Ми сиділи з цимбалами, пиячили і кепкували з нього. Він розізлився й заявив, що ненавидить буржуазію. Потім почав проклинати церковний шлюб, заявив, що плює на нього, і сказав, що розірве стосунки з церквою.
Ми не взяли всерйоз його слів, але за кілька днів після закінчення війни Людвік таки зробив те, що обіцяв. Коутецькі смертельно образилися. Це його не збентежило. Він із задоволенням порвав із ними стосунки. Почав ходити на збори комуністів. Купував брошури, які вони видавали. Наш край був переважно католицький, та й наш ліцей теж. Попри це ми ладні були простити Людвікові його комуністичні уподобання. Ми визнавали, що він перевершує нас.
У сорок сьомому ми скінчили ліцей. Восени Людвік мав навчатися у Празі, а яу Брно. Відтоді я не бачив його цілий рік.
6
Настав сорок восьмий. Життя, здавалося, стало з ніг на голову. Коли Людвік приїхав на канікули і прийшов у наш гурток, ми всі були розгублені. Лютневий комуністичний переворот видавався нам початком терору. Людвік прихопив із собою кларнет, але грати йому не довелося. Цілу ніч ми розмовляли.
Чи тоді й почалася оця незлагода поміж нами? Не думаю. Тієї ночі Людвік знову мене вразив. Щомога ухиляючись від політичних балачок, він говорив про наш оркестр. Якщо його послухати, ми повинні були збагнути сенс нашої праці в ширшій перспективі, ніж раніше. Навіщо намагатися воскресити втрачену минувшину? Хто дивиться назад, той закінчує, як Лотова дружина.
То що ж треба робити? запитали ми.
Звісно, відказав він, ми повинні берегти спадщину народного мистецтва, але цього недостатньо. Ми живемо в новому часі. Для нашої діяльності відкриваються широкі обрії. Нам потрібно витісняти із загальної музичної культури повсякдення дурнуваті пісеньки і шлягери, якими буржуї частують людей, і заміняти їх самобутнім народним мистецтвом.
Цікаво. Те, що казав Людвік, було давньою утопією найконсервативніших моравських патріотів. Вони завжди виступали проти безбожної зіпсованості міської культури. Мелодії чарльстону були для них дудкою сатани! Зрештою, це несуттєво. Тим зрозумілішими ставали для нас Людвікові слова.
Однак наступні його думки були оригінальніші. Він говорив про джаз. Джаз виник із народної негритянської музики і підкорив увесь Захід. Для нас це може служити підбадьорливим доказом того, що народна музика несе в собі чудовну силу. І може породити загальний музичний стиль епохи.
Ми слухали Людвіка і відчували, що до нашого захвату долучається неприязнь. Нас дратувала його певність. Він промовляв, як усі комуністи. Так наче уклав із самісінькою будучиною таємну угоду, яка надала йому мандат діяти від її імені. Дратував він нас і тим, що нітрохи не скидався на того, яким ми його знали. Для нас він завжди був своїм хлопцем і жартівником. А тепер він виголошував бучні промови і, не соромлячись, удавався до гучних слів. Звісно ж, відвертало нас від нього і те, що він безоглядно і невимушено повязував долю нашого оркестру з комуністичною партією, хоч до неї жоден з нас і не належав. Утім, його слова і приваблювали нас. Його думки відповідали нашим найпотаємнішим мріям. Вони підносили нас на рівень історичної величі.
Подумки я прозивав його Щуроловом. Це назвисько йому личило. Тільки заграв на дудкуі ми самі біжимо до нього. Там, де його ідеї ще не набули завершеності, всі ми кидаємося йому на допомогу. Пригадую мої роздуми. Я говорив про розвиток європейської музики від епохи бароко. Після періоду імпресіонізму вона втомилася від самої себе. Вона майже вичерпала свої соки, як у сонатах та симфоніях, так і в популярних жанрах. Тим-то такий чудесний вплив справив на неї джаз. Він зачарував не лише європейські ресторани і танцювальні зали. Зачарував він і Стравінського, Онеґґера, Мійо, які всотали його ритми у свої композиції. Але, зважмо, водночасчи радше за десять років до тогосвіжу кров у європейську музику влив давній фольклор Старого Континенту, який ніде так не зберігся, як тут у нас, в Центральній Європі. Яначек, Барток. Отак сама історія музики поставила поруч давні пласти народної музики і джазу. Обидва однаково сприяли ґенезі новітньої серйозної музики XX століття. Проте для музики широких мас все поточилося по-іншому.
