І староста почав говорити, спершу манівцями, тільки загадками, і співрозмовник відповідав йому тим самим. Після численних вивертів він таки відкрив причину нашого приходу.
Тоді старий поставив йому таке запитання:
Тоді спитаю вас, любий куме,
Задля чого ж цей чесний хлопчина
хоче взяти за жону цю чесну дівчину?
Задля квіту чи задля плоду?
Староста відказав:
Усі ж бо ми знаємо, квіт розцвітає,
красою й барвою грає і нас тішить.
Та квітка блякне і родить плід.
Тож не задля квіту, а задля плоду хоче він її взяти,
бо з плоду зиск буває.
Вони ще трохи обмінялися репліками, аж старий заявив: «Якщо так, то приведіть молоду, нехай скаже вона, згодна чи ні». І подався до сусідньої кімнати, звідки випровадив за руку якусь жінку. Вона була кощава, довготелеса, худа, мов скіпка, лице запнуте хусткою. «Ось вона, твоя наречена!»
Але староста покрутив головою, а ми всі невдоволено загули, висловлюючи незгоду. Трохи посперечавшись, старий урешті відпровадив ту бабу назад. І тільки тоді привів Власту. Вона була в чорних чобітках, червоному фартушку і в яскравій кофтинці. На голові мала віночок. Вона видалася мені такою гарною. Старий узяв її руку і вклав у мою долоню. Потім обернувся до матері нареченої й вигукнув плаксиво: «Ой, матінко!».
Почувши те, моя наречена висмикнула руку з моєї долоні, впала навколішки перед матірю і схилила голову. Старий провадив:
Матінко моя люба, вибачте мені, якщо я вас чимось скривдила!
Матінко моя кохана, вибачте мені, якщо я чимось вас скривдила!
Ми були там тільки сліпими виконавцями віковічного тексту. А текст був прегарний, чарівливий, і все це було правда. Потім заграла музика й ми подалися до міста. Цивільний шлюб відбувся у міськраді, теж під музику. А потім був обід. Пополудні всі танцювали.
Увечері дружки зняли з Власти розмариновий віночок і урочисто вручили його мені. Розпущене волосся заплели у косу і склали її на голові, потім наділи їй чепчик. Той обряд символізував прощання з дівоцтвом. Звісно, Власта давно вже не була дівчиною. І не мала права на символічний вінок. Але для мене це було неважливо. У вищому, набагато важливішому сенсі вона саме зараз утратила цноту, тієї миті, коли її подруги вручили мені вінок.
Господи, чому спогад про той віночок зворушує мене дужче, ніж наші перші обійми, ніж справжня Властина кров? Не знаю чому, але зворушує. Жінки співали, і в їхніх співах той віночок пливе за водою і хвилі розплітають на нім червоні стрічки. Я мало не заплакав. Я був напідпитку. Бачив той вінок, як він лине за водою, потічок несе його в річечку, річечкау річку, річкау Дунай, Дунайу море. А я дивився, як той дівочий віночок безповоротно пропадає вдалині. Атож, безповоротно. Усі головні життєві ситуації відбуваються один раз і безповоротно. Щоб людина залишалася людиною, їй потрібно цілковито усвідомити цю безповоротність. Не шахрувати. Не вдавати, ніби вона нічого не розуміє. Новітня людина шахрує. Намагається ухилитися від усіх великих моментів, що є безповоротні, і без клопоту пройти від життя до смерті. Проста людина порядніша. Вона співає, опускаючись на самісіньке дно кожної важливої ситуації. Коли на рушничку, якого я поклав під Власту, зявилася кров, мені й на думку не спало, що я зустрівся з великою безповоротністю. Проте тієї миті, коли тривало весілля й лунали весільні пісні, вже настала безповоротність. Жінки співали на прощання: «Зачекай, зачекай, любий мій, нехай матінці я вклонюся. Зачекай, зачекай, коника притримай, плаче сестронька моя, тяжко їй Прощавайте, прощавайте, подруженьки мої, я кидаю вас назавжди, покидаю вас навік».
Потім запала ніч, і весільні гості провели нас до мого дому.
Я відчинив двері. Уже на порозі Власта востаннє обернулася до своїх друзів, що стояли коло хати. І тоді один із них заспівав:
На порозі стояла,
Наче ружа сіяла,
Руже моя, красен цвіт.
Як до хати ввійшла,
Вся краса з неї спливла,
Руже моя, красен цвіт.
