З
Менш ніж чверть години згаяв я, щоб дістатися до села (коли був хлопчаком, його відокремлювали від міста поля, тепер воно зіллялося з ним); пісня, яку я чув недавно в місті, тепер лунала з гучномовців, почеплених на фасадах і опорах лінії електропередачі (ото дурний я: піддався печалі, яку навіяв на мене той далекий пяний голос, а насправді відтворював його технічний пристрій із кількох зачовганих платівок!); на вїзді до села стояла тріумфальна арка з великим транспарантом, де вигадливою вяззю було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО УСІХ»; тут людей уже стало більшати, були вони переважно у звичайному міському вбранні, хіба що троє чи четверо стариганів убралися по-тутешньому: у високих чоботях, білих лляних штанах і вишитих сорочках. Потім вулиця переросла в довгий сільський майдан: поміж шосе і рядом низьких будиночків лежав травянистий вигін, там росло кілька молодих дерев і стояли ятки (що їх поставили навмисне для цього свята), де продавалося пиво, лимонад, арахіс, шоколад, пряники, сардельки з гірчицею і вафлі; міський молочний бар теж поставив свою ятку: молоко, сир, масло, йогурт і сметана; хоча в жодній ятці не продавали горілки, майже всі, здається, були напідпитку; пхаючи одне одного, люди юрмилися біля яток або ловили витрішки; вряди-годи з юрми пяним жестом зводилася рука і хтось починав співати, але щоразу невдало, пісня тонула в довколишньому гаморі, який перекрикували гучномовці. Долі (хоч свято допіру розпочалося) вже валялися картонні чашки з-під пива і перемащений гірчицею папір.
Ятка з молочними продуктами лякала людей своїм антиалкогольним спрямуванням; отож я майже без черги взяв чашку молока і рогалик, відійшов убік, щоб мене не пхали, і почав пити молоко дрібними ковтками. Тієї миті на протилежному краю вигону почувся галас: підїхала «їзда Королів».
Чорні капелюшки з півнячими пірїнами, широкі рукави білих сорочок із бганками, блакитні камізельки з червоними вовняними китицями, барвисті паперові стьожки, розвіваючись уздовж кінських тулубів, наповнили майдан; поміж гомоном юрби і звуками пісень із гучномовців вклинилися нові звуки: коняче іржання й вигуки вершників:
Гей, гей! Слухайте всі,
люди з гір і з долин.
Ось що сталося Зеленої неділі.
Король у нас бідний,
але чесний, тим паче що вкрали в нього
тисячу псів у замку,
де нічого не було
Мій слух і зір вразило видовисько, де все перемішалося й суперечило одне одному: фольклор із гучномовцівфольклорній кінній виставі; барви убрань і конячої збруїбрунатним і сірим кольорам кепсько пошитої одежі глядачів; старанна безпосередність вершниківзапопадливій заклопотаності людей із червоними опасками, що, гасаючи поміж кіньми і публікою, зі шкури вилазили, щоб підтримати це сумяття бодай у сяких-таких межах пристойності; а це було діло непросте, причому не лише через недисциплінованість гуляк (яких, слава богу, було небагато), а й тому що вулицю не закрили для автомобільного руху; постававши на чолі й у хвості процесії, люди з червоними опасками махали автомобілям, щоб ті їхали повільніше, тож поміж кіньми захрясли легкові автівки, ваговози і моторолери, що страшенно гарчали, і все це лякало коней і нервувало вершників.
Як по правді, з такою затятістю ухиляючись від цього фольклорного свята (та й від будь-яких інших), я боявся не того, що побачив, а іншого: я чекав несмаку, змішання справжнього народного мистецтва із заяложеними штампами, набридливих промов дурнуватих ораторів, атож, чекав я найгіршого, від бучної пишноти до фальші, але не сподівався того, що від самого початку наклало свій карб на весь фестиваль, його зворушливої й сумної вбогості; вона лежала на всьому: на тих жалюгідних поодиноких ятках, на нечисельній, але геть недоладній і метушливій публіці, на незлагоді поміж автомобільним рухом і анахронічним святом, на тих конях, що страшенно полохалися через кожну дрібницю, на тих гуркітливих гучномовцях, що з механічною інерцією ревли два пісенні куплети, перекриваючи (разом із гарчанням мотоциклетних двигунів) зусилля молодих вершників, які, напинаючи жили на шиї, вигукували свої вірші.