Давній мелос європейських народів не лишив у ній жодного сліду. Тут одноосібно запанував джаз. І з цього й розпочинається наше завдання.
Авжеж, немає сумніву: у давньому корінні нашої народної музики криється та сама потуга, що й у джазі. Він відзначається власного, тільки йому притаманною мелодикою, де весь час присутній первісний гексахорд стародавніх негритянських пісень. Але наша народна музика теж відзначається власного мелодикою, яка тонально набагато розмаїтіша. Джаз має ритмічну самобутність, його дивовижна складність формувалася десятками століть на основі культури гри на африканських тамбуринах і тамтамах. Але заразом ритми нашої музики належить лише їй. Зрештою, джаз базується на імпровізації. Проте чудові концерти скрипалів, які ніколи не вміли читати ноти, теж мають за основу імпровізацію.
Одне відокремлює нас від джазу, додав Людвік. Він дуже швидко розвивається й міняється. Його стильце рух. Крутим шляхом підіймається він від нью-орлеанської поліфонії через свінґ до бібопу й далі. Новому Орлеанові навіть не снилися ті гармонії, які є в сучасному джазі. Наша народна музикаце красуня, що вже цілі століття спить непробудним сном. Ми повинні розбудити її. Вона повинна ввійти в сучасне життя й розвиватися в ньому, як ото джаз. Не перестаючи бути сама собою, не втрачаючи ні крихти своєї мелодики і ритміки, вона повинна відкривати нові стильові фази. Це дуже непросто. Це величезна праця. І виконати її можна лише за соціалізму.
А до чого тут соціалізм? запротестували ми.
Він пояснив. Давнє село жило громадою. Обряди пронизували сільський рік від початку до кінця. Народне мистецтво було невіддільне від цих обрядів. За доби романтизму уявляли, ніби селянку в полі охоплювало піднесення й пісня била з її уст, немов джерело зі скелі. Проте народна пісня народжувалася не так, як авторські вірші. Поет творить, щоб виразити самого себе, заявити світові про свою унікальність. Співаючи народну пісню, люди намагаються не виділитися, а злитися із загалом. Вона росте, мов сталактит. Крапля за краплею обростає новими мотивами, новими варіаціями. Передається від покоління до покоління, і кожен співак додає до неї щось нове. У такий спосіб у кожної пісні було чимало авторів, які скромно губилися в її тіні. Жодна народна пісня не існувала просто так, сама для себе. Вона мала чітко визначену функцію. Одні пісні виконували під час весілля, другіпід час збирання врожаю, на гулянні, під час Різдва, косовиці, були танцювальні й були похоронні пісні. Навіть любовні пісні не існували поза певними усталеними обрядами. Вечірні гуляння, співи під вікнами, пропозиція одружитисявсе це були колективні обряди, і пісня відігравала в них чітко визначену роль.
Капіталізм зруйнував це колективне життя. Народне мистецтво втратило свій ґрунт, свій сенс існування, свої функції. Даремно силкуватися відродити його в суспільстві, де людина живе осібно від інших, лише для себе самої. Та соціалізм звільнить людей від гніту самоти. Вони житимуть у нових спільнотах, обєднані спільним інтересом. Їхнє приватне життя буде нерозривно повязане з громадським. Їх згуртує ціла низка обрядів. Декотрі будуть запозичені з минулого: свято обжинків, танцювальні вечори, звичаї, повязані з працею. Інші будуть нововведеннями: святкування Першого травня, мітинги, річниця визволення, зібрання. І народне мистецтво скрізь знайде своє місце. Скрізь воно розвиватиметься, мінятиметься, оновлюватиметься. Розуміємо ми це чи ні?
І справді, незабаром виявилося, що неймовірне стало дійсністю. Ніхто так багато не зробив для нашого народного мистецтва, як уряд комуністів. Він виділив величезні суми для створення нових ансамблів. Народна музика, скрипка і цимбали щодня звучали по радіо. Моравські пісні заполонили університети, свята Першого травня, молодіжні танцювальні вечори, урочисті концерти. Джаз на просторах нашої батьківщини цілком зник, навіть більше, він почав вважатися символом західного капіталізму і його занепадницьких настроїв. Молодь покинула танцювати танго й усякі там буґі-вуґі, почала віддавати перевагу хороводам, де танцюють, поклавши руки на плечі сусідів.
