То був Індра, він запитав, як посувається робота, я вмить прибрала байдужого вигляду, ані сліду сумяття, те чудернацьке сопрано теж зникло, я була зосереджена і рішуча.
Ох, Індро, добре, що ти нагодивсь, я хотіла про щось попросити тебе. Він зашарівся, сказав, що для мене зробить що завгодно й за будь-яких обставин і що радий бачити, що я нарешті оговталася. Авжеж, тепер я добре почуваюся, зачекай хвильку, я дещо напишу, я сіла за столом і взяла аркуш паперу і ручку. Людвіку, найдорожчий мій, я кохала тебе всією душею і всім тілом, та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити. Прощавай, кохаю тебе, Гелена. Я навіть не перечитала того, що написала, Індра сидів навпроти, дивився на мене, та не бачив, що я пишу, я згорнула папір, хотіла покласти його у конверт, та не змогла знайти, Індро, в тебе нема часом конверта?
Він спокійно підійшов до шафи коло столу, відчинив її й почав нишпорити всередині, за звичайних обставин я сказала б йому, що не можна порпатися в чужих речах, але зараз мені на ґвалт потрібен був той конверт, він знайшов один, із написом «Національний комітет району», я поклала туди лист, заклеїла конверт і написала на ньому: «Людвіку Янові», памятаєш, Індро, того чоловіка, що був ото з нами, там був іще мій чоловік і та дівчина, авжеж, високого такого, чорнявого, я не можу поки що вийти звідси, то візьми цей конверт і передай йому.
Він узяв мене за руку, бідолашний хлопчина, що він там думав собі, як пояснював собі моє збурення, навряд чи розумів, про що тут ідеться насправді, все, що він міг зрозуміти, це те, що в мене якісь неприємності, він тримав мене за руку, і мені раптом стало страшенно шкода себе, він нагнувся до мене, обняв мене і поцілував просто в губи, я хотіла відвернутися, та він міцно притуляв мене до себе, і тоді мені раптом спало на думку, що це останній чоловік, якого я цілую в моєму житті, що це мій останній цілунок, і в раптовій нестямі я теж обняла його, міцно пригорнула до себе, і розтулила вуста, й відчула, як торкнулися наші язики і як торкаються його пальці мого тіла, й у мене аж голова пішла обертом, збагнула, що тепер я вільна і що нічого не має значення, адже всі мене покинули і світ мій зазнав краху, тож тепер я геть вільна і можу робити все, що мені заманеться, вільна, як ота дівчина з технічного відділу, яку ми витурили з роботи, нічим я вже не відрізнялася від неї, ніколи вже не зберу я по крихтах мого давнього світу, залишатися вірноюнавіщо, та й кому, відтепер я геть вільна, як оте дівчисько з технічного відділу, ота мала потіпаха, яка щовечора була в іншому ліжку, якщо я й далі житиму, то теж матиму в ліжку іншого чоловіка щовечора, я відчувала Індрин язик у моєму роті, я була вільна, знала, що можу кохатися з ним, я прагнула цього, де завгодно, на столі чи долі, простісінько зараз і не зволікаючи, хутчій, востаннє покохатися, перш ніж настане мій кінець, та Індра вже випростався й, гордо всміхаючись, сказав, що іде й незабаром повернеться.
17
Поміж пятьма чи шістьма столами маленької зали, де було багато людей і висіли хмари тютюнового диму, пробіг кельнер, тримаючи на витягнутій руці величезну тацю з горою тарілок, де я впізнав лангет по-віденському з картопляним салатом (вочевидь, єдина страва у цьому закладі), потім, безцеремонно прокладаючи собі шлях, зник у коридорі. Я подався за ним і побачив, що коридор провадив до дверей, відчинених у парк, де теж обідали. У глибині того парку, під липою, був вільний столик; я вмостився за ним.
Над дахами містечка линули ті хвилюючі поклики «гей, гей», причому з такої далини, що тут, у парку, оточеному стінами сусідніх будинків, вони звучали майже нереально. І ця позірна нереальність змушувала мене думати, що все, що мене оточувало, було не теперішністю, а минулим, отим давнім пятнадцятирічним чи двадцятирічним минулим, що і «гей, гей» було минулим, і Люція, і Земанек, а Гелена була тим камінцем, який я хотів пожбурити в те минуле; ті три дні були тільки театром тіней.
