одного дня «Принади Лондону» побачать світ? На саму думку про це Гордонові стало зле. Стан нагадував ранкове похмілля. Глибоко в душі він розумів, що його поезія, як і він сам, нічого не варті. «Принади Лондону» йому ніколи не дописати, навіть якщо доживе до тисячі років. Знову і знову він прокручував у голові ті чотири нещасні рядки. Рима до рими, трам-там, там-тара-рам! Гуркотить, як порожня бляшанка. І на це він змарнував своє життя!
До цього моменту він пройшов уже чималомиль пять-сім. Ноги гуділи, а ступні набрякли й пекли. Він опинився десь у Ламбетівузьких і брудних нетрях з лабіринтами темних вулиць. Де-не-де крізь туман мерехтіли ліхтарі, але у їхньому світлі заледве можна було щось розгледіти. Гордона почав діймати голод. Кафе спокушали вітринами з оголошеннями: «Міцний чай. Тільки свіжа заварка». Та зі своїми копійками він нічого не міг собі дозволити.
Пройшовши під якимись залізничними балками, він вийшов на міст Хангерфорд. У воді плескалося всіляке сміття та харчові відходи жителів Східного Лондону: корки від пляшок, хлібні й цитринові скоринки, кусні хліба, собачий труп. По набережній Гордон попрямував до Вестмінстера. Сильний порив вітру пригнув додолу гілки дерев. «Лютим поривом вітер...» Він аж здригнувся. Знову та сама рима! Хоча надворі вже був грудень, кілька літніх волоцюг усе ще тулилися на лавках, загортаючись у газети. Гордон кинув на них байдужий погляд: жебраки. Можливо, одного дня на їхньому місці опиниться й він сам. Можливо, це на краще. Він ніколи не мав співчуття до волоцюг. Представник середнього класу в чорних напрасованих штаняхось хто потребує співчуття.
Гордон піднявся на Трафалгарську площу. Треба якось згаяти час. Національна галерея? Хай йому біс, там, певно, вже давно зачинено. На годиннику чверть на восьму. До того часу, як лягати спати, у нього ще є годин пять.
Він сім разів обійшов площу: чотири рази за годинниковою стрілкою і трипроти. Ноги боліли, і хоча більшість лавок були порожніми, сідати він не хотів. Зупинись він бодай на хвилину, як його вмить почне душити бажання закурити. Кавярні на Черінг-кросс вабили, мов сирени. Щоразу, коли відчинялися скляні двері, з них долинав аромат свіжої випічки. Гордон майже здався. Зрештою, чому б і не заскочити? На горнятко чаю і два пиріжки грошей стане. З ними можна цілу годину просидіти в теплі. Але ж цей клятий мідяк! Дівчина на касі точно насміхатиметься з нього. Він вже уявив, як вона повертається до офіціантки, зловтішаючись. Знають, що це його останні три пенси. Забудь, нічого не вийде. Треба рухатися далі.
Виблискуючи тьмяним неоновим світлом, вулиця кишіла людом. Гордон продовжував йти впередквола фігура з блідим обличчям і неохайним волоссям. Люди проходили повз нього; він намагався уникнути їх, вони уникали його. Вночі Лондон виглядає лиховісноє в ньому щось холодне, безлике, нетовариське. Сім мільйонів людей щодня проходять цими вулицями, уникаючи контакту, ледь помічаючи один одного, наче рибки в акваріумі. Довкола було повно привабливих дівчат. Всі вони дивилися кудись вбік або просто не помічали йогонімфи, що уникають чоловічого погляду. Дивно, та дуже багато з них були наодинці чи у товаристві іншої дівчини. У цьому місті самотніх жінок більше, ніж тих, що у парі. І тут все впирається в гроші. Чи багато красунь готові обміняти свій статус незаміжньої на хлопця-бідака?
