Жарт - Милан Кундера 24 стр.


Де це сталося, Люціє?

У помешканні одного з їхньої ватаги, батьки його працювали в нічну зміну, там була кухня й кімната, в кімнаті стіл, диван і ліжко, над дверима засклений напис: «Нехай Господь пошле нам щастя!», а над узголівям ліжка у рамочці було зображення гарної пані в блакитній сукні, яка пригортає до себе немовля.

Діва Марія?

Люція не знала.

А потім що було, Люціє?

Потім це повторювалося багато разів у тому самому помешканні, а потім і в багатьох інших, і надворі також, у лісі. Для ватаги це вже стало звичним ділом.

Тобі це подобалося, Люціє?

Ні, вони ставилися до неї дедалі гірше, були дедалі брутальніші, але неможливо вже було відчепитися від них, ні вперед не було шляху, ні назад.

І як воно скінчилося, Люціє?

Сталося це увечері, в одній із тих порожніх квартир. Налетіла поліція і всіх загарбала. За хлопцями числилися пограбування. Люція цього не знала, та було відомо, що вона належала до ватаги і надавала їй усе, що може давати дівчина. То була ганьба на весь Хеб, і вдома її відлупцювали як Сидорову козу. Хлопцям дали різні терміни увязнення, а її запроторили до виправного дому. Там вона пробула рік, аж їй виповнилося сімнадцять. Після того вона нізащо не захотіла повертатися додому. Отак вона потрапила у чорне місто.

15

Мене здивувало і спантеличило, коли позавчора Людвік сказав мені по телефону, що знав Люцію. На щастя, це було побіжне знайомство. Він мав в Остраві дівчину, яка мешкала з нею в гуртожитку. Коли він почав мене вчора розпитувати, я розповів йому все. Давно вже хотілося мені звільнитися від цього тягаря, але не було кому звіритися без страху. Я приязно ставлюся до Людвіка, і заразом він досить далекий від мого життя і ще більшевід Люціїного. Отож я не боявся поділитися з ним Люціїною таємницею.

Ні, те, в чому звірилася мені Люція, нікому я не розповідав, тільки Людвікові учора. Проте з її особової справи, яку переслали з відділу кадрів, усі в держгоспі дізналися і про виправний дім, і про ті квіти з цвинтаря. Директор прозивав її «маленькою цвинтарною злодюжкою». Хоч казав він це без лукавства, але ті слова призводили до того, що давні Люціїні гріхи не забувалися. Вона була весь час і постійно винна. Тоді як нічого більше не потребувала, крім цілковитого відпущення гріхів. Авжеж, Людвіку, відпущення, ось що їй потрібно було, отого таємничого очищення, що таке незрозуміле і недоступне для вас.

Люди не вміють прощати самі по собі, та й непідвладне воно їм. Нездатні вони анулювати скоєний гріх. Це понад силу людині. Учинити так, щоб гріх не йшов у рахунок, стерти його, вилучити з часу, одне слово, обернути щось у ніщоце недосяжна і надприродна дія. Тільки Бог, оскільки він перебуває поза законами цього ницого світу, може відмивати від гріхів, зводити їх нанівець, може відпускати їх. Людина може відпускати гріхи лише за умови, що спирається на відпущення їх Господом.

А ви, Людвіку, оскільки ви не вірите в Бога, то і прощати не вмієте. Ви одержимі тим пленарним засіданням, де всі одностайно попіднімали руки, щоб зруйнувати ваше життя. Ви так і не простили їм цього. І не лише кожному з них. Там їх було з сотню, а таку кількість уже можна розглядати як мікромодель людства. Ви не простили роду людському. Відтоді ви перестали почувати довіру до нього і тільки плекали ненависть. Навіть якби я міг вас зрозуміти, це нітрохи не змінило б того факту, що така ненависть до людей жахлива і гріховна. Вона стала вашим прокляттям. Адже жити у світі, де нікому немає прощення, де заперечується покутування гріха,  це жити у пеклі. Ви живете у пеклі, Людвіку, мені шкода вас.

16

Усе, що належить на цій землі Богу, може належати і дияволові. Навіть порухи тіл коханців. Для Люції вони стали сферою мерзенності. В її уяві вони поєднувалися зі здичавілими обличчями підлітків із їхньої ватаги, а згодоміз тим скаженим вояком. О, добре бачу я його, так наче давно знайомий із ним! Заяложеними балачками про кохання, солоденькими і ніжними словами прикриває він брутальну хіть самця, що зголоднів за сучкою в оборі з колючого дроту! І Люція раптом відкриває, що ніжні слова є тільки облудним покрівцем на бидлячому тілі брутальності. І світ кохання руйнується й падає в болото огиди.

