6
Утома, втома. Ніяк не міг я позбутися її. Тепер, здобувши свого короля, «їзда» попрямувала на майдан, а я тільки плентався позаду, глибоко вдихаючи повітря, щоб погамувати втому. Зупинявся, щоб поздоровкатися з сусідами, які, пороззявлявши роти, визирали з-за парканів. Раптом у мене виникло відчуття, наче і я незабаром стану таким старим роззявою. Що всьому вже крайі мандрам, і пригодам. І що я безповоротно увязнений у межах двох чи трьох вулиць, де збув усе своє життя.
Коли я дістався до майдану, «їзда Королів» уже помалу віддалялася головною вулицею. Я хотів було податися за нею, аж угледів Людвіка. Він стояв на травянистому узбіччі, замислено проводжаючи очима вершників. Клятий Людвік! Дідько б його вхопив! Досі він мене уникав, що ж, сьогодні я не помічатиму його! Я крутонувся й подався до лави, що стояла під яблунями на майдані. Звідси добре буде чути далекий відгомін галасу вершників.
І отак сидів я на лаві, слухав і дивився. «їзда Королів» помалу даленіла, осиротіло тиснучись до узбіччя вулиці, якою безперервно мчали і мчали автівки і мотоцикли. За нею йшла купка людей. Раз, двата й край. Щороку менше і менше людей приходить на «їзду Королів». Зате зявився Людвік. Що йому тут треба? Дідько тебе сюди приніс, Людвіку. Тепер уже запізно. Для всього вже запізно. Ти зявився, мов недобра прикмета. Лиха прикмета. І саме зараз, коли став королем мій Владимир!
Я відвів очі. На сільському майдані людей було небагато, хіба ті, що запізнилися та юрмилися тепер коло яток та біля входу до забігайлівки. Майже всі напідпитку. Пиякинайперші шанувальники фольклорних свят. Останні шанувальники. Вряди-годи це дає їм пречудову нагоду хильнути чарчину.
Коло мене сів куций дідок, старий Пехачек. Сказав, що нині вже все не так, як ото колись. Я кивнув. Не так уже, як було. Ото гарна була, мабуть, «їзда Королів» десятиліття чи й століття тому! Може, не така й строката, як оце зараз. Сьогодні вона трохи скидається на кіч, ярмарковий маскарад. Оті пряничні серця на грудях у коней! Оті тонни паперових гірлянд, закуплених в універмагах! Колись убрання були барвисті, але простіші. Коней прикрашали тільки великою червоною хусткою, якою обвязували їх довкола шиї. І лице короля затуляли не стрічками, а просто запоною. Крім того, в зубах він тримав ружу. Щоб і словом не міг обізватися.
Авжеж, дідуню, колись було ліпше. Ніхто не бігав за молодими хлопцями, щоб вони зволили взяти участь у «їзді». Не було і тих довгих попередніх зборів і засідань, де цілими днями вирішували, хто візьме на себе організацію й кому дістанеться зиск! Ці свята струмували з сільського життя, немов джерело. Вони їздили від села до села, збираючи данину для свого короля з прихованим обличчям. Часом вони зустрічали другу процесію, з іншого села, і тоді завязувалася сутичка. Обоє ревно боронили своїх королів. Часом бралися до ножів і шабель, тоді ллялася кров. Коли «їзді» щастило полонити чужого короля, вона до звалу пиячила в шинку коштом його батька.
Авжеж, дідусю, правда ваша. Ще під час окупації, як мене обрали за короля, було не так, як оце зараз. І навіть по війні це ще було нічогенько. Ми думали, що створимо цілком новий світ. І що люди почнуть, як і раніше, жити за своїми давніми традиціями. Що навіть «їзда Королів» знову вдарить потужним джерелом із глибин їхнього життя. Ми хотіли розбудити це джерело. Ми зі шкури вилазили, організовуючи народні свята. Але джерело неможливо організувати. Воно або нуртує, або ж ні. Ви ж бачите, дідусю, чим воно все скінчилося: наші пісні, наші процесії, та й усе іншеце останні краплі з пересохлого джерела. Останні краплі, краплини, найостанніші.