Потім двері за нами зачинилися. Ми лишилися самі. Власті було двадцять років, мені трохи більше. Та я думав собі, що вона переступила допіру цей поріг і від цієї магічної хвилі чар почне спадати з неї, мов листя з дерева. Я вже бачив у ній те осіннє опадання. Опадання, що допіру настало. Думав, що вона була тільки квітом і від цієї миті в ній уже присутній майбутній плід. Відчував я все це у невблаганному порядку, з яким я зіллявся і з яким погодився. Думав про Владимира, якого ще не знав і якого навіть угадати не міг. І все ж таки я думав про нього і крізь нього бачив удалині його нащадків. Потім ми з Властою вклалися до ліжка, і мені здалося, ніби нас узяла в свої ніжні обійми вся мудрість людського роду.
8
Що утнув мені Людвік у день мого весілля? Та, сказати б, нічого. Чужий був якийсь, губи наче змерзли. Коли пополудні почалися танці, хлопці запропонували йому взяти кларнет.
Хотіли, щоб він пограв із ними. Він відмовився. Трохи згодом утік. На щастя, я був напідпитку, то не звернув уваги. Проте наступного дня зазначив собі, що його зникнення було наче темна плямка на тій днині. Алкоголь, що розпливався в мені, збільшив її до чималеньких розмірів. А Властаще дужче, ніж алкоголь. Вона ніколи не любила Людвіка.
Коли я сказав, що він буде моїм свідком, вона, здається, була не в захваті. Аж настільки, що наступного дня нагадала мені, як він ото поводився. Завжди такий невдоволений, наче всі набридли! І пихатий.
Того ж таки вечора Людвік завітав до нас у гості. Приніс подаруночок для Власти і перепросив. Сказав, що вчора було йому невесело. Розповів про те, що його спіткало. Витурили його з партії і з навчання. І тепер хтозна, що з ним станеться.
Я вухам своїм не вірив і не знав, що і сказати. Втім, Людвік і не хотів, щоб його жаліли, то звернув розмову на інше. Через два тижні наш ансамбль мав вирушати на тривалі гастролі за кордон. Ми, провінціали, аж не тямилися від радощів. Людвік почав розпитувати мене про ту мандрівку. Я відразу згадав, що він змалку мріяв податися за кордон, а тепер уже ніколи не зможе зробити цього. Людей, які політично скомпрометували себе, за кордон ніхто не випускав. Я добре розумів, що моє і його становище тепер значно відрізняються. Отож я не міг з радістю говорити про наші гастролі, щоб не стала ще очевиднішою та прірва, що лежала поміж нашими долями. Мені хотілося затопити пітьмою ту прірву, і я боявся будь-якого слова, що могло б кинути на неї світло. Але не знаходив жодного, яке не осявало б її. Найменша фраза, що бодай якось торкалася нашого життя, засвідчувала, що ми далекі один від одного. Що наші шляхи, наші будучини ідуть урізнобіч. Що нас несе у протилежні напрямки. Тим-то я й намагався говорити про несуттєві речі. Але так було навіть гірше. Навмисна незначущість балачки була очевидна, і розмова ставала нестерпною.
Людвік попрощався й підвівся. Потім він самохіть улаштувався працювати подалі від нашого міста, а я повіз наш ансамбль за кордон. Відтоді я не бачив Людвіка кілька років. Один чи два рази написав йому, коли він був у війську, в Остраві. І щоразу на душі в мене залишалося те саме невдоволення, що й після нашої останньої розмови. Не міг я осмислити як слід Людвікового падіння. Мені було соромно за мій успіх. Нестерпно було з вершини того успіху надсилати йому підбадьорливі слова чи співчувати йому. Я намагався вдавати, ніби між нами нічого не змінилося. У листах розповідав йому, що ми робили, що нового в ансамблі, як зявився в нас новий цимбаліст. Оцей мій світ змальовував я йому так, наче він був спільний для нас обох.
Потім якось таткові надійшла звістка про смерть Людвікової матері. Ніхто з нас не знав, що вона нездужала. Коли з мого обрію зник Людвік, пропала і вона. Тримав я в руці траурне сповіщення з чорною крайкою й думав собі, що був байдужий до людей, які за своєю незначущістю опинилися на узбіччі мого життя. Мого успішного життя. Я почувався винним. І тоді помітив те, що геть збурило мене. Під тим повідомленням за всю родину підписалося подружжя Коутецьких. Про Людвіка і згадки не було.
Настав день похорону. Вже зранку мене охопив страх від гаданої зустрічі з Людвіком. Але його там не було. За труною йшло лише декілька душ. Я запитав Коутецьких, де Людвік. Вони звели плечима і сказали, що не знають. Невеличка процесія й катафалк зупинилися біля пишного гробівця з тяжким мармуровим віком і білою статуєю янгола.
