Дівчина стала для дітей феєю-мазункою. Вони носили їй горнятка з молоком, хліб, картоплю й залишали записки. Для своїх дарунків вони весь час міняли місця. Не залишали їх в тому самому місці, як ото залишають милостиню для жебраків. Вони гралися з нею. Гралися у пошуки скарбу. Почавши від того місця, де вперше лишили купку картоплі, вони потроху рухалися від села у поля. Залишали їхні скарби біля пеньків, скель, біля розпяття, біля куща шипшини. Ніхто не казав, де вони лишають ті дарунки. Усі остерігалися порушити тонке павутиння тієї гри, ніколи не пантрували на Мандрусю, ніколи не переймали її. Вони погодилися, що вона буде невидима.
7
Та казка тривала недовго. Якось директор нашого держгоспу разом із головою національного комітету громади подався на узгіря, щоб оглянути декілька покинутих хат, з яких мали зробити притулки для робітників, що працювали далеко від містечка. Дорогою їх застав дощ. Поблизу був тільки ялиновий гайок, а на його узліссіякась повітка. Вони побігли до тієї повітки і відчинили двері, що замикалися тільки на деревяний засув знадвору. Світло просягало досередини крізь двері й шпарини у покрівлі. Сіно в кутку було примяте, наче там хтось лежав. Там вони і полягали; слухали, як дощ ляпає по стрісі, вдихали пахощі сіна і розмовляли. Аж директор випадково помацав у сіні праворуч і відчув, що в сухих стеблах є щось тверде. То була валізка. Пошарпана дешева валізка з картону. Хтозна, чи довго вагалися ті чоловіки, перш ніж відкрити її. Проте, звісно ж, таки відкрили і виявили там чотири прегарні нові сукні, що личили б тільки молодій дівчині. Те вишукане вбрання ніяк не узгоджувалося з дешевою валізкою, тож виникла підозра, що воно крадене. Під сукнями була сяка-така дівоча білизна і жмут листів, перевязаний блакитною стьожкою. І то було все. До сьогодні не знаю я, що то були за листи, не знаю навіть, чи голова з директором їх читали. Знаю лишень, що з тих листів їм пощастило зясувати імя отримувачки: Люція Шебеткова.
Поки вони міркували над тією несподіваною знахідкою, голова випорпав у сіні ще одну річ. То був старий облуплений бідончик для молока. Той самий блакитний емальований бідончик, що про його таємниче зникнення вже два тижні розповідав вечорами у шинку пастух. Після того все поточилося дуже швидко. Голова засів на чатах у гайку, а директор подався до містечка і викликав поліцая. Коли вже сутеніло, до повітки з сіном прийшла дівчина. Вони дали їй увійти, зачинити за собою двері, зачекали з пів хвилини, а потім і самі туди ввалилися.
8
Обидва чоловіки, що зловили Люцію в повітці з сіном, були добрі люди. Голова, давній сільський наймит, був порядний чоловік, батько шістьох дітей. Що ж до поліцая, то це був добротливий наївний селюк із пишними вусами. Ні той, ні той і мухи не скривдили б.
Проте мені стало якось недобре, коли я дізнався, як злапали Люцію. Ще й зараз серце моє стискається, коли я уявляю, як директор і голова порпаються в її валізці, перебираючи найінтимніші речі її побуту, зворушливі таємниці її заношеної білизни, розглядають те, чого не можна бачити.
І ще одне видиво не дає мені спокою: отой барліг із сіном, з якого неможливо втекти, бо єдиний вихід загородили собою два здоровезні дядьки.
Згодом, дізнавшись більше про Люціїне життя, я з подивом збагнув, що переді мною враз постала самісінька сутність її долі, яка зосередилася в тих двох болісних образах. Обидва вони були образом зґвалтування.