Допивши молоко, я викинув картонного кухлика, а процесія, похизувавшись досхочу на майдані, тим часом рушила в село, щоб і там іще повештатися кілька годин. Усе це давно було мені відоме: останнього року війни я й сам виконував роль пажа (у пишній жіночій сукні й із шаблею в руці), тримаючись верхи біля Ярослава, який був королем. Не хотів я піддаватися бентежним спогадам, проте (оскільки вбогість того видовища, здається, зворушила мене) не хотів і обертатися спиною до тієї вистави; отож попрямував помалу за тою процесією, що тепер захарастила все шосе; у центрі їхало троє: король і два пажі обабіч, з шаблюками і в жіночих сукнях. Трохи далі гарцювали інші вершники з королівського ескорту: так звані міністри. Решта поділилася на дві процесії, що їхали по обидва боки вулиці; їхні ролі були чітко визначені: були там прапороносці (держак хоругви стримів за халявою чобота, тож червоне полотнище тріпотіло при боці коня), були вістові (що перед кожним подвірям виголошували текст про вбогого короля, в якого вкрали тисячу псів із замку, де нічого не було) і, врешті, збирачі (їхня роль полягала у випрошуванні. «Для короля, матінко, для короля!»підставляли вони кошики з верболозу).
4
Дякую тобі, Людвіку, тільки тиждень тебе знаю, а кохаю, як ніколи в житті нікого не кохала, кохаю тебе і вірю тобі, ні про що не думаю й вірю, бо хоч розум, почуття, душа і могли б ошукати мене, та тіло не хитрує, тіло чесніше за душу, а моє тіло знає, що ніколи ще не зазнавало того, що зазнало учора, тієї втіхи, шалу, ґвалтовності, насолоди, наруги, тіло моє ніколи і не мріяло про щось подібне, вчора наші сплетені тіла присягнулися в коханні, й наші голови тепер повинні тільки улягати тій клятві, лише тиждень знаю тебе, Людвіку, і дякую тобі.
Дякую й за те, що ти прийшов останньої миті, що порятував мене. День був чудовий від самого ранку, небо блакитне, і все в мені було наповнене блакиттю, все того дня так добре ладналося, ми пішли записувати, як «їзда» прохатиме батька віддати сина в королі, аж тут він підійшов до мене зненацька, для мене це був просто-таки удар, не сподівалась я, що він так швидко приїде із Братислави, та й не чекала такої жорстокості, уяви собі, Людвіку, він набрався нахабства приїхати з нею!
А я, немов дурепа, думала собі, що наша родина ще не зовсім зазнала краху, що ще лишилася змога відновити її, я, дурепа така, мало не пожертвувала тобою задля цієї родини, ох і дурна ж я, мало не здалася на його солоденький голос, коли він казав, що заїде сюди забрати мене, повертаючись із Братислави, що побалакає про все зі мною відверто, а замість цього заявляється сюди з нею, з цим дівчиськом, з цією двадцятидворічною шмаркачкою, на тринадцять років молодшою за мене, ох і принизливо це, втратити все лише тому, що ти раніше прийшла на світ, тут лікті собі кусатимеш від безсилля, тільки неможливо було показати це, тож я всміхнулася й чемно потиснула їй долоню, о Людвіку, добре, що ти дав мені силу.
Вона одійшла, і він сказав мені, що ми можемо відверто побалакати про все утрьох, так буде найчесніше, чесність, чесність, знаю я його чесність, уже два роки намагається він звести річ про розлучення, знає, що віч-на-віч нічого у нього не вийде, то розраховує на те, що я збентежуся перед цим дівчиськом, що перестану грати принизливу роль упертої дружини, що здамся, заридаю й капітулюю. Ненавиджу я його, він завдав мені такого підлого удару, та ще й під час того, як я роблю репортаж, коли мені потрібен спокій, бодай мою роботу міг би він поважати, бодай на крихту міг би мати до неї поваги, але це триває вже роками, весь час я на задньому плані, весь час поразки, весь час приниження, та цього разу я набралася духу, я почувала за собою тебе і твою любов, відчувала тебе на мені й у мені, і ті прегарні вершники довкола мене, що галасували і раділи, здавалося, кричать вони про те, що є на світі ти, що є життя, є майбутнє, і тоді в мені озвалася гордість, про яку я гадала, що вже втратила її, вона просто-таки затопила мене всю, я чемненько всміхнулася і сказала, що нема сенсу їхати з вами до Праги, моя присутність вам заважатиме, у мене службовий автомобіль, а щодо наших справ, які тобі так кортить залагодити, то це можна швидко влаштувати, можу представити тобі чоловіка, з яким я збираюся жити, звісно ж, ми всі разом усе це залагодимо.
