Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».
Тієї миті хтось іззаду вхопив мене за руки і змусив упасти навколішки. Я обернув голову і побачив Петра Пекни. «Ти що, більшовику, хочеш зіпсувати нам забаву?»просичав він. Я видерся й дав йому добрячого ляща. Ми вже ладні були битися, але решта нас вгамувала, всі боялися, що бійка розбудить Алексія. Зрештою, і капрал підійшов із казанком. Він став над Алексієм і, вивернувши на нього літрів з десять води, гаркнув: «Устати!».
І сталося щось дивне: Алексій так і лишився лежати. Капрал аж остовпів на кілька секунд, а потім крикнув: «Рядовий! Встати!». Але рядовий і не поворухнувся. Капрал нахилився і струсонув його (ковдра була мокра, простирало і матрац теж, краплі води падали на долівку). Потім насилу перевернув Алексія, і ми побачили його непорушне, бліде, запале обличчя.
«Лікаря!»крикнув капрал. Ніхто не поворухнувся, всі дивилися на Алексія в мокрій нічній сорочці, тож капрал знову гаркнув: «Лікаря!»і показав на якогось вояка, аж той умить вибіг із казарми.
(Алексій лежав без руху, тіло його аж поменшало і здавалося таким хирлявим, як ніколи до того, він був як дитина, тільки губи були міцно, не по-дитячому стулені; додолу з нього цяпали краплини води. Хтось сказав: «Дощ».)
Лікар помацав його запястя і кивнув: «Авжеж». Потім відгорнув мокру ковдру: ми побачили Алексія на всю (коротку) довжину його тіла, у довгих білих і мокрих кальсонах, побачили носаки його ніг, що стирчали угору. Лікар кинув оком довкруги і взяв два тюбики, що лежали на тумбочці біля узголівя; поглянув на них і сказав: «Тут досить було, щоб і двох закатрупити». Потім стягнув простирало із сусіднього ліжка і накрив Алексія з головою.
Від усього того ми запізнилися; поснідали на ходу і за три чверті години вже спускалися у копальню. Потім був кінець зміни, потім вояцькі вправи, політична підготовка, обовязкові співи, прибирання казарми, потім відбій, і, лежачи в ліжку, я думав про те, що Стани вже немає поруч, немає і мого найліпшого друга Ґонзи (більше я його так і не побачив, згодом казали, ніби після закінчення служби він чкурнув через кордон до Австрії), а тепер немає й Алексія; він сліпо і мужньо грав свою несамовиту роль і не винен, що не здужав грати її до кінця, що не міг далі залишатися у лавах під личиною зацькованого пса, що йому забракло для цього сил; не був він мені приятелем, його запекла віра була мені чужа, але за своєю долею він був мені найближчий; видавалося навіть, що він скерував свою смерть як докір мені, наче хотів дати на здогад, що від тієї миті, як партія виганяє людину зі своїх лав, у тієї людини вже немає причини жити на світі. Зненацька я став почуватися винним у тому, що не любив його, адже тепер він був мертвий, непоправно мертвий, а я нічого ніколи не зробив задля нього, хоч був єдиним, хто міг якось йому стати у пригоді.
Проте я втратив не лише Алексія і проґавив не лише єдину нагоду порятувати людинутепер, дивлячись на ті події звіддаля, збагнув, що за тієї ж таки пори утратив палке почуття солідарності з моїми приятелями-«чорнюками», а разом із ним і останню можливість воскресити мою довіру до людей. Я почав здогадуватися, що наша солідарність постала під тиском обставин і під впливом інстинкту самозбереження, що й згуртувало нас в одне стадо. І тоді став думати, що наш «чорний» колектив здатний зацькувати людину (і запроторити її на заслання або послати на смерть), як і колектив людей у тій залі, як, може, і будь-який колектив.
