Жарт - Милан Кундера 18 стр.


Кілька стільців ще були вільні; я умостився на одному з них. Довгенько нічого не відбувалося, та публіка не нудьгувала, люди нахилялися одне до одного, стиха перемовлялися. Тим часом напливали невеликими гуртами ті, що запізнилися, вони наповнювали залу, займаючи вільні стільці або ж зюрмившись попід стінами.

Аж почало щось відбуватися: за естрадою відчинилися двері; зявилася пані в брунатній сукні, з окулярами на довгому тонкому носі; вона кинула оком на публіку і звела праву РУКУ- Запала тиша. Потім та жінка ступнула до кімнати, з якої вона вийшла, наче хотіла подати знак чи сказати комусь щось, та відразу ж повернулася назад і притулилася спиною до стіни, й на її обличчі зявилася урочиста і застигла усмішка. Усе задумане мало розпочатися водночас, бо за моєю спиною відразу ж зазвучала фісгармонія.

За кілька секунд по тому в дверях за естрадою зявилася молода нафарбована жінка з румяними щоками і гарно завитим волоссям, вигляд у неї був розгублений, на руках вона тримала білий згорток із дитиною. Щоб пропустити її, пані в брунатній сукні ще дужче притулилася до стіни, приязною усмішкою заохочуючи проходити. Жінка з немовлям непевною ходою попрямувала повз неї, притуляючи до себе дитину; з дверей вийшла ще одна жінка з білим згортком, а за нею (одна за другою) вже й ціла невеличка процесія; я знай стежив за першою: спочатку вона водила очима по стелі, потім опустила їх і, мабуть, зустрілася поглядом із кимось у залі, тому що, збентежившись, відвернулася і спробувала всміхнутися, та незабаром та усмішка (чи радше намагання всміхнутися) обернулася гримасою, що заклякла на вустах. Усе це промайнуло на її обличчі за декілька секунд (поки вона пройшла ледве шість метрів від дверей); ішла вона просто перед собою і вчасно не звернула до розставлених півколом стільців, тоді пані в брунатній сукні відхилилася від стіни (з трохи невдоволеним виразом на обличчі) і, торкнувши її за лікоть, нагадала, в якому напрямку треба рухатися. Поправивши в такий спосіб свою помилку, жінка звернула до стільців, решта жінок з немовлятами посунула за нею. Усього їх було вісім. Виконавши врешті запланований маршрут, вони зупинилися спинами до публіки, кожна перед своїм стільцем. Пані в брунатній сукні повела рукою згори вниз; жінки втямили, що це означає, й помалу одна за одною (так само спинами до публіки) посідали на стільці (тримаючи на руках згортки з немовлятами).

Пані в брунатній сукні знову всміхнулася й пішла до дверей, що лишилися прочинені. На мить завмерла на порозі, потім ступила три чи чотири кроки назад і знову притулилася до стіни. З дверей вийшов чоловік років двадцяти, в темному костюмі, застебнутій під самісіньким горлом білій сорочці й краватці з якимись візерунками. Він ішов тяжкою ходою, понуривши голову. За ним слідком простувало ще семеро чоловіків, всі в темному вбранні й у святкових сорочках. Вони підійшли до жінок з немовлятами і поставали за стільцями. Двоє чи троє занепокоїлися, схвильовано зиркаючи туди й сюди, наче когось шукали. Жінка в брунатній сукні (на її обличчі зявився вже знайомий вираз невдоволення) відразу ж підійшла до них і, коли один із чоловіків щось прошепотів їй, кивнула; чоловіки відразу ж помінялися місцями.

І далі всміхаючись, жінка в брунатній сукні знову ступила до дверей за естрадою. Цього разу їй уже не треба було подавати знак. Із дверей вийшла нова черідка, дисциплінована, тямуща, простувала вона впевнено і зграбно, майже професійно; дітям, із яких вона складалася, було років по десять; вони йшли одне за одним, хлопчики й дівчатка навпереміну; на хлопчиках були штани кольору морської хвилі, білі сорочки з трикутними червоними краватками, один кінець звисав поміж лопатками, а два передні завязані під бородою; дівчатка були у світло-блакитних спідничках і білих блузках, довкола шиї така сама краватка, як і в хлопчиків. Ішли вони, як я вже сказав, упевнено і зграбно, й не так, як оті попередні учасники: не до стільців попрямували, а вздовж естради; там вони зупинилися й обернулися, аж виявилося, що стоять вони по всій довжині естради, лицем до жінок, які сиділи, і до зали.