Може, я утнула дурню, та якщо це справді так, то тим гірше, ця хвиля утішної гордості варта була того, він зненацька став такий чемний, вочевидь зрадів, та, певне, боявся, що я кажу це просто так, тож змусив мене повторити все, аж я назвала йому твоє імя і прізвище, Людвік Ян, Людвік Ян, а потім відверто сказала, не бійся, я даю слово, що ми розлучимося, не буду я заважати тобі, не бійся, я вже не хочу тебе, навіть якби ти хотів лишитися зі мною. На те він відказав, що ми, звісно, залишимося добрими друзями, а я всміхнулася і мовила, що не сумніваюся в цьому.
5
Коли я ще грав на кларнеті, за тієї давньої пори, як брав участь в оркестрі, ми сушили собі мізки, намагаючись зрозуміти, що ж означає ця «їзда Королів». Коли король Матяш після поразки у битві втікав із Чехії до Угорщини, він ховався від чеських переслідувачів разом зі своєю кіннотою в цьому закутку Моравії й жив милостинею. Мовляв, традиція прагнула зберегти память про цей історичний факт XV століття, законсервувавши його в «їзді Королів», та коли ми ознайомилися з давніми хроніками, то виявили, що цей обряд сягає корінням у набагато давнішу епоху, ніж та, коли в цих краях поневірявся угорський король. Звідки ж походить він і що хоче сказати нам? Може, бере він початок із язичництва і є відголоском тих церемоній, під час яких юнаків посвячували у чоловіки? А з якої такої причини король і його пажі вбрані у жіночу одіж? Може, це згадка про те, як оружна чота (короля Матяша чи когось іншого ще за давнішої пори) супроводжувала отак перебраного короля ворожим краєм? А може, пережиток поганського античного вірування, згідно з яким перевдягання боронить від злих духів? І чому король під час усієї цієї мандрівки мусить мовчати, як німий? І чому обряд зветься «їздою Королів», якщо там один король? Що все це означає? Хтозна. Гіпотез чимало, та жодна не знайшла підтвердження, «їзда Королів»таємничий обряд; ніхто не знає, в чому його сенс чи послання, та, як ото ієрогліфи Стародавнього Єгипту ваблять своєю красою тих, котрі не вміють їх читати (а просто бачать у них фантастичні малюнки), «їзда Королів» теж така гарна, бо зміст її послання давно вже згубився, тому зі ще дужчою силою сприймаються жести, барви, слова, привертаючи увагу до них самих, до їхніх аспектів, до їхнього виразу.
Отак моя нехіть до невиразного початку цієї церемонії, на мій превеликий подив, пропала, і мене раптом захопило видовище цієї ходи на конях, що помалу рухалася від хати до хати; та й гучномовці, що ще хвилину тому транслювали брязкітливий голос співачки, раптом замовкли, і чутно було (крім гуркоту автомобілів, який я вже давно вилучив із моїх акустичних вражень) тільки своєрідну мелодію закликів.
Мені хотілося лишитися там, заплющити очі й слухати: я усвідомив, що тут, у селі, в самісінькому серці Моравії, я чую вірші, вірші в первісному значенні цього слова, яких не почуєш ні по радіо, ні по телевізору, ні на сцені, вірші, що звучать як урочистий ритмічний поклик, що існує ще на межі слова і співу, вірші, що захоплювали слухача вже самісінькою силою їхнього ритму, як ото захоплювали слухачів оті вірші, що звучали в античних амфітеатрах. То була висока і поліфонічна музика: кожен вістовий промовляв свої вірші монотонно, та різною висотою звуку, тож голоси несамохіть зливалися в акорд; до того ж вигуки вістових лунали не одночасно: кожен виголошував вірші іншої миті, біля іншої хати, тож голоси, що долинали зусібіч і не водночас, звучали немов різноголосий канон; один закінчував, другий був іще посередині, аж вклинювався і третій, уже на іншій тональності.
Довго прямувала «їзда Королів» головною вулицею (весь час полохаючись автомобілів, що проїздили там), а потім розділилася: праве крило продовжило свій шлях прямо, а ліве повернуло у вуличку, й там його увагу привернула жовта хатка за низькою огорожею, з горідчиком, де було повно різнобарвних квітів. Вістовий почав весело гукати: перед хатою гарна криниця стоїть, а у хаті вовцюган сидить, маючи на увазі хазяйчиного сина, і справді, перед хатою була помпа, і сорокарічна гладунка-господиня, якій полестило те, як прозвали її синочка, зареготалася і вручила купюру вершникові (який збирав данину), а той гукнув: «Для короля, матінко, для короля». Купюра зникла в кошику, притороченому до сідла, аж підїхав іще один вістовий і почав казати, що жіночка ця зваблива і гарнюня, та він ліпше скуштував би її давньої слив'янки; при цьому він задер голову і притулив до вуст стулену руркою долоню, наче одним духом лигнув добрячу чарчину. Всі довкола зареготалися, а господиня, збентежившись і зрадівши водночас, побігла до хати; звісно ж, вона про все подбала наперед, бо відразу ж вийшла з пляшкою і чарчиною й поналивала вершникам горілки.