Ху. Зникла «їзда». Звичайно, звернула в якусь вуличку. Але поклик її ще було чутно. Її поклик був чудовий. Я заплющив очі й уявив собі, що живу за іншої пори. В іншому столітті. Дуже давно. Потім розплющив і подумав собі: добре, що Владимир став королем. Майже мертвого, зате такого гарного королівства. Королівства, вірним якому я залишуся до кінця.
Я підвівся з лави. Хтось привітався зі мною. То був старий Коутецький. Давненько вже не бачив я його. Він насилу дибав, спираючись на ціпок. Ніколи я його не любив, але зараз його старість викликала в мене жаль. «Куди це ви прямуєте?»запитав я. Він сказав, що вийшов прогулятися в неділю, це корисно для здоровя. «А як вам їзда Королів?» Він безнадійно махнув рукою. «Я навіть не дивився на неї». «Овва! Чого це?» Ще один помах рукою, цього разу лютіший; тієї ж таки миті я вгадав чому: поміж глядачами був Людвік, а Коутецький, так само, як і я, не хотів його бачити.
«Розумію вас, сказав я. Мій син бере участь у їзді, а мені чомусь не хочеться за ним плентатися». «Ваш син? Владимир?»«Авжеж, сказав я, навіть більше, він король!»«Цікаво, сказав Коутецький. Ти ба!»«Цікаво? Що ви маєте на увазі?»запитав я. «Навіть дуже цікаво!»сказав Коутецький, і його маленькі очиці зблиснули. «Та що сталося, зрештою?»допитувався я. «Те, що ваш Владимир зараз із нашим Мілошем», відказав Коутецький. Мілоша я не знав. Коутецький пояснив, що це його внук, доньчин син. «Та це просто неможливо, вигукнув я, сам я бачив, як він виїжджав від нас на коні!»«Я теж його бачив. Мілош повіз його від нас на мотоциклі», не здавався Коутецький. «Та це якийсь сон рябої кобили! вигукнув я й відразу ж запитав:То куди ж вони подалися?»«Ох, як ви не знаєте, то і я вам про це не казатиму!»відтяв Коутецький і попрощався.
7
Я не розраховував, що зможу зустрітися з Земанеком (Гелена запевнила мене, що він приїде по неї аж пополудні), тож, звісно, мені було неприємно бачити його. Та я нічого не міг удіяти. Він був тут, і був точнісінько такий, як і колись: золотавий чуб так само був золотавий, хоч він і не зачісував уже його назад довгими хвилястими пасмами. Тепер він був у нього короткий й зачесаний на лоба, як того вимагала мода; він так само випинав груди, а голову конвульсивно закидав назад; і був такий самий життєрадісний і задоволений, такий самий невразливий, наділений прихильністю янголів і молодої дівчини, що її врода відразу ж нагадала мені про прикру недовершеність тіла, з яким я провів учора цілих пів дня.
Сподіваючись, що наша розмова буде коротка, я намагався відбуватися заяложеними фразами у відповідь на так само заяложені репліки: він знай повторював, що ми не бачилися бозна-відколи, висловив подив, що зустрів мене саме тут, «у цій клятій дірі»; я відказав, що народився тут; на це він, перепросивши, сказав, що, мабуть, вона не така і клята, якщо так; панна Брожова зареготалася; я не відреагував на той дотеп, тільки сказав, що мені не дивно було зустріти його тут, адже він, як я пригадую, завжди був шанувальником фольклору; панна Брожова знову зареготалася і сказала, що вони приїхали сюди не задля «їзди Королів»; я її запитав, чим їй та «їзда» не подобається; вона сказала, що це її не тішить; я запитав чому; вона звела плечима, а Земанек мовив: «Любий мій Людвіку, часи змінилися».
Тим часом «їзда» зупинилася біля якоїсь хати, і два вершники заходилися приборкувати своїх коней, які чомусь заметушилися. Вони кричали, обвинувачуючи один одного у невмінні правити конем, і вигуки «Йолоп!» та «Дурень!» досить кумедно звучали на ритуальному тлі свята. «Ото якби коні наполохалися та чкурнули куди очі бачать!»пирхнула панна Брожова. Земанек теж засміявся, та вершники незабаром заспокоїли коней, і їхнє «Гей! Гей!» знову зазвучало на сільських вулицях.
