Урешті я струсонувся. Ні, треба. Треба до краю довести мою суперечку зі світом матеріальних речей. Треба сягнути самісінької глибини помилок і облуд.
Може, запитати в когось? У хлопців, що беруть участь у «їзді»? А якщо вони кепкуватимуть із мене? Я знову подумав про сьогоднішній ранок. Про те, як убирали короля. І раптом збагнув, куди піти.
13
«Король у нас убогий, але чесний», вигукували вершники за три чи чотири хати попереду, а ми знай ішли за ними, за кінськими спинами, обвішаними стрічками, блакитними, рожевими, зеленими і ліловими, аж Земанек тицьнув пальцем уперед і сказав мені: «Поглянь, он Гелена». Я глянув у той бік, куди він показував, та побачив тільки барвисті тулуби коней. Земанек знову тицьнув пальцем: «Отам!». І тоді я справді побачив її, наполовину затулену конем, і відчув, як шаріюся: те, як Земанек показав мені на неї (сказав не «моя дружина», а «Гелена»), свідчило про те, що він знає про наше знайомство.
Гелена стояла на краю хідника і махала мікрофоном, що довгим дротом поєднувався з магнітофоном, який висів на плечі молодого хлопчини у шкірянці, блакитних джинсах і навушниках. Ми зупинилися неподалік від них. Земанек сказав (несподівано і наче між іншим), що Гелена пречудова жінка, вона не лише добре збереглася, а ще й годиться для всього, тож не дивно, що ми з нею так порозумілися.
Я відчув, як щоки мої спаленіли: в тому зауваженні не було агресивності, навпаки, Земанек виголосив його любязним тоном, а панна Брожова дивилася на мене з промовистою усмішкою, наче з усіх сил намагалася дати мені на здогад, що вона все знає і що я викликаю в неї симпатію, навіть більше, що ми з нею у змові якійсь.
Земанек і далі спокійно говорив про свою дружину, намагаючись показати мені (недомовками і натяками), що він знає все, але нічого не має проти, бо цілком ліберально ставиться до Гелениного приватного життя; щоб надати своїм словам безтурботної легкості, він показав на молодого носія магнітофона і сказав, що той хлопчина (з тими навушниками, зауважив Земанек, він скидається на величезну комаху) вже два роки страшенно закоханий у Гелену, то мені треба бути уважним. Пана Брожова зареготалася й спитала, скільки йому років було два роки тому. Сімнадцять, сказав Земанек, досить, щоб закохатися. Потім жартома докинув, що Гелена не цікавиться дітлахами, що вона чесна жінка, та, не домігшись нічого, цей хлопчина може сказитися і як стій кинутися в бійку. Панна Брожова (легким тоном простої балачки) сказала, що я можу здолати цього юнака.
«Ох не певен», продовжував жартувати Земанек.
«Не забувай, що я працював у копальнях. І в мене добрячі мязи», відказав я тим самим легким тоном, не звернувши уваги на те, що розмова вже трохи виходить за межі пустої балачки.
«Ви працювали в копальнях?»здивувалася панна Брожова.
«Коли ці двадцятирічні хлопчаки, провадив Земанек, вперто чіпляючись за цю тему, збираються у ватаги, їх треба остерігатися. Такого маку можуть утерти, що будь-будь».
«Довго?»допитувалася панна Брожова.
«Пять років», сказав я.
«І коли це було?»
«Девять років тому».
«О, то це діло давнє. Ваші мязи вже, либонь, атрофувалися»сказала вона, щоб докинути і собі жарт до жартівливого тону балачки. А я тієї миті подумав про мої мязи: не атрофувалися вони, а й досі у пречудовій формі, тож міг би завиграшки відлупцювати цього блондина, з яким розмовляв, але (і це було найголовніше і найпечальніше у всій цій ситуації) тільки вони і були в мене, щоб сплатити йому той давній борг.
Знову я уявив, як Земанек, усміхаючись, нахиляється до мене і просить забути все, що сталося поміж нами, і від того я почувався немов у пастці: його перепросини підтримує зараз не лише те, що він змінив свої погляди, не лише час, не лише панна Брожова з її однолітками, а й Гелена (атож, усі за нього, всі проти мене!), адже, прощаючи ту подружню зраду, Земанек у такий спосіб купив і моє прощення.
Коли я (подумки) уявив собі його обличчя, обличчя вимагача-шантажиста, який оточив себе надійними спільниками, мене охопив такий шал, що я ніби увіч побачив, як лупцюю його. Довкруги галасували вершники, панна Брожова розповідала вже бозна про що, сонце було як золото, а я несамовитим внутрішнім зором бачив, як його лицем цебенить кров.
