Людвік був першою тріщиною в моєму житті. Тепер я вже звик. Моє життяначе хисткий дім. Був я нещодавно у Празі й зайшов до невеличкого театру, у 60-х роках їх чимало відкрилося, й вони дуже популярні завдяки молодим режисерам зі студентською психологією. Грали там якийсь не дуже цікавий фарс, але під час вистави лунали гарні пісні й хороша джазова музика. Раптом музики вбрали фетрові капелюхи з пірїнами, які носять у нас до народного костюма, і почали наслідувати оркестр із цимбалами. Верещали, репетували, мов дурнуваті, перекривляли наші танці, особливо наші типові жести, коли ми піднімаємо руки вгору. Глядачі аж лягали від реготу. Я очам своїм не міг повірити. Ще пять років тому ніхто не зважився б мавпувати нас. Та й не сміявся б ніхто. А тепер із нас роблять посміховисько. Як же це сталося, що ми стали посміховиськом?
А ще й Владимир. Останні тижні він добряче мені дошкуляв. Районний комітет порадив Молодіжній спілці цього року його обрати «королем». Такий вибір завжди був ушануванням батька. Подумали, бач, і про мене. В особі мого сина відзначили мене за те, що зробив я для народного мистецтва. Проте Владимир не захотів. Відмовлявся, як тільки міг. Казав, хоче податися в неділю до Брно на мотоциклетні перегони. Навіть казав, ніби боїться коней. Урешті заявив, що не хоче бути «королем», бо це рішення згори. Мовляв, не хоче протекцій.
Ох і клопоту він мені завдав. Наче хотів викинути зі свого життя все, що могло йому нагадати про мене. Відмовлявся ходити в дитячу групу співів і танців, яку я створив при оркестрі. Уже тоді він опирався. Казав, ніби не має музикального слуху. Хоча цілком непогано грав на гітарі й частенько разом із приятелями співав якихось американських пісень.
Щоправда, йому насилу пятнадцять років. І він дуже мене любить. Нещодавно я побалакав з ним віч-на-віч, може, він зрозумів мене.
З
Дуже добре пригадую ту розмову. Я сидів на стільці-вертульці, Владимир на дивані, напроти мене. Я оперся ліктем на закриту кришку фісгармонії, яка мені така дорога. Чув її змалку. Мій батько щодня на ній грав. Надто ж народні пісні в простих гармонізаціях. Це було так, наче я чув дзюркотіння далеких джерел. Якби ж то він зміг збагнути це
У XVII і XVIII століттях чеський народ, сказати б, перестав існувати. У XIX столітті він народився вдруге. У колі давніх європейських націй він був дитиною. Звісно, у нього теж було велике минуле, але воно лежало потойбіч прірви у двісті років.
Упродовж того часу чеська мова відступила з міст у села і належала тільки неписьменним верствам. Проте навіть там вона продовжувала породжувати культуру. Скромну культуру, приховану від очей Європи. Культуру пісень, казок, костюмованих обрядів, прислівїв і приказок. Єдиний місток над тими двома століттями.
Єдиний місток, єдина кладочка. Єдиний пагін назавжди обірваної традиції. І на ньому основоположники нової чеської літератури на початку XIX століття прищеплювали свої творіння. Тим-то наші перші поети так часто збирали казки і пісні. Їхні перші поезії скидалися на звуки народних мелодій.
Якби ж ти збагнув оце, Владимире! Твій батько не просто палкий шанувальник фольклору. Може, трохи й так воно, та крізь це його дивацтво проглядає щось глибше. У народному мистецтві він чує, як струмують соки, без яких чеська культура була б тільки сухим деревом.
Усе це я зрозумів під час війни. Нам хотіли втовкмачити в голови, що ми не маємо права на існування, що ми просто німці, які балакають по-чеському. Нам нелегко було самим собі довести, що ми існували і що ми існуємо. Ми всі тоді йшли до джерел, як прочани.
Я грав на контрабасі в невеличкому ліцейському джазовому ансамблі. Аж якось прийшли до мене з Моравського гуртка і сказали, що треба відродити оркестр із цимбалами.
Хто від цього відмовився б за тієї пори? Я пішов туди грати на скрипці.