9
Тієї ночі Люція спала не в повітці з сіном, а на залізному ліжку в колишній крамниці, де влаштували поліційний постерунок. Наступного дня її допитували в національному комітеті. З того допиту стало відомо, що вона працювала в Остраві й там-таки мала постійне мешкання. Втекла вона звідти, бо далі там жити було неможливо. Коли її попросили висловитися точніше, то зустріли вперте мовчання.
А чому вона забилася аж сюди? Її батьки, відказала вона, мешкають у Хебі. То чом вона не повернулася до них? Вже дорогою її охопив такий панічний страх, що вона вийшла з поїзда, ще перш ніж він прибув до міста. Батько все життя страшенно лупцював її.
Голова національного комітету сказав, що вони відправлять її назад до Острави, бо вона поїхала звідти, не розрахувавшись із роботи. Люція відтяла, що втече з поїзда на першій же станції. На неї кричали, та незабаром стало зрозуміло, що це ні до чого. Тоді в неї запитали, чи не ліпше було б відправити її додому, в Хеб. Вона затято покрутила головою. Ще кілька хвилин з нею розмовляли суворо, потім голова здався перед своєю добротою. «То що ж ти хочеш, га?» Вона запитала, чи не могли б її лишити тут і дати якусь роботу. В комітеті звели плечима і сказали, що запитають у державному господарстві.
Нестача робочих рук завжди завдавала директорові значних труднощів. Тим-то він охоче погодився на пропозицію національного комітету. Після чого сказав мені, що я можу отримати людину для роботи в теплицях, яку я давно випрошував. І того самого дня голова національного комітету привів мені Люцію.
Добре памятаю той день. Був уже кінець листопада, і після кількох сонячних тижнів осінь нарешті показала своє вітряне, дощовите обличчя. Висіла імла. Похнюпившись, із байдужим поглядом, Люція стояла біля голови, на ній було стареньке брунатне пальтечко, в руці валізка. Тримаючи той блакитний бідончик для молока, голова врочисто сказав: «Хоч ти і чинила недобре, ми прощаємо тобі й виявляємо тобі довіру. Тебе могли відправити до Острави, але ми залишаємо тебе тут. Робітничому класові скрізь потрібні чесні люди. Постарайся не розчарувати нас!».
Він поніс бідончик до себе у кабінет, щоб потім віддати його пастухові, а я попровадив Люцію до теплиці, познайомив з іще двома нашими працівницями і показав, що треба робити.
10
У моїх спогадах Люція затуляє все, чим я тоді жив. У її тіні, проте досить-таки чітко, вимальовується постать голови національного комітету. Коли ви були в мене учора, Людвіку, коли сиділи у цьому фотелі, я не хотів образити вас. Тепер, коли ви знову зі мною в тому вигляді, який найбільше звичний для мене, коли ви постали як образ, як тінь, я скажу вам: той старий наймит, який хотів побудувати рай для своїх убогих односельців, цей чесний чоловяга, що з таким наївним завзяттям пишними словесами виголошував прощення, казав про довіру, про робітничий клас, був набагато ближчий моєму серцю і моєму мисленню, ніж ви, хоч він ніколи не був прихильний до мене.
Колись ви казали, ніби соціалізм виріс на ґрунті європейського раціоналізму і скептицизму, поза релігією й обернений проти релігії, й що по-іншому його не можна тлумачити. Та невже ви і досі серйозно вважаєте, що неможливо побудувати соціалізм, якщо не вірити у первинність матерії? Невже ви і справді упевнені в тому, що люди, які вірять у Бога, не можуть націоналізовувати заводи?
Я цілком певен, що та лінія духу, яка бере початок від Христового Благовістя, цілком природно стремить до соціальної рівності й соціалізму. І коли я згадую найзапекліших комуністів першого соціалістичного періоду моєї країни, як, наприклад, отой голова, що віддав мені Люцію, ті люди видаються мені ближчими до релігійних фанатиків, ніж до скептиків-вольтерянців.
