Але саме тієї миті, коли я був переповнений найдужчою огидою, Гелена повелася на інтимний тон моїх запитань та зауважень (не помітивши, що вони мають суто розвідувальний характер) і кількома природними порухами настільки розкрилася у своїй жіночності, що моя ворожість прибрала іншого відтінку: під її фаховим кривлянням я побачив жінку, що цілком була придатна для виконання жіночих функцій. Спершу із саркастичною посмішкою я подумки зазначив собі, що Земанек заслужив такої дружини, що вже саме по собі було для нього достатнім покаранням, та майже відразу мусив визнати: ця зверхня, хоч і така бажана оцінка була занадто субєктивна, адже та жінка, звісно ж, ще й гарна, і були всі підстави гадати, що Павел Земанек не оминає нагоди скористатися її привабами. Тим-то я чемно провадив ту балачку далі, не виказуючи того, про що думав. Щось примушувало мене й надалі відкривати в журналістці, яка сиділа напроти мене, її жіночі риси, і цей пошук визначав тривалість нашої бесіди.
Присутність жінки здатна надати ненависті декотрих рис, які притаманні симпатії: наприклад, цікавості, суто тілесного інтересу, бажання переступити межу інтимності. Я дійшов майже до екстазу: уявляв Земанека, Гелену, увесь їхній світ (який був мені такий чужий) і з якоюсь особливою втіхою плекав свою ненависть (бережливу, майже ніжну ненависть) до Гелениної зовнішності, до її рудуватого волосся, до її блакитних очей, до її коротких вій, ненависть до її круглого обличчя, до її чуттєвих ніздрів, до щілини поміж передніми зубами, до пухкості її зрілого тіла. Я розглядав її, як розглядають кохану жінку; кожну подробицю її розглядав, наче задля того, щоб закарбувати її в памяті, й, щоб приховати той ворожий інтерес, підбирав найлегші, найприємніші слова, тож Гелена ставала дедалі жіночніша. Не міг я позбутися думки, що її вуста, її груди, волосся належать Земанекові, й подумки брав їх у долоні, хапав, зважував, намагаючись зясувати, чи можна все це стерти руками на порох або ж розчавити об стіну, а потім уважно оглядав усе це ще раз, намагаючись подивитися на неї Земанековими очима, відтак знову своїми.
Аж спливла мені в голові думка, може, нездійсненна і геть платонічна, що з грайливого простору нашої розмови я можу загнати Гелену й далі, аж у ліжко. Але була вона з тих думок, що спалахують на мить у свідомості, а потім швидко і гаснуть. Гелена заявила, що дякує за інформацію і не хоче більше гаяти мого часу. Ми попрощалися, і я був радий, що вона пішла. Оте моє чудернацьке збудження вщухло; тепер я почував до цієї жінки тільки неприязнь і гнівався на себе, що виявив їй такі очевидні знаки уваги і любязності (хоч і вдавані).
Усе воно так би й лишилося, якби за кілька днів Гелена не зателефонувала мені й не попросила зустрітися. Може, їй треба було і справді погодити зі мною текст передачі, та мені відразу ж спало на думку, що це тільки привід і що тон, яким вона розмовляла по телефону, належав радше до легкої й фамільярної частини нашої бесіди, а не до поважної й фахової. Я відразу ж і безоглядно прибрав того тону і вже не відступався від нього. Ми зустрілися в кавярні; я байдужісінько поставився до того, що вона там понаписувала; безсоромно знехтував усе, що могло цікавити мені в ній ж у співробітниці радіо. Моє ставлення трохи спантеличило її, та заразом я помітив, що починаю панувати над нею. Запропонував їй прогулянку біля Праги. Гелена запротестувала і нагадала, що вона заміжня жінка. Дужчої втіхи завдати вона мені й не могла. Я вхопився за ті заперечення, що були такі любі мені; я грався ними, повертався до них і з них кепкував. Урешті вона була щаслива, що дістала змогу ухилитися від цієї теми, погодившись на моє запрошення. Після того все етап за етапом точилося згідно з моїм планом. Я омріяв його з усією силою моєї пятнадцятирічної ненависті і з незбагненною певністю почував, що план цей вдало втілиться у життя.
Атож, план таки успішно втілювався. Я взяв маленьку Геленину валізку, що стояла біля рецепції, й піднявся разом із нею до її кімнати, що, до речі, була не менш гидка, ніж моя. Хоч Гелена і схильна була бачити речі кращими, ніж були вони насправді, проте навіть вона мусила це визнати. Я сказав, що їй не треба цим перейматися й що ми все уладнаємо. Вона кинула на мене значущий погляд. Потім сказала, що їй треба вмитися, я відказав, ще це непогана думка і що я чекатиму її в готельному вестибюлі.
