Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко; щоб її тіло (таке відчайдушно матеріальне) дематеріалізувалося, розтопилося, спливло за водою або ж вивітрилося парою крізь вікно, але це тіло було тут, тіло, яке я ні в кого не вкрав, в якому нікого не переміг і не знищив, пошарпане тіло, яке покинув чоловік, тіло, яким я хотів скористатися, але воно скористалося мною, а тепер нахабно раділо, тішилося і плигало на радощах.
Ніяк не щастило мені скоротити хвилин тієї чудернацької муки. О пів на сьому Гелена нарешті почала вбиратися. Побачивши на руці червоний слід від удару, вона погладила його; сказала, що це залишиться їй на згадку про мене аж до наступної зустрічі; потім хутко поправилася: звісно ж, ми зустрінемося набагато раніше, ніж цей слід зникне на її тілі! Стоячи переді мною (одну панчоху вона вже наділа, другу тримала в руці), вона хотіла, щоб я пообіцяв їй, що ми і справді побачимося раніше; я підтвердив кивнувши; того їй виявилося не досить, вона почала вимагати, щоб я дав слово, що ми відтепер зустрінемося ще багато разів.
Вбиралася вона дуже довго. Пішла за кілька хвилин до сьомої.
5
Я відчинив вікно, з нетерпінням очікуючи, аж протяг винесе усі згадки про цю змарновану днину, залишки усіх запахів і відчуттів. Прибрав пляшку, порозкладав подушечки на дивані, й коли мені здалося, наче вже не лишилося ніяких слідів, сів у фотелі коло вікна, очікуючи (майже наполегливо) Костку, очікуючи на його чоловічий голос (мені страшенно хотілося почути глибокий чоловічий голос), на його високу постать із плескатими грудьми, на його мирні слова, очікуючи і те, що він розкаже мені про Люцію, яка, на відміну від Гелени, була така нематеріальна, така абстрактна, така далека від конфліктів, напруг і драм і водночас так упливала на моє життя; потім мені спало на думку, що цей уплив здійснювався в такий самий спосіб, як ото, за словами астрологів, упливають на людське життя рухи зірок; сидячи у фотелі (коло відчиненого вікна, в яке виносило протягом Геленин дух), я думав про те, що, либонь, таки розгадав той містичний ребус і дізнався, чому Люція промайнула небом цих двох днів: лишень задля того, щоб звести нанівець мою помсту, щоб обернути імлою все, що привело мене сюди; адже Люція, ця жінка, яку я так колись кохав і яка в незбагненний спосіб вислизнула від мене останньої миті, була богинею втечі, богинею марної погоні, богинею імли; і вона й досі тримає в руках мою голову.
Частина шостаКостка
1
Давненько ми не бачилися, втім, як по правді, ці зустрічі рідко і траплялися. Дивно, але подумки я часто зустрічаю Людвіка Яна і дуже часто звертаюся до нього з довгими промовами як до головного мого супротивника. Я так звик до його нематеріальної присутності, що, несподівано здибавши його учора живцем після довгих років відсутності, аж розгубився.
Я прозвав Людвіка моїм супротивником. Чи маю я право називати його так? За якимось дивним збігом, щоразу, як ми зустрічалися, я був у скруті й щоразу він приходив мені на поміч.
Проте під тим альянсом завжди крилася прірва незгоди. Хтозна, чи збагнув це Людвік, як це усвідомлював я. Принаймні він більшої ваги надавав нашій зовнішній повязаності, ніж внутрішнім відмінностям поміж нами. Непримиренний із зовнішніми ворогами, він поблажливо ставився до внутрішньої несхожості.
А ось яні. Для мене все було якраз навпаки. Це не означає, що я не люблю Людвіка. Ні, я люблю його, як ми любимо наших супротивників.
2
Я познайомився з ним під час одного з тих метушливих зібрань, що так кипіли в нас на факультеті сорок сьомого року. Майбутнє нації балансувало на самісінькій грані. Я брав участь у всіх дискусіях і голосуваннях, причому був на боці комуністичної меншості, виступаючи проти тих, що натоді в університетах становили більшість.
Чимало християн, католиків і протестантів, ставили мені це на карб. Вони вважали зрадою те, що я солідаризуюся із рухом, який на чолі своєї ідеології поставив атеїзм. Ті, з котрими мені часом доводиться зустрічатися, гадають, що за ці пятнадцять років я усвідомив свою помилку. Та я намагаюся їх розчарувати. Я й досі не змінив своєї позиції.
