«Мені теж недобре було б, перебив я, коли б ви були тільки одною з тих жіночок і завиграшки йшли назустріч кожній пригоді, яка відвертає вас від чоловіка. Якби ви були такою, то наша зустріч утратила б будь-який сенс».
«Правда?»
«Правда, Гелено. Маєте рацію, в мене було чимало жінок, і вони навчили мене безоглядно міняти їх, але наша зустрічце зовсім інше».
«Ви не кажете це задля годиться?»
«Ні. Побачивши вас уже першого разу, я усвідомив, що чекав вас довгі роки, саме вас чекав».
«Ви ж не любите тріскучих фраз! Либонь, не сказали б так, якби не почували цього».
«Це так, не люблю я симулювати почуттів, це єдине, чого не зуміли навчити мене жінки. Тим-то я й не брешу вам, Гелено, хоч як непросто в це повірити: зустрівши вас, я зрозумів, що вже довго вас чекав. Чекав, навіть не знаючи. І тепер ви повинні стати моєю. Це так само неухильне, як і доля».
«О боже, сказала Гелена, опустивши повіки; на її щоках виступили червоні плями, вона дедалі дужче ставала Геленою, яку я омріяв, беззахисною і кинутою напризволяще. Якби ж то ви знали, Людвіку! У мене було так само! Побачивши вас уперше, я вже знала, що це не флірт, і якраз це мене і злякало, адже я заміжня, але збагнула, що все, що було поміж нами, правда, що ви були моєю правдою й що з цим нічого не вдієш».
«Ви теж моя правда, Гелено», сказав я.
Сидячи на дивані, вона розглядала мене широко розплющеними очима, а я сидів на стільці напроти й жадібно дивився на неї. Потім поклав долоні їй на коліна і задер спідницю, аж стало видно береги панчіх і еластичні підвязки, що на її повнявих стегнах викликали враження чогось сумного і жалюгідного. Вона сиділа непорушно й не відповідала на мої дотики ні словом, ні поглядом.
«Ох, якби ж то ви знали»
«Що саме?»
«Як я живу».
«Як ви живете?»
Вона гірко всміхнулася.
Я раптом злякався, що вона вдасться до банального виверту невірних дружин і почне поливати брудом свій шлюб, позбавивши у такий спосіб мене його цінності саме тоді, коли він став моєю здобиччю.
«Не кажіть мені, що ви нещасна в шлюбі, що ваш чоловік вас не розуміє!»
«Я й не хотіла цього сказати, боронилася Гелена, трохи спантеличена моєю атакою, я тільки»
«Ви тільки думали про це щойно. Кожна жінка думає про це, лишаючись наодинці з іншим чоловіком, але отут і починається облуда, а ви ж, Гелено, хочете залишатися правдивою, еге ж? Ви, звісно ж, кохали свого чоловіка і не віддалися б йому без любові».
«Авжеж», відказала вона тихенько.
«А до якого типу чоловіків він належить?»
Вона звела плечима і сказала:
«Чоловік».
«І давно ви його знаєте?»
«Уже тринадцять років ми одружені, та й до того були знайомі».
«То ви були ще студенткою?»
«Так. Першого курсу».
Вона хотіла поправити спідницю, я взяв її за руку і не дав того зробити. Допитувався далі:
«А він? Де ви його зустріли?»
«На репетиціях ансамблю».
«Ансамблю? Він співав там, ваш чоловік?»
«Авжеж. Як і ми всі».
«Ага, то в ансамблі ви й познайомилися Гарна обстановка для кохання».
«А певно!»
«Та й уся та епоха гарна була».
«Ви теж любите спогади про неї?»
«Найкращий період мого життя. Але скажіть, ваш чоловікто було перше ваше кохання?»
«Не хочу я зараз і думати про нього!»захищалася вона.
«Я хочу пізнати вас, Гелено. Тепер я все хочу знати про вас. Що ясніше бачитиму я вас, то дужче ставатимете ви моєю. То до нього був у вас хтось?»
Вона схилила голову.
«Так».
Мені стало прикро, що в Гелени був хтось іще до Павла Земанека, адже це майже знецінювало його і могло звести нанівець увесь мій задум.
«Справжнє кохання?»
Вона похитала головою.
«Просто дурна цікавість».
«Отож перше коханняце був таки ваш чоловік».
«Так, погодилася вона, але так давно було»
«Який він був?»допитувавсь я тихенько.
«Та нащо вам це знати?»
«Таж я всю вас хочу, із усім, що є у вашій голівці!»сказав я і погладив її коси.