Коли вона спустилася (під розстебнутим плащем на ній була темна спідниця й рожевий светрик), я знову побачив, яка вона елегантна. Сказав, що ми підемо обідати в ресторан, непоказний, щоправда, але все ж таки найліпший з усіх, що тут є. Вона відповіла, що як я тут народився, то вона цілком здається на мене й у всьому мене слухатиметься. (Здається, вона обирала слова, що мали трохи двозначний зміст; те її намагання було кумедне, але й зворушливе.) Ми попрямували шляхом, який я вже пройшов уранці у марних пошуках сніданку, і Гелена ще кілька разів сказала, що рада познайомитися з моїм рідним містом, та хоч вона і справді була тут уперше, навсібіч не роззиралася, не цікавилася, що міститься в тій чи тій камяниці, як ото роблять люди, що опинилися в незнайомому місті. Я думав собі, у чому ж криється причина тієї байдужості: у душевній черствості, що не дозволяє вже почувати звичної цікавості, чи, може, Гелена так зосередилася на мені, що ні на що вже не звертає уваги; мені хотілося вірити у друге припущення.
Ми поминули бароковий монумент; святий тримав на собі хмарку, на хмарці був янгол, той янгол тримав ще одного янгола, а той останнього; небесна блакить була яскравіша, ніж уранці; Гелена скинула свій плащ, взяла його під руку і сказала, що тут дуже тепло; та теплінь іще дужче підкреслювала гнітюче враження закуреної пустки; монумент бовванів посеред майдану, наче уламок неба, який не може у нього повернутися; і я подумав, що нас обох теж викинуло на цей напрочуд пустельний майдан із його сквером і рестораном, причому безповоротно; що наші думки і слова стремлять у височінь, а наші вчинки низькі, немов сама ця земля.
Атож, тієї миті мене охопило навальне відчуття власної ницості; я й сам здивувався; та ще дужче здивувало мене те, що я не жахнувся від тієї ницості, а сприйняв її із задоволенням, навіть із радістю й полегшенням, і задоволення це було тим дужче, що жінку, яка йшла поруч зі мною, спонукали цієї сумнівної полуденної пори мотиви, які навряд чи вищі були від моїх спонук.
Двері ресторану вже були відчинені, та зала порожня: була допіру за чверть дванадцята. Всередині стояли столи; перед кожним столом стілець, на столі тарілка для супу, накрита паперовою серветкою, на ній хрест-нахрест ніж, виделка і ложка. У ресторані не було нікого. Ми сіли за столом, взяли прибори і серветки, поклали їх по обидва боки від тарілки і заходилися чекати. За кілька хвилин у дверях кухні зявився кельнер, окинув оком залу і хотів було піти назад.
«Кельнере!»погукав я.
Обернувшись на закаблуках, він ступив до нас кілька кроків. «Ви щось хотіли?»запитав він, зупинившись за пять чи шість метрів від нас. «Ми зїли б щось», відказав я. Він буркнув: «Тільки з дванадцятої!»і, знову крутнувшись, хотів було сховатися в кухні. «Кельнере!»погукав я. Він обернувся. «Скажіть, будь ласка, гукав я, бо він був далеченько від мене, горілка у вас є?»«Ні, горілки нема». «А що ви можете нам запропонувати?»«Ялівцівку», здалеку відказав він. «Шкода, гукнув я йому, але принесіть бодай дві ялівцівки, якщо вже так!»
«Я й не спитав, чи ви питимете ялівцівку», обернувся я до Гелени.
Вона засміялася. «Ні, до такого я не звикла!»
«Дарма, сказав я. Скуштуєте. Ви у Моравії, а ялівцівкаулюблений напій моравців».
«Чудово! зрадівши, вигукнула Гелена. Як на мене, то нема нічого ліпшого, ніж отакі шинки, як оцей, забігайлівки, де збираються водії й монтажники, де пють і їдять прості страви».
«Ви, мабуть, полюбляєте виливати склянку рому в кухоль пива?»
«Ну що ви!»відказала Гелена.
«Але ж ви полюбляєте бувати поміж простим людом».
«Правда ваша, сказала вона. Терпіти не можу отих розкішних ресторанів, їхніх улесливих кельнерів із десятками страв»
«Цілком з вами згоден, нема нічого ліпшого, ніж забігайлівка, де тебе не знає кельнер, де накурено і тхне бозна-чим!
І нема нічого ліпшого за ялівцівку. Студентом я нічого іншого й не пив».