Збігло ще декілька секунд, коли ж це з дверей вийшов новий персонаж і попрямував до естради, де стояв довгий стіл, застелений червоним сукном. То був чоловік середнього віку, з лисою головою. Хода його була переповнена гідністю, постава пряма, він був у темному костюмі, в руці тримав пурпурову теку; ось він зупинився посередині за столом і, обернувшись до публіки, вклонився їй. Стало видно, що лице в нього брезкле, а на шиї висить широка червоно-блакитно-біла стрічка, до якої почеплена позолочена медаль, що теліпається десь на рівні шлунка і гойдається туди-сюди над трибуною, коли він нахиляється.

Раптом один із хлопчаків перед естрадою почав голосно промовляти. Він казав, що настала весна, що радіють мами і тати, та й уся земля, звісно, радіє теж. Далі він розводився в такому ж дусі, аж його урвала дівчинка, що почала казати те саме, щоправда, не зовсім зрозуміло, просто там повторювалися ті самі слова: «тато», «мама», знову «весна» і кілька разів слово «троянда». Після цього її урвав іще один хлопчик, а від нього перебрала слово нова дівчинка; не можна було сказати, що вони сварилися, бо всі товкли майже те саме. Наприклад, один хлопчина сказав, що дитинаце мир. Дівчинка, що заступила його, сказала, що дитинаце квітка. Потім усі дітлахи, напевне, погодилися з тією думкою, бо повторили її хором і, подавшись уперед, простягнули руки, в яких були букети квітів. Було їх восьмеро, стільки ж, як і жінок, що сиділи на стільцях, то кожна отримала по букету. Потім діти відступили до естради і мовчки поставали там.

Зате чоловік, що стояв на естраді, відкрив велику пурпурову теку і почав голосно читати. Він теж казав про весну, про мам і тат, казав і про кохання, що, за його словами, приносило плоди, та незабаром його лагідна промова змінилася, з його словника зникли мама і тато, тепер він казав «батько» і «мати», перелічував те, що держава їм (отим батькам і матерям) надала, наголошуючи, що за це добро, яке вчинила їм держава, вони повинні віддячити тим, що виховають своїх дітей зразковими громадянами. Після цього він закликав, щоб усі батьки скріпили це урочисте зобовязання їхніми підписами, і показав на край столу, де лежала груба книга в шкуратяній палітурці.

Тієї миті пані в брунатній сукні підійшла до жінки, що сиділа на краю того півкола, й торкнула її за плече, жінка обернулася, й пані взяла від неї дитину. Мати підвелася і пішла до столу. Чоловік зі стрічкою розгорнув книгу і простягнув матері перо. Вона підписалася, повернулася до свого стільця, і пані віддала їй дитину. Потім підписався й батько; потім пані взяла дитину від наступної жінки, яка подалася до естради; після неї поставив свій підпис її чоловік, далі була ще одна жінка, ще один чоловік тощо, і так було до самого кінця. Потім знову зазвучала фісгармонія, і мої сусіди почали потискати долоні матерям і батькам. Я подався разом із ними (наче теж хотів комусь потиснути руку); аж хтось погукав мене на ймення: то був чоловік зі стрічкою, який запитав, чи не впізнав я його.

Певна річ, я не впізнав його, хоч і довгенько спостерігав за ним під час його промови. Щоб не давати заперечної відповіді на те бентежне запитання, я спитався, як йому ведеться. Він сказав, що ведеться непогано, і я впізнав його: то був Ковалік, приятель із колежу. Риси його фізіономії трохи обвисли на брезклому обличчі, то впізнав я їх лише зараз; утім, поміж моїми товаришами Ковалік завжди був сіряком, ні слухняним, ні неслухняним, ні товариським, ні відлюдькуватим, та й навчався так собі; над чолом його тоді стирчали жмутки непокірного чуба, яких тепер уже не було, то воно й не дивно, що я його не впізнав одразу.

Він запитав, що я тут роблю, може, в мене є якась рідня поміж молодими матерями. Я відказав, що нема, прийшов я сюди просто з цікавості. Задоволено всміхнувшись, він почав пояснювати, що міський національний комітет доклав максимум зусиль задля того, щоб цивільні обряди здійснювалися з належною гідністю, і зі скромною гордістю додав, що він, службовець відділу записів цивільного стану, теж уніс певний вклад у цю справу і навіть здобув подяку від начальства. Я запитав його, чи не хрестини оце допіру відбувалися. Він відказав, що це не хрестини, а привітання громадян, які щойно прийшли на світ. Видно було, що він радий нагоді побалакати. За його словами, тут зіткнулися дві великі установи: з одного бокукатолицька церква з її обрядами і тисячолітніми традиціями, а з другого бокуцивільні установи, які намагаються новітнім церемоніалом замінити давні обряди. Він додав, що люди тільки тоді відмовляться від хрещень і вінчань у церкві, коли наші цивільні обряди стануть такі гарні та пишні, як і церковні.