Як щось і заважає жінці розповідати коханцеві про свого чоловіка, то дуже рідко це буває шляхетність, делікатність чи достеменний сором, а найчастіше вона просто боїться розізлити коханця. Коли ж він усуне ту осторогу, жінка відчуватиме до нього величезну вдячність, та й вільніше почуватиметься, зокрема, і тому, що їй буде про що побалакати, адже кількість тем для розмови не сягає нескінченності, а для заміжньої жінки її чоловікпросто-таки омріяна тема, це єдина тема, в якій вона почувається впевнено, її вона тлумачить із певністю справжнісінького експерта, зрештою, кожна людина полюбляє видавати себе за експерта і цим тішитися. Отож, коли я дав на здогад Гелені, що ця тема не буде мені прикрою, вона цілком розкуто почала говорити про Павла Земанека і настільки поринула у спогади, що жодного разу не заплямувала його образ; розповіла, як вона закохалася в нього (стрункого хлопчину зі світлим чубом), як поважала вона його, коли він став політичним лідером їхнього ансамблю, як любили його всі її подруги, та й вона теж (він так умів говорити!), як гармонійно розвивалося їхнє кохання за тієї пори, яку вона спробувала виправдати кількома фразами (хіба ж ми знали, що Сталін розстрілював вірних комуністів?), либонь, не тому що хотіла звернути балачку на політику, а тому що почувалася причетною до того всього. Те, в який спосіб вона боронила епоху своєї молодості й ототожнювала себе з нею (вона говорила про неї як про втрачений притулок), скидалося майже на якусь невеличку демонстрацію: бери мене і без жодних умов, крім одної: ти дозволиш мені бути такою, яка я є, приймеш мене з усіма моїми переконаннями. Так демонстрація переконань за ситуації, коли йдеться не про переконання, а про тіло, має в собі щось аномальне, вона свідчить про те, що переконання у певний спосіб не дають спокою тій жінці: або вона остерігається, щоб її не запідозрили в тому, що в неї узагалі ніяких переконань нема, або ж (і в ситуації з Геленою це найправдоподібніше) вона потайці сумнівається у їхній вартісності й, щоб надати їм цінності, ставить під загрозу те, що в її очах має безсумнівну вагу: сам акт кохання (може, з хитрою підсвідомою певністю, що для коханця той акт означає більше, ніж суперечка з приводу її переконань). Ця Геленина демонстрація не була мені неприємна, тому що наближала мене до самісінького осердя моєї пристрасті.
«Ось бачите це?» Вона показала мені невеличку срібну бляшку, що кріпилася до браслета її годинника коротким ланцюжком. Я нахилився, щоб роздивитися її, а Гелена тим часом пояснювала: на цій бляшці викарбуваний Кремль. «Це Павел мені подарував», сказала вона і розповіла історію тієї дрібнички: мовляв, одна російська дівчина подарувала її своєму коханому на ймення Саша, який подався воювати, воював він довго, аж дійшов до Праги, від лиха він її урятував, але знайшов там і свою згубу. На горішньому поверсі вілли, де мешкали Земанекові батьки, російська армія влаштувала шпиталь; там доживав останні свої дні поранений лейтенант Саша, від якого не відходив Павел, що дуже заприязнився з ним. Перед смертю Саша подарував Павлові цю бляшку з Кремлем, яку носив на шиї упродовж усієї війни. Павел зберігав той дарунок як найдорожчу реліквію. Якось, коли вони вже були заручені, Павел із Геленою посварилися й навіть збиралися вже було урвати стосунки; та помирилися врешті, й Павел подарував їй ту дешеву (але, як спогад, таку дорогу) дрібничку; відтоді Гелена весь час носила її при собі, для неї вона була як послання (я спитав яке, і вона сказала: «Послання радості»), яке вона покликана нести до кінця своїх днів.
Щоки її шарілися, вона сиділа переді мною (спідниця задерта, видно підвязки, причеплені до модних чорних трусиків з еластику), та зараз її заступив інший образ: із її розповіді про тричі подаровану бляшку переді мною постала вся особистість Павла Земанека.