Революційна доба після 1948 року небагато спільного мала зі скептицизмом і раціоналізмом. То була пора великої колективної віри. Людина, що, сповідуючи її, ішла в ногу з часом, була переповнена палким духом братерства, який притаманний релігії: вона зрікалася свого «я», своїх інтересів, свого приватного життя задля чогось вищого, надособистого. Звісно, марксистські тези мають світське походження, та сенс, який за ними визнавали, був близький до Євангелії й біблійних заповідей. Вони утворювали сукупність недоторканних, а отже, користуючись нашою термінологією, святих ідей.
Та минуща чи радше вже минула епоха мала в собі за духом щось від великих релігій. Шкода, що не змогла вона сягнути самісінького краю свого релігійного самопізнання! Від релігії запозичила вона манери і почуття, однак всередині залишалася порожня й безбожна. Та я завжди вірив, що Господь таки змилується, що дасть себе пізнати, що врешті освятить цю велику світську віру. Марно я чекав цього.
Ця епоха врешті зрадила свою релігійність і заплатила данину спадщині раціоналізму, на яку вона покликалася лише тому, що не розуміла саму себе. Раціоналістичний скептицизм цілі століття нівечить християнство. Нівечить, але так і не знівечить. А комуністичну теорію, що є його творінням, знівечив за кілька десятиліть. Вас, Людвіку, він теж знівечив. І ви це добре знаєте.
11
Коли людям щастить утекти в казку, вони можуть почуватися там шляхетними, сповненими співчуття й поезії. У повсякденному житті вони, на жаль, украй обережні, недовірливі й підозріливі. Отак вони поводилися й з Люцією. Коли вона вийшла із царства дитячих казок і стала справжньою молодою дівчиною, що жила клопотами і побутом інших робітниць держгоспу, вона стала заразом обєктом цікавості, не позбавленої тієї злої неприязні, яку почувають люди до янголів, яких скинули з небес, і до фей, котрих вигнали з казки.
Звичне мовчання не стало в пригоді Люції. З Острави до державного господарства через місяць надійшла її особова справа. З тих паперів ми дізналися, що спочатку вона була ученицею перукаря в Хебі. За порушення моральних норм її на рік запроторили до виправного дому, після того вона подалася до Острави. На роботі на неї не було нарікань. У гуртожитку вона поводилася зразково. Перед зникненням вона вчинила дуже незвичайне правопорушення: її зловили за крадіжкою квітів на цвинтарі.
Усі ті відомості були скупі, вони не лише не зясували Люціїної таємниці, а й огорнули її ще дужчою загадковістю.
Я пообіцяв директорові, що візьму цю дівчину під свою опіку. Вона вабила мене. Мовчазна, працювала завзято. В її скромності був якийсь спокій. Не помічав я у ній і сліду химерності, якої можна було чекати від дівчини, що вешталася бозна-де кілька тижнів. У держгоспі, казала вона, їй добре, і вона не збирається йти звідси. Мяка вона була, готова поступитися в будь-якій суперечці, тож потроху зажила прихильності в дівчат, що працювали з нею. І все ж таки видно було, що за її небагатослівністю криється те, що виказує нелегку долю і скривджену душу. Мені так хотілося, щоб вона звірилася мені у всьому, та я знав, що в житті їй довелося вислухати чимало запитань, які, мабуть, викликали в неї враження, ніби її допитують. Тим-то я нічого не питав у неї і почав сам розповідати. Я говорив із нею щодня. Ділився моїми планами про влаштування поля лікарських рослин. Розповідав, як селяни колись лікувалися відварами чи настоянками різного зілля. Казав про вужаче зілля, яке використовували від холери або чуми, про ломикамінь, що руйнує камінці в нирках і жовчних протоках. Люція слухала. Вона любила рослини. Та що вже за проста душа це була! Нічого не знала вона про них, навіть назвати не могла майже жодної.
