Жарт - Милан Кундера 21 стр.


«Забагато світла тут»,  сказала вона.

«Це те, що й треба»,  сказав я їй і повісив піджак на спинку стільця.

Вона скинула комбінацію і жбурнула її на светр і спідницю; відстебнула і одну за одною скинула панчохи; не жбурнула їх, а понесла до стільця і дбайливо поклала; потім випнула груди і сягнула руками поміж лопатки; минуло кілька секунд, аж її плечі опустилися разом із бюстгальтером, що ковзнув її грудьми; стиснуті поміж плечима і руками, її перса стулилися докупи, великі, повні, бліді й, звісно ж, трохи обважнілі.

«Роздягайтеся, Гелено»,  сказав я їй востаннє. Вона глянула мені у вічі, потім скинула чорні еластикові труси, що тісно облягали її, і кинула їх туди, де вже лежали панчохи і светр. Вона була гола.

Я уважно фіксував найменші подробиці тієї сцени: адже йшлося мені не про те, щоб сягнути швидкої утіхи з жінкою (будь-якою), мені кортіло у щонайменших подробицях заволодіти чужим інтимним світом, причому опанувати його за пів дня, упродовж однісінького акту кохання, під час якого я повинен бути не лише тим, хто поринає з головою у пристрасть, а й тим, хто чатує на прудку здобич, а отже, бути надзвичайно уважним і пильним.

Досі я володів Геленою лише поглядом. Ще й зараз тримався я від неї на відстані, хоч вона, навпаки, вже прагнула палкого контакту, що захистив би її тіло від холодного погляду. Навіть на віддалі цих кількох кроків я вже відчував вогкість її вуст і чуттєву нетерплячку її язика. Секунда, двіі я вже був перед нею. Ми обнялися, стоячи посеред кімнати, поміж двома стільцями, закиданими нашим одягом.

Вона пробурмотіла: «Людвіку, Людвіку, Людвіку». Я попровадив її до дивана. Поклав її. «Іди, іди!  сказала вона.  Іди до мене, йди»

Дуже рідко буває так, що фізичне кохання поєднується із духовним. Що ж, власне, робить душа, коли тіло зливається (отим незабутнім, універсальним і незмінним порухом) з іншим тілом? Так багато всього вона встигає вигадати за той час, усталюючи в такий спосіб свою перевагу над монотонністю тілесного життя! З такою зневагою ставиться до тіла, що служить їй (як і тіло іншого) тільки приводом для того, щоб розвинути в тисячу разів потужніші фантазії, ніж ті, що криються у двох сплетених тілах! Чи й навпаки: так уміє вона принизити тіло, кинувши його в обійми хибких конвульсій, що скидаються на гойдання маятника вперед і назад, а сама тим часом поринає думками (вже втомлена тілесними примхами) деінде: у шахову партію, у згадку про сніданок або ж у читання.

Чужі одне одному тіла поєднуються часто. Буває навіть так, що й душі можуть зливатися. Але в тисячу разів рідше трапляється, що тіло зливається зі своєю душею, причому так гармонійно, що разом із нею може поділяти пристрасть

Що ж робила моя душа, коли тіло моє кохалося із Геленою?

Моя душа бачила жіноче тіло. До нього вона була байдужа. Вона знала, що це тіло має для неї сенс лише тому, що його звик бачити і кохати той, кого тут не було; тим-то й намагалася вона дивитися на те тіло очима цього третього, який був відсутній, тим-то і силкувалася стати його посередником, вона бачила голизну жіночого тіла, зігнуту ногу, складки на животі, перса, та все це набувало сенсу лише в ті хвилини, коли мій погляд ставав поглядом того відсутнього третього; тоді моя душа вливалася у його погляд і, поєднуючись із ним, бачила зігнуту ногу, складки на животі, перса, як бачив їх той відсутній третій.

Моя душа ставала не лише посередником того третього, а й веліла моєму тілу заступити його тіло, а потім відступала і спостерігала за цими сласними обіймами подружжя, аж ураз веліла моєму тілові знову набути його ідентичності, увійти в це подружнє злягання й брутально зруйнувати його.

На Гелениній шиї спазматично засіпалася блакитна жилка; голова її обернулася, зуби впялися у подушку.

Вона прошепотіла моє імя, а очі її благали про те, що треба звести дух.