Комуністична партія намагалася витворити новий стиль життя. Він ґрунтувався на славетному визначенні, яке дав Сталін новому мистецтву: національне за формою, соціалістичне за змістом. І тієї національної форми могло надати нашій музиці, нашим танцям і нашій поезії лише народне мистецтво.
Наш оркестр полинув бурхливими хвилями тієї політики. Незабаром про нього дізналися у всій країні. У ньому зросла кількість співаків і танцівників, він став великим колективом, що виступав на численних сценах і щороку їздив на гастролі за кордон. І співали ми не лише про розбійника, який убив свою коханку, а й пісні, що їх складали самі. Наприклад, пісню про Сталіна або про кооперативні жнива. Наші пісні були не лише нагадуванням про давні часи. Вони належали до новітньої історії, супроводжували її.
Комуністична партія всіляко сприяла нам, тож наші політичні остороги незабаром розвіялися. На початку сорок девятого року я вступив до партії. Один по одному те саме зробили і мої друзі з оркестру.
7
Проте ми з Людвіком завжди залишалися друзями. Коли ж промайнула поміж нами перша тінь неприязні?
Знаю, звісно. Ще й як знаю. Це було під час мого весілля.
У Брно я навчався у вищому музичному училищі по класу скрипки і заразом слухав в університеті курс із музикознавства. Третього року я відчув, що мені якось незатишно тут. Удома батькові робилося дедалі гірше. У нього стався крововилив у мозок. Його порятували, але він мусив дуже берегтися. Мене гнітило, що він там перебуває на самоті. Як щось із ним станеться, він не зможе навіть послати мені телеграму. З тривогою на душі приїздив я до нього щосуботи і їхав від нього в понеділок, охоплений ще дужчою тривогою. Якось я вже не зміг витерпіти її. Вона не давала мені спокою в понеділок, у вівторок посилилася, а в середу я покидав усі свої речі у валізу, розрахувався за житло і сказав, що вже не приїду.
Наче зараз бачу, як прямую від вокзалу до нашої домівки. Щоб дістатися до села, яке було близько від міста, треба було пройти через поле. Була осінь, мало вже смеркати. Віяв вітер, дітлахи запускали повітряних зміїв, що танцювали в небі на довгих шворках. Батько теж колись робив для мене такого змія. Ми ходили в поля, батько запускав його і біг, щоб вітер підхопив змія і поніс у височінь. Усе це не дуже захоплювало мене. Батька воно захоплювало дужче. Той спогад розчулив, і я наддав кроку. Раптом мені спало на думку, що тато посилав того повітряного змія мамі.
Я завжди уявляв маму на небі. Ні, не вірю я в Бога, у потойбічне життя і подібні речі. Але тут не йдеться про віруйдеться про уявні образи. Не розумію, чому я повинен відмовитися від них. Без них я почувався б немов сирота. Власта докоряє мені, каже, що я мрійник. Їй здається, буцім я не бачу речі такими, які вони є насправді. Де там, я добре бачу, якими вони є, але, крім їхньої позірності, бачу ще й інше. Ці уявні образи неабищо. Вони перетворюють наш будинок на домівку.
Я ніколи в житті не бачив мами, тож і не плакав за нею. Навпаки, радів, що в мене на небі є така молода гарна матінка. В інших дітей не було такої молодої мами, як у мене.
Люблю я уявляти святого Петра, який сидить на ослоні біля віконця, з якого видно Землю. Часто мама приєднується до нього і теж дивиться. Петро не заважає їй, адже вона така красуня. Він дозволяє їй дивитися. І мама бачить нас. Мене і тата.
Мамине обличчя ніколи не буває сумне. Навпаки, дивлячись крізь те крихітне віконце Петрової комірчини, вона часто всміхається. Вона знає, що в потойбічному житті суму немає. Адже людське життя триває тільки одну мить і попереду нас чекає неодмінна зустріч. Та коли я був у Брно, покинувши тата самого, мені здавалося, ніби мамине обличчя вкривається смутком і докором. А я хотів жити з мамою у злагоді.
Отож поспішав я додому, наглядаючи, як у небі ширяють повітряні змії. Я був щасливий. Не шкодував, що все покинув. Звичайно, я любив скрипку, та й музикознавство любив теж. Але я не палав бажанням розбудувати карєру. Навіть найбільший успіх не міг зрівнятися з тією радістю, яку я почував, коли повертався додому.