«Я теж полюбляю прості страви, наприклад, деруни або сардельки з цибулею, мені більше нічого й не треба»
Я настільки недовірливий, що як хтось мені звіряється в тому, що він любить і що не любить, то я не сприймаю цього поважно чи, як уже точніше, вбачаю в цих словах лише свідчення про той образ, який ця людина хоче витворити для самої себе. Ні на мить не повірив я, що Гелена радше дихала б огидним смородом забігайлівки, ніж віддавала б перевагу охайним ресторанам, що як слід провітрюються, чи воліла просту горілку, ніж добре вино. Утім, її зауваження не позбавлене було для мене і певної цінності, адже воно свідчило про її схильність до театральності, що, до речі, вже і вийшла з моди, бо популярна була за років революційного ентузіазму, коли захоплювалися всім, що було «звичайне», «народне», «просте», «сільське», і намагалися зневажати все «рафіноване» й «елегантне». У тій театральності я впізнав пору моєї молодості, а в Гелені передовсім Земанекову дружину. Моя ранкова млявість ураз розвіялася, і я почав зосереджуватися.
Нагодився кельнер із крихітною тацею, де стояли два келишки з ялівцівкою, поставив її на стіл і подав нам аркуш з машинописним текстом, де можна було прочитати (на превелику силу, бо то була вже бозна-яка копія) меню.
Я підняв свою чарку і сказав: «Гаразд, тож випємо за ялівцівку, за це народне питво!».
Вона засміялася, цокнулася зі мною і сказала: «Я завжди мріяла зустріти простого і відвертого чоловіка. Не крутія якогось. Ясного».
Ми хильнули по ковтку, і я сказав: «Такі люди рідко трапляються».
«Бувають, сказала Гелена. Ви один із них».
«Скажете таке!»мовив я.
«Авжеж, ви».
Мене знову охопив подив від неймовірної здатності людей перебудовувати дійсність за кшталтом своїх ідеалів, проте я без вагання погодився з Гелениним тлумаченням моєї особи.
«Хтозна. Може, й так, сказав я. Відвертого і ясного. Але що це означає? Головнебути таким, яким ти є, не соромитися того, що ти хочеш, бажати того, що ти бажаєш. Людираби закостенілих умовностей. Хтось їм сказав, що треба бути такими або такими, тож вони й намагаються такими бути, й ніколи не дізнаються, якими вони були чи є. Тим-то вони й ніхто. Понад усе треба мати сміливість бути самим собою. Зізнаюся вам, Гелено, від самого початку ви мені подобаєтеся і я вас бажаю, хоч ви і заміжня. Не можу сказати вам цього по-іншому і не можу не сказати вам цього».
Те, що я сказав, було трохи незручне, але необхідне. Поведінка з жіночим мисленням має свої чіткі правила, яких не можна порушувати: той, хто поклав собі переконати жінку, спростувати її погляди чи уявлення розумними доказами, навряд чи доможеться успіху. Набагато розумніше взяти до уваги той образ, якого хоче надати вона собі (її принципи, ідеали, переконання), і запровадити (за допомогою софізмів) гармонійний звязок поміж тим уявним образом і поведінкою, якої ми від неї хочемо. Наприклад, Гелена полюбляла «простоту», «природність», «ясність». Ті ідеали випливали з давнього революційного пуританства й асоціювалися з ідеєю «чистої», «незаплямованої», морально стійкої й принципової людини. Та оскільки світ Гелениних принципів ґрунтувався не на мисленні, а (як у більшості людей) на кількох спонуках, що взагалі позбавлені логіки, було дуже легко повязати її образ «ясного чоловіка» з цілком аморальною поведінкою і в такий спосіб завадити, щоб поведінка, до якої схильна була Гелена (подружня зрада), увійшла у травматичний конфлікт із її ідеалами. Чоловік має право хотіти від жінки чого завгодно, та якщо він не хоче поводитися мов тварина, то має діяти відповідно до її щонайглибших ілюзій.
Упродовж цього часу до ресторану одне за одним заходили відвідувачі, й незабаром усі столики були зайняті. Знову зявився кельнер, обійшов усіх і спитався, що вони хочуть замовити. Я передав меню Гелені. Вона повернула його мені, сказавши, що я ліпше обізнаний із моравською кухнею.
Утім, обізнаність із моравською кухнею тут була ні до чого, бо меню нічим не відрізнялося від тих, що їх зазвичай подають у всіх ресторанах цієї категорії, і складалося з переліку кількох пересічних страв, що поміж них не знаєш, яку й обрати. Я розглядав (сумовито) те меню, а поруч уже нетерпляче стояв кельнер, очікуючи замовлення.
