Я хотів було погукати «Гелено!», але побоявся; боявся, що нічого не почую, крім тиші у відповідь. Юнак теж не погукав. Ми мовчки обнишпорили весь непотріб і темні закутки; я відчував, наскільки ми стривожені обидва. Найдужче лякало наше мовчання, адже воно означало, що ми вже не чекаємо, аж Гелена відгукнеться, хіба що розраховуємо знайти її неживе тіло, що лежить долі або ж висить.
Так нічого і не знайшовши, ми спустилися в канцелярію. Я ще раз окинув оком кімнату, столи, стільці, вішалку з двома плащами, потім оглянув сусідню кімнату, її стільці, столи і знову ж таки вішалку з голими гачками, що відчайдушно стирчали догори. Юнак погукав: «Гелено!» (марно), а я (теж марно) відчинив шафу, там були полиці, напхані паперами, письмовим приладдям, клейкими стрічками і лінійками.
«О боже, тут має бути ще щось! Вбиральня! Підвал!»сказав я, і ми знову вийшли в коридор; хлопчина відчинив двері надвір. Двір був невеличкий, у кутку стояла кроляча клітка; далі зарослий буряном садок, де росли фруктові дерева (краєм свідомості я зазначив, що місцина ця гарна: поміж зеленими галузками висять клапті блакитного неба, стовбури дерев шерехаті й криві, а серед них золотом ясніє кілька соняхів); на краю садка, в ідилічному затінку яблуні, бовваніла халабуда вбиральні. Я кинувся туди.
Деревяний засув, прибитий грубим цвяхом до лиштви (щоб, обернувши його горизонтально, замикати двері знадвору), стримів угору. Застромивши пальці у шпару поміж дверима й одвірком, я сіпнув і побачив, що двері замкнено зсередини; це означало тільки одне: Гелена була там. Я тихо погукав: «Гелено, Гелено!». Ніякої відповіді; тільки гілляки яблуні, які шарпав вітер, шаруділи по стінах вбиральні.
Я знав, що це мовчання всередині могло означати найгірше; не залишалося нічого іншого, як виламати двері, й учинити це повинен був я. Знову просунув пальці у шпару і щосили шарпнув їх. Двері (не на засув замкнені, а закручені мотузочком, як ото водиться у селі) легко піддалися й відчинилися навстіж. Я побачив Гелену, що сиділа на деревяному стільчаку, посеред страшенного смороду. Вона була бліда, але жива. Перелякано дивилася на мене, намагаючись поправити спідницю, яка, попри її зусилля, опускалася тільки до половини стегон; вона обома руками вчепилася в поділ і міцно стуляла коліна. «О боже, забирайтеся відціля!»нажахано вигукнула вона.
«Що з вами? запитав я. Що ви проковтнули?»
«Геть звідси! Облиште мене!»
Позаду за мною показався юнак, і Гелена заволала: «Індро, йди відціля, забирайся геть!». Вона трохи підвелася, простягнувши руку до дверей, але я став поміж нею і дверми, тож вона, заточившись, знову впала на ту діру в ослоні.
Наступної миті вона знову підвелася й з відчайдушною силою кинулася на мене (справді-таки відчайдушною, адже після неймовірного виснаження в неї лишилися мізерні крихти тієї сили). Повиснувши на лацканах мого піджака, вона пхнула мене назад; ми опинилися на порозі вбиральні. «Тварюко мерзенна, тварюко, тварюко!»лементувала вона (якщо можна назвати лементом те несамовите зусилля, що ним вона намагалася надати гучності своєму охлялому голосові) і чимдуж трясла мене; потім раптом випустила мене і чкурнула бурянами у двір. Вочевидь, хотіла утекти, та їй не пощастило: із вбиральні вона вискочила в такому сумятті, що не встигла поправити одяг, тож її трусики (ті, що бачив я учора, латексні, до них чіплялися і застібки панчіх) уже зсунулися до колін, заважаючи бігти (спідниця, щоправда, вже опустилася, але панчохи теліпалися аж на литках, і видно було їхні світлі береги й застібки); вона ступила кілька дрібних крочків чи радше коротких стрибків (на ногах мала черевички з високими підборами) і, здолавши насилу кілька метрів, гепнула додолу (в осяяну сонцем траву, під кроною дерева, біля квітучого соняха); я вхопив її за руку, щоб допомогти підвестися; вона рвучко висмикнула її, і коли я знову нахилився над нею, почала бити руками довкола себе, кілька разів ударивши і мене; я міцно вхопив її, підняв і стиснув в обіймах, як у гамівній сорочці. «Мерзенна тварюко, тварюко, тварюко!»насилу хрипіла вона, лупцюючи мене по спині вільною рукою; коли я сказав (так лагідно, як тільки міг): «Гелено, заспокойтеся», вона плюнула мені в обличчя.