Надходила зима, а в Люції, крім тих гарних суконь, не було чого вдягнути. Я допоміг їй розібратися з грішми. Змусив її придбати непромокальний плащ і светр, а потім інші речі: взуття, піжамку, панчішки, тепле пальто
Якось я запитав, чи вірить вона у Бога. Відповідь її видалася мені вельми значущою. Вона не сказала «ні», не сказала і «так». Насилу звела плечима і відказала: «Не знаю». Я запитав, чи знає вона, хто такий Ісус Христос. Вона сказала, що знає. Насправді вона нічого не знала про нього. Його імя невиразно повязувалося у неї з Різдвом і ще з кількома уявленнями, що ніяк не узгоджувалися поміж собою. Досі Люція не знала ні віри, ні безвіря. У мене аж голова обертом пішла, либонь, як у закоханого, який виявив, що до нього жоден чоловік ще не торкався тіла його коханої. «Хочеш, я розкажу тобі про нього?»запитав я; вона згідно кивнула. Пасовиська і пагорби вже були вкриті снігом. Я почав розповідати. Люція слухала
12
Чималенько випало на її тендітні плечі. Їй потрібен був хтось, що допоміг би їй, але нікому не було до неї діла. Допомога, яку пропонує релігія, Люціє, проста: здайся. Здайся разом зі своїм тягарем, від якого ти знемагаєш. У самопосвяті настає велике полегшення. Знаю, що тобі не було кому здаватися, бо ти боялася людей. Але є Бог. Здайся йому. Тобі стане легше.
Піддатисяозначає відкинути минуле життя. Вирвати його з душі. Сповідатися. Скажи мені, Люціє, чому ти втекла з Острави? Через ті могильні квіти?
І через них теж.
А навіщо ти їх брала?
Бо їй було сумно. Вона ставила їх у вазу в гуртожитку в кімнаті. Вона збирала їх і на лоні природи, але ж Остравачорне місто і довкола нього природи немає, тільки звалища шлаку, огорожі, пустища і де-не-де переліски, геть закурені сажею. Гарні квіти вона знаходила тільки на цвинтарі. Пречудові, урочисті квіти. Гладіолуси, троянди або лілії. Або ж хризантеми з величезними шапками тендітних пелюсток
А як тебе зловили?
Вона часто ходила на цвинтар, ця місцина їй подобалася. Не лише за те, що там можна було допясти квіти, а й за те, що там було спокійно. Їй легшало від того супокою. Кожна могила була окремим квітником, тож вона зупинялася біля кожної, розглядала монументи, печальні написи. Щоб її не турбували, вона ставала на коліна, як ото робили інші відвідувачі, переважно похилого віку. Якось вона отак припала коло свіжої могили. Труну опустили в неї ледве кілька днів тому. Земля була ще мяка, на ній були вінки, а спереду стояв у вазі букет руж. Люція уклякла навколішки, і плакуча верба над нею була наче небосхил, що лагідно шепотів угорі. Вона розчинилася в цій невимовній благодаті. Аж тієї миті туди підійшов старий добродій із дружиною. Може, то була могила їхнього сина чи брата, хтозна. Вони побачили молоду незнайомку, що стояла навколішки біля поховання, і здивувалися. Хто це міг бути? Може, тут крилася якась родинна таємниця, може, то була якась родичка, якої вони ніколи не бачили, або ж коханка небіжчика Вони зупинилися, не зважуючись її потурбувати, і дивилися на неї здалеку. Ось вона підвелася, взяла із вази той букет із розкішними трояндами, який вони самі туди нещодавно поставили, обернулася і пішла собі. Вони побігли за нею. Хто ви, запитали вони. Вона не знала, що відповісти, щось белькотіла від збентеження. Вони помітили, що вона геть не знає покійного. Погукали на поміч доглядачку. Потім змусили дівчину показати посвідчення особи. Кричали на неї, казали, що немає нічого гіршого, ніж красти у мерців. Доглядачка підтвердила, що квіти на могилах крадуть не вперше. Вони викликали поліцію, Люцію знову мордували запитаннями, і вона у всьому зізналася.