Того дня я був наче пронизаний пусткою; був я пустелею в пустелі, й тоді мені захотілося погукати Люцію. Не міг я збагнути, чому так несамовито прагнув її тіла; тепер мені часом здавалося, наче вона була не жінкою в реальному тілі, а потужним струменем тепла, що рухався нескінченним царством холоднечі, прозорим струменем, що віддалявся від мене, бо я його нагнав.
Потім був наступний день, і під час вправ на плацу очі мої не покидали огорожі; я чекав, що прийде Люція. А впродовж усього цього часу до колючого дроту підійшла тільки якась бабця, що зупинилася й почала показувати на нас замурзаному внукові. Увечері я написав довгого благального листа; я прохав Люцію повернутися, мені потрібно було її побачити, я вже нічого не просив, тільки щоб вона була, щоб я міг її бачити і знати, що вона зі мною, що вона є
Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».
Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що, попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.
Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.
Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.
Авжеж, оце тут, тієї миті, коли я втратив Люцію, й настав довгий період наповнений відчаєм і порожнечею, про що нагадав мені брудний приміський ландшафт рідного міста, коли я ненадовго заглянув туди. Атож, відтоді воно все й розпочалося: поки я був за ґратами, померла мама, а я навіть не зміг приїхати на її похорон. Потім я повернувся до Острави, до чорнюків, і відбув там іще рік на службі. Після закінчення терміну змушений був підписати зобовязання три роки відпрацювати у копальні, бо ходили чутки, ніби тих, котрі відмовляться, триматимуть на службі ще кілька років. Отож я гарував там іще три роки як цивільна людина.
Не люблю я про це думати, не люблю й говорити, та й, власне кажучи, не люблю, коли сьогодні люди, яких вилучили з того політичного руху, що вони в нього вірили, як і я, вихваляються своєю долею. Авжеж, щоправда, я теж героїзував мою долю засланця, але це була облудна гордість. Згодом я сам собі, без будь-якої поблажливості, нагадав, що опинився поміж «чернюками» не тому, що був сміливий, не тому що боровся, не тому що заслали мене за те, що мої ідеї протиставляв я іншим ідеям, ні, моєму падінню не передувала жодна драма, я був радше обєктом, ніж субєктом моєї історії, тож немає в мене (якщо не вважати заслугою страждання, скорботу, руїну) ніяких підстав цим хвалитися.
Люція? А, звісно: вже пятнадцять років я її не бачив і довго навіть не чув про неї. Тільки після закінчення військової служби дізнався, що буцім вона перебуває десь у Західній Чехії. Але я вже її не шукав.
Частина четвертаЯрослав
1
Я бачу польову дорогу. Бачу землю, поорану колесами селянських возів. А коло дороги трава така зелена, що я не можу втриматися, щоб не погладити її.
Довкола вузькі лани, не видно широких полів, що складаються з обєднаних кооперативами ділянок. Як це? Хіба не сучасний краєвид я бачу, не сучасною землею іду? То що це за краєвид?
Прямую далі й бачу на узліссі кущ шипшини. На ньому повно диких руж. Зупиняюся й почуваю щастя. Сідаю в траві біля куща, а потім і лягаю. Відчуваю, як спина торкається травянистої землі. Я обмацую її своєю спиною. Утримую її спиною й умовляю не боятися, що вона буде тяжка і наляже на мене всією своєю вагою.
Потім чую тупіт копит. Вдалині здіймається легка хмарка куряви. Наближаючись, вона стає прозора. З неї виринають вершники. Молоді хлопці в сідлах, білі однострої. Та що ближчають вони, то дужче впадає в око недбалість їхнього вбрання.
Одні доломани застебнуті позолоченими ґудзиками, другі розхристані, а декотрі хлопці просто в сорочках. У декого шапки на головах, інші голомозі. О ні, це не регулярне військо, це дезертири якісь, утікачі, розбійники!
Та це ж наша кіннота! Я підводжуся й дивлюся, як вони підїжджають. Ось перший вершник дістає шаблю й махає нею. Загін зупиняється.
Хлопець із шаблюкою нагинається над гривою свого коня і розглядає мене.