Я сказав, що, як видно, діло це не таке просте. Він погодився й одказав, що радий з того, що вони, співробітники відділу записів цивільного стану, знайшли певну підтримку в наших діячів мистецтва, які (сподіваємося) зрозуміли, що це велика честьнадати нашому народові по-справжньому соціалістичні похорони, одруження й хрестини (обмовка, тут він відразу ж поправився: вітання новонародженим громадянам). Що ж до віршів, додав він, що їх читали сьогодні маленькі піонери, то вони були чудові. Я погодився й запитав, чи не було б набагато ефективніше дати громадянам цілковиту змогу уникати будь-яких церемоній, щоб вони в такий спосіб відвикли від церковних обрядів.

Він сказав, що люди нізащо не відмовляться від своїх весіль і похоронів. Та й, із нашого погляду (він зробив наголос на слові «нашого», наче щоб дати мені на здогад, що теж вступив до комуністичної партії), було б шкода, якби ми не використали цих обрядів для того, щоб прилучити людей до нашої ідеології та нашої держави.

Я запитав мого колишнього однокласника, як вони поводяться з тими, хто опирається цим обрядам, якщо такі, звісно, є. Він сказав, що, звісно ж, такі трапляються, не всі ж бо засвоїли нове мислення, та якщо вони не хочуть, їм надсилають запрошення за запрошенням, тож більшість усе-таки приходить за тиждень чи два. Я запитав, чи обовязкові ці церемонії. Ні, відказав він, усміхнувшись, але в такий спосіб національний комітет оцінює рівень свідомості громадян і їхнє ставлення до держави, а оскільки кожен урешті збагне це, то й прийде.

Я сказав Ковалікові, що національний комітет поводиться зі своїми людьми ще суворіше, ніж церква зі своїми віруючими. Ковалік усміхнувся й відповів, що тут нічого не вдієш. Потім запросив на хвильку до свого кабінету. Я відказав, що, на жаль, не маю часу, бо мушу зустріти людину з автобуса. Він запитав, чи бачив я когось із «хлопців» (тобто однокласників). Я сказав, що ні, але радий був побачити його, бо як треба буде і мені охрестити дитину, то поїду сюди і звернуся до нього. Він зареготався й поплескав мене по плечу. Ми потиснули один одному долоні, і я знову вийшов на майдан, думаючи про те, що до прибуття автобуса лишилося пятнадцять хвилин.

Пятнадцять хвилинце недовго. Перетнувши майдан, пройшов біля перукарського салону, глянув крізь вітрину досередини (хоч знав, що Люції там нема, вона мала зявитися тільки пополудні); потім попрямував до автобусної станції, уявляючи собі Гелену: її лице, припорошене темною пудрою, її рудувате, напевне, фарбоване волосся, її статуру, що вже не така струнка, та все ж таки зберегла елементарне співвідношення пропорцій, яке дозволяє бачити в ній жінку, уявляв усе, що ставило її на ту збудливу межу, яка лежить поміж несмаком і привабливістю,  її голос, надто гучний, щоб бути приємним, її занадто жваву міміку, що зраджувала нетерпляче бажання ще подобатися.

Бачив я Гелену лише тричі в житті, й цього було замало, щоб закарбувати в памяті її достеменний образ. Щоразу, коли намагався його уявити, якась риса того образу виявлялася такою загостреною, що Гелена оберталася своєю карикатурою. Та хоч яка недосконала була моя уява, мені здавалося, ніби оці перебільшення й відкривали в Гелені оте головне, що крилося під її зовнішністю.

Того разу не міг я звільнитися від образу її тілесної пухкості, млявості її тіла, що була не лише віковою ознакою, не лише наслідком її материнства, а передовсім результатом її душевної (еротичної) безпорадності, її нездатності опиратися (яку вона марно намагається приховати під зарозумілістю своїх балачок), від її покликання вічно бути сексуальною здобиччю. Відбивав той образ справжню Геленину сутність чи тільки моє ставлення до неї? Хтозна. Автобус мав уже ось-ось прибути, і я хотів побачити Гелену такою, якою мені змалювала її моя уява. Я заховався в підїзді одного з будинків коло майдану, який оточував автобусну станцію, бо мені хотілося простежити за нею бодай хвильку, поглянути, як вона безпорадно роззиратиметься довкруги, підозрюючи, що марно приїхала сюди й не побачить мене.