Я й на мить не повірив у казочку про червоноармійця Сашу. Навіть якби він існував, то його реальне життя нічогісінько не означало б порівняно з тим широким жестом, яким Павел Земанек учинив з нього легенду всього свого життя, священну статую, знаряддя зворушення, сентиментальний аргумент і обєкт ушанування, якому його дружина (вочевидь, відданіша, ніж він) поклонятиметься (старанно і вперто) до самої своєї смерті. Здавалося мені, наче серце Павла Земанека (серце, що розбещено виставляло себе напоказ) присутнє тут; я знову побачив себе посеред тієї сцени пятнадцять років тому: великий амфітеатр аудиторії факультету природничих наук; на сцені, посередині за довгим столом, Земанек, біля нього гладка дівка з косою, вбрана у недоладний светр, з другого боку якийсь молодик із райкому. Над сценою широкий чорний прямокутник дошки, а ліворуч, на стіні, портрет Фучика. Перед сценою півколами спускаються в діл ряди студентських ослонів, на одному з них сиджу я, молодший на пятнадцять років, дивлюся моїми тодішніми очима на Земанека, який оголошує, що зараз розглядатиметься «справа товариша Яна», чую, як він каже:
«Зараз я прочитаю вам листи двох комуністів». Він робить коротку паузу, бере тоненьку книжечку, проводить долонею по світлій хвилястій чуприні і дзвінким, майже ніжним голосом починає читати:
«Довго ж ти барилася, пані Смерте! Проте я сподівався, що ще чимало часу спливе, аж зустрінуся я з тобою, що проживу вільною людиною, працюватиму ще багато, багато кохатиму, багато мандруватиму світом» Я впізнав Фучиків: «Репортаж з-під шибениці». «Любив я життя, тож за його красу пішов воювати. Я любив вас, люди, і щасливий, коли ви відповідали мені тим самим, і страждав, коли ви не розуміли мене» То була священна книга тієї пори, потайки написана в тюремній камері, її видали мільйонними накладами, читали по радіо, включили до шкільної програми; Земанек цитував нам найславетніші уривки, які кожен знав напамять. «Нехай імя моє не відлунює сумом. Це моя остання воля, яку сповіщаю я тобі, тату, тобі, мамо, і вам, дві мої сестрички, й тобі, моя Густино, і всім вам, товариші, яких я любив» На стіні висів портрет Фучика, репродукція зі славетної роботи Макса Швабінського, старого художника «прегарної Європи», віртуоза алегорій, пухкеньких жіночок, метеликів та інших красивостей; кажуть, після війни до нього завітали товариші й попросили намалювати портрет Фучика з єдиної світлини, що якось уціліла, і Швабінський одним штрихом (у профіль), із притаманною йому вишуканістю, продиктованою смаком, написав той портрет: на лиці завмер майже дівочий вираз, воно було завзяте, осяяне натхненням, неначе аж прозоре і таке гарне, що навіть люди, котрі знали Фучика, віддавали перевагу тому портретові, а не спогадам про живе обличчя. І Земанек читав далі, й усі в залі мовчки і напружено слухали його, а гладка дівка на трибуні не зводила з нього захопленого погляду; Земанек змінив тон, голос його став майже погрозливий, тепер ішлося про зрадника Мірека: «І треба ж таке, адже був це твердий чоловік, не відступив перед кулями, коли воював в Іспанії, не зламався під час тяжких випробувань у французькому концтаборі! А тепер блідне, як побачить нагайку в руках гестапівця, й ладен зрадити всіх, щоб порятувати свою шкуру. Така поверхова вона, ця мужність, яка щезає від кількох ударів нагайкою! Як і його переконання Відколи він почав думати про себе, він все утратив. Щоб порятувати свою шкуру, він віддав на смерть своїх друзів. Піддався страху й зі страху зрадив товаришів». На стіні видніло мрійливе, гарне Фучикове лице, як видніло воно на стінах тисяч інших офіційних зал, на ньому застиг вираз молодої закоханої дівчини, такий гарний, що, дивлячись на нього, мені соромно було не лише своєї помилки, а навіть моєї зовнішності. А Земанек читав далі: «Вони можуть забрати наше життя, правда ж, Густино? Але нашої честі й нашої любові вони не заберуть. Ох, люди, чи можете ви уявити собі, якби нам довелося знову зустрітися після цих катувань? Зустрітися, щоб знову розпочати вільне життя, осяяне творчою працею? Утілити все, чого ми прагнемо, до чого докладаємо всі наші зусилля, те, заради чого ми тепер помремо?». Виголосивши патетичним тоном останні фрази, Земанек замовк.