Звичайно, комуністичний рух безбожний. Та тільки християни, що не помічають колоди в своєму оці, можуть обвинувачувати в цьому тільки комунізм. Кажу: християни. Але де вони, га? Довкола себе я бачу тільки псевдохристиян, що живуть так само, як і невіруючі. А бути християнином означає жити по-іншому. Це означає йти Христовим шляхом, наслідувати Христа. Означає відкинути власні інтереси, відмовитися від особистого добробуту і влади, обернутися до вбогих, упосліджених, до тих, котрі страждають. І церква зробила це? Мій батько був постійно безробітний, але смиренно вірив у Бога. Він звертав до Господа своє набожне лице, але церква ніколи звертала свого лиця до нього. Ближні покинули його, знехтувала ним і церква, лишився він наодинці зі своїм Богом, аж спіткала його хвороба, а тоді й смерть.
Церкви не зрозуміли, що робітничий рух був рухом упосліджених і спраглих справедливості. Церкви не переймалися тим, щоб разом із ними і для них створити царство Боже на землі. Вони долучилися до гнобителів і в такий спосіб забрали Бога в робітничого руху. І тепер вони намагаються докоряти йому за безбожність? Ото вже фарисейство! Звичайно, соціалістичний рух безбожний, але в цьому я вбачаю Божу догану, що звернена до нас, християн! Догану за те, що ми безсердечні до знедолених і пригноблених.
І що робити мені в цій ситуації? Жахатися, що зменшується кількість віруючих? Чи лякатися, що школа виховує дітей в антирелігійному дусі? Ні. Справжня релігія не потребує сприяння світської влади. Світська неприязнь тільки зміцнює віру.
Може, повинен я боротися з соціалізмом, тому що він, з нашої ж вини, безбожний? Я можу тільки шкодувати, що трагічна помилка віддалила соціалізм від Бога. Можу тільки зясовувати цю помилку і працювати над тим, щоб поправити її.
Зрештою, чому ви так непокоїтеся, християни, браття мої? Усе діється з волі Божої, й часто я думаю собі, чи не в тому й полягає Господній задум, щоб ми збагнули, що людина не зможе сісти на його престолі й, хоч який справедливий був би устрій цього світу, без його участі він тільки зазнає краху і зійде нанівець.
Пригадую ті роки, коли люди в нас уже гадали, ніби вони на порозі раю. І як пишалися вони: то ж був їхній рай, вони самі побудували його, ніхто з неба їм не допомагав! Але він випарувався простісінько у них на очах.
З
До лютого 1948 року моє християнство влаштовувало комуністів. Вони любили слухати, коли я пояснював соціальний зміст Євангелії, громив старий трухлявий світ із його добром і війнами, доводив спорідненість християнства і комунізму, їм важливо було залучити на свій бік найширші верстви населення, зокрема і віруючих. Та після лютого все почало мінятися. Я був тоді асистентом і виступив на захист кількох студентів, яким загрожувало виключення з університету через політичну позицію їхніх батьків. Той протест привів мене до конфлікту з керівництвом. Пролунали голоси, які казали, що людина з такими відвертими релігійними переконаннями не може виховувати соціалістичну молодь. Ішло до того, що я муситиму боротися, щоб утриматися на посаді. Саме тоді дізнався, що під час якогось із пленарних засідань партійного комітету за мене заступився студент Людвік Ян. Він заявив, що було б чорною невдячністю забути про те, чим був я для партії до Лютневої революції. Йому закидали моє християнство, та він відказав на те, що релігія в моєму житті лише перехідний етап і що я переросту його, бо ще молодий.
Я подякував йому за підтримку. Та водночас зауважив, що старший за нього, то годі сподіватися, що я «переросту» мою віру. Поміж нами спалахнула суперечка про існування Бога, про дочасність і про вічність, про ставлення Декарта до релігії, про те, чи був Спіноза матеріалістом, і про багато інших речей. Згоди ми не дійшли. Урешті я запитав Людвіка, чи не шкодує він за тим, що підтримав мене, якщо вже я такий непоправний. Він відказав, що віра в Богамоя особиста справа, та й, зрештою, нікого вона не стосується.
Більше нам не випадало нагод зустрітися на факультеті. Утім, наші долі виявилися дуже подібними. За три місяці після нашої розмови Яна виключили з партії й вигнали з університету. А за пів року по тому довелося піти з університету й мені. Витурили мене? Змусили піти? Не можу сказати.
