Усе я сказав йому просто у вічі. А потім сталося те, чого я не чекав. Людвік не відповів мені. Так наче той напад люті раптом погас у ньому. Допитливо глянув на мене і тихо, спокійно попросив не гніватися на нього. Він міг і помилитися. Промовив він це таким чужим, таким байдужим голосом, аж стало зрозуміло, що він нещирий. А я не хотів, щоб наша розмова завершувалася нещирістю. Хоч як гірко мені було, я не ухилявся від мого первинного наміру. Мені хотілося порозумітися з Людвіком і відновити нашу дружбу. Ми не на жарт зчепилися, та я сподівався, що наприкінці нашої довгої суперечки все-таки залишиться невеличкий клаптик з тієї території, де так добре було нам колись і де ми зможемо знову бути разом. Проте мої намагання продовжити розмову зійшли нанівець. Людвік почав перепрошувати: він знову піддався своїй звичці усе перебільшувати. І врешті попросив забути про все, що він тут казав.
Забути? А навіщо забувати таку серйозну розмову? Чи не ліпше було б продовжити її? Аж наступного дня я здогадався, що мав на увазі Людвік. Переночував він у нашому домі й уранці поснідав. Потім ми ще з пів години розмовляли. Він розповів, як нелегко було домогтися дозволу закінчити два останні курси на факультеті. І яким довічним тавром стало для нього виключення з партії. Його скрізь зустрічали з недовірою. Мабуть, лише завдяки кільком друзям, яких він знав ще до виключення з партії, він зумів знову сісти на студентську лаву. Потім згадав і кількох знайомих, що їхнє становище було подібне до його ситуації. Сказав, що за ними стежать, записують усе, що вони кажуть. Розпитують їхніх друзів і приятелів, тож будь-яке занадто прискіпливе чи навмисно лихе свідчення може коштувати їм ще кількох років прикрощів. Потім знову заговорив про якісь дрібниці, аж на прощання сказав, що радий був мене бачити. І знову благально попросив не думати про те, що почув я від нього напередодні.
Звязок цього прохання з натяками на той досвід, якого зазнали його друзі, був аж занадто ясний. Він приголомшив мене. Людвік урвав нашу розмову, тому що боявся! Боявся, що про нашу суперечку хтось дізнається! Боявся, що хтось викаже про неї! Мене боявся! Це було страшно. І, вже вкотре, цілком несподівано. Прірва поміж нами була набагато глибша, ніж мені здавалося, так глибока, що не дозволила нам навіть скінчити розмову.
10
Власта вже спить, бідолашка. Вряди-годи легенько хропе. Усе в нашому домі поснуло. А я лежу, такий великий, кремезний і дужий, і думаю про своє безсилля. І цього разу в мене теж було це жорстоке відчуття. Колись я вірив, що все в моїх руках. Ми з Людвіком ніколи не сварилися. Трохи доброї волій що завадило б нам знову стати ближчими?
Аж стало зрозуміло, що це від мене не залежить. Ні наш розрив, ні наше зближення не залежать від мене. Тож я полишив усе це часові. А час минав. Девять років спливло від нашої останньої зустрічі. Людвік скінчив навчання і здобув пречудову посаду наукового співробітника у тій царині, що його цікавила. Я здалеку стежу за його долею. Стежу за нею з любовю. Ніколи не зможу вважати Людвіка ворогом або чужою людиною. Це мій друг, тільки ніби зачаклований. Наче в оберненій версії казки, де наречена принца обернулася жабою чи гадюкою. У казках усе завжди рятує терпляча принцова вірність.
Але в мене час не може збудити мого друга від злих чарів. За ці роки він декілька разів приїздив до нашого міста. Та жодного разу не зупинявся в мене. Сьогодні я зустрів його, але він відвернувся. Клятий Людвік.
Усе почалося після того, як ми востаннє зустрілися й поговорили. З року в рік відчуваю, як довкола мене ширшає пустеля, а в моєму серці народжується тривога. Дедалі дужчає втома, дедалі меншає радості й успіху. Колись ансамбль щороку їздив на гастролі за кордон, потім запрошень поменшало, а тепер нас майже і не запрошують. Ми весь час працюємо, подвоюємо зусилля, та довкола нас запанувала тиша. Я лишився в порожній залі. Мені здається, наче це Людвік так зробив, щоб я був самотній. Адже не вороги, а друзі рокують на самотність.
Відтоді я взяв за звичку дедалі частіше ходити отим польовим прослідком, де обабіч видніють вузенькі стьожки ланів. Отим шляхом у полях, де на схилі росте самотній кущ шипшини. Там знаходжу я останніх вірних мені людей. Там дезертир із його ватагою. Там мандрівний музика. А далі, за видноколом, деревяна хатка, і в ній Властавбога наймичка.