Помалу плентаючись за тим галасливим гуртом попід дворами, де в горідчиках буяло квіття, я марно шукав більш чи менш пристойного приводу, щоб попрощатися із Земанеком; поки що я мусив покірно йти поруч із ним і його супутницею, обмінюючись фразами: отак я дізнався, що в Братиславі, де вони були ще сьогодні удосвіта, теж така гарна погода, яка і тут; що приїхали вони Земанековим автомобілем і мусили поміняти свічі, щойно виїхавши з Братислави; потім я дізнався ще й про те, що вона його студентка. Від Гелени я знав, що він викладав марксизм-ленінізм в університеті, проте запитав, чого ж він навчає студентів. Він сказав, що філософії (те, що він так назвав свій предмет, мені видалося значущим; чотири чи пять років тому він сказав би, що викладає марксизм, та віднедавна пошана до цієї дисципліни настільки упала, надто ж поміж молоддю, що Земанек, головною турботою якого було, щоб ним весь час захоплювалися, вирішив соромливо замаскувати марксизм загальнішим терміном). Я вдав, ніби здивувався, сказавши, що, наскільки мені памятається, він вивчав біологію; моє зауваження натякало на дилетантизм університетських викладачів марксизму, яким надавали вчені ступені не завдяки їхнім науковим заслугам, а за те, що вони були вмілими пропагандистами. Панна Брожова відразу ж устряла, заявивши, що у викладачів марксизму в голові політична брошура замість мізків, а Павел, мовляв, не такий. Земанекові ті слова були як мед; він мляво запротестував, показавши у такий спосіб, який він скромний, і змусивши дівчину до нової хвали. Отак я дізнався, що її друг для студентів найпопулярніший поміж викладачами, причому з тих самих причин, за які його не люблять у дирекції: він завжди каже те, що думає, він сміливий і завжди стоїть горою за студентів. Земанек і далі неохоче протестував, і його супутниця розповіла мені про різні конфлікти, в яких він був мішенню останніми роками: його хотіли навіть зняти з посади, бо, незважаючи на запліснявілі програми, він навіть знайомив студентів з усіма течіями в новітній філософії (його обвинувачували в тому, що він хоче тихцем протягнути «ворожу ідеологію»), він буцім порятував одного студента, якого хотіли витурити з навчання за якусь хлопячу витівку (сварку з поліціянтом), хоч ректор (Земанеків ворог) назвав її політичним злочином; після того випадку студенти організували таємне голосування, що мало на меті визначити найпопулярнішого викладача, і ним виявився Земанек. Проти цієї рясної похвали Земанек не протестував, і я сказав панні Брожовій (з прихованою, але, на жаль, насилу зрозумілою іронією), що цілком її розумію, адже, наскільки мені памятається, за часів мого навчання її теперішній викладач теж був дуже популярний. На що вона палко підказала: тут немає чого дивуватися, у Павла ораторський талант, якому немає рівних, і в дискусіях він не одного опонента поклав на лопатки! «Авжеж, це таки правда, усміхнувшись, погодився Земанек, та якщо я можу покласти когось на лопатки в дискусії, то у них доста способів, щоб розгромити мене набагато ефективніше!»
Із тієї зарозумілої фрази я впізнав давнього Земанека, та зміст її жахнув мене: видавалося, він геть відмовився від своєї давнішої позиції, і якби я опинився в його теперішньому оточенні, то хоч-не-хоч мусив би бути на його боці. А це лякало, я не готовий був до цього, тим паче, що нічого дивного не було в цій рішучій зміні політичних уподобань, навпаки, чимало людей зазнало її, та й саме суспільство зазнавало її помалу. Проте від Земанека я цього не чекав; у моїй памяті він назавжди закамянів таким, яким я бачив його останнього разу, і тепер я ніяк не визнавав за ним права бути таким, яким я його не знав.