Щоправда, проти мене і проти моїх переконань лунало дедалі більше голосів. Правда й те, що декотрі колеги давали мені зрозуміти, що я повинен виступити із заявою атеїстичного змісту. Нарешті правда й те, що під час моїх лекцій трапилося кілька агресивних випадів з боку студентів-партійців, які ображали мою віру. Але правда і в тому, що поміж комуністами на факультеті в мене було чимало друзів, які поважали мене за ту позицію, яку я мав до Лютневої революції. Може, досить було б тільки одного: щоб я почав боронитися. Вони, звичайно, стали б на мій захист. Але я нічого не зробив.
4
«Ідіть за мною», сказав Ісус своїм учням, і вони без вагань покинули свої неводи, свої човни, оселі, родини і подалися за Ним. «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого».
Якщо ми чуємо поклик Христа, то повинні безумовно йти за Ним. Це давно відомо з Євангелії, та за новітньої доби ті слова сприймаються лише мов казка. До чого вчепити той заклик у нашому прозаїчному житті? Куди треба нам іти і за ким повинні ми прямувати, покинувши наші неводи?
Та звучить цей поклик і в нашому світі, хоч ми насилу чуємо його. Звісно ж, приходить він нам не поштою, як ото рекомендована бандероль. Він прихований. Дуже рідко зявляється він нам у спокусливому рожевому вбранні. «Не те діяння, що ти його обереш, а те, що суперечить твоєму вибору, твоїм думкам і твоєму бажанню, мусиш ти обрати, ось де твій шлях, що на нього закликаю я тебе, що ним повинен ти прямувати, шлях, що ним пішов твій Учитель»писав Лютер.
У мене було чимало підстав триматися за посаду асистента. Вона була порівняно зручна, надавала багато вільного часу для продовження моїх студій і до кінця моїх днів забезпечувала карєру викладача в університеті. Однак мене лякало те, що я тримаюся за цю посаду. Тим паче, що я бачив, скількох вартісних людей, викладачів та студентів, витурили з університету. Я боявся чіплятися за це вигідне становище, адже його надійність і забезпеченість відокремить мене від тієї хисткої долі, яку мали мої ближні. Я зрозумів, що натяки на те, що мені доведеться піти з університету, були покликом. Я чув, як хтось мене кличе. Хтось застерігав мене від карєри, здатної скувати мою думку, мою віру, а потім і мою совість.
Моя дружина, з якою ми мали дитину, якій було вже пять років, звісно ж, усіляко наполягала на тому, щоб я боронився й робив усе, щоб лишитися на факультеті. Вона думала про маленького сина, про майбутнє родини. Для неї більше нічого не важило. Коли я дивився на її вже змарнілі риси, мене жахала ця безмежна заклопотаність, заклопотаність завтрашнім днем і наступним роком, заклопотаність повсякденням і прийдешніми роками. Мене злякав цей тягар, і в душі моїй почув я Ісусові слова: «Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха».
Мої вороги гадали, що я гризтимуся від клопотів, а я почув у собі неочікувану безтурботність. Вони думали, що я почуватимуся обмеженим у свободі, а якраз тоді я й відкрив для себе реальну свободу. Я збагнув, що людині нема чого втрачати, що місце її скрізь, скрізь там, де ходив Ісус, а це означає: скрізь поміж людьми.
Здивувався я на початку і шкодував, але потім пішов назустріч злу моїх супротивників. Лихо, якого вони мені завдавали, я сприйняв як зашифрований поклик.
5
Комуністи цілком у релігійному дусі вважають, що людина, яка завинила перед партією, може здобути прощення гріхів, якщо попрацює певний час поміж селянами чи робітниками. За роки, що спливли після лютого, чимало представників інтелігенції на коротший чи на довший час подалися в копальні, на фабрики, на будови і в державні господарства, де, після таємничого очищення в тій обстановці, дістали змогу знову повернутися до установ, шкіл чи секретаріатів.
Коли я заявив дирекції факультету, що йду з посади й не прошу перевести мене на наукову роботу, а навпаки, хочу знайти своє місце поміж народом, бажано фахівцем у якомусь державному господарстві, мої колеги-партійці, і друзі, і недоброзичливці, витлумачили той крок не згідно з моєю вірою, а на свій лад: як вияв унікальної здатності до самокритики. Оцінивши це, вони допомогли мені знайти місце у держгоспі в Західній Чехії, де був непоганий директор і красиві краєвиди. Задля підтримки мені видали похвальну характеристику.
Моє нове становище переповнило мене неймовірною радістю. Я наче знову народився на світ. Те державне господарство створили в покинутому селі біля самого кордону, яке лиш наполовину заселилося після того, як звідти після війни депортували німців. Довкруги височіли пагорби, здебільшого безлісні, вкриті пасовиськами. Поміж тими пагорбами були розкидані сільські хати. Долинами повзли тумани, що, ніби рухома завіса, ставали поміж мною й населеною місцевістю, тож здавалося, ніби це світ на пятий день творіння, коли Бог іще сумнівався, чи віддати його людям.