Певна річ, усе було тільки в моїй уяві; але що вдіяти, як він попросить вибачення?
Я із жахом збагнув, що нічого не зроблю.
Ми порівнялися з Геленою та її оператором, який щойно зняв навушники.
«Ви вже знайомі?»здивовано запитала Гелена, побачивши мене із Земанеком.
«Давно знайомі», відказав він.
«Як це?»ще дужче здивувалася вона.
«Ще зі студентських років: ми разом навчалися в університеті!»пояснив Земанек, і в мене виникло враження, ніби я щойно пройшов останнім містком, яким він провадив мене (мов на шибеницю) до ганебного стовпа, де попросить у мене вибачення.
«О боже, ці випадковості»сказала Гелена.
«Авжеж, буває таке», устряв оператор, який боявся, що на нього й не глянуть.
«Ага, я вас так і не познайомила, похопилася вона, потім сказала:Це Індра».
Я простягнув йому руку, а Земанек обернувся до Гелени. «Що ж, ми з панною Брожовою хотіли підвезти тебе, але зараз я бачу, що це тобі не треба, ти волієш вернутися з Людвіком»
«Ви поїдете з нами?»спитав мене хлопчина в блакитних джинсах, і голос його і справді пролунав не дуже приязно.
«Ти на автомобілі?»запитав мене Земанек.
«У мене нема автомобіля», відказав я.
«То ти їдеш із ними», сказав він.
«Але я жену на сто тридцять! Якщо вас це не лякає»попередив хлопчина в блакитних джинсах.
«Індро!»покартала його Гелена.
«Можеш їхати з нами, сказав Земанек, але, гадаю, ти волієш нову подругу, а не давнього друга».
Наче мимохідь він назвав себе давнім другом, і я подумав, що до принизливого примирення лишилося два кроки; потім Земанек помовчав, наче вагався, наче йому хотілося відвести мене набік і поговорити віч-на-віч (я нахилив голову, немов підставляючи шию під катівську сокиру), та я помилився: він зиркнув на годинник і сказав: «Як по правді, часу лишилося небагато, нам треба бути у Празі до пятої вечора. Що ж, пора прощатися! Чао, Гелено!». Він потиснув їй долоню, потім сказав «чао» мені й операторові, і ми теж потиснули долоні один одному. Панна Брожова теж потиснула всім долоні, потім вони взялися попід руки і пішли.
Пішли. Я не міг відвести від них очей: Земанек тримався рівно, гордо (переможно) звівши голову зі світлим чубом, а поруч була та чорнява дівчина; навіть зі спини була вона гарна, хода її була легка, вона подобалася мені; майже болісно подобалася, адже її краса, що віддалялася від мене, свідчила про крижану байдужість, ту саму байдужість, яку виявило до мене моє минуле, яке я хотів зустріти в рідному місті, щоб помститися, а воно допіру пропливло, навіть не глянувши на мене, наче мене й не знало.
Я задихався від приниження і сорому. Нічого так не кортіло мені, як щезнути, лишитися самому, стерти всю цю історію, цей лихий жарт, Гелену і Земанека, позавчорашній, учорашній і теперішній день, усе це стерти, до останньої рисочки. «Ви не заперечуватимете, якщо я скажу товаришу кореспондентові кілька слів?»запитав я оператора.
Я відвів Гелену трохи убік; вона хотіла щось пояснити мені, бурмотіла щось про Земанека і його подругу, плутано перепрошувала за те, що мусила все йому розповісти; але мене тепер уже ніщо не цікавило; одне бажання кипіло в мені: опинитися якомога далі звідси й від цієї історії, підвести риску під цим усім. Не мав я права далі обманювати Гелену; вона ні в чому не була винна переді мною, а я вчинив ницо, обернувши її простою річчю, камінцем, якого я хотів (і не зумів) пожбурити в іншого. Мені аж дух забило від комічного провалу моєї помсти, і я твердо вирішив покласти їй край просто зараз, певна річ, запізно, та принаймні до того, як буде вже геть пізно. Але всього пояснити їй я не міг: не тільки тому, що правда глибоко вразила б її, а й тому, що вона не зрозуміла б її. Отож нічого мені не лишилося, як повторити їй кілька разів: ми були разом останній раз, більше я не побачу її, я не люблю її, і вона повинна це збагнути.
Сталося набагато гірше, ніж я передбачав: Гелена страшенно пополотніла і затремтіла; вона не хотіла мені вірити, не хотіла відпустити мене; мені довелося зазнати страшенної муки, перш ніж зміг звільнитися від неї й піти звідтіля.