Дезертир прозиває мене своїм королем і каже, що, як треба буде, я можу коли завгодно сховатися під його захистом. Варто тільки мені прийти до того куща. Він завжди поспішить до мене.
Так просто було б знайти супокій у світі образів! Тільки ж я весь час намагався жити у двох світах одразу, не кидаючи ні того, ні того. Не маю я права покинути реальний світ, хоч і втрачаю тут усе. Може, врешті-решт досить буде, щоб мені пощастило вчинити оте єдине. Останнє:
Передати моє життя як чітке і зрозуміле послання єдиному на світі індивідові, котрий збагне його і понесе далі. Доти я не матиму права податися з дезертиром до Дунаю.
Цей єдиний чоловік, про якого я думаю, моя остання надія після стількох поразок, той, що від нього відокремлює мене стіна, він спить. Післязавтра він сяде на коня. Обличчя його затулять. Його назвуть королем. Іди до мене, синку. Я засинаю. Вони назвуть тебе моїм імям. Я спатиму. Уві сні я хочу побачити тебе на коні.
Частина пятаЛюдвік
1
Спав я довго і дуже добре. Прокинувся о восьмій ранку, не памятаючи ніяких снів, ні добрих, ні лихих, голова не боліла, просто в мене не було бажання вставати; отож я лишився в ліжку; поміж мною і вчорашньою зустріччю сон неначе поставив якусь перетинку; Люція не лише вивітрилася з моєї свідомості, а й знову стала абстракцією.
Абстракцією? Авжеж: після її загадкового і такого болісного зникнення з Острави я спершу не мав ніякої змоги відшукати бодай найменший її слід. Оскільки (після моєї військової служби) роки потроху спливали, я поступово втрачав охоту до тих пошуків.
Думав собі, що Люція, хоч як я її кохав, хоч уявлялася вона мені єдиною на світі, була невіддільна від ситуації, в якій ми запізналися й захопилися одне одним. Адже, як мені здавалося, криється якась помилка в тому, що ми відокремлюємо жінку від сукупності обставин, за яких зустріли її й почали знатися з нею, і намагаємося ціною впертої ментальної зосередженості очистити її від усього того, що не було нею самою, тобто від тієї історії, яку переживаємо разом із нею і яка формує кохання.
І справді, я люблю в жінці не те, чим вона є для себе самої, а те, завдяки чому вона обертається до мене, те, що вона для мене становить. Люблю її як персонаж нашої спільної історії. Чим був би Гамлет без Ельсінорського замку, без Офелії, без усіх тих конкретних ситуацій, у яких він діяв, без тексту його ролі? Що лишилося б від нього, крім німого, ілюзорного осердя? Так і Люція без остравських передмість, без троянд, просунутих крізь колючий дріт, без поношених сукенок, без довгих тижнів мого чекання, в яких не проблискувало жодної іскри надії, звісно ж, не була б тією Люцією, яку я кохав.
Отак я думав, так пояснював собі все, а роки минали, і я почав майже боятися, що знову побачу її, адже розумів, що ми зустрінемося в тій місцині, де Люція вже не буде Люцією, і я вже не матиму до чого привязати нитку обірваних стосунків. Не хочу сказати, що я перестав кохати її, що забув її, що образ її збляк у моїй памяті; навпаки, вона була зі мною і вдень, і вночі у вигляді тихого смутку; я бажав її, як ото бажають назавжди утрачені речі.
І оскільки Люція остаточно стала для мене минулим (що у вигляді минулого завжди живе, але мертве як теперішність), вона поволі втрачала для мене свою конкретну, матеріальну, тілесну подобу і помалу оберталася легендою, міфом, накресленим на пергаменті, який поклали в залізну скриньку і поховали у глибинах мого життя.
Може, тим-то і сталося те, що неможливо було собі уявити: у перукарському кріслі я засумнівався, чи це її обличчя переді мною. Тому вранці у мене було враження, буцім ця зустріч була нереальна, що повинна вона і розвиватися як легенда, таємниця чи загадка. Хоч учора зустріч із Люцією приголомшила мене і раптом відкинула в ту далеку пору, де вона неподільно панувала, цього ранку я тільки запитав себе зі спокійною душею (що відпочила у сні): чому я її зустрів? Що означає цей випадок і що він хоче мені сказати?