Тут і крився той нарив, з якого треба було мені почати лікування. Чоловік, що гасає берегом моря, вимахуючи ліхтарем, може бути шаленцем. Та вночі, коли розбурхана стихія жбурляє туди-сюди блудного човна, це рятівник. Планета, де ми живемо,  це межова територія поміж небом і землею. Жоден учинок сам по собі тут ні лихий, ні добрий. Добрим чи недобрим робить його тільки місце в цьому світі. Так само і тілесні стосунки, Люціє, самі по собі ні шляхетні, ні розпусні. Якщо вони увійдуть у той гармонійний лад, що його запровадив Господь, якщо ти покохаєш вірною любовю, то навіть чуттєве кохання стане благословенням і ти здобудеш щастя. Адже Бог сказав: «Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом».

День за днем розмовляв я з Люцією, щоразу повторюючи їй, що вона здобула прощення, що їй не треба дошкуляти собі, що потрібно скинути окови зі своєї душі, що повинна вона покірно здатися на Божий лад, де навіть тілесне кохання знайде своє місце.

А тижні минали

Аж настала весна. На схилах пагорбів зацвіли яблуні, й крони їхні під подувами вітру гойдалися, наче дзвони. Я заплющував очі, щоб почути їхнє оксамитове подзвіння. А як розплющив, то побачив Люцію у блакитному халаті, з сапою в руці. Вона дивилася униз, в долину, і всміхалася.

Я спостерігав за цією усмішкою й жадібно читав її зміст. Невже це можливо? Досі Люціїна душа була у стані постійної втечі, втечі від минулого і від майбутнього. Усе її лякало. І минуле, й майбутнєвсе воно було для неї наче страшенний вир. Вона перелякано чіплялася за дірявий човен теперішності, наче за вутлий притулок.

І ось сьогодні вона усміхається. Без причини. Просто так. І та усмішка сповістила мені, що вона довірливо дивиться у майбутнє. А я почувався наче мореплавець, що після місяців блукань висадився на берег. Я був щасливий. Спершись на кривий стовбур яблуні, я знову заплющив очі. Слухав, як шепоче вітер і співають білі квітучі яблуні, чув, як щебечуть пташки, і той щебет обертався перед моїми заплющеними очима тисячами світильників, що їх несуть на свято невидимі руки. Не бачив я тих рук, але чув дзвінкі голоси, і мені здавалося, ніби це були діти, хода веселих дітей Раптом на моє обличчя лягла чиясь долоня. І голос промовив: «Ви такий добрий, пане Костко». Я не розплющив очей. Навіть рукою не поворухнув. І далі бачив голоси маленьких пташок, що стали хороводом ліхтариків, слухав мелодійне подзвіння яблунь. Уже тихіше голос закінчив: «Я вас люблю».

Може, я й чекав цієї миті, може, мені треба було піти, адже моє завдання було виконане. Та перш ніж я втямив, про що річ, мене скувала млість. Ми були самі в тому неозорому привіллі, поміж вутлими яблуньками; я обняв Люцію і вклався з нею на природному ложі.

17

Сталося те, чого не повинно було б статися. Побачивши в Люціїній усмішці її зцілену душу, я сягнув мети і повинен був піти собі. Але я не зробив цього. І потім це не призвело до добра. Ми й далі жили в тому самому держгоспі. Люція розцвітала, вона була наче весна, що поволі оберталася літом довкола нас. Але я, замість того щоб бути щасливим разом із нею, страшенно боявся цієї жіночої весни коло себе, яку сам і розбудив і яка тепер тягнулася до мене своїми пелюстками, на які, я знав, ніякого права у мене не було і які не повинні були бути моїми. У Празі в мене була дружина із сином, які з нетерпінням чекали на мої нечасті приїзди.

Боявся я урвати ті близькі стосунки, що складалися в мене з Люцією, адже це страшенно засмутило б її, та не зважувався й розвивати їх, адже було зрозуміло, що не маю ніякого на те права. Я бажав Люцію і водночас боявся її кохання, бо не знав, що з ним удіяти. Переднішу природність наших розмов я підтримував лише ціною надзвичайних зусиль. Поміж нами ставали мої сумніви. Тепер у мене було таке відчуття, наче моя духовна поміч Люцїї уже розвінчана. Ніби насправді я фізично хотів її від тієї миті, коли вона постала переді мною. Наче діяв я немов звабник під личиною доброго проповідника. Ніби всі ті гарні розмови про Христа і про Господа тільки приховували ниці тілесні бажання. Здавалося, ніби, попустивши віжки своїй сексуальності, я забруднив чистоту мого первісного задуму і цілковито позбувся моїх заслуг перед Богом.