14
Скрізь були коні й барвисті стьожки, а я завмерла в тому тлумі й довго так стояла, аж підійшов Індра, взяв мене за руку, стиснув її й запитав, що зі мною, і я не висмикнула своєї долоні і сказала, нічого, Індро, зі мною все гаразд, що мені може статися, голос був як не мій, гострий такий, і тоді я докинула з чудернацькою квапливістю, що ще нам треба записати, вигуки вістових уже є, записали і два інтервю, треба записати ще коментар, ото так я перебирала все, про що геть нездатна була думати, а він мовчки стояв переді мною й конвульсивно стискав мої пальці.
Досі він і не торкнувся мене, надто вже несміливий був, проте всі знали, що він до нестями в мене закоханий, і ось він стискає мою долоню, а я щось белькочу про радіопрограму, яку ми готуємо, та думала я тієї миті лише про Людвіка, крім того, ото комедія, думала про те, який вигляд маю перед Індрою, така схвильована, мабуть, негарна, та ні, сподіваюся, що ні, я ж не плакала, просто збурена була, та й годі
Послухай, Індро, покинь мене на хвильку, я піду писати коментар, потім запишемо його на плівку, ще якусь мить він потримав мою руку, потім ніжно запитав, що з вами, Гелено, що відбувається, та я ухилилася, пішла до національного комітету, де нам відвели приміщення, нарешті я тут, нарешті сама в цій порожній кімнаті, впала на стілець, схилилася головою на стіл і так завмерла на мить. Голова в мене страшенно боліла. Я відкрила сумочку і пошукала якусь пігулку, але нащо я відкрила її, я ж знаю, що ніколи не ношу з собою тих пігулок, потім згадала, що Індра завжди має при собі цілу аптеку, його плащ висів на вішалці, я понишпорила в кишенях, і справді, ось скляна пляшечка, ага, від болю голови, зубів, від запалення сідничного і трійчастого нерва, від душевного болю ліків нема, та принаймні голова перестане боліти.
Я підійшла до крана в кутку сусідньої кімнати, набрала води у слоїчок з-під гірчиці і проковтнула дві пігулки. Дві буде достатньо, може, вони і дадуть ефект, та від душевного болю ліків нема, хіба що проковтнути всі пігулки з цієї пляшечки, де написано «Альгена», бо в такій дозі вони будуть отрутою, а Індрина пляшечка майже повна, цього вистачило б.
Та думка насилу пропливла краєм моєї свідомості, проста думка, що зникла за мить, однак почала весь час спалахувати в мені, вона змушувала мене думати про те, навіщо ж я жила, навіщо жити далі, втім, це неправда, ні про що таке я не думала, взагалі не думала ні про що, тієї миті я тільки уявляла собі, що мене більше нема, і від того мені стало так добре, так якось утішно, аж закортіло сміятися, і я справді почала сміятися.
Поклала ще дві пігулки на язик, нітрохи не хотілося мені отруїтися, я просто стиснула ту пляшечку в долоні, думаючи про те, що тримаю в руці смерть, і раділа, що це так легко, крок за кроком я наближалася до бездонної прірви, не задля того, щоб кинутися, а щоб зазирнути в неї. Я знову налила води у слоїк, ковтнула ті пігулки і пішла до нашої кімнати, вікно було відчинене, здалеку весь час долинало «гей, гей» разом із гуркотом автомобілів, ревиськом отих брудних вантажівок, отих клятих мотоциклів, що плюндрують усе, що є гарного на світі, все, у що я вірила і задля чого жила, той гамір був нестерпний, нестерпна була навіть немічна кволість отих закличних голосів, тож я зачинила вікно і знову зазнала того навального і тягучого болю в моїй душі.
За все моє життя Павел ніколи не завдавав мені такого болю, якого завдав мені ти, Людвіку, за однісіньку мить я простила Павла, я розумію його таким, який він є, він спалахує і швидко згасає, йому потрібно шукати нову поживу, нових глядачів і публіку, він часто кривдив мене, але зараз, крізь цей біль, я без гніву і по-материнському дивлюся на цього хвалька, цього виступайла, сміюся з його намагань усі ці роки вислизнути з моїх рук, ох, іди собі, йди, Павле, я тебе розумію, але тебе, Людвіку, я не розумію, ти прийшов під машкарою, прийшов, щоб воскресити мене, а потім, воскресивши, знищити, тебе і тільки тебе проклинаю я й водночас благаю повернутися і змилуватися наді мною.