Моя душа веліла провадити її далі, гнати від утіхи до утіхи, порати її тіло у всіх позиціях, щоб вивести з тіні й зачаєності всі ті куточки, на які падав погляд того відсутнього третього; не давати їй ніякого спочинку, знову і знову повторювати цю конвульсію, в якій вона стає справжня, така, як є, не вдає з себе бозна-що, конвульсію, в якій закарбувалося це тіло в памяті того третього, що був тут відсутній, закарбувалося мов тавро, немов печать, немов шифр, немов емблема. Викрасти той таємний шифр, ту королівську печать! Пограбувати таємний покій Павла Земанека, обнишпорити його до щонайменших закутків і все поперекидати догори дном!

Я дивився у Геленине обличчя, червоне мов буряк, спотворене гримасою; я поклав на нього долоню, як ото кладуть її на річ, яку можна обернути і перевернути, знівечити або зімяти; я обернув її лице праворуч, потім ліворуч; кілька разів зробив отак, а потім той порух переріс у ляпас, потім у другий, а потім у третій. Гелена почала схлипувати, потім лементувати, та не від болю, а з утіхи вона лементувала, задерши підборіддя до мене, а я бив її, бив і бив; потім побачив, що не лише підборіддя здіймається піді мною, а й груди, і я бив (піднявшись над нею) ЇЇ по руках, по боках, по персах

Усе добігає краю; скінчився нарешті й цей прекрасний розбій. Гелена лежала на животі поперек дивана, вона була зморена і геть виснажена. На її спині видно було родимки, а нижче, на сідницях, червоні сліди від ляпасів.

Я підвівся й, заточуючись, перейшов кімнату; відчинив двері ванної, обернув кран і вмився холодною водою, сполоснувши обличчя, руки і все тіло. Потім звів голову і глянув у дзеркало; обличчя моє всміхалося; коли я побачив його таким (усміхненим), та усмішка видалася мені кумедною, і я зареготався. Урешті втерся рушником і сів на краю ванни. Мені кортіло побути самому бодай кілька секунд, щоб натішитися цією раптовою самотністю, щоб натішитися радістю.

Авжеж, я був задоволений; може, навіть і геть щасливий. Почувався я переможцем, і наступні хвилини та години були вже для мене зайві й нецікаві.

Потім я пішов назад.

Гелена вже лежала не долілиць, а на боку; вона глянула на мене. «Іди до мене, любий»,  сказала вона.

Чимало людей після фізичного поєднання їхніх тіл вважають, що вони зіллялися й духовно, тож, унаслідок цієї облудної певності, автоматично дозволяють собі звертатися на «ти» до свого партнера. Оскільки я не поділяю віри в гармонійну синхронізацію душі й тіла, те Геленине звертання збентежило мене і викликало в мені неприязнь. Не відповівши на її поклик, я підійшов до стільця, де лежали мої речі, й хотів було вбрати сорочку.

«Не вдягайся  попросила Гелена й, простягнувши до мене руку, повторила:Іди до мене!»

Я хотів тільки одного: щоб далі нічого не було, а якщо це неможливо і воно все-таки буде, то щоб ті хвилини згубилися в незначущості, щоб вони були невагомі, легші від куряви; не хотів я контакту з Геленою, думка про ніжність лякала мене, та заразом остерігавсь я й напруги, й будь-якої драматизації; тим-то неохоче покинув я сорочку на стільці й сів коло Гелени. Жах, та й годі: вона притулилася до мене, припавши лицем до моєї ноги і вкриваючи її поцілунками; незабаром нога стала аж мокра, та не від цілунків: коли вона звела голову, я побачив, що її щоками котяться сльози. Вона втерла їх і сказала: «Не гнівайся, коханий, не гнівайся на мене, що я плачу». Ще раз міцно пригорнувшись, вона обняла мене руками і врешті заридала.

«Що з тобою?»запитав я.

Схиливши голову, вона сказала: «Нічого, нічого, дурнику мій»і почала вкривати моє обличчя і все тіло гарячковими поцілунками. «Я з глузду зсунулася від кохання»,  додала вона потім і, оскільки я нічого не казав, далі провадила: «Ти кепкуватимеш з мене, але мені байдуже, я ошаліла від кохання, ошаліла!», а що я й далі мовчав, то вона сказала: «І я щаслива», потім кивнула на столик із недопитою пляшкою горілки. «Ну ж бо, налий!»

Не було в мене ані найменшого бажання наливати ні собі, ні Гелені; я остерігався, щоб нові чарчини горілки не посилили небезпеку продовження цього дня (який був чудовий, та лише за умови, що вже добіг краю, лишився за мною позаду).

«Ну прошу тебе, любий!  Вона вперто показувала на столик і вибачливим тоном докинула:Не гнівайся, я така щаслива, мені хочеться бути щасливою»

«Мабуть, для цього не треба пити горілки»,  зауважив я.

«Не гнівайся, мені так хочеться!»