Дехто заявляє про свою любов до всього людства, інші цілком справедливо заперечують, кажучи, що любити можна когось певного, тобто індивіда; я згоден із цим і додам, що можна застосувати це як до любові, так і до ненависті. Людинаістота, що прагне рівноваги у всьому, тож намагається врівноважити тягар того зла, яке їй укоїли, тягарем ненависті. Та спробуйте зосередити ненависть на суто абстрактних явищах, на несправедливості, фанатизмі, варварстві, або ж, якщо ви вважаєте ненависною самісіньку людину як явище, спробуйте ненавидіти людство! Така ненависть має надто вже нелюдський характер, тож людина, щоб полегшити свій гнів (адже їй відомо, що сила його обмежена), урешті скеровує його на окрему особистість.
І це мене жахнуло. Тепер Земанек будь-якої миті може сказати, що він змінився (про що він допіру дав мені на здогад із підозрілою поспішністю), й попросити в мене вибачення. І от саме це й було для мене страшне. Що я йому скажу? Що відповім на те? Як пояснити, що я не можу примиритися з ним? Як пояснити йому, що, вчинивши так, я вмить порушив би мою внутрішню рівновагу? Як пояснити, що тоді одна шалька терезів у мені раптом підлетить угору? Як пояснити, що моя ненависть до нього врівноважує тягар того лиха, що спіткало мою молодість? Як пояснити, що він утілює собою те лихо? Як пояснити, що мені треба його ненавидіти?
8
Кінські тулуби заповнили всю вуличку. За кілька метрів від мене я побачив короля. Він сидів на коні, трохи оддалік від інших. Обабіч нього ще двоє коней, ще два вершникийого пажі. Я розгубився. Сидів він трохи згорбившись, як ото робив завжди Владимир. Тримався непорушно, майже байдужо. То це він? Може, й так. Але міг бути і хтось інший.
Я тихенько підійшов ближче. Звісно, з обличчя його не впізнати. Але ж я знаю його поставу, кожен його звичний жест! Я люблю його, а в любові своя інтуїція!
Я пропхався до нього. Я міг його погукати. Це було б дуже просто. Але марно. Король не скаже ні слова.
«їзда» сягнула якоїсь хати. Ага, тепер я його впізнаю! Коняча хода змусить його вчинити порух, що зрадить його. Кінь зігнув ногу в коліні, король схилився в сідлі, та з цього поруху нічого не було видно. Стрічки перед обличчям просто-таки відчайдушно не давали його розгледіти.
9
«їзда Королів» поминула ще кілька хат, жменя роззяв (разом із нами) теж посунула з ними, і наша розмова звернула до іншої теми: панна Брожова перейшла від Земанека до власної особи і почала розповідати, як любить їздити автостопом. Розповідала вона про це так наполегливо (і з якоюсь завзятістю), аж відразу стало зрозуміло, що я слухаю маніфест її покоління. Підкорятися духові покоління (цій стадній гордості) мені завжди було бридко. Коли панна Брожова розвинула свою думку (яку я чув уже з пятдесят разів) і сказала, що людство поділяється на тих, котрі беруть автостоперів (люди, що полюбляють пригоди), і тих, котрі не беруть їх (нелюди, що бояться життя), я жартома сказав, що її можна назвати «догматкою автостопу». Вона шорстко відтяла, що вона не догматка і не ревізіоністка, ні сектантка, ні ухильниця, що все це ті наші слова, які ми самі вигадали, то нехай вони нам і належать, а вони їй чужі.
«Атож, сказав Земанек, вони інші. На щастя, інші! Інший і словник у них, і це добре. Наші успіхи їх не цікавлять, помилки теж. Не повіриш, але на вступних іспитах ця молодь навіть не знає про московські політичні процеси, про Сталіна, це для них тільки імя, та й годі. Уяви собі, більшість із них не знає навіть того, що ще десять років тому в Празі відбувалися політичні процеси».
«Оце і видається мені страшним», сказав я.
«А певно, це свідчить про рівень їхньої освіченості. Але в цьому і їхня свобода. Вони відгородилися від нашого світу. Вони цілком відкинули його».
«Одна сліпота заступила другу».
