Отак воно було. Без Людвіка я не жив би тут, та й Люції тут не було б.
Вона вийшла заміж за кілька років по тому, як я покинув держгосп. Лишитися там вона не могла, її чоловік шукав роботу в місті. Вони думали, де їм пустити коріння, аж вона умовила його перебратися в це містечко, де жив і я.
У житті не мав я кращого дарунка, не мав дорожчої віддяки. Моя вівця, моя голубка, дитина, яку я уздоровив, яку живив я моєю душею, повернулася до мене. Нічого не хоче вона від мене. У неї є чоловік. Просто їй потрібно час від часу чути мене. Бачити мене під час ранкової відправи. Зустрічати мене на вулиці. Я був щасливий і думав собі такої миті, що вже немолодий, що старіший, ніж уявляв собі, й що, можливо, Люціяєдине творіння в моєму житті.
Хіба цього мало, Людвіку? Ні. Цього досить, і я щасливий. Щасливий я. Щасливий
20
Ох, а що як я обманюю себе! Якщо затявся, немов маніяк, у тому, що обраний мною шлях правильний! Якщо вихвалююся потугою моєї віри перед безбожником!
Авжеж, я зумів привести Люцію до віри в Бога. Мені пощастило заспокоїти її, зцілити. Я звільнив її від жаху перед тілесним коханням. Урешті я відійшов від неї. Але що я їй приніс у такий спосіб?
З родиною в неї негаразд. Чоловік її грубіян, він зраджує її прилюдно, кажуть, навіть лупцює її. Люція ніколи не зізнавалася мені в цьому. Знала, що це засмутило б мене. Вона силкувалася показати мені щасливий образ її життя. Але в маленькому містечку нічого не приховаєш.
Ох, якщо я обманюю себе! Я тлумачив політичні інтриги проти директора держгоспу як зашифрований заклик Бога піти звідти. Але як упізнати Божий голос поміж багатоголоссям? А що як цей вабливий голос є просто голосом мого боягузтва?
Адже у Празі в мене була дружина і дитина. Небагато важили вони для мене, але я не міг їх покинути. Я боявся нерозвязних ситуацій. Люціїне кохання лякало мене. Я не знав, що з ним удіяти. Боявся ускладнень, до яких воно призведе.
Я корчив із себе янгола, що приніс їй спасіння, а насправді був тільки ще одним розпусником. Кохався я з нею один лише раз, а потім відвернувся від неї. Думав, що несу їй прощення, а це вона мусила прощати мене. Коли я поїхав, вона ридала з жалю, та за кілька років оселилася тут заради мене. Розмовляла зі мною. Ставилася до мене як до друга. Вона простила мені. Втім, усе й так було зрозуміло. Нечасто таке траплялося в моєму житті, але ця молода дівчина любила мене. Я тримав її життя в руках. Її щастя залежало від мене. А я втік. Ніхто так не завинив перед нею, як я.
Раптом мені спало на думку, що я киваю на гаданий поклик Бога, щоб ухилитися від своїх людських обовязків. Мене лякають жінки. Я боюся їхнього тепла. Боюся їхньої постійної присутності. Перспектива життя з Люцією жахнула мене, як жахає зараз думка про те, що доведеться довгий час жити в двокімнатній квартирі зі вчителькою із сусіднього містечка.
А чому пятнадцять років тому я самохіть пішов з університету? Я не любив дружини, яка була на шість років старша за мене. Ні голосу її не міг терпіти, ні її лиця, ні навіть цокання домашнього годинника. Не міг я довше жити з нею, але й розлученням нездатний був її скривдити, адже вона була добра жіночка і нічим переді мною не завинила. Отоді я й почув рятівний голос із неба. І послухався Ісуса, який звелів мені покинути невід.
О Господи, чи справді це так? Невже я такий убогий і кумедний? Скажи, що це не так! Дай мені певність! Щоб чув я Тебе, гучніший, гучніший нехай буде Твій голос! У цьому сумятті невиразних голосів я геть не чую Тебе!