«Авжеж, це я», кажу йому.
«Король! здивовано каже хлопець. Упізнав я тебе».
Я схиляю голову, я щасливий. Стільки століть їздять вони тут і впізнали мене.
«Як ся маєш, королю?»питає хлопець.
«Страшно мені, друзі», кажу я.
«Тебе переслідують?»
«Ні, ще гірше. Щось задумали проти мене. Я не впізнаю людей, що мене оточують. Приходжу додому, і кімната не така, й дружина інша, все не таке. Кажу собі, що, мабуть, помилився, вибігаю надвір, але це таки мій дім! Зовні наче мій, а всередині чужий. Отак скрізь, хоч куди повернися. Кояться такі речі, що мені аж страшно, друзі».
Хлопець питає мене: «Ти ще не відвик їздити верхи?». Я помічаю поруч із ним осідланого коня, вершника на нім нема. Хлопець показує мені на нього. Я засовую ногу в стремено і сідаю верхи.
Кінь шарпається, але я вже з утіхою стискаю колінами його тулуб. Хлопець дістає з кишені червону хустку і дає мені. «Затули обличчя, щоб тебе не впізнали!» Запнувшись тією хусткою, я стаю геть сліпий. До мене долинає голос: «Кінь тебе повезе».
Увесь загін рушає учвал. Я чую, як біля мене мчать сусіди. Мої литки торкаються їхніх литок, часом чую уривчастий подих їхніх коней. Либонь, із пів години їдемо ми отак, одне біля одного. Потім зупиняємося. Той самий голос каже: «Ми вже прибули, королю!».
«Де ми?»питаю я.
«Хіба ти не чуєш, як шепоче ріка? Ми на березі Дунаю. Тут, мій королю, ти в безпеці».
«Правда твоя, кажу йому, я почуваюся в безпеці. Мені хочеться скинути цю запону».
«Не треба, королю, не зараз. Та й нащо тобі дивитися? Твої очі тільки обманять тебе».
«Але ж я хочу побачити мій Дунай, мою ріку, я хочу її побачити!»
«Тобі не треба дивитися, королю! Я все розкажу тобі. Так буде ліпше. Довкола нас неозора рівнина. Пасовиська. То тут, то там чагарі, деревяні тички, криничні журавлі. А ми стоїмо на березі, в траві. Кроків за два траву заступає пісок, бо в цій місцевості в Дунаю піщане річисько. А тепер злізь із коня, королю!»
Ми злізли додолу і посідали на землі.
«Хлопці розкладають багаття, знову лунає голос того чоловіка, сонце помалу хилиться за обрій, незабаром настане нічна прохолода».
«Я хочу побачити Власту», раптом кажу я.
«Побачиш».
«Де вона?»
«Неподалік звідси. Ти приїдеш до неї. Кінь привезе тебе туди».
Я схопився на ноги і попросив, щоб ми відразу ж вирушили. Та на плече мені лягла чоловіча рука.
«Сиди, королю. Тобі треба відпочити і попоїсти. Упродовж цього часу я розповідатиму тобі про неї».
«Ага, розкажи, де вона?»
«За годину їзди звідси стоїть деревяна хата під стріхою. Вона оточена невеликим тином».
«Так, так, сказав я, відчуваючи на серці щасливий тягар, усе з дерева. І це дуже добре. У тій хатині не повинно бути жодного металевого цвяха».
«Авжеж, провадив голос, тин із насилу обтесаних кілків, тож у ньому можна впізнати первісні форми гілляк».
«Усі речі, виготовлені з дерева, скидаються на пса чи на кота, сказав я. Це істоти, а не речі. Я люблю світ із дерева. Тільки в ньому я почуваюся вдома».
«За тином ростуть соняхи, нагідки і жоржини, а ще там є стара яблуня. А на порозі стоїть Власта!»
«Як вона вбрана?»
«У лляну спідницю, трохи зашмаровану, бо вона допіру вийшла з хліва. В руці у неї деревяне цеберко. Боса. Але вона гарна, бо молода».