О боже, може, це тільки жахливе непорозуміння, може, Павел щось тобі наговорив, поки ви були самі, хіба ж я знаю, я ж питала в тебе про це, заклинала пояснити, чому ти більше не кохаєш мене, не хотіла тебе відпускати, чотири рази перепиняла тебе, але ти не хотів нічого слухати, тільки повторював, край, край, всьому край, безповоротно, аж я погодилася врешті, і голос у мене був високий, просто-таки сопрано, ніби чужий, ніби якоїсь дівчинки, що ще статево не визріла, і тим дзвінким голосом я сказала, що бажаю тобі щасливої дороги, просто жах, сама не знаю, чому бажала я тобі щасливої дороги, та ці слова ніби застрягли у мене на вустах, і я весь час повторювала: тоді я бажаю тобі щасливої дороги, щасливої дороги
Звісно ж, не знаєш ти, як я тебе кохаю, звичайно, не знаєш, як я кохаю тебе, ти, либонь, думаєш собі, що я ото така жіночка, котра шукає пригод, і не уявляєш собі, що ти моя доля, моє життя, все Може, побачиш мене тут, під білим простиралом, і тоді збагнеш, що ти убив те, що було найдорожче в твоєму житті або ж, о Господи, прийдеш, коли я ще буду жива, і зможеш порятувати мене, і станеш коло мене навколішки, й обіллєш сльозами, а я гладитиму твої руки, твого чуба і прощу тобі, все прощу
15
Іншого виходу і справді не було, я мусив урвати цю лиху історію, цей кепський жарт, що, не задовольняючись собою, потворно множився і множився новими кепськими жартами, хотів скасувати цей день, що поточився отак від чистісінького непорозуміння, бо я пізно прокинувся й пропустив поїзд, хотів скасувати все, що призвело до цього дня, всю ту дурнувату еротичну перемогу, що так само мала в своїй основі помилку.
Я поспішав, ніби чув, як за мною лунають Геленині кроки, наче вона переслідує мене, і тоді я подумав: навіть якби було можливо стерти ці кілька марних днів із мого життя, то до чого це призвело б, адже вся історія мого життя почалася з помилки, з того жарту на листівці, з випадковості, з безглуздя? Я з жахом відчув, що речі, які постають із помилки, так само реальні, як і ті, що постали з розрахунку і необхідності.
Так радо зрікся б я всієї історії мого життя! Тільки ж за яким правом міг я зректися її, якщо помилки, з яких вона постала, були не моїми помилками? Справді, хто помилявся, коли жарт із моєї поштової картки сприйняли серйозно! Хто помилявся, коли Алексієвого батька (якого зараз реабілітували, проте він уже давно мертвий) кинули до вязниці? Такі помилки були настільки повсякденні й повсюдні, що їх можна було розглядати не як винятки чи «помилки» в тодішньому порядку речей, а навпаки, як такі, що становили самісінький цей порядок. То хто ж тоді помилявся? Сама історія? Божиста і розумна? Але чи варто звинувачувати її в помилках? Як уявляється мені з погляду суто людського глузду, якщо історія справді володіє власним розумом, то чому він повинен перейматися розумінням людини і бути серйозним, як учителька початкових класів? А якщо історія жартує? Тієї миті я збагнув, що нездатний зректися власного жарту, якщо сам я і все моє життя є частиною набагато ширшого жарту (який перевершує мене), що має цілком незворотний характер.
Велике панно на стіні одного з будинків на майдані (там панувала тиша, тому що «їзда Королів» була у протилежному кутку села) червоними літерами сповіщало, що о четвертій пополудні оркестр із цимбалами даватиме концерт у саду кафе-ресторану. Коло оголошення були і двері того ресторану; до відправлення автобуса я мав іще дві години, та й пообідати була вже пора, тож я увійшов досередини.
16
Таке нездоланне воно, це бажання ще трохи підступитися до краю прірви, нагнутися над парапетом і дивитися вниз, наче те, що долі, повинне було втішити і погамувати мене, наче там, на самісінькому дні тієї прірви, оскільки деінде це було неможливо, ми зможемо знайти одне одного, бути разом, без непорозумінь, без лихих людей, без старіння, без прикрощів і назавжди Повернулася до сусідньої кімнати, я проковтнула тільки чотири пігулки, можна сказати, нічого, я ще далеко від прірви, ще навіть і до барєра не дійшла. Висипала решту пігулок на долоню. Тієї ж таки миті стало чутно, як відчинилися двері, я аж підскочила, вкинула пігулки до рота і хутко проковтнула гамузом, трохи забагато їх було, я запила кількома ковтками води, та відчувалося, як вони застряли кімяхом і пекли в стравоході.