«Хвилинку», сказав я йому.
«Ви ще чверть години тому хотіли обідати, а й досі нічого не обрали!»покартав мене він й, обернувшись, пішов.
На щастя, він незабаром повернувся, й ми зважилися замовити два фаршировані рулети, ще по чарці ялівцівки і содову.
Гелена (наминаючи свій рулет) заявила, що це чудово (вона страх як полюбляла цей прислівник), що ми, мовляв, сидимо обоє в ресторані містечка, в якому вона ніколи не бувала і про яке мріяла ще за тієї пори, коли була учасницею ансамблю імені Фучика, де виконували пісні цього краю. Сказала також, що, звісно, це погано, але вона нічого не могла вдіяти, що їй добре зі мною і що це дужче за неї.
Я відказав, що соромитися своїх почуттівознака ницого лицемірства. І погукав кельнера, щоб приніс рахунок.
Надворі перед нами бовванів бароковий монумент. Я тицьнув на нього пальцем. «Погляньте, Гелено, на цих святих акробатів! Погляньте, як вони намагаються видряпатися! Наче на небо хочуть вилізти! А небові на них начхати! Небо навіть не знає, що вони існують, ці бідолашні крилаті хробаки!»
«А й правда, сказала Гелена, на яку алкоголь, здається, добряче подіяв. Нащо тут ці статуї святих? Чом би не поставити на майдані монумент, який прославляв би життя, а не релігію? Утім, ще якийсь контроль над собою вона зберегла, бо відразу ж докинула:Може, я ляпнула дурницю? Але ж це не дурниця, скажіть?»
«Ні, не дурниця, Гелено. Ви маєте цілковиту рацію, життя прекрасне, і ми ніколи не зможемо уславити його як слід!»
«А певно, сказала Гелена, люди можуть казати що завгодно, але життяце просто диво, а провісників лиха я боюся; адже в мене більше, ніж у будь-кого, підстав скаржитися, аби лиш я захотіла, але я цього не роблю; та й чого нарікати на життя, подумайте, якщо випала така розкішна днина, як сьогодні; це ж просто чудово: це місто, де я ніколи не бувала, і я з вами»
Гелена знай балакала, аж ми опинилися перед фасадом нового будинку.
«Що це таке?»запитала вона.
«Знаєте, Гелено, сказав я, ті забігайлівки, це пусте все. Я пропонує вам заглянути до маленького шинку, що міститься в цьому домі. Ходімо!»
«Куди ви мене ведете?»запротестувала Гелена, заходячи зі мною до підїзду.
«До справжнього приватного шиночка в моравському стилі. Не бували в такому?»
«Ні», відказала Гелена.
На четвертому поверсі я відімкнув двері квартири, і ми ввійшли досередини.
З
Гелену нітрохи не збентежило, що я припровадив її до чужого помешкання, яке винайняв на часину, і з цього приводу вона нічого не сказала. Навпаки, переступивши поріг, вона, здається, вирішила перейти від грайливої двозначної гри до поведінки, що мала тільки одне значення і вважалася вже не грою, а самісіньким життям. Упівоберта до мене вона зупинилася посеред кімнати і зиркнула на мене, давши на здогад, що чекає, аж я підійду, обніму її й поцілую. Цієї миті вона була тією Геленою, яку я собі уявляв у мріях, беззахисною і кинутою напризволяще.
Я підійшов до неї; вона звела до мене обличчя; замість поцілунку (такого очікуваного) я всміхнувся і поклав долоні на її плечі, обтягнуті блакитним плащем. Вона зрозуміла і розстебнула плащ. Я відніс його у передпокій і повісив на гачок. Ні, тепер, коли все було готове (моя хіть та її відданість), я вирішив не поспішати і не ризикувати, що в поспіху щось, може, проґавлю з того, що я хотів здобути. Заходився балакати про всяку всячину; змусивши її сісти, показував усе, що було в домі; відчинив шафу, де була горілка, про що сказав мені Костка ще напередодні; відкоркував пляшку, поставив її на столику і наповнив дві чарки.
«Я так спянію», сказала вона.
«То спяніємо обоє», відказав я (хоч знав, що сам я не спянію, щоб добре все запамятати).
Вона не опиралася; вихилила чарку і поважно сказала:
«Знаєте, Людвіку, мені так прикро було б, якби ви вважали мене одною з тих жіночок, які від нудьги шукають пригод. Не така вже я й наївна і знаю, що у вас було чималенько жінок і що вони навчили вас без церемоній ставитися до них. Але мені було б ой як недобре»