Коли я сповістив татові, що більше не повернусь у Брно, він страшенно розгнівався. Не міг погодитися з тим, що я нівечу своє життя через нього. Тоді я сказав, що покинув училище, бо погано навчався. Урешті він повірив мені й ще дужче розлютився. Але мені все це було анідесь. Зрештою, й повернувся я не задля того, щоб вештатися без діла. Я знову став першою скрипкою в нашому оркестрі. Потім здобув місце вчителя зі скрипкової гри в місцевій музичній школі. Отак присвятив я себе тому, що любив.
Треба згадати і про Власту. Мешкала вона в сусідньому селі, що, як і моє село, стало вже передмістям, танцювала в нашому ансамблі. Познайомився я з нею ще тоді, як навчався у Брно, і, повернувшись, мав задоволення майже щодня бачити її. Справжнє кохання розквітло трохи згодомякось під час репетицій вона так невдало підстрибнула, що поламала ногу. Я ніс її руках до амбулаторії, де викликали швидку допомогу, і відчував, яке легеньке, тендітне, кволе її тіло. Аж із подивом усвідомив, що зріст у мене метр девяносто, а вага сто кілограмів, що я можу дуби валити, а вона така слабенька
То було немов осяяння. У цій маленькій покаліченій дівчинці я раптом розпізнав інший, набагато відоміший персонаж. Як це не помітив я цього раніше? Власта була вбога наймичка, про яку складено стільки народних пісень! Бідолашка, в якої немає нічого, крім честі, сердега, яку всі принижують, бідне дівча у поношених лахах, убога наймичка-сирота.
Усе воно, звісно, було не зовсім так. Вона мала батьків, ще й не бідних. Та були вони завзяті хлібороби, то нова доба добряче брала їх у лещата. Нерідко Власта приходила на репетиції у сльозах. На них наклали чималеньке зобовязання з хлібоздачі. Її батька оголосили куркулем. Забрали в нього трактор і весь реманент, нахвалялися, що заарештують. Я жалів її. Хотів піклуватися про неї, вбогу наймичку.
Відколи її осяяли для мене слова народної пісні, сталося так, наче я зазнавав кохання, що вже тисячу разів було пережите. Так, наче я граю якусь давню нотну партитуру. Наче вона співає мені тих стародавніх пісень. Линучи тими співочими хвилями, я мріяв про весілля.
За два дні до одруження зненацька приїхав Людвік. Я зустрів його із захватом. Відразу сповістив про весілля й, оскільки він був моїм найпершим другом, запропонував бути свідком. Він пообіцяв мені. І таки прийшов.
Друзі з ансамблю організували мені справжнє моравське весілля. О першій годині вони заявилися до нас у повному складі, з музичними інструментами і в костюмах. Наш цимбаліст, п'ятдесятирічний музика-віртуоз, став старшим боярином. Йому ж таки випала роль весільного старости. Спершу батько налив усім слив'янки та почастував хлібом і салом. Потім староста махнув усім, щоб замовкли, і голосно почав:
Вельмишановні дівчата і парубки, пані й панове!
Зібралися ви у цій хаті,
Бо князь цей попросив нас, щоб ми із ним попрямували
До двору батька тієї, кого він обрав,
Ґречну панну, квітку ранню
Старостаце голова, душа, розпорядник усього весільного обряду. Так було завжди, десять віків поспіль. Молодий ніколи не був обєктом свого весілля. Не він одружувавсяйого одружували. Весілля підхоплювало його і несло, немов океанський бурун. Не він діяв і говорив. Замість нього діяв і говорив староста. Навіть не староста, а предковічна традиція, що підхоплювала людей одне за одним і несла їх у своєму ласкавому потоці.
Під орудою старости ми подалися до села нареченої. Ішли полями, і мої друзі йдучи грали на своїх інструментах.
Перед Властиною хатою вже стояла вся її рідня у національних строях і чекала на нас. Староста продекламував:
Мандрівці ми зморені
Коли ваша ласка,
Дозвольте нам перебути
під вашим гостинним дахом.
З гурту, що стояв перед дверима, вийшов старий чоловік. «Якщо ви добрі люди, просимо до хати!» І показав, щоб заходили. Ми мовчки ввійшли досередини. Оскільки староста назвав нас утомленими подорожанами, спершу ми не зраджували наших справжніх намірів. Дід, що промовляв з боку молодої, сказав: «Якщо щось у вас на душі, то кажіть!».