Поки вони пили і жартували, трохи далі, з пажами обабіч себе, непорушно і поважно випроставшись у сідлі, сидів на коні король, як, либонь, і годилося сидіти королям, відгородившись повагою, байдужістю й самотою від галасливого сумяття їхнього війська. Коні обох пажів тулилися кожен зі свого боку до королівського коня, тож ті три вершники майже торкались один одного, чобіт до чобота (у їхніх коней були на грудях великі пряничні серця, оздоблені блискітками і кольоровим цукром, на лобі паперові ружі, у гриви заплетені барвисті стьожки). Усі три мовчуни вбрані були в жіночі сукні: рясні спідниці, накрохмалені рукави з бганками, на головах гаптовані чепчики; тільки король, єдиний поміж ними, мав на голові сяйливу срібну діадему, з якої спадали довгі широкі стрічки, посередині червона і дві блакитні по боках, які цілком затуляли його обличчя і надавали йому особливого, величного вигляду.
Мені аж дух забило, коли я побачив цю непорушну трійцю; двадцять років тому я теж, як і вони, сидів на пишно вбраному коні, але тоді я бачив «їзду Королів» ізсередини, то нічого не помічав. Тепер я побачив її по-справжньому й очей не міг відвести: король сидить на коні (за кілька метрів від мене), скидаючись на загорнуту в простирало статую, яку пильно охороняють; та й хтозна, подумалося мені, може, це не король, а королева; може, це королева Люція, що постала переді мною у своєму достеменному образі, адже її справжній образ таки прихований.
І тієї миті я подумав собі, що Костка, поєднуючи в собі вперте розумування і мрійливість, був, хоч що кажи, химерний чоловяга, тож усе, що він розповідав, можливе, але таки непевне; звичайно, знав він Люцію й, може, і багато знав про неї, однак найголовніше було йому невідоме: Люція щиро кохала того вояка, що хотів оволодіти нею в кімнаті, яку він винайняв у гірника; чому так поважно сприйняв я історію про те, що Люція збирала квіти від невиразної тяги до благочестя, якщо я памятаю, що збирала вона їх для мене? І якщо вона ні слова не сказала про це Костці, якщо не сказала і про ті пів року ніжності й кохання, значить приховала навіть від нього цю таємницю, вчинила її недоступною, а отже, і він не знав її як слід; та й хтозна, чи задля нього перебралася вона жити в це містечко; може, опинилася вона тут випадково, але цілком можливо, що приїхала сюди через мене, адже вона знала, що це моє місто. Відчував я й те, що її зґвалтуванняправда, та сумнівався, що обставини його достеменні: ця історія подекуди обарвлена була кривавим поглядом людини, яку збуджував гріх, а подекуди такою блакитною блакиттю, яка притаманна лише тому, хто звик дивитися в небеса, де витає Бог; одне було зрозуміло: у розповіді Костки дійсність поєднувалася з поезією, тож була ще одною легендою (може, ближчою до правди, може, й кращою й глибшою за неї), що заступала давнішу легенду.
Дививсь я на загорнутого короля й бачив Люцію, бачив, як вона (невпізнана і непізнавана) велично (й іронічно) пропливає крізь моє життя. Потім (за якоюсь чудернацькою зовнішньою спонукою) погляд мій ковзнув убік і впав на чоловіка, який, либонь, давненько вже дивився на мене і всміхався. Він сказав: «Вітаю!»і, на жаль, рушив до мене. «Вітаю», відказав я й собі. Він простягнув долоню; я потиснув її. По тому він обернувся й погукав дівчину, якої я досі не помітив. «Чого ти там стоїш? Іди сюди, я вас познайомлю!» Дівчина (тоненька, зграбна, буйні коси і темні очі) підійшла до мене і сказала: «Брожова». Протягнула мені долоню, і я відповів: «Дуже приємно. Ян». Чоловік радісно вигукнув: «Старий, так давно я не бачив тебе!». То був Земанек.