Нічого не вдієш; я налив їй чарку. «Ти не гніваєшся на мене?»запитала вона. Я заперечно хитнув головою. Вона одним духом вихилила чарку і сказала: «Постав це все коло мене!». Я поставив пляшку із чаркою долі, на відстані простягнутої руки.

Вона хутко оговталася від нещодавньої втоми і відразу ж почала корчити з себе маленьке дівча, хотіла тішитися, веселитися і всіляко виказувати своє щастя. Вочевидь, вона почувалася цілком розкутою і природною у своїй голизні (на ній був тільки годинник, де теліпалася ота бляшка із зображенням Кремля), вона прибирала різних поз, у яких їй було б зручніше: схрестила ноги по-турецькому, потім, простягнувши їх, сперлася на лікоть, потім лягла на живіт і поклала голову мені на коліна. Знову і знову товкла вона мені, яка, мовляв, щаслива, намагаючись тим часом поцілувати мене, а я самозречено терпів це, зокрема, тому що губи її були слиняві, а їй не досить було моїх рук та плечей, вона силкувалася ще й вуст моїх сягнути (мушу сказати, я страх не люблю слинявих поцілунків, хіба що у сліпому вирі пристрасті).

Вона знову сказала мені, що нічого такого досі не зазнавала; я відказав (задля годиться), що вона перебільшує. Вона присягалася, що ніколи не бреше в коханні й що в мене немає ніяких підстав не вірити їй. Розвиваючи ту думку, вона почала казати, що передчувала все це ще від нашої першої зустрічі, що в тіла є власний інстинкт, і він не обманює, що, звичайно, її захопив мій розум і моя завзятість (еге ж, завзятість! Цікаво, де вона її побачила?), але знала вона і те, про що не зважувалася сказати раніше: від самого початку існує поміж нами одна з тих таємних угод, яку тіло укладає лише раз у житті. «Тим-то я і щаслива така, розумієш?» Вона нахилилася, щоб узяти пляшку, і налила собі ще одну чарку. Вихиливши її, сказала: «Самій доводиться пити, якщо вже ти не хочеш!».

Хоч та пригода вже минулася для мене, мушу зізнатися, що Геленині слова не були мені неприємні: вони підтверджували успіх мого задуму і цілковиту обґрунтованість мого задоволення. Оскільки я не знав, що сказати, і не хотів сидіти мовчки, я заперечив, зауваживши, що вона, звісно, перебільшує, кажучи, що такого зазнала лише раз у житті; хіба в неї не було такого великого кохання зі своїм чоловіком?

Почувши те, вона поринула у глибоку задуму (вона сиділа на дивані, спустивши ноги додолу, опершись ліктями на коліна і тримаючи у правій руці чарку), а потім тихо сказала: «Так».

Немає сумніву, вона вважала, що патетичність того досвіду, якого вона щойно зазнала, зобовязує її і до не менш патетичної відвертості. Вона знову повторила «так» і сказала, що, мабуть, було б недобре в імя того дива, яке сталося нещодавно, поливати брудом те, що було колись. Знову хильнула ще одну чарку і почала розбалакувати, що найпотужніші переживання такі, що їх не можна порівнювати між собою; кохання, якого зазнала жінка у двадцять років, і те, якого вона зазнала у тридцять,  цілком різні явища. І щоб я добре зрозумів її: не лише з фізичного, а й із психологічного погляду.

Потім (не дуже логічно і без жодного звязку) заявила, що я чимось трохи скидаюся на її чоловіка! Вона й сама добре не знала чому: звичайно, зовні я не був схожий на нього, та вона не помилялася, її непогрішний інстинкт просягав крізь зовнішню ослону.

«Я і справді хотів би знати, чим я скидаюся на твого чоловіка»,  сказав я.

Вона відказала, що перепрошує, що я сам запитав про нього, сам захотів, щоб вона про нього розповідала, тож тільки тому вона і зважується на це. Та якщо вже я хочу почути щиру правду, то вона не може її не сказати: лише двічі в житті випадало їй так сильно і безумовно захопитисяїї чоловіком і мною. Якщо її послухати, нас поєднували з ним життєва завзятість, радість, якою ми пломеніли, вічна молодість і сила.

Пояснюючи моє подібність до Павла Земанека, Гелена висловлювалася досить невиразно і заплутано, та не було сумніву, що вона таки бачила цю подібність, відчувала її і вперто на ній наполягала. Не можу сказати, що ті її слова образили мене чи були мені неприємні, я просто був приголомшений їхньою кумедною безглуздістю; я підійшов до стільця й почав повільно вбиратися.