Оскільки в підприємця і його рідні конфіскували майже всі їхні статки, вони жили на дуже скромні заощадження. Лишився в них тільки цей препишний родинний гробівець із янголом. Я знав це, але не міг уторопати, чому домовину заносять саме у нього.
Згодом дізнався, що Людвік за тієї пори перебував у вязниці. У нашому місті про це знала тільки його мати. Коли вона померла, Коутецькі заволоділи тілом нелюбої невістки. Отоді вони й дістали змогу помститися невдячному небожеві. Украли в нього матір. Вони запроторили її під мармурову брилу з янголом нагорі. Не раз мені потім увижався той кучерявий янгол із гіллячкою в руці. Він витав над життям мого пограбованого друга, у якого вкрали навіть тіла його мертвих батьків. Янгол-грабіжник.
9
Власта не любить екстравагантності. Тішитися нічною прохолодою на ослоні в садуце для неї екстравагантність. Ось я почув вимогливий стукіт у шибку. У вікні видніла тінь суворої жіночої постаті у нічній сорочці. Я послухався. Не можу я опиратися слабшим за себе. На зріст я метр девяносто й одною рукою можу підняти лантух вагою сто кілограмів, то ще не зустрічав у житті людини, якій міг би опиратися.
Отож пішов я до хати і вклався поруч із Властою. Сказав задля годиться, що сьогодні здибав Людвіка. «Та й що?»з удаваною байдужністю відказала вона. Ні, таки не любить вона його. Навіть зараз духу його терпіти не може. Хоч, зрештою, нема чого нарікати їй на нього. Від часу нашого весілля бачила вона Людвіка тільки раз. У пятдесят шостому. Тоді я вже не міг приховати від нього, яка прірва лежала поміж нами.
Людвік мав уже за плечима службу в армії, увязнення і кілька років праці в копальні. Хотів відновитися на навчанні в Празі, тож зявився в нашому місті, щоб уладнати якісь формальності в поліції. Коли я подумав про те, що побачу його, мені стало не по собі. Та чоловік, якого я побачив, не скидався на зламаного життям хирляка. Навпаки, той Людвік геть відрізнявся від хлопчини, якого я колись знав. У ньому відчувалася якась запеклість, твердість і, може, навіть спокій. Нічого з того, що могло б викликати жалість. Мені здалося, ніби ми завиграшки переступимо прірву, яка мене лякала. Щоб відновити втрачену приязнь, я привів його на репетицію нашого оркестру. Вважав, що він завжди був і його оркестром теж. Дарма, що і цимбаліст був інший, і другий скрипаль, та, зрештою, навіть кларнетист інший був, тільки я зі старої гвардії.
Людвік узяв стілець і сів коло цимбаліста. Спершу ми грали наші улюблені пісні, ще з ліцею. Потім нові, записані в глухих підгірських селах. Далі ті, що ними пишалися ми найдужче. Ні, не автентичні традиційні пісні, а ті, що їх склали ми самі на кшталт народних пісень. Співали ми про неозорі кооперативні лани або ж про бідняків, що стали сьогодні господарями у своїй країні, або ж про тракториста, який у кооперативі й радіє від щастя. Музика тих пісень скидалася на справжні народні мелодії, і слова їхні були актуальніші, ніж газетні передовиці. Аж дісталися ми в тих співах до балади про Фучика, героя, котрого закатували німаки під час окупації.
Людвік сидів на стільці й стежив за паличками цимбаліста. Вряди-годи наливав собі вина. Я поглядав на нього поверх моєї скрипки. Він був замислений і жодного разу не глянув на мене.
Одна по одній до зали заходили дружини. Це означало, що репетиція добігає вже краю. Я запропонував Людвікові піти до мене додому. Власта подала нам вечерю й, лишивши нас самих, уклалася спати. Людвік говорив про якісь несуттєві речі. Та я відчував, що він не був би такий балакучий, якби міг не казати про те, про що хотів казати я. Але як не розмовляти з найліпшим другом про те, що було найдорожче для нас обох? Тож я урвав його балаканину. Що ти скажеш про наші пісні? Людвік відказав, що вони сподобалися йому. Я не дав йому обмежитися цим чемним зауваженням. Допитувався в нього далі. Що він думає про ці нові пісні, що їх ми самі склали?