З пабів віяло ароматом пивного хмелю. Наодинці і парами люди поспішали до кінотеатрів. Зупинившись перед вітриною одного з них, Гордон під пильним поглядом швейцара почав роздивлятися фото Грети Гарбо з «Розмальованої вуалі». Йому так кортіло потрапити досерединине заради того, щоб побачити Гарбо на екрані, а щоб відчути тепло мяких оксамитових крісел. Гордон ненавидів кіно. Рідко ходив до кінотеатрів, навіть коли мав таку можливість. Для чого культивувати мистецтво, яке прагне витіснити літературу? Та складно заперечити привабливість кінематографу. Сидиш у мякому тепленькому кріслі у темряві, що просякнута тютюновим димом, вдивляєшся в широкий екран, дозволивши хвилям абсолютної нісенітниці накрити тебе з головою, доки ти не втонеш у цьому дурмані,хіба це не саме той наркотик, який усім нам так потрібен? Знахідка для самотніх людей. Ближче до театру «Палас», помітивши Гордона, на тротуар вийшла повія. Невисока зовсім юна італійка з великими темними очима. Зовнішність приємна, і на відміну від більшості шльондр, ця ще й весела. На хвилину він стишив крок, дозволивши собі роздивитися дівчину, й вона відповіла на його погляд щирою посмішкою. Чому б не спробувати заговорити до неї? А що як вона зможе його зрозуміти? Дідько! Гроші!
Гордон відвів погляд і обійшов повію з такою спритністю, яка може зявитися тільки у жебрака, приреченого на пристойну поведінку. Ох і сміху було б, якби він зупинився, а згодом зясувалося б, що у нього в кишенях вітер гуляє! Він поквапився далі. Навіть за розмову нині доводиться платити.
На Тоттенгем-корт і Камден-роуд було похмуро. Він ледь волочив ноги. Десять миль по бруківці за день! Знову повз приходили дівчата, багато дівчатз хлопцями, з подругами, по одній, і ніхто його не помічав. Наче його не існувало. Вже набридло ображатися. Під тягарем втоми опустилися плечі, він більше не намагався тримати спину рівно і гордовито задирати підборіддя. Жодна з них не заговорить до нього. Та хіба їх можна в цьому звинувачувати? Він уже немолодий, з кислим виразом обличчя, нехаризматичний. Яка дівчина зверне на такого увагу?
Гордон згадав, що час повертатися додому (якщо він хоче сьогодні повечеряти), бо о девятій місіс Візбіч зачиняла кухню. Та його нудило від самої лише думки про холодний самотній барліг, де на нього ніхто не чекає. Піднятися сходами, запалити лампу, всістися за столом і дуріти від нудьги, бо робити нічого, нічого читати, цигарок теж немаєні, ні і ні. Нізащо! Був тільки четвер, а паби Камден-тауну вже були вщент набиті відвідувачами. Біля дверей, тримаючи в руках кухлі з пивом, теревенили три товстухи. Зсередини до Гордона долітали чоловічі голоси, пивний запах і сигаретний дим. Гордон згадав про «Крічтон Армс». Флексман, напевно, зараз там. Може, ризикнути? Пів пінти гіркого за три з половиною пенси, в нього є навіть більше.
Спрага знову почала діймати Гордона. Не варто було дозволяти собі думати про пиво. Підійшовши до «Крічтон Армс», він почув, як хтось співає. Просторий ошатний паб так і сяяв, сьогодні він здавалося особливо яскраво освітленим. Десь з два десятки чоловічих голосів хором виводили:
Кухлі підіймем, підіймемо кухлі!
Кухлі підіймем і випєм за нас!
Принаймні, це те, що почув Гордон. Знемагаючи від спраги, він підійшов ближче. Голоси чоловіків були просочені пивом. Перед очима відразу постали сантехніки з багряними пиками, які прийшли сюди спустити свої кровно зароблені. За баром ховалася кімнатчина, в якій на таємні посиденьки збиралися круті хлопціпоза сумнівом, співали саме вони. Певно, частували свого лідераГоловного Парнокопитного, чи як там він у них зветься. Гордон на мить задумавсяйти до бару чи у загальну залу? В барі пиво тільки у пляшках, а в залірозливають. Він обійшов паб і підійшов до іншого входу. Голоси продовжували вигукувати:
Кухлі підіймем, підіймемо кухлі!
Кухлі підіймем і випєм за нас!
На секунду у нього запаморочилося в голові. Спрага, голод і втома давали про себе знати. Він уявляв тих хлопців, що зібралися за столом у затишній кімнаті біля каміна. Як тільки голоси затихли, Гордон уявив, як вони опустили голови в кухлі. Сягнувши рукою в кишеню, Гордон намацав монети, що в нього залишилися. Треба ризикнути! Кому яка різниця, чим він у пабі розраховуватиметься? Зрештою, можна пожартувати і вигадати щось на кшталт: «Тримав цього мідяка аж з Різдва, ха-ха!» І всі посміються. Гордону здавалося, що він відчуває в роті терпкий смак пінистого. Щойно він торкнувся ребра монети, як голоси знову заревіли:
Кухлі підіймем, підіймемо кухлі!