«Я так не сказав би. Я люблю їх саме за те, що вони відрізняються від нас. Вони люблять своє тіло. Ми нехтували ним. Вони полюбляють мандрувати. Ми сиділи на місці. Вони полюбляють пригоди. Ми гаяли час на зборах. Вони люблять джаз. Ми безуспішно наслідували фольклор. Вони переймаються самі собою. Ми хотіли порятувати світ. Ми з нашим месіанством мало не знищили його. Може, вони порятують його їхнім егоїзмом».
10
Як це могло статися? Король! Непорушна фігура на коні, огорнута рясними барвами. Стільки разів бачив я її, стільки разів уявляв! Найдорожчий мені образ! А тепер, коли він обернувся дійсністю, вся його близькість щезла. Тепер це просто барвиста личинка, і хтозна, що в ній криється. А що може бути ближче моїй душі в цьому реальному світі, ніж мій король?
Мій син. Найближча людина. Стою перед ним і не знаю, він це чи ні. То що ж тоді я знаю, якщо не знаю навіть цього! Чого ж певен я в цьому світі, якщо навіть цього не певен?
11
Поки Земанек співав дифірамби прийдешньому поколінню, я дивився на панну Брожову і з сумом думав про те, що вона гожа і приваблива, й почував досаду від того, що вона не моя. Вона йшла коло Земанека, весь час брала його попід руку, оберталася до нього, а я чимраз дужче усвідомлював (з року в рік це дедалі частіше траплялося зі мною), що від тої пори, коли в мене була Люція, не мав я дівчини, яку можна було б любити і поважати. Життя покепкувало зі мною, пославши мені звістку про мій крах у вигляді коханки цього чоловіка, якого я начебто переміг напередодні у гротескній сексуальній борні.
Що дужче подобалася мені панна Брожова, то більше я помічав, що вона цілком належить до своїх сучасників, для яких я й люди з мого покоління зливаються в одну безлику юрму, що розмовляє тим самим незрозумілим жаргоном, мислить тими самими заполітизованими думками, живе тими самими тривогами, тими ж таки чудернацькими враженнями від темної минулої пори.
Тієї миті я почав розуміти: подібність поміж мною і Земанеком не обмежувалася тим, що, змінивши свої погляди, він у такий спосіб наблизився до мене; ця подібність була набагато глибша і стосувалася всієї нашої долі: панна Брожова та її сучасники вважали нас подібними навіть там, де ми були запеклими ворогами. Я раптом відчув, що навіть якби розповів їй про моє виключення з партії, то та подія видалася б їй далекою й надто літературною (авжеж, цей сюжет давно вже змальований у багатьох кепських романах), і обоє ми в цій історії були б їй однаково неприємні, мої ідеї і його, моя позиція і його (обидві однаково збочені й потворні). Я побачив, що над нашою суперечкою, яку я завжди вважав такою присутньою й живою, вже змикаються заспокійливі води часу, що, як усі знають, стирає різниці поміж цілими епохами, а що вже казати про двох нікчемних індивідів, як оце ми. Та я запекло боронився від будь-якої нагоди примирення, яку пропонував час; зрештою, не живу я у вічності, я закутий у мої тридцять сім років і не хочу перегризати ці пута (як ото Земанек, що так здався на молодіжні смаки), ні, хочу я лишитися з моєю долею, з моїм віком, навіть якщо мої тридцять сім років становлять лише нікчемний і минущий клапоть часу, який забувається, який уже забули. І якщо Земанек приязно нахилиться до мене і почне казати про минуле, про те, що треба замиритися, то я відмовлюся; атож, відмовлюся від цього миру, навіть якщо втрутиться і проситиме про це сама панна Брожова разом зі своїми однолітками, та й сам час.
12
Утома. Раптом мені закортіло послати все під три чорти. Піти собі й нічим не клопотатися. Не хочу я залишатися в цьому світі матеріальних речей, якого я не розумію і який мене обманює. Існує ж інший світ. Світ, де я почуваюся як удома, де віднаходжу себе. Там є дорога, кущ шипшини, дезертир, мандрівний музика і мама.