Частина сьомаЛюдвік-Гелена-Ярослав
1
Повернувшись пізно увечері від Костки в готель, я вирішив, що поїду до Праги наступного ж дня вранці, більше мені тут нічого було робити: моя облудна місія в рідному містечку добігла краю. Як на лихо, в голові було таке сумяття, що я до пізньої ночі крутився в ліжку (яке страшенно рипіло) і не міг очей стулити; коли мені врешті здалося, ніби заснув, мене почало трусити, тож у глибокий сон поринув тільки над ранок. Отак прокинувся я запізно, десь о девятій годині, вранішні автобуси і потяги вже вирушили в дорогу, і треба було чекати другої дня, наступного рейсу на Прагу. Виявивши це, я мало не впав у відчай: почувався немов людина, що зазнала кораблетрощі, раптом я гостро засумував за Прагою, за моєю роботою, за столом у моєму кабінеті, за моїми книжками. Але нічого не вдієш; я мусив зціпити зуби і спуститися до зали ресторану.
Увійшов туди обережно, бо остерігався зустріти Гелену, яка могла бути в тому місці. Але її там не було (певне, гасала сусіднім селом із магнітофоном і мікрофоном у руці й ставила перехожим дурнуваті запитання); та зала була напхом напхана галасливими відвідувачами, які сиділи за столами і курили з кухлями пива, кавою чи коньяком. На жаль, і цього ранку моє рідне місто не дасть мені змоги як слід поснідати.
Вийшов надвір; блакитне небо, клапті хмарин, вагота вранішнього повітря, легенька курява, вулиця, що виходить на чільний майдан із його вежею (тією, що нагадувала мені вояцький шолом), усе це дихнуло на мене смутком безнадії й порожнечі. Здалеку долинав хмільний спів протяжної моравської пісні (в якій наче зачаклована була туга, степ і довга кінна їзда уланів, яких загарбали до війська силоміць), і мені на думку знову спала моя Люція, її історія, що вже давно лишилася в минулому і тепер скидалася на цю тягучу пісню й болісно відлунювала в моєму серці, крізь яке (наче ото степом) пройшла сила-силенна жінок, нічого після себе не лишивши, як ото курява в повітрі не лишає нічогісінько на цій пласкій вулиці, тільки сідає поміж камінцями бруківки, а потім знову летить кудись, підхоплена поривом вітру.
Ішов я тією закуреною бруківкою й почував тяжку легкість порожнечі, що налягала на моє життя: богиня імли Люція колись позбавила мене себе, а вчора обернула на ніщо мою помсту, яку я так детально спланував, і відразу ж по тому навіть згадку про себе обернула на щось украй кумедне, на якусь гротескну облуду, адже те, що відкрив мені Костка, свідчило, що всі ці роки я плекав у собі память про іншу жінку і насправді не знав, ким була Люція.
Я давно думав собі, що Люція була чимось абстрактним, легендою, міфом, та зараз побачив, що за поезією тих слів криється геть-чисто непоетична правда: не знав я Люції, не знав, ким була вона насправді, ким була сама по собі й для себе. Бачив я (крізь призму юнацької егоцентричності) тільки ті аспекти її істоти, що були звернені безпосередньо до мене (до моєї самотності, до моєї упослідженості, мого прагнення ніжності й любові); вона була для мене тільки функцією тієї ситуації, в якій я перебував; те в ній, що виходило за межі цієї конкретної ситуації мого життя, те, в чому вона була собою, я геть не помічав. Але якщо припустити, що вона була для мене лише функцією мої життєвої ситуації, то цілком логічно можна виснувати і те, що, відколи ситуація змінилася (тобто її заступила інша ситуація, а я постарів і змінився), моя Люція теж зникла, тому що стала тепер лише тим, що проходило повз мене, що не стосувалося мене, тим, що виходило за мої межі. Так само цілком логічно було, що через пятнадцять років я її геть не впізнав. Адже віддавна вона була для мене (і я завжди розглядав її не інакше як «для мене») чимось іншим, незнаним.
Пятнадцять років шукала мене та поразка, аж таки сягнула мене. Костка (якого я завжди слухав хіба що краєм вуха) більше означав, більше зробив для неї, дужче знав її, ніж я, і ліпше (не хочу сказати «більше», бо моє кохання до неї було просто-таки несамовите) любив її: йому вона звірилася у всьому, мені жні; він зробив її щасливою, я завдав їй лиха; він пізнав її тіло, а я так ніколи і не пізнав його. А задля того, щоб сягнути того тіла, якого так жадав, досить було вчинити одну просту річ: збагнути її, розібратися в ній, любити її не лише за ту частину її особистості, а й за все, що не торкалося мене безпосередньо, за все те, чим була вона сама по собі й для себе. Я не знав цього і завдав болю нам обом. Гнів на самого себе охопив мене, на той мій вік, який я мав тоді, дурнуватий ліричний вік, коли сам для себе становиш таку велику загадку, що тебе не цікавлять загадки, які існують поза тобою, коли інші люди (хоч і найдорожчі) є тільки рухомими дзеркалами, в яких здивовано бачиш відображення власних почуттів, власного збентеження, власної вартості. Атож, усі ці пятнадцять років я думав про Люцію лише як про дзеркало, яке зберігає відображення мене того, колишнього!