Гордон повернувся до бару. Вікно запітніло, та крізь шибки можна було зазирнути досередини й роздивитися, що там відбувається. А от і Флексман.
Біля бару було людно. Як і будь-яке приміщення з вулиці, він виглядав доволі затишно. Язики полумя танцювали за камінною решіткою, відкидаючи тінь на відполіровану поверхню мідних попільничок. Здавалося, аромат пива, проникав навіть крізь скло. Флексман сидів біля барної стійки з двома хлопцями із пласкими обличчямипевно, спритними страховими агентами. Спершись ліктем на стійку, нога на перекладині, в руці келих пива, він загравав до гарненької білявки-барменші. Вона стояла по той бік стійки на стільці, розставляючи пляшки з пивом і перемовляючись з ним через плече. Слів не було чути, але можна було здогадатися, про що йшла мова: Флексман вдавав із себе дотепника, його товариші реготали, білявка, кинувши на нього погляд, завертіла охайним маленьким задком.
Серце Гордона аж зайшлося. Як би було приємно опинитися там! В теплі, у тьмяному світлі, серед людей, з якими можна поговорити, з пивом і цигарками, а ще дівчатами, з якими можна пофліртувати. Ну чому б не заскочити? Зрештою, у Флексмана можна було б і грошей позичити. Він би не відмовив. Гордон уявив, як той вітає його: «Агов, хлопче! Як життя? Що? Хочеш боба позичити? Без питань, візьми два. Ось, лови!»і запустить кілька шилінгів по барній стійці. Флексман непоганий чоловік.
Гордон простягнув руку до дверей. Вже навіть штовхнув їх. Зсередини повіяло теплом і ароматом хмелютакий знайомий і живильний запах. Та варто йому було його відчути, як нерви не витримали. Ні! Нізащо! Гордон розвернувся і зачинив за собою двері. Він не міг зявитися у барі з чотирма пенсами в кишені. Ніколи не дозволяй, щоб тебе пригощали! Перша заповідь для тих, у кого безгрошівя. Гордон пошкандибав геть, торуючи дорогу в нічних сутінках.
Кухлі підіймем, підіймемо кухлі!
Голоси віддалялися, розчиняючись у пивній піні. Гордон дістав з кишені свого мідяка і жбурнув його в темряву. Він попрямував додому. Радше, поплентався в тому напрямку. Повертатися зовсім не хотілося, але йому треба було десь сісти і перепочити. Ноги гуділи, а його скромний барліг був єдиним місцем у всьому Лондоні, в якому він міг собі дозволити зупинитись і відпочити.
Він, як завжди, тихенько прослизнув до вітальні (втім, недостатньо тихенько для того, щоб уникнути пильного ока місіс Візбіч). Годинник пробив девяту тільки кілька хвилин тому, і теоретично, якби Гордон попросив, він би ще отримав вечерю. Але він просто не міг бачити, з яким виразом обличчя місіс Візбіч робитиме йому цю послугу, і тому волів лягти спати голодним.
Гордон уже почав було підійматися сходами і подолав половину шляху, як раптом за його спиною пролунав подвійний стук у двері. Пошта! А раптом там лист від Розмарі?
Клацнула заслінка для пошти на дверях, і наче камбала, яку щойно виплюнула чапля, на підлогу впала пачка листів. У Гордона душа втекла у пятки. Перед ним лежали шість-сім листів. Напевно ж, бодай один із них адресовано йому! Місіс Візбіч, як завжди, хутко кинулася на стук листоноші. За два роки, які Гордон тут жив, жодного разу йому не вдавалося підняти свого листа першим. Хазяйка спритно забирала їх усі, жадібно притискаючи до грудей, а тоді ретельно сканувала поглядом адреси. Таке враження, ніби в кожному з них підозрювала або непристойне послання, або рекламний проспект протизаплідних піґулок.
Це вам, містере Комсток,процідила вона крізь зуби.
Гордонове серце тенькнуло й завмерло. Конверт видовженийточно не від Розмарі. Ах, адреса написана його власним почерком, отже, це з редакції.
З «Каліфорнійської панорами» або з «Першоцвіту». Але марка не американська. У «Першоцвіті» його вірші тримали вже півтора місяці! Господи, певно, прийняли!