13
«Зостав мертвим ховати своїх мертвих»,сказав Ісус. Квіти на могилах належать живим. Ти не знала Бога, Люціє, але ти уповала на нього. У природній красі квітів ти відкрила для себе надприродне. Тобі не потрібні були квіти для когось. Вони потрібні були тобі самій. Щоб наповнити пустку твоєї душі. А вони зловили тебе і принижували. Але хіба це була єдина причина того, що ти втекла з того чорного міста?
Вона мовчала. Потім покрутила головою: ні.
Хтось тебе скривдив?
Вона кивнула.
Розкажи, Люціє!
Кімната була маленька. Під стелею світилася лампочка без абажура, гола, цинічна, вона криво стирчала в патроні. Під стіною ліжко, над ним картина: якийсь прегарний чоловік у блакитній хламиді укляк навколішки. То був Гетсиманський сад, але Люція не знала того. Ото туди він її привів, вона боронилася, вона кричала. Він хотів її зґвалтувати, здирав із неї одіж, але вона видерлася і втекла від нього далеко.
Хто це був, Люціє?
Вояк.
Ти кохала його?
Ні, вона його не кохала.
То чому ж ти пішла до тієї кімнати, де була тільки лампочка без абажура і ліжко?
Її вабила до нього пустка, що була в її душі. І, щоб наповнити її, сердешна дівчина не знайшла нікого, крім шмаркача, що відбував свій термін у війську.
І все ж таки, Люціє, не зовсім добре я розумію тебе. Якщо ти пішла з ним до тієї кімнати, де не було нічого, крім ліжка, то чому ж ти втекла звідти потім?
Він був недобрий і брутальний, як і решта.
Про кого ти кажеш, Люціє? Яка решта?
Вона мовчала.
Хто в тебе був до того вояка? Кажи, Люціє! Розповідай!
14
Їх було шестеро, а вона була сама. Шестеро, від шістнадцяти до двадцяти років. Їй було шістнадцять. У них була ватага, і вони говорили про неї з повагою, наче про язичницьку секту. Того дня пролунало слово «посвята». Вони принесли кілька пляшок дешевого вина. Вона долучилася до пияцтва зі сліпою покорою, в яку вкладала всю свою невтілену любов до батька і матері. Вона пила, як і вони пили, сміялася, як сміялися й вони. Потім вони звеліли їй роздягнутися. Ніколи не робила вона того в їхній присутності. Але ватажок роздягнувся перший, і вона зрозуміла це так, ніби той наказ стосувався не лише її, тож покірно вчинила це. З довірою до них, з довірою навіть до їхньої грубості. Вони були її притулком, її щитом, вона не могла собі уявити, що втратить їх. Вони були її матірю, її батьком. Вони пили, реготали і дали їй інші накази. Вона розставила ноги. Їй було страшно, вона знала, що це означає, але скорилася. Вона зойкнула, і по ногах побігла кров. Хлопчаки галасували, піднімали склянки і поливали дешевим пінявим вином спину ватажка, тендітне Люцїїне тіло, лили вино поміж її ноги, щось гукали про хрещення й посвяту, а потім ватажок покинув її й підвівся, і його заступив інший член ватаги, й отак по черзі, за віком, вони всі міняли один одного, аж останнім підійшов до неї наймолодший, було йому шістнадцять років, як і їй, Люція вже не тямилася від болю, їй хотілося відпочити, побути самій, а він був наймолодший, тож вона зважилася його відштовхнути. Але він образився, ще б пак, адже його принизили, бо він найменший! А він такий самий член ватаги, як і всі! Він хотів це довести й дав їй ляпаса, й ніхто навіть пальцем не кивнув, щоб заступитися за неї, усі ж бо знали, що наймолодший теж має право і вимагає того, що йому належить. У Люції побігли сльози з очей, та вона не зважилася протестувати і покірно розчепірила ноги вшосте