Людвік уникав розмови. Я потроху натискав на нього, і він заговорив. Оті давні пісніпросто диво, які гарні. Що ж до решти, то наш репертуар лишив його байдужим. Ми занадто догоджаємо злободенним смакам. Нічого дивного, зрештою. Ми виступаємо у великих залах, намагаємося сподобатися. І в такий спосіб усуваємо з пісень усе, що є в них своєрідне. Усуваємо неповторний ритм, пристосовуємо до загальновизнаної ритміки. Та й сягаємо в поверховий пласт народної пісенності, бо це найдужче смакує публіці.
Я протестував. Ми ж бо тільки на початку. Нам залежить на тому, щоб якомога ширше пропагувати народні пісні. Тим-то й повинні трохи пристосувати їх до широких смаків. Головне, ми створили сучасний фольклор, нові народні пісні, в яких співається про наше теперішнє життя.
Він не погодився. Оті нові пісні якраз і різали його слух. Ох і нікчемні підробки! Ох і фальшивки!
І досі мені гірко згадувати про це. Хто пророкував, що з нами буде, як із Лотовою жінкою, якщо ми й далі дивитимемося назад? Хто казав, що з народної музики постане новий стиль епохи? І хто закликав нас дати поштовх народній музиці, щоб вона пішла в ногу з історією нашої доби?
Усе це була утопія, відтяв Людвік.
Як цеутопія? Ось ці пісні! Вони існують!
Він зареготав. Авжеж, ваш ансамбль їх співає. Та покажи мені бодай одну людину поза ансамблем, яка співала б їх! Знайди бодай одного дядька, який задля втіхи наспівував би ваші ритурнелі, що вихваляють кооперативи! Він скривився б, як від кислиці, такі вони фальшиві! Ваш пропагандистський текст стирчить із цієї псевдонародної музики, наче кепсько пришитий комір! Псевдоморавська пісня про Фучика! Такий виклик здоровому глузду! Празький журналіст! Що в нього спільного з Моравією?
Фучик, заперечив я, належить усім, і ми маємо право співати про нього по-своєму.
По-своєму, кажеш? Ви співаєте в стилі агітпропу, а не по-своєму! Згадай-но слова! Та й чому ця пісня про Фучика? Хіба тільки він брав участь у русі Опору? Хіба нікого більше не катували?
Таж він усе-таки найвідоміший!
А певно! Пропагандистський апарат пильно стежить за порядком у галереї великих мерців. Поміж героями має бути головний герой.
До чого цей сарказм? Хіба кожна епоха не має своїх символів?
Та воно так, але цікаво було б знати, кого обирають за символ! У підпіллі були тисячі мужніх людей, а їх забули. І найчастіше це були непересічні люди. Політики, письменники, учені, актори. З них не зробили символів. Їхні фото не прикрашають стіни секретаріатів чи шкіл. А за ними стоїть велике творіння. Але це творіння незручне. Його важко впорядкувати, підчистити, обрізати. Це творіння не вписується у пропагандистську галерею героїв.
Ніхто з них не написав «Репораж з-під шибениці»!
Так отож! Що робити з героєм, котрий мовчить? Котрий не використав останніх хвилин свого життя задля того, щоб улаштувати виставу, повчальний урок? А ось Фучик, хоч доти він і не створив у своєму житті нічого видатного, головним своїм завданням вважав розповісти світові про те, що він думав, почував, чим він жив, що він сповіщав і радив людству. Все це він записував на крихітних клаптиках паперу і ризикував життям інших людей, котрі виносили це з вязниці й ховали в надійному місці. Такої великої ваги надавав він своїм думкам і враженням! Так високо цінував сам себе!
Цього я вже не міг витерпіти. Виходить, Фучик був просто зарозумілим себелюбцем?
Та Людвік уже був наче кінь, що гнав учвал. Ні, спонукало його до цього не себелюбство. Слабкість його спонукала. Бути сміливим в увязненні, без свідків, без людської підтримки і похвали, наодинці з собоювсе це потребує і великої гордості, й неабиякої сили. Фучикові потрібна була підтримка публіки. На самоті у своїй камері він вигадав принаймні уявну публіку. Йому кортіло, щоб на нього дивилися! Підбадьорювали його оплесками! Бодай уявними, якщо вже не було реальних! Кортіло вчинити зі своєї камери сцену, щоб показувати себе на ній, щоб його бачили, і в такий спосіб помякшити свою долю.
Я міг погодитися з Людвіковою пригніченістю, з його скрухою. Але ця лють, це його жовчне висміювання заскочили мене. Що недоброго вчинив йому той закатований Фучик? Ціну людини я вбачаю в її вірності. Знаю, Людвіка несправедливо покарали. То це ще гірше! Зрозуміло, чому змінилися його погляди. Невже можна поставити з ніг на голову все своє ставлення до життя тільки тому, що тебе скривдили?