Він і думати забув про Розмарі. Стримано подякував за листа і поклавши його до кишені, продовжив підійматися нагору, намагаючись випромінювати спокій. Та варто було йому зникнути з поля зору місіс Візбіч, як він полетів стрілою, перестрибуючи через кілька сходинок зараз. Він не хотів, щоб хтось бачив, як він читає листа. Ще не діставшись дверей, Гордон намагався намацати коробку з сірниками, але його пальці так тремтіли, що він ніяк не міг запалити лампи. Нарешті він сів і витяг з кишені листа. Кілька секунд вагався, перш ніж розпечатати конверт. Подивився на нього проти світла, намагаючись оцінити, наскільки лист грубий. Його вірш вміщувався на двох аркушах. Тоді, обзиваючи себе телепнем, він рішуче розірвав конверт. Звідти випали аркуші з його віршем і маленький, акуратнийнадзвичайно акуратнийлисток з надрукованим на ньому текстом.
«На жаль, редакція вимушена повідомити, що не
МАЄ МОЖЛИВОСТІ ПРИЙНЯТИ В РОБОТУ ВКЛАДЕННЯ».
На аркушику був надрукований візерунок жалобного вінка.
Гордон з відразою дивився на текст. Йому аж мову відібрало. Найгірша відмова та, на яку навіть не можеш відповісти. Раптом йому стало соромноза себе, за свої вірші. Здавалося, що це найгірше з того, що він колись написав. Навіть не перечитавши, Гордон розірвав аркуші з віршем на дрібні клаптики і викинув у смітник. Йому хотілося назавжди стерти його зі своєї памяті. Проте, аркуш з відмовою він залишив. Провів по ньому пальцем, аби відчути всю повноту відрази. Таке акуратне оформлення, такий вишуканий папірвідразу зрозуміло, що з «поважного» видання, яке годується за гроші не менш поважного видавництва. Гроші, гроші! Гроші і світ культури! Яку ж дурницю він утнув! Немає жодного сенсу відправляти свої вірші у такі місця. Від таких, як ВІН, їх ніколи не приймуть. Варто їм поглянути на аркуш, і вони одразу розуміють, хто тинавіть немає за що купити друкарську машинку. З таким самим успіхом він міг чекати на листівки з Букінгемського палацу. «Першоцвіт» друкує іншихприлизаних заможних розумників, які увібрали любов до комфорту та мистецтва з молоком матері. Це ж наче розсипати перла перед свинями! Та він продовжував себе картати. Негідники, кляті негідники! «На жаль, редакція вимушена повідомити...» Чому б не сказати прямо: «Не сподобалися нам ваші бездарні вірші. Поезію приймаємо тільки у тих хлопців, з якими вчилися разом у Кембриджі. А ти, робоча худобо, знай своє місце!» Кляті лицеміри!
Зрештою, Гордон зіжмакав акуратний аркуш з відмовою, жбурнув його під стінку і підвівся. Краще лягти спати зараздоки у нього ще зосталися сили роздягнутися. Ліжко було єдиним місцем у цій кімнаті, в якому можна було зігрітися. Але зачекай-но, спершу треба завести годинник. Помираючи від втоми, він механічно повторив звичну дію. Його погляд впав на аспідистру. Два роки він у цій мерзотній реальності, два абсолютно безплідні роки, протягом яких він нічого не досяг. Сім сотень змарнованих днів, а також ночей у самотньому ліжку. Ігнорування, поразки, образиі всі вони залишилися без відповіді.
Гроші, гроші! Все впирається в гроші! Немає їх у нього. Тому і Дорінги так з ним вчинили, тому і «Першоцвіт» йому відмовив, тому і Розмарі з ним у ліжко не ляже. Невдаха у соціумі, у творчості, в особистому життіодне слово, всюди. І на все одна причинабрак грошей.
Хтось мусить за це відповісти. Він не міг заснути з думкою про відмову. Згадав про Розмарі. За пять днів від неї жодної звістки. Якби серед тих листів був один від неї, його б не так сильно засмутило приниження, якого він зазнав від «Першоцвіту». Казала, що кохає, а спати з ним не хоче, навіть рядка не написала йому! Така сама, як і решта.
Вона ставилася до нього з такою зневагою і легко забула про його існування саме через те, що він був жебраком. А отже, геть не варто зважати і на його почуття. Він вирішив написати їй довгого листа, в якому хотів розказатияк це, коли тебе ігнорують і ображають, хотів поділитися своїми почуттями. Можливо, тоді вона побачить, як жорстоко вчинила з ним.
Знайшовши чистий аркуш паперу, він написав у правому горішньому кутку:
«31, ВІЛЛОУБЕД-РОУД, 1 ГРУДНЯ, 21.30».