Ми вирвали давні пісні зі смертельного сну. В XIX столітті патріоти в останню мить перемістили народне мистецтво у збірки. Новітня цивілізація вже почала витісняти фольклор. Отак на початку нашого століття виникли фольклорні гуртки, які поставили за мету, щоб порятоване у книгах народне мистецтво набуло нового життя. Передовсім у містах, а потім і в селах. Відбувалося це і в Моравії. Там організовували народні свята, «їзду Королів», заохочували діяльність народних оркестрів. Зусиль було чимало, та вони могли так і залишитися безуспішними: фольклористи відроджували, а цивілізація такими ж темпами знищувала традиції.
Нову міць вдихнула в нас війна. Останнього року нацистської окупації ми влаштували «їзду Королів». У місті була вояцька казарма, і поміж місцевим людом юрмилися на тротуарах і німецькі старшини. Наша «їзда» стала справжнісінькою демонстрацією. Ціла чота юнаків у строкатому вбранні, з голими шаблями. Посланці із сивої давнини. Усі чехи розуміли ту виставу саме отак, й очі їхні аж світилися. Мені було пятнадцять років, і я був «королем». Їхав на коні в оточенні двох пажів, і лице моє було затулене. Я пишався. Батько мій теж. Він знав, що мене обрали «королем», щоб ушанувати його. Сільський учитель, патріот, усі його любили.
Владимире, дитино моя, я вірю, що у всьому є глузд. Вірю, що людські долі злютовані мудрістю. Те, що цього року тебе обрали «королем», мені видається значущим. Я пишаюся, як і двадцять років тому. Навіть дужче. Через тебе вони хочуть ушанувати мене. І, що там казати, для мене ця честь багато важить. Я хочу передати тобі моє королівство. Хочу, щоб ти отримав його з моїх рук.
Може, він зрозумів мене. Бо пообіцяв узяти на себе роль короля.
4
Якби ж то захотів він зрозуміти, як це цікаво. Я навіть уявити собі не можу нічого цікавішого, нічого захопливішого.
Ось таке, наприклад. Празькі музикознавці довго вважали, що в Європі народні пісні походять від бароко. Мовляв, сільські музики грали і співали в замкових оркестрах, а потім несли музичну шляхетську культуру в життя простих селян. Отож народна пісня не була мистецькою формою sui generis. Вона походила від складної музики.
Та хоч як там було в Чехії, те, що співали ми в Моравії, не підлягає цьому поясненню. Уже навіть з погляду тональності. Складну музику барокової доби писали в мажорі й мінорі. Наші пісні співаються в таких тональностях, які немислимі для замкових оркестрів!
Наприклад, у лідійській тональності. Це тональність, що допускає збільшену кварту. Вона завжди навіває на мене ностальгію за пасторальними ідиліями давніх часів. Я просто-таки бачу язичницького Пана і чую його флейту:
Барокова музика і музика класичного періоду були фанатично віддані культові впорядкованості великої септими. Шлях до тоніки для них був тільки через нижній вступний тон. Мала септима, що сягає тоніки великою секундою, лякала їх. А я у наших народних піснях люблю якраз цю малу септиму, хоч до еолійського ладу вона належить, хоч до дорійського, хоч до міксолідійського. За її меланхолійність. І за те, що вона не тяжіє несамовито до основного тону, яким закінчується усе, і спів, і життя:
Але є пісні з такою своєрідною тональністю, що їх неможливо зарахувати до жодної з так званих церковних тональностей. Від них я просто-таки у захваті:
Моравські пісні за своїми тональностями надзвичайно складні. Їхній тональний устрій загадковий. Починаючись із мінору, вони закінчуються мажором, коливаючись поміж кількома різними тональностями. Часто, гармонізуючи їх, я не можу збагнути їхньої тональності. Надто ж у повільних піснях, які Барток прозвав розмовними. У нашій нотній системі неможливо передати їхній ритм. Інакше мовлячи, в перспективі нашої нотної системи всі народні співаки виконують ті пісні в неточному ритмі.
Як це пояснити? Леош Яначек стверджував, що ця невловна складність ритму випливає з перебіжних змін настрою співака. Змінами у співі реагує він на барви квіток, на погоду, на краєвиди.
Та чи не занадто поетичне це тлумачення? Коли я навчався перший рік в університеті, викладач розповів нам про один зі своїх експериментів. Він попросив співати кількох народних виконавців, причому кожного окремо, ту саму пісню, яку неможливо було ритмічно записати нотами. Виміри, які він здобув завдяки точній електронній апаратурі, дали йому змогу встановити, що кожен співав так само.