Ось і автобус прибув на станцію, й одною з перших вийшла з нього Гелена. На ній був непромокальний блакитний плащ (комір зведений, талія щільно підперезана пасочком), який надавав їй молодого і спортивного вигляду. Вона глянула туди й сюди, але нітрохи не збентежилася й, обернувшись, без вагань подалася до мого готелю, де для неї теж була заброньована кімната.

Я знову впевнився, що уява намалювала мені тільки спотворений Геленин образ. На щастя, реальна Гелена виявилася набагато красивіша, ніж та, яку я уявляв собі, і я знову зазначив це, спостерігаючи зі спини, як вона іде на високих підборах до готелю. Потім пішов за нею.

Вона була вже в бюро обслуговування, схилилася над столом, де службовець байдужо записував її в книгу пожильців. Вона диктувала йому своє прізвище: «Земанек, Зе-ма-нек».

Я стояв за її спиною і слухав. Коли службовець поклав перо, Гелена запитала в нього: «А товариш Ян проживає тут?». Я підійшов ззаду і поклав їй долоню на плече.

2

Усе, що відбувалося поміж мною і Геленою, було продовженням чітко і ретельно продуманого плану. Звісно, Гелена від першого нашого побачення теж плекала якийсь задум, та навряд чи її наміри сягали далі невиразного жіночого бажання, що прагне зберегти свою безпосередність, свою чуттєву поезію, тож не дуже переймається тим, щоб заздалегідь планувати розвиток подій і керувати ним. Зате я від початку діяв як автор і як постановник цієї пригоди, якої мав зазнати, і не хотів здати на волю випадкового натхнення ні вибір своїх слів, ні приміщення, де збирався лишитися з нею на самоті. Я усунув навіть найменший ризик проґавити нагоду, яка мені випадала і яку я так високо цінував, і не тому що Гелена була молода, приваблива чи вродлива, а з тієї однісінької причини, що вона звалася так, як вона звалася,  її чоловік був той, кого я ненавидів.

Коли в інституті мені сповістили, що до нас завітала товаришка Земанек із радіо й що мені доведеться розмовляти з нею про наші дослідження, я хоч і згадав відразу про мого колишнього товариша по навчанню, та подібність прізвища видалася мені простою грою випадку, і якщо перспектива приймати цю особу мені була неприємна, то лише тому, що тут відігравали роль зовсім інші мотиви.

Я не люблю журналістів. Найчастіше вони поверхові, балакучі й надзвичайно самовпевнені. Ще дужче знеохотило мене те, що Гелена відрекомендувалася як співробітниця радіо, а не газети. Адже, як на мене, газети відзначаються однією помякшувальною рисою: вони не зчиняють гамору. Їхня нікчемність тихенька; вони не навязують себе вам; їх можна згорнути і викинути в урну. А радіо, хоч воно теж нікчемне, тієї риси не має: воно переслідує нас у кавярні, в ресторані, навіть під час відвідин людей, котрі неспроможні жити без того, щоб їм весь час турчали у вуха.

У Гелени мене дратувало навіть те, як вона розмовляла. Я відразу ж збагнув, що в неї була вже готова думка про наш інститут і про наші дослідження, тож зараз їй залежало тільки на тім, щоб отримати від мене кілька конкретних прикладів, які можна було б зручно укласти в кілька заяложених штампів. Я щосили намагався ускладнити їй те завдання, говорив заплутано і туманно, намагаючись спростувати всі ті думки, які вона заготовила наперед. Коли ж виникала загроза, що попри все вона таки зрозуміє мене, я ухилявся від теми, переходячи на особисті розмови; казав, що рудуватий колір волосся дуже їй личить (хоч насправді був цілковито протилежної думки), розпитував про її роботу на радіо, про її улюблені книжки. І в думках, що снувалися попід плином нашої балачки, потроху сягав висновку, що збіг прізвищ аж ніяк не може бути випадковим. Ця балакуча журналістка, ця метушлива карєристка була, як мені видавалося, кровно повязана з чоловіком, якого я теж знав як метушливого базіку і карєриста. Отож легким, грайливим тоном я запитав, хто ж її чоловік. І упевнився, що взяв правильний слід: після двох чи трьох наступних запитань стало зрозуміло, що це той-таки Павел Земанек. Мушу сказати, що тієї хвилі я ще не збирався зблизитися з нею, як ото надумав потім. Навпаки: неприязнь, яку я почув до неї від самого початку, тільки зросла після того, як я дізнався, хто вона така. Я почав шукати приводу негайно урвати розмову з цією настирливою журналісткою й перекинути її якомусь колезі; думав навіть про те, яка це буде втіхавитурити за двері цю жінку, що весь час усміхається, і шкодував, що це неможливо.

Назад Дальше