Та на цьому його запал згас. Пригнічений настрій не давав розгулятися фантазії. Зрештою, який в цьому сенс? Однаково ж не зрозуміє. Жінці цього не збагнути. Але він не може залишити це просто так. Має щось написати, щось таке, що болюче вразить їїцього він зараз хотів понад усе.
Після довгих роздумів Гордон посередині аркуша написав:
«Ти розбила моє серце».
Ні підпису, ні адреси не залишив. Виглядало доволі вишукано і симпатичноодин рядок «інтелігентним» почерком. Поетична мініатюра. Ця думка трохи його підбадьорила.
Він поклав листа у конверт, заклеїв його і відправив з найближчого поштового відділення, витративши останній пенс на марку і півпенні на штамп.
5
Надрукуємо ваш вірш в наступному номері «Антихриста»,повідомив Ревелстон, виглядаючи з вікна.
Який це вірш?здивовано запитав Гордон, вдаючи, що забув, хоча насправді чудово памятав, кому надіслав кожен зі своїх віршів.
Той, що про повію, яка вмирає. Він нам здався доволі вдалим.
Гордон встиг замаскувати самовдоволену посмішку здивуванням з відтінком сарказму:
Ах, так! Про повію! Це один з моїх ключових персонажів. Наступного разу принесу вам про аспідистру.
Хлопчаче обличчя Ревелстона з копицею каштанового волосся сховалося в кімнаті.
Якось прохолодно стало,сказав він.Може, зайдете? Пообідаємо.
Та ні, краще ви виходьте. Я вже пообідав. Зайдемо у паб, випємо пивка.
Ну гаразд, тільки перевзуюся.
Гордон залишився чекати на вулиці. Про свій прихід він зазвичай повідомляв не стуком у двері, а камінцем, який жбурляв у вікно Ревелстона. Щось в атмосфері цієї квартири змушувало його почуватися недоречним і негідним бути тут присутнім; і хоча жодних видимих ознак помітно не було, але відчувалося, що тут мешкає представник вищого соціального прошарку. Тільки на вулиці чи у пабі він міг почувати себе рівнею Ревелстону. Самого ж Ревелстона така Гордонова думка добряче здивувала бсвоє помешкання з чотирьох кімнат він вважав невеличкою коміркою. Вважаючи життя на околицях Ріджент-парку варіацією мешкання у нетрях, він обрав цю пролетарську квартиру, керуючись тим самим принципом, що і будь-який сноб, який заради адреси віддасть перевагу комірчині у престижному Мейфері. Чергова спроба втекти від свого оточення і стати поважним членом робітничого класу. Як і решта таких спроб, ця була приречена на невдачу. Ніколи чоловікові зі статком не вдасться вдавати із себе жебрака; про гроші, як і про подробиці злочину, рано чи пізно стане відомо.
На табличці, що була прикріплена до вхідних дверей, було написано:
В. Г. РЕВЕЛСТОН
«АНТИХРИСТ»
Квартира Ревелстона була на першому поверсі, а редакція розміщувалася внизу, у підвалі. «Антихрист» виходив друком щомісяцявидання з великими амбіціями сповідувало соціалізм лівого спрямування. Загалом, коли його погортати, то складалося враження, що на посаді головного редактора цього часопису перебував затятий нонкомформіст, який замінив Христа на Маркса і згуртував довкола себе прихильників білих віршів. Насправді ж, Ревелстон був не таким; як для головного редактора, він був занадто добродушний і мякий. На сторінках «Антихриста» могло зявитися фактично будь-що, варто було йому почути, що автор гибіє недоїдаючи.
За хвилину зявився Ревелстон, без капелюха, проте у лайкових рукавичках. З першого погляду видно статус. Одягнений був у типовому для інтелігенції стилі: старе твідове пальто (шили його на замовлення, і з часом воно набувало ще шляхетнішого вигляду), широкі фланелеві штани, сірий светр і черевики кавового кольору. В такому вигляді він вважав за потрібне зявлятися як на світських заходах, так і в ресторанахдемонстрував протест проти буржуазії, не розуміючи, що низам такі витівки не личать. Він був на рік старший за Гордона, але виглядав молодшим; високий, худорлявий, але широкоплечий, з грацією і аристократичними манерами. Та в цих його жестах і манері триматися було щось дружнє. Якась постійна готовність піти назустріч. Висловлюючи свою думку, він завжди чесав ніс, ніби за щось вибачаючись. Насправді, кожним своїм вчинком у житті він вибачався за свої статки. Якщо Гордона легко можна було образити натяком на порожні кишені, то Ревелстонанавпаки, фразою про грубий гаманець.