Що? Невже тільки ці три дні? Усе моє життя було вщерть напхане тінями, і теперішність, мабуть, посідала у ньому не дуже гідне місце. Я уявив собі рухомі сходи (час) і людину (себе), що біжить у зворотному напрямку, вниз; але сходи рухаються швидше, ніж я біжу, тож мене помалу несе у протилежному напрямку від мети, до якої я прямую; оця мета (чудернацька мета, розташована унизу!) це минуле з його політичними процесами, із залами, де піднімаються руки, із «чорнюками» і Люцією, минуле, в якому я закамянів, немов зачарований, яке я чимдуж намагаюся розшифрувати, розплутати, розвязати, неначе вузол, минуле, що не дає мені жити, як має жити людина, тобто дивлячись уперед.
А та нитка, якою я хотів би бути припнутий до минулого, що так зачаклувало мене, це помста, але помста, як упевнився я за ці дні, так само даремна, як і ті рухомі сходи. Авжеж, коли Земанек у актовій залі факультету читав «Репортаж з-під шибениці», тоді й лише тоді повинен був я підійти до нього і затопити йому в пику! Відкладена помста обертається заманкою, особистою релігією, міфом, який щодня дедалі дужче віддаляється від своїх персонажів, які в тому міфі про помсту залишаються незмінні, хоч насправді (адже східці й далі рухаються) вони вже не там, де були раніше: інший Ян стоїть перед іншим Земанеком, і той удар, який я йому заборгував, не воскресити, не відновити, він назавжди утрачений.
Я різав на тарілці великий плескатий лангет по-віденському і слухав оте «гей, гей», що сумовито і майже нечутно линуло понад дахами містечка; перед моїми очима постав замаскований король із його «їздою», і серце моє стиснулося від непереконливості людських порухів.
Уже з давніх-давен парубки у моравських селах, як і сьогодні, сідають на коней і їдуть з чудернацьким посланням, кожну літеру якого вони виголошують зі зворушливою вірністю, хоч і не розуміють його, бо написане воно невідомими словами. Давні люди, звісно, прагнули в такий спосіб сказати щось важливе, те, що оживає в їхніх нащадках, які скидаються на глухонімих промовців, що розмовляють із публікою пречудовими, та незрозумілими жестами. Їхнього послання ніхто вже не розгадає, не лише тому що нема ключа, а й тому що людям бракує терпіння вислухати його, адже за нашої епохи існує така сила-силенна античних або й новітніх послань, що їхні носії перекрикують одне одного і їх уже не можуть почути. Уже сьогодні історія є тоненькою ниточкою спогаду над океаном забуття, але час рухається вперед, аж поки настане пора пізніх тисячоліть, яких обмежена память індивідів уже не зможе вмістити в собі; тоді з неї випадуть цілі століття й тисячоліття, століття картин і музики, століття відкриттів, битв, книг, і це буде недобре, тому що людина втратить поняття про саму себе, і її історія, якої вона не зможе осягнути й охопити, зібгається в кілька схематичних знаків, позбавлених сенсу. Тисячі глухонімих ватаг «їзди Королів» прямуватимуть зі своїми сумними і незрозумілими посланнями назустріч тим далеким людям, та ніхто вже не матиме часу їх вислухати.
Сидів я в кутку того ресторанного парку перед порожньою тарілкою, не помітивши, що вже зїв той шмат телятини, і почувався (вже зараз, нині!) частиною того неухильного і величезного забуття. Підійшов кельнер, забрав тарілку, змів рушником крихти зі скатертини і побіг до іншого столу. Мені стало шкода цього дня, шкода не лише тому, що минув даремно, а й тому, що сама ця даремність буде забута, що забута буде навіть муха, яка дзижчить коло моєї скроні, навіть золотавий пилок, який струшується на скатертину з липи, навіть це посереднє й ледачкувате обслуговування, що так промовисто свідчить про стан того суспільства, де я живу, і яке так само забудеться, що геть забудуться всі помилки і неправда, які так дошкуляли мені, так мене гризли і які я щомога старався поправити, покарати і відпокутувати, але все було марно, бо що сталося, те сталося, і його не поправиш.
Так, тепер я чітко збагнув: більшість людей тішить себе ілюзією подвійної віривони вірять у вічність памяті (людей, речей, дій, націй) і в можливість покути (дій, помилок, гріхів, кривди). І перша облудна, і друга теж. Насправді все якраз навпаки: все буде забуте і ніщо не спокутується. Роль покути (і помсти, і прощення) належить забуттю. Ніхто не спокутує завданих кривд, тому що всі кривди забудуться.