Отож ритмічна складність тих пісень не залежить від браку точності чи настрою виконавця. Вона підкоряється якимось таємничим законам. Отак, наприклад, у танцювальних моравських піснях друга половина такту завжди на частку секунди довша за першу. Але як записати нотами цю складність? В основі метричного устрою складної музики лежить симетрія. Нота ділиться на дві половини, половина ділиться на дві чверті, такт ділиться на дві, три, на чотири однакові частки. Але як оцінювати такт, що ділиться на дві частки неоднакової тривалості? Найбільший клопіт для нас сьогодніяк записати нотами оригінальний ритм моравських пісень.
Одне можна сказати з певністю: наші пісні не могли народитися з барокової музики. Чеські, може, й походили від неї. У Чехії був вищий рівень цивілізації, тісніший контакт сіл із містами, селян із замками. У Моравії теж були замки. Але сільський люд був там простіший і більш ізольований.
Сільські музики в цім краю не грали в замкових оркестрах. За цих умов у нас збереглися народні пісні, причому і найдавніші. Цим і пояснюється їхня різноманітність. Вони датуються різними етапами їхньої довгої, повільної історії.
Коли опиняєшся віч-на-віч із нашою народною музикою, то неначе бачиш танцівницю з «Тисяча й однієї ночі», яка одну за одною скидає з себе вуалі.
Погляньте, ось перша вуаль. Тканина з тривіальним малюнком. Це наймолодші пісні, 50-60-х років нашого століття. Вони прийшли до нас із заходу, з Чехії. У школах дітей вчили співати цих пісень. Більшість їх мажорна, хіба що тільки адаптована до нашого звичного ритму.
А ось друга вуаль, уже строкатіша. Це пісні угорського походження. Вони супроводжували експансію мадярської мови. Їх поширювали циганські оркестри в XIX столітті. Чардаш і рекрутські співи.
Коли танцівниця скидає ще одну вуаль, зявляється наступний пісенний пласт. Це пісні корінних словян XVIXVII століть.
А четверта вуаль ще краща. Це пісні, що сягають XIV століття. За тієї пори із південного сходу спускалися до нас із карпатського хребта пастухи-валахи. Їхні пастуші й розбійницькі співи не знали ніяких акордів і гармоній. У них суто мелодійна основа. Архаїчні тональності, породжені сопілкою і флоярою.
Коли падає остання вуаль, на танцівниці вже нічого не залишається. Вона танцює голісінька. Найдавніші пісні, що виникли ще за доби язичництва. Вони базуються на архаїчній системі музичного мислення. На системі чотирьох нот, тетрахорді. Косарські, обжинкові пісні. Пісні, повязані з обрядами патріархального хутора.
Народні пісні й обрядице тунель під історією, в якому збереглося чимало з того, що вже давно зруйнували війни та революції, а також цивілізація. Тунель, крізь який я проглядаю далеко в минувшину. Я бачу Ростислава і Сватоплука, перших моравських князів. Бачу давній словянський світ.
Та чого казати тільки про словянський світ? Якось ми думали над текстом одної пісні. Там співається про хміль, що бозна в який спосіб повязаний із возом і козою. Хтось їде на козі, хтось сидить на возі. І там вихваляють хміль, який робить із дівчат наречених. Змісту цієї пісні не розуміли вже ті, що співали її. Тільки інерція безсмертної традиції підтримувала в ній повязаність слів, що вже давно стали незрозумілі. Урешті знайшлося єдине пояснення: діонісійські оргії в Стародавній Греції. Сатир їде на цапові, і бог вимахує оповитим хмелем ціпком.
Античність! Мені це здалося неймовірним! Але згодом, в університеті, я вивчав історію музичної думки. Структура найдавніших наших співів справді повязана з античною музикою. Лідійський, фригійський або ж дорійський тетрахорд. Спадна концепція гами, де в основі лежить верхня, а не нижня тональність, що настане лише тоді, коли музика почне мислити гармонійно. Тим-то наші найдавніші народні пісні належать до тієї самої доби музичного мислення, що й пісні Стародавньої Греції. Вони зберігають для нас дух античності.
5
Того дня за вечерею я весь час згадував, як Людвік відвернув від мене погляд. І почував, що ще дужче прихиляюся до Владимира. Аж перелякався, що проґавив його. Не зумів залучити до того, що було моїм світом. Після вечері Власта лишилася в кухні, а ми з Владимиром перейшли до вітальні.
Я спробував знову розповісти йому про пісні. Але мені не щастило в цьому. Я був наче шкільний учитель. Боявся, що це буде йому нецікаво. Так, він сидів і мовчав, наче слухав мене.