Та щойно я сягнув цієї думки, як мої міркування поточилися у зворотному напрямку: оце зухвалість, картав я себе, оце самолюбна претензія,  прагнення вислужитися перед Богом, намагання сподобатися йому! Що означають людські заслуги перед його лицем? Нічого, нічого, нічогісінько. Люція кохає мене, і її духовне здоровя залежить від моєї любові! Невже повинен я кинути її у прірву відчаю лише тому, що так турбуюся про свою чистоту? Чи не буде за це зневажати мене Господь? І якщо моя пристрасть гріховна, то що важливішеЛюціїне життя чи моя невинність? Нехай буде це мій гріх, я сам понесу його тягар, і погубить він тільки мене самого!

Поки я отак міркував і сумнівався, раптом надійшов удар іззовні. Центральні установи сфабрикували проти нашого директора політичну справу. Хоч він і захищався щомога, його, крім усього іншого, обвинувачували в тому, що він оточив себе підозрілими елементами. Поміж ними опинився і я: мовляв, мене витурили з університету за погляди, що ворожі державі, а також за клерикалізм. Марно намагався директор довести, що я не клерикал і мене не вигнали з університету. Що дужче боронив він мене, то більше підтверджував звязок зі мною і ще більше погіршував свою ситуацію. Аж для мене це стало нестерпним.

Несправедливість, Людвіку? Авжеж, це те слово, яке ви частенько промовляєте, коли чуєте про цю справу чи про подібні випадки. Але я не знаю, що таке несправедливість. Якби не було над людськими справами нічого іншого і якби вчинки мали тільки те значення, яке визнають за ними ті, хто їх учинив, то поняття справедливості було б цілком виправдане, і я сам скористався б ним, коли мене витурили з державного господарства, де я так старанно працював. Може, навіть логічно було б повстати проти тієї несправедливості й запекло боротися за свої невеликі людські права.

Та зазвичай події несуть у собі зміст, що значно відрізняється від того, якого надають їм їхні сліпі автори; часто вони є замаскованими вказівками згори, і люди, що їх допускають, є тільки несвідомими носіями верховної волі, про яку вони навіть не підозрюють.

На моє переконання, якраз так і сталося. Тому я сприйняв події в господарстві з полегшенням. У них я побачив чітку вказівку: відійди від Люції, поки не пізно. Ти виконав свою місію. Її плоди тобі не належать. Твій шлях провадить деінде.

Отож я вчинив, як і два роки тому на факультеті природничих наук. Попрощався з Люцією, що з розпуки обливалася сльозами, і рушив назустріч очевидній катастрофі. Я запропонував, що сам покину держгосп. Директор, щоправда, протестував, але я знав, що він робив це з чемності, а насправді йому аж легше стало.

Тільки цього раз моє добровільне звільнення нікого не зворушило. Не було вже тут моїх друзів-партійців, що встелили б мій шлях гарними характеристиками і добрими напучуваннями. Господарство я покидав як людина, котра сама визнала, що негідна виконувати бодай більш чи менш значущу працю в цій державі. Отак я став будівельником.

18

Це сталося одного осіннього дня 1956 року. Уперше за пять років ми зустрілися з Людвіком у вагоні-ресторані швидкого потяга ПрагаБратислава. Я прямував на будівництво заводу на сході Моравії. Людвік нещодавно відбув свій контракт із остравськими копальнями. У Празі він подав клопотання, щоб йому дозволили скінчити студії в університеті. Зараз він їхав додому, в Моравію. Ще трохиі ми розминулися б. Ми відразу впізнали один одного і здивовані були з того, які подібні наші долі.

Дуже добре пригадую, Людвіку, з якою увагою ви слухали, коли я розповідав про мій відїзд, про інтриги в тому господарстві, внаслідок яких я став мулярем. Дякую вам за цю увагу. Ви розгнівалися, казали, що це несправедливо, по-дурному. Навіть на мене напали: докоряли, що я не боронився, здався, мовляв. Ніколи й нізвідки, казали ви, не можна йти самохіть. Нехай наші вороги вдаються до найгіршого! Нащо полегшувати їм сумління?

Ви гірник, я муляр. Такі схожі наші долі, й такі ми різні! Я прощаю, ви не прощаєте, я мирний, ви бунтівливий. Такі схожі ми зовні, такі далекі один від одного внутрішньо!

Набагато менше від мене усвідомлюєте ви цю віддаль поміж нами. Детально пояснюючи, за що вас виключили з партії, ви були певні того, що я на вашому боці й так само обурений отим лицемірством товаришів, які покарали вас за те, що ви кепкували з найсвятішого для них. Хіба було там на що гніватися?  зі щирим подивом запитали ви.