Знову постала переді мною гола кімната з одним ліжком, залита світлом ліхтаря, що просягало крізь замурзану шибку, знову я побачив, як шалено відбивається від мене Люція. Усе це нагадувало мені кепський жарт: я думав, що вона незаймана, а вона відбивалася якраз тому, що не була такою і, звісно, боялася, щоб я не дізнався правди. Хіба що її опір мав іще й інше пояснення (якщо взяти за основу те, якою бачив її Костка): її перший сексуальний досвід глибоко вразив її і позбавив статевий акт того значення, якого надають йому зазвичай; вона вже не повязувала фізичне кохання з ніжністю, з почуттям любові; тіло для Люції було гидке, а кохання безтілесне; поміж душею й тілом розпочалася мовчазна, вперта війна.
Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею й тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих звязків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості. За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.
Десь у недосяжній далині хтось пяним голосом тягнув довгу моравську пісню, і той спів поєднувався із гротескним присмаком цієї історії, із закуреною пусткою цього містечка і з моїм сумом, що його дедалі загострював мій голод. Урешті я дійшов до молочного бару; сіпнув за клямку, але двері були замкнені. Якийсь громадянин, що проходив поруч, кинув мені: «Таж сьогодні свято, всі кавярні там!»«їзда Королів?»«Авжеж! Вони там порозставляли свої ятки».
Я вилаявся, та довелося змиритися й попрямувати туди, де лунала пісня. Туди, де діялося те фольклорне свято, якого я уникав, як чуми, але зараз мене пхало до нього бурчання у шлунку.
2
Утома. Від самого ранку втома. Наче я гарував цілу ніч. А я все ж таки спав уночі. Та мій сон тепер, немов одвійки зі сну. За сніданком я насилу стримувався, щоб не позіхати. А люди вже прибували. Владимирові приятелі, та й роззяви, сходилися. Один чоловяга з кооперативу привів до нашого двору коня для Владимира. Посеред цього сумяття звідкись узявся Калашек, відповідальний за культуру в національному районному комітеті. Уже два роки я з ним воюю. Вбраний він був у чорне, вигляд мав урочистий, разом із ним була елегантна пражанка з радіо. Заносилося на те, що я повинен буду їх супроводжувати. Пані хотіла записати інтервю для передачі про «їзду Королів».
Ідіть до біса! Не хочу я грати роль блазня. Журналістка казала, що страшенно рада познайомитися зі мною, і, звісно ж, Калашек і собі укинув слівце. Мовляв, це мій політичний обовязокпобалакати з нею. Ото вже мартопляс. Я відмовився б, звісно. Сказав, що мого сина обрали королем і я маю бути з ним, коли він готуватиметься до цієї ролі. Але Власта підвела мене. Готувати синаце її діло. А я повинен піти з цією пані й балакати на радіо.
Утомившись від тієї сутички, я таки погодився. Журналістка отаборилася в приміщенні національного комітету. У неї там був магнітофон і якийсь юнак, що всім тим опікувався. Ох і балакуча вона була, така вже лепетя! Балакала і весь час сміялася. Потім тицьнула мікрофон і перше запитання поставила Калашекові.
Він відкашлявся і почав. Розвиток національного мистецтва є невідємною частиною комуністичного виховання. Національний районний комітет пречудово розуміє це. Тому цілком підтримує ці свята. Бажає їм успіху і повністю поділяє. Він дякує всім учасникам. Ці організатори-ентузіасти й ентузіасти-школярі, які цілком і повністю
Утома, втома Ті самі заяложені фрази. Пятнадцять років чути ті самі заяложені фрази. Та ще й із вуст Калашека, якому начхати на народне мистецтво. Народне мистецтво для нього засіб. Засіб, що дає йому змогу похвалитися ще одним заходом. Втілити в життя директиву. Наголосити на своїх заслугах, хоч сам він і пальцем не поворухнув для сприяння «їзді Королів», урізав кожен шеляг для нас. Та попри це «їзду Королів» запишуть як його заслугу. Адже він орудує районною культурою. Колишній посильний у крамниці, що не може відрізнити скрипку від гітари.