Тримаючи її ото так, я сказав: «Не випущу вас, доки не скажете мені, що ви проковтнули».
«Забирайтеся геть, забирайтеся геть, геть звідси!»несамовито повторювала вона, коли ж раптом замовкла, перестала видиратися і сказала: «Відпустіть мене», голосом, що настільки змінився (кволим і втомленим), аж я розімкнув обійми і глянув на неї; перелякано дивився на її обличчя, перехняблене від нестерпного зусилля, щелепи були зціплені, очі вирячені, а тіло її помалу згиналося й заточувалося уперед.
«Що з вами?»запитав я, і вона, не кажучи ні слова, обернулася й подалася до вбиральні; ніколи не забуду, як вона ішлаповільно, маленькими неоднаковими кроками спутаних ніг; пройшла вона ледве метрів чотири, але зупинялася кілька разів, і щоразу видно було (з корчів її тіла), як відчайдушно бореться вона зі своїми оскаженілими тельбухами; нарешті вона допленталася до туалету, взялася за край дверей (які стояли навстіж) і зачинила їх за собою.
Я стояв на тому місці, де випустив її; тепер, коли з убиральні пролунали тяжкі зітхання і болісні стогони, я відступив подалі. Тільки тепер помітив, що коло мене стоїть той хлопчина. «Залишайтеся тут, звелів я. Треба погукати лікаря».
Я увійшов до контори; ще з порога помітив телефон на столі. Але довідника ніде не було видно; посмикав за шухляду в столі, що був посеред кімнати, але вона була замкнена на ключ, так само і сусідні; стіл напроти теж був замкнений. Я пройшов до сусідньої кімнати; тут у столі була тільки одна шухляда, відчинена, але там я знайшов лише кілька світлин і ножа для різання паперу. Я вже не знав, що вдіяти; мене раптом охопила втома (Гелена була жива і, звісно ж, у безпеці); якусь мить я стояв непорушно і безтямно дивився на вішалку (оту худу металеву вішалку, що звела руки, наче вояк, що здається в полон); потім, не знаючи, що ще вдіяти, відчинив шафу; на стосі тек я впізнав блакитно-зелену палітурку щорічника; поніс його до телефона і знайшов номер лікарні. Набравши, почав чекати, аж хтось відгукнеться на тому кінці дроту, коли ж це до кімнати, наче вихор, влетів хлопчина.
«Не телефонуйте нікому! Це марно!»вигукнув він.
Я нічого не втямив.
Він видер у мене слухавку і поклав її на телефон. «Кажу вам, не варто»
Я попросив, щоб він пояснив, про що річ.
«Це не отруєння!»сказав він, підходячи до вішалки; понишпорив у кишені й дістав пляшечку; відкрив і перевернув догори дном: вона була порожня.
«Оце все вона проковтнула?»запитав я.
Він мовчки кивнув.
«Звідки ви це знаєте?»
«Вона мені сказала».
«Це ваше?»
Він кивнув. Я взяв пляшечку; на ній було написано «Альгена».
«І ви вважаєте, ніби ці анальгетики у такій кількості нешкідливі?»вибухнув я.
«Це не анальгетики», сказав він.
«А що ж тут було таке?»закричав я.
«Проносні пігулки», відказав він.
Я почав кричати, щоб він не морочив мені голови, я повинен знати, що там було, його дурня мене не цікавить. Аж звелів йому негайно відповідати.
Почувши, що я кричу, він і собі зарепетував. «Кажу вам, це проносне! Невже я всім повинен пояснювати, що в мене ледачий кишківник?» І тоді я збагнув: те, що спершу видавалося мені дурнуватим дотепом, було правдою.
Я дивився на нього, на його маленьке спаленіле обличчя, задертий ніс (малий і все ж таки чималенький, щоб помістити на собі силу-силенну ластовиння), і все ставало мені зрозуміле: напис на ліках був задля того, щоб приховати його кумедні проблеми з тельбухами, так само як блакитні джинси і шкірянка приховували комічність його незрілої особистості; він соромився себе і вважав хибою свою непозбутню юність; цієї миті я любив його; його соромязливість (ота юнацька шляхетність) урятувала Гелені життя, а мені сон на всі прийдешні роки. З безтямною вдячністю дививсь я на його капловуху голову. Атож, він порятував Гелені життя, але ціною страшенного приниження; я знав це, знав і те, що це було даремне приниження, позбавлене будь-якого сенсу і справедливості,ще одна непоправність у цілому ланцюгу безнадійності; я почувався винним, і мене охоплювало наполегливе (хоч і невиразне) бажання бігти до неї, звільнити її від того стидовища, впасти перед нею на коліна, взяти на себе всю провину і всю відповідальність за цю безглуздо жорстоку історію.