Я ще раз уважно роззирнувся довкруги, бо знав, що все забудеться: липа, люди за столами, кельнер (що геть зморився за день), цей шинок (такий непримітний знадвору), що тут, із парку, мав привабливий вигляд, тому що був оповитий виноградом. Я глянув на двері, що були відчинені в коридор, щойно ними вийшов кельнер (зморене серце цього вже спорожнілого і мовчазного закутка), а тепер у них постав юнак у блакитних джинсах і в шкірянці: він увійшов у парк і роззирнувся, потім угледів мене і попрямував до мого стола; за кілька секунд я впізнав його: то був Геленин оператор.
Мене завжди охоплює тривога, коли закохана, та некохана жінка погрожує повернутися; коли юнак простягнув мені конверт («Це від пані Земанек»), першим моїм порухом було так чи сяк відтягнути читання того листа. Я попросив його сісти; він послухався (сів, опершись ліктем на стіл, і, наморщивши чоло, із задоволенням дивився на пронизану сонцем крону липи), а я поклав лист перед собою й запитав: «Може, випємо чогось?».
Юнак звів плечима; я запропонував горілки; він відмовився, сказав, що за кермом, а закон забороняє пити водіям; проте додав, що залюбки дивитиметься, як питиму я. Мені не хотілося алкоголю, але перед очима лежав той лист, якого я не хотів відкривати, тож годився будь-який засіб. Я погукав кельнера, який проходив коло нас, і попросив принести горілки.
«Що хоче від мене Гелена, не знаєте?»запитав я.
«Звідки я можу це знати? Он прочитайте листа!»відказав він.
«Це терміново?»запитав я.
«Гадаєте, мене змусили вивчити лист напамять, якщо хтось забере його в мене дорогою?»запитав він.
Я взяв конверт кінчиками пальців (на ньому був офіційний штамп місцевого національного комітету), потім поклав його перед собою на скатерку і, не знаючи, що сказати, мовив: «Шкода, що ви не пєте!».
«Зрештою, це ж задля вашої безпеки»сказав він. Я відчув небезкорисний натяк: хлопчина скористався тим, що ми сидимо за столом, щоб зясувати, якою буде мандрівка назад і чи зможе він лишитися сам із Геленою. Він був нічогенький парубок; на його обличчі (маленькому, блідому, поцяткованому крапинками веснянок, з кирпатим задертим носом) читалося все, що коїлося у нього на душі; це обличчя було таке прозоре через невигойну діточість (кажу «невигойну», бо риси його були аномально дрібні, а такі риси з віком не набувають мужності і в старості навіть призводять до того, що скидаються на постаріле обличчя дитини). Двадцятирічному хлопцеві така діточість, звісно ж, не до вподоби, тож йому не залишається нічого іншого, як маскувати це всіма можливими засобами (як ото колисьох цей вічний театр тіней! маскував це хлопчисько-командир): особливою манерою вдягатися (добре пошита шкірянка з накладними плечима, що так пасувала йому) і манерою поведінки (тримався він з неабиякою самовпевненістю, грубувато і часом із якоюсь недбалою байдужістю). Ця старанно наготована машкара щохвилі падала з нього: юнак шарівся, не володів своїм голосом, який зривався від щонайменшого хвилювання (я помітив це ще від першої зустрічі), та й очі його зраджували і порухи (він, звісно ж, намагався вдавати переді мною байдужого, намагаючись дізнатися, чи їхатиму я з ними до Праги, та коли я запевнив, що залишуся тут, стало помітно, як очі його аж засяяли вмить).
Коли кельнер із неуважності приніс нам дві чарки горілки замість одної, оператор махнув рукою і сказав, що це не має значення, він випє зі мною.
«Не хочу, щоб ви пили самі!І підняв свою чарку. За ваше здоровя!»
«І за ваше!»відказав я, і ми цокнулися.
Ми балакали далі, я дізнався, що він збирається вирушати за дві години, бо Гелена хоче опрацювати на місці все, що записали на плівку, і як треба буде, то запише і свої коментарі, щоб завтра все пустити в ефір. Я запитав, як йому працюється з Геленою. Знову спаленівши, хлопець відказав, що вона добре справляється з роботою, тільки трохи безцеремонно поводиться із підлеглими, бо частенько працює й понад робочий день і її не цікавить, коли хтось поспішає додому. Я запитав, чи й він квапиться додому. Він відказав, що не квапиться, робота йому подобається. Потім, скориставшись тим, що я розпитую про Гелену, запитав наче мимохідь: «А звідки ви знаєте Гелену?». Я сказав, і тоді він поцікавився: «А вона нічогенька, правда ж?».