Невже особисті історії, крім того, що вони трапляються, ще щось і кажуть нам? Попри весь мій скептицизм, у мені збереглося ще трохи ірраціональних забобонів, наприклад, ота чудернацька певність, що всі події, які відбуваються зі мною, мають іще й інший, особливий, сенс, що вони ще щось означають; що своєю історією життя промовляє до нас, що воно поступово розкриває свою таємницю, котра постає перед нами наче ребус, який потрібно розгадати, що історії, які ми зазнаємо, формують заразом і міфологію нашого життя і що в цій міфології криється ключ від істини і від таємниці. Може, це ілюзія? Може, й так, навіть цілком імовірно, що воно так і є, та я ніяк не можу погамувати бажання постійно розгадувати ребус мого життя.
Отак лежав я на рипучому готельному ліжку і думав про Люцію, що знову обернулася простою ідеєю, простим знаком запитання. Ліжко рипіло, і та його особливість, що торкнулася моєї свідомості, призвела до того, що в мені спалахнула (раптово, дисонансом) згадка про Гелену. Те ліжко ніби нагадало про мій обовязок, і я зітхнув, спустив ноги додолу, сів на краю, потягнувся, почухав потилицю, глянув на небо крізь вікно, а потім звівся на ноги. Учорашня зустріч із Люцією все ж таки вхлинула і пригасила мій інтерес до Гелени, що був такий інтенсивний ще кілька днів тому. Тепер цей інтерес був тільки згадкою про інтерес, тільки почуттям обовязку перед запропалим інтересом.
Я підійшов до умивальника, скинув піжамну куртку і відкрутив кран; підставив долоні під струмінь води, нашвидку сполоснув шию, плечі, тіло і втерся рушником, щоб розігнати кров. На мить мене жахнуло, що я втратив інтерес до Гелениного приїзду; налякало мене те, що ця байдужість може зіпсувати виняткову нагоду, яка навряд чи ще раз могла б трапитися. Потім мені закортіло добряче поснідати і випити чарку горілки.
Я спустився в кафе, та побачив там тільки ряди стільців, що стояли догори ніжками на голих столиках, поміж якими вешталася прибиральниця в брудному фартуху.
Я подався в бюро обслуговування й запитав у службовця, що сидів за столом, поринувши у глибоке крісло і ще глибшу байдужність, чи можна поснідати у готелі. Навіть не поворухнувшись, він відказав, що сьогодні кафе зачинене. Я вийшов надвір. Заносилося на те, що днина буде погідна, в небі пливли невеличкі хмарини, легенький вітер гнав куряву тротуарами. Я попрямував до майдану. Перед крамницею різника стояла черга; з кошиками чи авоськами в руках жінки терпляче очікували своєї черги. Поміж перехожими частенько подибувалися люди, що, неначе маленький смолоскип, тримали в руці ріжок із морозивом, увінчаний червоною шапочкою, яку вони завзято лизькали. Тієї ж таки хвилі я вийшов на майдан. Там стояв будинок на два поверхикафе самообслуговування.
Увійшов туди. Зала була чималенька, з кахляною долівкою; люди стояли за високими столами і наминали булочки, пили каву або пиво.
Мені не хотілося снідати тут. Відколи прокинувся, мене навязливо переслідувало бажання добряче поснідати яєшнею з вудженим салом, а також хильнути чарчину, щоб збадьоритися. Мені згадалося, що неподалік звідси ще є ресторан, він міститься на тім боці майдану, біля скверу і барокового монумента. Нічого привабливого там не було, але принаймні там я знайду стіл, стілець і кельнера, який мене обслужить.
Я перейшов до монумента: на підмурівку стояв святий, який тримав на собі хмарку, на ній янгол, який теж тримав хмарку, на ній ще один янгол із хмаркою, потім іще янгол, уже останній; я ковзнув поглядом по цій зворушливій піраміді святих, хмарин і янголів, де тяжке каміння символізувало небеса і їхню глибінь, а реальне блідо-голубе небо було нескінченно далеко від цього закуреного клаптя землі.
Отож пройшов я сквером з його моріжками й ослонами (та при цьому достатньо голому, щоб не порушувати атмосфери запилюженої порожнечі) й сіпнув за фігурну клямку ресторанних дверей. Вони були зачинені. Я почав розуміти, що те маленьке свято, яке хотів я влаштувати собі, так і залишиться мрією, і це налякало мене, бо з дитячою упертістю вважав, що необхідною умовою успішності цього дня має бути добрячий сніданок. Я збагнув, що в маленьких містах не переймаються диваками, які такого значення надають сніданкові, та ще й навсидячки, тому що ресторани в них відчиняються значно пізніше. Отож я відмовився шукати ще один ресторан, обернувся і пройшов сквером у зворотному напрямку.