Журналістка притулила мікрофон до своїх вуст. А чи задоволений я цьогорічною «їздою Королів»? Я мало не зареготався їй в лице: таж свято ще й не розпочалося! Але засміялася вона: такий заслужений фольклорист, як я, повинен точно знати, як воно все відбуватиметься. А певно, у них так завжди, все вони знають наперед. Знають, як розгортатимуться події в майбутньому. Майбутнє для них уже здійснилося, й тепер буде тільки повторення.
Я хотів викласти все, що мав на душі. Що «їзда Королів» не така, як в минулі роки. Що народне мистецтво дедалі втрачає прихильників. Що влада дозволяє йому занепадати. Що це мистецтво майже вмерло. Що не треба тішити себе, коли по радіо весь час звучать пісні, які скидаються на зразки народного мистецтва. Усі ці капели народних інструментів, ансамблі пісні й танцюце радше опера чи навіть оперета, розважальна музика, а не народне мистецтво. Капела народних інструментів із диригентом, пюпітрами для нот і партитурами! Майже симфонічний оркестр! Ох і занепад! Те, що вам підносять, пані журналістко, оці капели й ансамблі, це просто давнє романтичне музичне мислення з елементами народних мелодій! Достеменне народне мистецтво померло, люба пані, воно мертве.
Хотів було я випалити все це за однісіньку мить у мікрофон, та почав казати інше. «їзда Королів» була чудова. Сила народного мистецтва. Розмаїття барв. Цілком поділяю. Дякую всім учасникам. Ентузіазм постановників і шкільної молоді, яка цілковито
Мені соромно було промовляти так, як їм ото хотілося, щоб я промовляв. Невже я такий боягуз? Чи такий уже слухняний? Чи, може, стомлений?
Скінчивши ту балаканину і здихавшись їх, я був страшенно задоволений. Хотів якнайшвидше дістатися додому. У дворі зібралася купа роззяв і всіляких помагачів, які метушилися зі стрічками і бантами в руках довкола коня. Я хотів бути під час того, як вбиратимуть Владимира. Увійшов у хату, але двері до вітальні, де все відбувалося, були замкнені на ключ. Я постукав і погукав. Зсередини відповіла Власта. Тобі нема чого тут робити, король вбирається. О боже, сказав я, чому не можна мені там бути? Бо це суперечить традиції, відказав Властин голос. Мені незрозуміло було, чому батькова присутність під час вбирання короля суперечить традиції, та я не хотів переконувати її. Мені подобалося, що вони захоплені моїм світом. Моїм убогим, осиротілим світом.
Отож я повернувся у двір, де прикрашали коня. То був тлустий конисько, що звик ходити в упряжі, його позичив нам кооператив. Терплячий і спокійний.
Потім я почув галас на вулиці, перед зачиненими ворітьми. Трохи згодом почали гукати і гатити у браму. Настала моя пора. Я був страшенно зворушений. Відімкнув браму і вийшов на вулицю. Вишикувавшись рядком, там стояла «їзда Королів». Коні прибрані стрічками і бантами. На них сидять верхи юнаки в яскравих національних строях. Як і двадцять років тому. Як і двадцять років тому, коли приїхали по мене. Коли приїхали просити батька, щоб віддав свого сина-короля.
На чолі процесії, перед самісінькою брамою, стояли два вершники, перебрані на дівчат, з шаблями в руках. Вони чекали Владимира, щоб супроводжувати його й оберігати до самого вечора. Один лицар виїхав наперед, осадив коня й виголосив:
Гей, гей! Слухайте всі!
Шановний батьку, вклоняємося до землі,
щоб ви віддали вашого сина у королі!
Він обіцяв, що вони пильно оберігатимуть короля. Що проведуть його неушкодженим крізь ворожі сили. Що він не потрапить у руки ворога. Що готові боронити його зброєю. Гей, гей.
Я обернув голову: у відчиненій навстіж брамі вимальовувався в сутінках силует вершника, що сидів на прикрашеному стрічками коні,у національному жіночому вбранні з пишними рукавами, обличчя затулене барвистими стрічками. Король. Владимир. Я раптом забув про втому і досаду, мені стало добре. Старий король посилає у світ молодого. Я підійшов до нього. Зупинився біля коня і став навшпиньки, намагаючись торкнутися вустами обличчя за стрічками. «Нехай щастить, Владимире», прошепотів я йому. Він не відповів. Не поворухнувся. А Власта сказала мені, усміхнувшись: «Він не має права відповідати тобі. Цілий день він не зможе ні слова мовити».