Він завжди був чемний зі мною. Але звідки я міг знати, що діється в його довбешці?
Довгенько набридав я йому, аж до кімнати зазирнула Власта і сказала, що пора спати. Що ж тут удієш? Вона душа нашого дому, його календар, його годинник.
Не будемо з нею сперечатися. Гаразд, синку, добраніч.
Я покинув його в кімнаті з фісгармонією. Там він і спить, на дивані з нікельованими ніжками. Я сплю в сусідній кімнаті, в ліжку із Властою. Навряд чи засну відразу. Буду весь час крутитися, боюся її збудити. Ліпше піду надвір і погуляю. Ніч тепла. За будиночком, де ми живемо, росте садок, наповнений сільськими пахощами, як і колись. Під грушеюдеревяний ослін.
Клятий Людвік! Чому він трапився мені саме сьогодні? Це лиха прикмета, боюся її. Мій найдавніший приятель! Стільки разів сиділи ми під цією грушею, як були дітлахами. Я так його любив. Уже з шостого класу ліцею, коли ми познайомилися. Він був набагато талановитіший за нас, але ніколи не задирав носа. Школа, вчителіна все те йому було начхати. Його тішило, що все він робив наперекір шкільним правилам.
Чому ми з ним були такими друзями? Певне, це доля. Він, як і я, був сиротою, не мав одного з батьків. Моя мати померла під час пологів. Коли Людвікові було тринадцять, його батька, який працював мулярем, запроторили в табір німці, і звідти він не повернувся.
Людвік був старший син. І натоді вже єдиний, бо його менший брат помер. Батька заарештували, у матері з сином більше нікого не було. Вони страшенно бідували. Навчання в колежі обходилося дорого. Йшлося вже до того, що Людвікові треба було покинути його.
Останньої миті раптом прийшов порятунок.
У Людвікового батька була сестра, яка ще до війни вдало побралася з багатим місцевим підприємцем. Відтоді вона майже перестала бачитися зі своїм братом-муляром. Але після його арешту щось ворухнулося в її патріотичному серці. Вона домовилася з невісткою, що візьме Людвіка під своє крило.
У неї була тільки одна дочка з вадами розвитку, і небіж, хлопчина обдарований, завжди викликав у неї заздрість. Подружжя не лише підтримувало його матеріально, а й почало щодня запрошувати до себе в дім. Показувало місцевій верхівці, що регулярно збиралася під їхнім дахом. Людвік мусив виявляти їм вдячність, адже від їхньої підтримки залежало його навчання. Але любив він їх, як пес макогона. Звалися вони Коутецькі, і відтоді тим словом ми прозивали всіх задавак.
Пані Коутецька зневажала невістку. Ніколи не могла вона простити братові, що він так невдало одружився. І не змінила свого ставлення навіть тоді, коли брата заарештували. Гармати своєї щедрості вона звернула до Людвіка. Вбачала в ньому свого кровного нащадка і хотіла зробити з нього сина. Існування невістки було для неї тільки прикрою помилкою. Жодного разу не запросила вона її до себе. Людвік бачив те все і аж зубами скреготів. Не раз кортіло йому збунтуватися. Але матінка щоразу зі сльозами вмовляла, щоб він поводився обачно.
Тим-то він і почувався таким щасливим у нас. Ми були мов брати-близнюки. Тато навіть трохи дужче любив його, ніж мене. Був у захваті, що Людвік прочитав усю його бібліотеку, знав у ній кожну книжку. Коли я почав брати участь в ліцейському джазі, він вирішив грати зі мною. Придбав якийсь дешевий акордеон і незабаром навчився досить добре грати на ньому. Потім ми разом грали у джазі й разом долучилися до оркестру з цимбалами.
Дочка Коутецьких вийшла заміж наприкінці війни. Мати вирішила справити бучне весілля, де за молодими йтиме пять пар дружок із боярами. Одну з цих тяжких ролей завдала вона Людвікові, поставивши його поруч з одинадцятирічною донечкою місцевого аптекаря. Людвік розлютився. Аж почервонів, коли йому довелося, мов блазневі, брати участь у цьому шлюбному маскараді місцевих снобів. Він хотів скидатися на дорослого, і йому соромно було подавати руку шмаркатому дівчаті. Він дратувався, що доведеться цілувати обслинений хрест під час шлюбної церемонії. Коли настав вечір, він утік із бенкету і знайшов нас у задній залі корчми.