Потім сказав: «Це лист комуніста, написаний у тіні шибениці. Тепер я прочитаю вам інший лист». І запитував три короткі, кумедні, огидні фрази із моєї поштової картки. Потім замовк, у залі теж мовчали, і я зрозумів, що мені край. Мовчання тривало довго, і Земанек як видатний постановник не уривав його. Урешті попросив мене висловитися. Я знав, що вже нічого не зможу порятувати; якщо вже мій захист таке невелике враження справив в інших місцях, то який уплив може він справити сьогодні, коли Земанек поставив мої коротенькі фрази у порівняння з Фучиковими стражданнями? Нічого мені не залишалося, як тільки встати і говорити. Я ще раз пояснив, що написав це задля простісінького жарту, засудив недоречність і грубість того жарту, каявся в індивідуалізмі, схильності до «інтелігентності», у відірваності від народу, сказав навіть, що схильний до марнославства, скептицизму, цинізму, але присягався, що, попри все це, відданий партії і ні в якому разі не належу до її ворогів. Розпочалося обговорення, товариші вказували на те, що мої погляди суперечливі, запитували, в який спосіб людина, що сама себе вважає циніком, може бути віддана партії; якась дівчина з нашого курсу нагадала мені декотрі мої непристойні слівця й запитала, чи, на мою думку, можуть вони лунати із вуст партійця, інші вдалися до абстрактних розбалакувань про дрібнобуржуазну психологію, типовим прикладом якої уявлявся їм мій внутрішній світ; загалом усі погоджувалися з тим, що моя самокритика неглибока і що їй бракує щирості. Потім гладке дівчисько, що сиділо на трибуні коло Земанека, запитало мене: «Як ти гадаєш, що сказали б про твої слова товариші, яких катувало гестапо і які пішли на смерть?». (Я згадав про батька і зазначив, що всі вдають, ніби не знають про те, як він загинув.) Я не сказав ні слова. Дівчисько повторило своє запитання. Воно хотіло, щоб я відповів. Я сказав: «Не знаю». «То подумай трохи, може, таки додумаєшся!» Клята дівка хотіла, щоб від імені мертвих товаришів я сам виголосив собі суворий присуд; аж тієї миті мене охопив напад такого неочікуваного, раптового й несамовитого шалу, що, у відчаї від самокритики, яку доводилося повторювати цілими тижнями, я відтяв: «Вони дивилися в обличчя смерті. Вони не чіплялися б до дрібниць. Прочитавши ту поштову картку, вони, може, посміялися б!».
Як по правді, гладке дівчисько давало мені шанс бодай якось порятуватися. Останню нагоду зрозуміти сувору критику товаришів, знову прилучитися до них, ототожнитися з ними і, завдяки тому ототожненню, дістати змогу випросити за це у них розуміння. Та внаслідок тієї необдуманої відповіді я умить викинув себе зі сфери їхнього мислення, відмовився відігравати роль, яка розігрувалася на сотнях зборів, сотнях дисциплінарних обговорень і сотнях судових процесів: роль підсудного, який пристрасно звинувачує себе (ототожнюючись у такий спосіб із суддями) й отак намагається випросити прощення.
Знову запанувало мовчання. Поклав кінець йому Земанек. Він сказав, що не може уявити собі, що ж смішного може бути в моїх антипартійних висловлюваннях. Знову навів Фучикові слова і заявив, що у критичних ситуаціях вагання і скептицизм неухильно обертаються зрадою й що партіяце фортеця, в якій немає місця зрадникам. Мій виступ, додав він, свідчить про те, що я нічогісінько не зрозумів і що мені не лише немає місця в партії, а не заслуговую я навіть на те, щоб робітничий клас витрачав кошти на моє навчання. Він запропонував виключити мене з партії, а також із університету. Люди в аудиторії попіднімали руки, і Земанек звелів мені віддати партійний квиток і піти звідтіля.
Я підвівся і поклав партквиток на трибуні перед Земанеком. Він і не глянув на мене; він уже перестав мене бачити. Тепер я бачу його дружину, що сидить напроти мене, пяна, щоки червоні, спідниця задерта по пояс. Вгорі її гладкі ноги облямовані чорними еластиковими трусами; роками розчепірювалися й стулялися вони згідно з ритмом життя її чоловіка. Я провів по них долонями, і враження в мене було таке, наче я тримаю в руках самісіньке Земанекове життя. Потім глянув на Геленине обличчя, в її очі, що мружилися від моїх дотиків.
4
«Роздягайтеся, Гелено», сказав я їй неголосно.
Вона підвелася з дивана, і задерта спідниця упала їй нижче колін. Глянула мені у вічі й, не кажучи ні слова (та не відводячи погляду), поволі розстебнула замок спідниці. Спідниця вільно ковзнула вниз; вона вивільнила з неї ліву ногу, правою ногою зачепила її і, взявши до рук, повісила на стілець. Тепер вона була у светрі й комбінації. Потім, нахиляючи голову то туди, то сюди, скинула светр і теж повісила його на спинку стільця.
«Не дивіться», попросила вона.
«Я хочу вас бачити», сказав я.
«Ні, лиш не тоді, коли я роздягаюся».
Я підійшов до неї. Обнявши її попід пахвами, ковзнув долонями по її стегнах; під трохи вогким від поту шовком комбінації відчув мяку округлість її тіла. Вона звела обличчя, вуста її розтулилися (сіпнувшись) від багаторічної звички до поцілунку. Та я не хотів її цілувати, хотів радше дивитися на неї, причому так довго, як тільки можливо.
«Роздягайтеся, Гелено», повторив я, відходячи на кілька кроків, щоб скинути піджак.