Та й люди здавалися тут стійкішими. Вони були віч-на-віч з природою, з безкраїми луками, зі стадами корів і отарами овець. Мені легко дихалося у їхньому товаристві. Незабаром мені спало на думку, як ліпше використати ці горбисті травяні луки: угноєння, різні способи сінажу, дослідне поле лікарських рослин, теплиці. Директор був дуже вдячний мені за ті ініціативи, а я вдячний був йому за те, що він давав мені змогу заробляти на шмат хліба корисною працею.
6
Був 1951 рік. Вересень видався прохолодний, та в середині жовтня раптом потеплішало, й осінь трималася погідна мало не до кінця місяця. Копиці сіна, що сохли на луках, поширювали навколо духмяні пахощі. У траві проблискували тендітні стебельця осінчака. О тій порі у довколишніх хуторах пішли чутки про молоду волоцюжку.
Шибеники з сусіднього села вешталися викошеними луками. Гасали там, галасували на всю горлянку, аж помітили, як із копиці вилізла дівчина, розпатлана, з билинками сіна в косах, ніхто її досі тут і в очі не бачив. Перелякано роззирнулася навсібіч і дременула до лісу. Поки хлопчаки здогадалися побігти за нею, вона вже щезла з очей.
Тут дещо згадала і селянка, що мешкала неподалік: якось поралася вона в господі, аж десь узялася дівчина років двадцяти, в пошарпаному пальтечку, і, похнюпившись, попросила в неї шмат хліба. «Куди ж це ти прямуєш?»запитала молодиця. Дівчина відказала, що шлях її ще далекий. «І ти оце пішки йдеш?»«Я загубила гроші, які в мене ще були», відказала та. Молодиця більш не розпитувала її, налила молока і дала скибку хліба.
Потім дещо розповів і наш пастух: якось на горбку біля пенька він поклав свій хліб з маслом і бідончик із молоком. Сам пішов до стада, а як повернувся, то побачив, що хліб уже десь щез разом із бідончиком.
Дітлахи відразу ж підхопили ті новини, щедро збагативши їх вигаданими розповідями. Досить було, щоб десь пропала якась річ, і це відразу ж починали вважати доказом існування незнайомки.
Вода на початку вересня була вже холодна, та вони присягалися, що бачили, як у ставку неподалік від села купалася та дівчина. А то якось чули, що десь далеко хтось співає ніжним дівочим голосом. Дорослі казали, що то в хатині на пагорбі ввімкнули радіо, та дітлахи знали, що то була вона, лісова дівчина, яка простувала пагорбами, коси її були розпущені, й вона співала.
Якось увечері вони розпалили в полі багаття з хмизу, а потім укинули в гарячий жар картоплю. Глянули на узлісся, аж якась дівчинка крикнула, що бачить, як хтось дивиться на них із пітьми. Почувши те, один хлопчик ухопив грудку і пожбурив її в тому напрямку, який показало те дівча. Цікаво, що ніхто не скрикнув у темряві, але сталося інше. Усі дітлахи накинулися на хлопчика, який пожбурив грудку, і мало не повалили його додолу.
Авжеж, саме так: історія про молоду волоцюжку не збудила звичної дитячої жорстокості, хоч із тією дівчиною повязували дрібні крадіжки. Від самого початку вона викликала приховані симпатії. Може, людські серця зворушила невинна дрібязковість тих крадіжок? Чи її молодий вік? А може, її оберігала опіка янгола?
Так воно було чи ні, але та грудка розбудила в дитячих серцях любов до безпритульної дівчини. Покинувши згасаюче багаття, вони лишили біля нього купку печеної картоплі, нагорнули на неї приску, щоб не вичахла, і встромили у неї галузку. Вигадали навіть імя для тієї дівчини. На аркуші з учнівського зошита вони написали великими літерами: «МАНДРУСЮ, ЦЕ ТОБІ!». Поклали його біля картоплі й притиснули грудкою. Потім відійшли і поховалися у кущах, щоб простежити, як із лісу, скрадаючись, вислизне боязкий силует. Сутінки поволі згущувалися, настала ніч, але ніхто так і не зявився. Дітлахи урешті повилазили зі своєї схованки і попрямували додому. Та наступного дня, насилу продерши очі, всі вистрибом подалися у поле. Картопля зникла, не було і того аркуша, і галузки.