Отже, ви вже пообідали?інтелігентно перепитав Ревелстон.
Так, щойно попоїв. Та, може, ви хочете їсти?
На годиннику було двадцять по восьмій. Востаннє Гордон їв опівдні. Так само, як і Ревелстон. Гордон не знав, чи Ревелстон голодний, але той чудово розумів, що поет, скоріше за все, давно нічого не їв, та й сам Гордон розумів, що редакторові про це відомо. Але кожен продовжував вдавати, що не хоче їсти. Вони лише зрідка обідали разом. Гордон не міг дозволити Ревелстону платити за себе, а ресторани і пристойні заклади були йому не по кишені. Сьогодні лише понеділок, а у нього тільки чотирнадцять пенсів. На них він міг дозволити собі хіба що кілька пінт пива, але аж ніяк не повноцінну страву. Кожна їхня зустріч відбувалася за мовчазної згоди, що вони не витрачатимуть більше шилінга за вечір. Таким чином зберігалася ілюзія, що їхні прибутки перебувають десь на одному рівні.
Вони рушили. Гордонові подобалося йти поруч із ним; він би з радістю взяв його під руку, хоча ніколи б не наважився зробити цього. Поруч з високим і ставним Ревелстоном він виглядав кволим і побитим життям. Свого редактора він обожнював і тому дещо соромився. Окрім елегантних манер, той був наділений рідкісними чеснотами і таким неймовірним ставленням до життя, якого Гордон ні в кого більше не зустрічав. Звісно, все це привілеї заможних людей. Гроші можуть дати дуже багато. Вони дозволяють бути терпимим, розважливим, не метушитися. Та попри все це, Ревелстон був іншим. Не заплив жиром, як більшість представників його класу (або ця доля оминула його, або ж це був результат його власних зусиль). Власне, більшість часу він і витрачав на те, щоб уникнути цієї долі. Саме тому він вкладав стільки зусиль і коштів у видання «Антихриста», який так і не зажив шаленої популярності на ринку. І це ще не все. Він підтримував жебраків на взірець поетів-невдах та вуличних артистів. Щодо витрат на себе, то Ревелстон намагався тримати їх на рівні восьмиста фунтів на рік. І страшенно соромився цього. Розумів, що бюджет не зовсім пролетарський, але не міг прожити на меншу суму. Вісім сотень для нього були як два фунти на тиждень для Гордонабазовий рівень витрат.
Як справи на роботі?поцікавився Ревелстон.
Як завжди. Нудьга страшенна. Веду бесіди зі старими курками про стиль Гю Волпола. Але я не скаржуся.
О, я мав на увазі вашу власну роботу. Письменницьку. Як просуваються «Принади Лондону»?
О Боже, навіть не нагадуйте! Я з ними посивію скоро!
Невже так погано? Не йде?
Та ні йде, тільки не вперед, а назад.
Ревелстон зітхнув. Він настільки звик втішати зневірених поетів, що це стало його єством. Він не почав розпитувати Гордона, чому той «не може писати», або чому «не можуть писати» інші, або чому будь-які їхні спроби на виході звучать торохтінням горошин у великому барабані. Натомість він зі співчуттям відповів:
Так, мушу визнати, поезія переживає зараз не найкращі часи. Та ви й самі це, певно, бачите.
Гордон притупнув черевиком по тротуару. Він волів би не говорити про «Принади Лондону». Вони йому нагадували про його холодний, самотній барліг і купу паперу, захованого під горщиком з аспідистрою. Він різко урвав Ревелстона:
Уся ця писанина нікому не потрібна! Стараєшся, нервуєш. І для чого? Хто зараз цікавиться поезією? Навчити блоху танцювати принесло б більше користі.
Та ви не можете дозволити собі занепасти духом. У наші дні ви робите важливий внесок у літературний процес. От взяти хоча б для прикладу ваших «Мишей».
«Миші»! Мене від них нудить.
Гордон згадав про вбоге видання з півсотнею кепських віршівзародків у лабораторних бляшанках з наліпками. «Перспективний» молодий поет. Та де там! Вдалося продати сто пятдесят три примірники, решта припадає пилом на полицях. Його накрило хвилею зневаги, ба навіть ненависті до своєї працітаке трапляється з кожним митцем щоразу, коли мова заходить про плоди їхніх зусиль.