Скажу вам ось що: в Женеві, коли там орудував Кальвін, жив один молодик, може, такий, як і ви оце, розумний і насмішкуватий хлопчина. У нього знайшли нотатки, де він кепкував з Ісуса Христа і Святого Письма. І на що там було гніватися?  звісно ж, питав той хлопчина, що так схожий був на вас. Зрештою, він нічого поганого не чинив, тільки жартував, та й годі. Ненависть?  він її не почував. Просто жартував, а взагалі йому було байдуже. Його стратили.

Ох, не думайте, що я прибічник такої жорстокості! Просто хочу сказати, що жоден великий рух, який хоче перетворити світ, не може терпіти сарказму чи кпин, адже це наче іржа, що все розїдає.

Ось проаналізуйте вашу позицію, Людвіку. Вас виключили з партії, витурили з університету, запроторили поміж політично неблагонадійних вояків і прирекли на два чи три роки праці в копальнях. А ви? Ви розлютилися, вважаєте, що з вами вчинили несправедливо. І це почуття несправедливості й досі визначає вашу поведінку. Не розумію я вас! Чому ви кажете про несправедливість? Вас кинули поміж «чорнюків»ворогів соціалізму. Гаразд! Але хіба то була несправедливість? Чи не було це радше великою нагодою? Адже вам довелося працювати поміж ворогами! Хіба могла випасти вам важливіша і вища місія? Адже ви могли працювати поміж ворогами! Хіба не посилав Ісус своїх учнів «як овець поміж вовків»? «Здорові не потребують лікаря, лише хворі»,сказав він. «Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних» Але ви не хотіли піти до грішників і тих, котрі почуваються недужими!

Ви скажете, що мої порівняння не відповідають ситуації. Що Ісус посилав своїх учнів «поміж вовків» зі своїм благословенням, а вас відлучили спершу і виголосили вам анафему, і тільки потім як ворога запроторили поміж ворогів, як вовка поміж вовків, як грішника поміж грішників.

Та невже ви справді заперечуєте ваш гріх? Невже ви справді почуваєтеся ні в чому не винним перед вашою спільнотою? Звідки у вас ця гордота? Відданий своїй вірі чоловік покірний і мусить покірно приймати покару, навіть несправедливу. Кого принижують, той буде звеличений. Хто кається, тому відпустять гріхи. Кому чинять зло, той дістане змогу довести свою невірність. Якщо ви ображені на ваших товаришів лише за те, що вони завдали вам на плечі заважкий тягар, отже, віра ваша слабка і ви не вийшли переможцем із цього випробування.

У вашій суперечці з партією я не на вашому боці, Людвіку, бо знаю, що великі діла на цій землі можуть бути створені лише спільнотою безмежно відданих індивідів, які покірно присвячують своє життя найвищим задумам. Ви не безмежно віддані, Людвіку. Ваша віра квола. Та й хіба могла бути вона іншою, якщо ви завжди покладалися тільки на себе і ваш убогий розум!

Не називайте мене невдячним, Людвіку, я знаю, що ви зробили для мене і для багатьох інших людей, котрих зламав сучасний режим! Завдяки вашим звязкам із поважними партійцями, яких ви знали ще до лютого і які досі перебувають на посадах, ви ніколи не відверталися від людей, завжди втручалися, всім допомагали. Ви бачили в мені друга. Але кажу вам востаннє: загляньте у свою душу! Глибинною спонукою ваших добрих справ є не любов, а ненависть! Ненависть до тих, котрі вчинили колись вам зло, піднявши руки в тій великій залі! Не знаючи Бога, ваша душа не знає і прощення. Ви прагнете реваншу. Тих, що скривдили вас колись, ви ототожнюєте з тими, що зараз коять зло людям, і помщаєтеся їм. Авжеж, помщаєтеся! Ви переповнені ненавистю навіть тоді, коли допомагаєте людям! Я відчуваю це. Відчуваю в кожному вашому слові. Але що може породити ненависть, як не зворотну ненависть і цілу низку таких відповідей? Ви живете в пеклі, Людвіку, повторюю: в пеклі, й мені шкода вас.

19

Якби Людвік чув мій монолог, він міг би сказати, що я невдячний. Знаю, він багато в чому допоміг мені. Коли в пятдесят шостому зустрілися ми в потязі, він перейнявся моєю долею і відразу ж почав мізкувати, яку ж роботу знайти, де я міг би виявити себе. Мене вразило, як швидко й ефективно він діяв. Поговорив у своєму рідному містечку з приятелем. Хотів було улаштувати мене викладачем природознавства у школі. Надто вже зухвало це було б. За тієї пори, коли антирелігійна пропаганда була в розпалі, взяти вчителем віруючого було майже неможливо. Принаймні так думав той приятель, який знайшов іншу роботув царині вірусології, і оце я вже вісім років випробовую віруси і бактерії в лікарні на мишах і кроликах.

Назад Дальше