Коли балачка заходила про Гелену, він вдавав, ніби спокійно ставиться до цієї теми, і я думав собі, що в такий спосіб хоче замаскуватися, адже всі знали, що він відчайдушно закоханий у неї, тож чимдуж намагається не носити корону знехтуваного коханця, адже це бозна-яка ганьба. Хоч я не сприймав поважно удаваний спокій цього юнака, все ж таки він полегшував тягар того листа, що лежав переді мною, тож я взяв конверт і відкрив його. «Всією душею і всім тілом та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити Прощавай, кохаю тебе, Гелена»
Махнувши кельнерові, що був на протилежному краю парку, я гукнув: «Рахунок!». Він кивнув, та, як водилося за ним, щез у коридорі.
«Хутчій, не можна гаяти ні хвилини!»кинув я юнакові. Потім підвівся й попрямував парком; він пішов за мною. Ми пройшли коридором і дісталися до виходу з ресторану, тож кельнер мусив майже бігти за нами.
«Ескалоп, салат, дві горілки», диктував я йому.
«Що сталося?»стривожено запитав юнак.
Заплативши, я попросив його чимшвидше іти за мною. Ми наддали кроку.
«Та що ж сталося?»знову запитав він.
«Це далеко?»запитав я.
Він показав просто перед собою, і я подався туди. Національний комітет був у побіленому вапном одноповерховому будинку, з дверима і двома вікнами. Ми ввійшли досередини; то було похмуре адміністративне приміщення; під вікном два зсунуті докупи столи, на них магнітофон, на ньому блокнот і сумочка (авжеж, Геленина!); коло столів стояли два стільці, а в кутку металева вішалка. На ній висіли два плащі, жіночий і чоловічий.
«Це тут», сказав юнак.
«Тут вона дала вам лист?»
«Так».
Тільки зараз кімната була порожнісінька; я погукав: «Гелено! Гелено!»і жахнувся, так непевно і страшно прозвучав мій голос. Відповіді не було. Я знову гукнув: «Гелено!», і хлопчина запитав: «Невже вона».
«Здається, так», відказав я.
«Вона написала про це в листі?»
«Авжеж, відказав я. Вам надали ще якісь приміщення, крім цих?»
«Ні», відказав він.
«А в готелі?»
«Ми розрахувалися там сьогодні вранці».
«Тоді вона таки тут», сказав я і почув, як хлопчина погукав здушеним деренчливим голосом: «Гелено!».
Я пхнув двері, що виходили до сусідньої кімнати; це знову ж таки була канцелярія: стіл, кошик на папери, три стільці, шафа і така сама вішалка, як ото в попередній кімнаті (металева тринога, що нагорі розгалужувалася на три гілки; ніякого одягу там не було; своїм сиротливим силуетом вона трохи скидалася на людину; її металева голизна і гачки, що стирчали догори, вселяли в мене жах); крім вікна коло столу, там нічого не було, тільки голі стіни; ніяких дверей; ті два приміщення, вочевидь, були єдиними кімнатами у тому будинку.
Ми повернулися до попереднього приміщення; я взяв блокнот і погортав його; там були нотатки, які насилу можна було вчитати, якісь (наскільки я второпав із кількох слів, котрі прочитав) записи про «їзду Королів», ніякого повідомлення чи прощальної записки для мене. Я відкрив сумочку: там був носовичок, гаманець, помада, пудрениця, дві цигарки, запальничка; тюбика з-під ліків і близько не було, не видно було і пляшечки з-під отрути, яку вона проковтнула. Я гарячково міркував над тим, що ж проковтнула Гелена, і з-поміж усіх припущень дійшов висновку, що це мала бути якась отрута; але ж після неї повинна лишитися пляшечка або ж тюбик. Я підійшов до вішалки і понишпорив у кишенях Гелениного плаща, та вони були порожні.
«Може, вона на горищі?»раптом нетерпляче запитав юнак, бо мої пошуки, хоч я і недовго нишпорив по кімнаті, видалися йому марними. Ми піднялися нагору, де було двоє дверей: однізасклені, й крізь них видно, що у дворі нікого нема; ми відчинили другі двері, ближчі, за ними були темні запилюжені камяні сходи, припорошені сажею. Ми подалися ними; одне віконце на горищі (з брудною шибкою) насилу пропускало кволе світло знадвору. Довкола височіли купи непотребу (ящики, садове знаряддя, сапи, заступи, граблі, жмути якихось паперів і старий поламаний стілець); ми спотикалися об них.