І знову здибав я людей з ріжками, увінчаними червоними шапочками, і знову подумав собі, що ті шапочки скидаються на маленькі смолоскипи й що та подібність, либонь, має якесь значення, оскільки не було там ніяких смолоскипів, а була тільки пародія на них, і те, що так урочисто несуть вони в собі той минущий слід рожевої насолоди, не насолода, а пародія на неї, а це, найвірогідніше, було виразом неухильно пародійного характеру всіх смолоскипів і втіх цього закуреного міста. Потім я подумав собі, що як іти проти потоку цих смолоскипних лизунів, то, може, я знайду якусь забігайлівку, де мені дістанеться місце коло столу і стілець, може, навіть чорну каву дадуть чи тістечко.
І справді, урешті я дійшов до молочного кафе; перед ним стояла черга з людей, що прагнули посмакувати шоколадом або молоком із рогаликами, були там і столики на високих ніжках, і люди, що їли і пили за ними; у сусідній, меншій, залі стояло кілька столів і стільців, але все було зайняте. Отож я став у чергу, що насилу рухалася, й за десять хвилин отримав шоколад і два круасани, відніс їх до високого столика, захаращеного порожніми склянками, і там, на краєчку, де не було розлитої рідини, поставив свою склянку.
Попоїв я швидко, аж прикро; вже за три хвилини знов опинився надворі; вибило девяту годину; у мене було ще дві години: Гелена вранці вилетіла першим літаком із Праги до Брно, а потім поїде автобусом, який прибуде сюди десь об одинадцятій. Отож я знав, що ще дві години будуть порожнісінькі й марні.
Ясна річ, я міг відвідати місця, де минуло моє дитинство, зупинитися перед рідною домівкою, де прожила свої останні дні моя матінка. Я часто думав про неї, але тут, у місті, де її тлінні останки покоїлися під чужим мармуром, спогади мої були отруєні: прикре відчуття власного безсилля розятрювало їх, а цьому я завжди намагаюся опиратися.
Отож нічого більше не залишалось, як сісти на лавці коло майдану, а потім майже відразу встати, пройти коло вітрин, поглянути на книжкові стелажі перед книгарнями і врешті купити «Руде право» в ятці з цигарками, знову сісти на ослоні, кинути оком на сякі-такі заголовки, прочитати два цікавенькі дописи в зарубіжній рубриці, згорнути газету і майже нечитаною вкинути в урну; потім помалу підійти до церкви, зупинитися перед нею, поглянути на дві дзвіниці, далі піднятися широкими східцями, пройти на паперть і ввійти у неф, тримаючись дуже скромно, щоб парафіяни не образилися, що цей прихідько не хреститься, а зрозуміли, що прийшов він сюди просто прогулятися, наче ото в парк.
Коли там назбиралося більше люду, я став почуватися мов непроханий гість, що не знає, як поводитися в цьому місці, тож вийшов, глянув на годинник і побачив, що мені ще лишилося чимало даремного часу. Щоб згаяти його, намагався згадати Гелену і думати про неї; та ці думки не хотіли розвиватися, залишалися статичними, і я насилу викликав у памяті позірний Геленин образ. Утім, відомо: коли чоловік чекає жінку, він тільки на превелику силу може міркувати про неї, вештаючись туди і сюди під її застиглим образом.
То я так і вештався. Напроти церкви помітив з десяток порожніх дитячих візків, які стояли коло ратуші (тепер національного міського комітету). Не міг уторопати, чому вони тут. Аж якийсь захеканий молодик прикотив іще один візок і поставив його у тому ж таки ряду поруч з іншими, а його супутниця (теж трохи схвильована) дістала з візка згорток мережив і білої тканини (де, звісно ж, була дитина), і обоє поспішно зникли у дверях. Подумавши, що все одно треба змарнувати десь півтори години, я подався за ними.
Уже на широких східцях стояло чимало роззяв, і поки я підіймався нагору, їх дедалі більшало. Коридор другого поверху був особливо людний, а вище східці були порожні. Ото, вочевидь, подія, що привабила сюди стільки люду, відбувалася таки на другому поверсі, мабуть, у залі, де у навстіж відчинених дверях юрмилося чимало відвідувачів. Я протовпився туди; зала була невелика, там стояло сім рядів стільців, де вже сиділи глядачі, що, здавалося, чекали якоїсь вистави. Спереду було щось на кшталт естради, там стояв стіл, застелений червоною тканиною, на ньому ваза, у ній великий букет; позаду, на стіні, державний прапор у мальовничих складках; внизу і напроти естради (метрів за три від першого ряду стільців) півколом стояли вісім крісел; на другому краю зали, в глибині її, видніла невеличка фісгармонія; добродій в окулярах сидів за її клавішами, нагнувши голову, де блищала лисина.