«Вона вбога. Це вбога наймичка».
«Авжеж, але це не заважає їй бути королевою! А оскільки вона королева, їй треба ховатися. Навіть тобі не можна до неї наближатися, щоб її не викрили. Лише тоді ти підійдеш до неї, коли обличчя твоє буде затулене. Кінь знає дорогу».
Його розповідь була така втішна, що мене охопила солодка млість. Лежачи у траві, я чув його голос, потім він стих, і чутно було тільки хлюпотіння хвиль і потріскування багаття.
Усе воно було таке гарне, що я не зважувався розплющити очей. Але нічого не міг удіяти. Я знав, що пора їх уже розплющити.
2
Піді мною матрац, що лежить на лакованому дереві. Не люблю лакованого дерева. Не люблю і вигнутих металевих ніжок, на яких стоїть диван. Наді мною висить під стелею рожева скляна куля з трьома білими смугами. І цієї кулі я не люблю. Ні буфета напроти, де за склом ціла купа непотрібних скляних речей. З дерева тільки фісгармонія у кутку. У цій кімнаті люблю я тільки її. Вона лишилася від тата. Рік тому тато вмер.
Я підвівся з дивана. Почувався так само змореним. Була пятниця, пополудні, за два дні до «їзди Королів». Усе було на мені. Усе, що стосується фольклору в нашім районі, завжди лежить на мені. Уже два тижні не спав я як слід через клопоти, пошуки, суперечки.
Потім до кімнати увійшла Власта. Я раптом здивовано подумав, що їй треба було б погладшати. Вважається, що огрядні жінки мають добре серце. Власта худа, обличчя пооране зморшками. Запитала, чи не забув я забрати білизну з пральні. Я забув. «Так я і думала», сказала вона і поцікавилася, чи буду я нарешті сьогодні вдома. Мені довелося неохоче відказати, що ні, не буду. Сьогодні в мене збори у місті. У райраді. «Ти обіцяв допомогти Владимирові з домашніми завданнями». Я звів плечима. «А хто буде ще на тім зібранні?» Коли назвав учасників, вона спитала: «І Ґанзлікова?». «Авжеж», відказав я. Власта насупилася. Усе зіпсувалося. Пані Ґанзлікова зажила кепської репутації. Відомо було, що вона переспала з купою чоловіків. Власта не підозрювала мене в чомусь такому, але зневажала збори, в яких брала участь Ґанзлікова. Не було чого вже розмовляти з нею. Ліпше було хутчій піти.
Збори були присвячені останнім приготуванням до «їзди Королів». Усе йшло наперекіс. Національний комітет почав урізати нам фінансування. Ще кілька років тому він виділяв чималі гроші на фольклорні свята. Тепер фінансово підтримувати його повинні ми. Молодіжна спілка вже не приваблює молодь, тож їй доручили організацію «їзди Королів», щоб хоч трохи підняти її престиж! Спершу прибуток від «їзди» використовували для підтримки інших, не таких прибуткових фольклорних свят, а тепер увесь дістанеться Молодіжній спілці, яка розпоряджатиметься ним на власний розсуд. Ми просили поліцію перекрити дорожній рух під час «їзди Королів». Але того ж дня, коли мали відбутися збори, нам дали негативну відповідь. Сказали, не можна заважати рухові транспорту через «їзду». Але на що вона схожа буде, якщо коні плентатимуться поміж автомобілями? Морока, та й годі.
Збори затягнулися, й додому я повернувся майже о восьмій вечора. На майдані зустрів Людвіка. Він ішов у зворотному напрямку, протилежним тротуаром. Я аж здригнувся, угледівши його. Яким вітром його сюди занесло? Помітив, як він зиркнув на мене, затримавши погляд на секунду, потім швидко відвернувся. Удав, ніби не впізнав. Два давні приятелі. Вісім років за шкільною партою! І він удає, ніби не бачить мене!