«Я чимось розгнівала тебе, коханий?» Гелена відчула, що мені прикро, підвелася й підійшла до мене; погладила мене по обличчю й попросила не тримати на неї зла. Водночас вона не давала мені вдягатися. (Хтозна, що діялося у неї в голові, але вона чомусь розглядала штани і сорочку як своїх ворогів.)

Казала, що кохає мене по-справжньому, що цим словом вона не звикла розкидатися, що знайде спосіб довести це мені, що від першого ж мого запитання про її чоловіка вона відразу вгадала, що це була дурнярозповідати про нього, не хотіла вона, щоб поміж нами стояв інший, чужий чоловік, авжеж чужий, бо вже давно перестав він бути для неї чоловіком. «Дурнику ти мій, з ним у нас нічого нема вже три роки. Не розлучилися ми тільки через дитину. Кожен живе своїм життям. Наче двоє чужих людей. І в мене лишилося тільки моє минуле, таке далеке минуле»

«Це правда?»запитав я.

«Авжеж, правда»,  сказала вона.

«Не бреши так, це ж по-дурному»,  сказав я.

«А я не брешу! Ми живемо під тим самим дахом, але вже не як чоловік і жінка; запевняю тебе, давно вже про це і мови не було!»

На мене благально дивилося жалюгідне обличчя закоханої жінки. Кілька разів підряд повторювала вона, що каже правду, що нема у мене ніяких підстав для ревнощів, що її чоловікце минуле, вона навіть не зрадила його сьогодні, бо не було кого зраджувати, то й не повинен я сушити собі мізки над цим: наше кохання сьогодні було не лише чудове, а й чисте.

У нападі ясновидого жаху я раптом зрозумів, що, по суті, в мене немає підстав не вірити їй. Коли вона з полегшенням помітила це, то почала просити, щоб я сказав їй, що вона таки переконала мене; потім налила собі горілки і захотіла цокнутися зі мною (я відмовився); вона поцілувала мене; у мене аж дрижаки по спині пробігли, але я не зміг відвернутися; мене наче зачаклували її блакитні тваринні очі та її голизна (метушлива й вертлива).

Тепер я бачив ту голизну не такою, як досі; та голизна була вже облуплена, позбавлена тієї збудливої обслони, яка затуляла всі її вікові ґанджі, в яких наче зосередилася вся історія подружжя Земанеків і які тим-то і привертали мою увагу. Тепер, коли вона стояла переді мною, наче облуплена, без чоловіка і подружнього ярма, нічого, тільки вона сама, її фізичні ґанджі раптом утратили їхній звироднілий чар і теж були не більше ніж самими собою,  простісінькими фізичними вадами.

Гелена чимраз дужче пяніла і дедалі дужче почувалася задоволеною; вона тішилася тим, що я вірю в її кохання, та не могла відразу вигадати, як виказати ті свої почуття: їй раптом закортіло ввімкнути радіо (обернувшись до мене спиною, вона присіла перед приймачем і обернула регулятор); пролунав джаз; Гелена випросталася, очі її сяяли; ось вона заходилася незграбно наслідувати хвилясті танцювальні фігури твісту (я з жахом стежив за її цицьками, що теліпалися з боку на бік). Потім пирхнула. «Добре в мене виходить? Знаєш, я ніколи цього не танцювала!» Потім гучно зареготалася й обняла мене, їй кортіло, щоб я потанцював з нею; я відмовився, і це розізлило її; вона сказала, що ці танці їй незнайомі, то я повинен навчити її так танцювати; і взагалі, їй хочеться, щоб я навчив її багатьох речей, адже їй кортить знову стати молодою разом зі мною. Вона попросила мене запевнити її, що вона завжди була молода (я зробив це). Вона усвідомила, що я вбраний, а вона ні, й знову зареготала; це видалося їй страшенно незвичним; вона запитала, чи в господаря цього помешкання нема великого дзеркала, щоб вона могла поглянути на нас обох. Замість дзеркала там була тільки засклена книжкова шафа; вона спробувала роздивитися нас, але відображення було нечітке; вона підійшла до шафи і знову пирхнула від сміху, розгледівши корінці книжок: Кальвінова «Інституція», Біблія, «Листи до провінціала» Паскаля, твори Гуса; вона дістала Біблію, прибрала врочистої пози, навмання розгорнула книгу і почала читати тоном пророка. Потім запитала, чи хороший із неї проповідник. Я відказав, що те релігійне читання личить їй, та вже пора вбиратися, незабаром прийде пан Костка. «Котра ж година?»запитала вона. «Пів на сьому»,  відказав я. Вона вхопила мене за ліве запястя, де я носив годинника, і вигукнула: «Брехун! За чверть шоста! Ти хочеш здихатися мене!».

Назад Дальше