«Чого це ви на мене так дивитеся, га?»почервонівши, мов буряк, запитав хлопчина. Я нічого не сказав і, поминувши його, подався до дверей, що провадили у двір.
«Що ви там забули?» Юнак ухопив мене за плече піджака і спробував потягнути до себе; на мить наші погляди зустрілися; стиснувши за запястя, я скинув його руку з плеча. Обігнавши мене, він загородив мені дорогу. Я підійшов до нього і спробував одіпхнути. Тоді, замахнувшись, він стусонув мене в груди кулаком.
Удар був слабенький, та він одступив назад, ставши в наївну боксерську позу; страх на його обличчі поєднувався з безоглядною хоробрістю.
«Вам нема чого бути коло неї!»закричав він. Я стояв непорушно. Либонь, хлопчина казав таки правду: не пощастить мені поправити непоправне. Побачивши, що я стою, не збираючись давати йому відсічі, він крикнув: «Ви огидні їй! Їй насрати на вас! Вона сама мені сказала! Насрати на вас!».
Нерви його так напнулися, що він ладен був або заплакати, або зареготатися; коли я усвідомив неприхований зміст його останніх слів, у мене аж кутик вуст засіпався. Угледівши те, він розлютився; цього разу поцілив мене в губу, і я насилу перехопив його наступний удар. Потім він знову відскочив, немов на рингу, тримаючи кулаки перед обличчям, аж видно було тільки його здоровецькі червоні вуха.
Я сказав: «Годі вже, годі! Йду я».
Він іще крикнув мені навздогін: «Гівно ти! Гівно! Я знав, що ти доклав до цього рук! Нічого, ми ще зустрінемося! Бидло! Бидло!».
Я вийшов на вулицю. Вона була порожня, як ото завжди порожні бувають вулиці після свята; тільки вітер здіймав легеньку пилюгу і гнав її плоскою рівниною, порожньою, як і моя голова, моя порожня безтямна голова, в якій давно вже не спливало жодної путньої думки.
Аж згодом я помітив, що тримаю в руці порожню пляшечку з написом «Альгена», я глянув на неї: вона була зачовгана і заяложена, певне, давно вже служила тому хлопчині, приховуючи проносні пігулки.
Потім, за якусь часину, вона нагадала мені ще одну пляшечку, дві Алексієві упаковки зі снодійним; і я зрозумів, що хлопчина не врятував життя Гелені: якби навіть у пляшечці була «Альгена», то вона спричинялася б тільки до проблем зі шлунком; зрештою, і ми з тим хлопчиною були неподалік; Геленин відчай зводив порахунки з життям на безпечній відстані від порога смерті.
18
Вона була в кухні. Стояла коло плити. Спиною до мене. Так, наче нічого й не сталося. «Владимир? запитала вона, не обертаючись. Таж ти сам його бачив! Чого в мене питаєш?» «Брешеш, сказав я. Владимир сьогодні вранці подався мотоциклом разом із внуком Коутецького. Я прийшов сказати, що знаю про все. Знаю, навіщо ви це все влаштували, ще й ту жіночку з радіо підіслали до мене. Знаю, чому не пускали мене дивитися на вдягання короля. Знаю, чому він дотримувався мовчання ще до того, як посів своє місце в їзді Королів. Гарно ж ви все залагодили».
Моя певність збентежила її. Та незабаром вона опанувала себе і вирішила порятуватися, нападаючи на мене. Цікава була ця атака. Цікава, бо супротивники не стояли одне до одного лицем. Вона так і лишилася стояти спиною до мене, нахилившись над юшкою з локшиною, що кипіла на плиті. Голос її був спокійний. Майже байдужий. Наче тільки моє нерозуміння змусило її тепер озвучити давню й банальну очевидність. Що ж, якщо я хочу почути, то нехай. Від самого початку Владимир не хотів бути королем. І вона нітрохи не дивувалася з того. Колись хлопцям нікого не треба було, щоб улаштувати «їзду». Тепер нею опікується сила-силенна установ, навіть місцевий партком. Сьогодні люди вже не можуть нічого робити самі, якщо їм захочеться. Усім керують згори. Раніше хлопці самі обирали короля. Тепер згори їм порекомендували Владимира, щоб зробити приємність його батькові, і всі мусили послухатися. Владимирові було соромно бути чиєюсь креатурою. Бо таких ніхто не любить.
«Ти хочеш сказати, що Владимир соромиться мене?»«Він не хоче бути чиїмсь ставлеником», повторила Власта. «Тим-то він і дружить із Коутецькими? З цими дурнями? З цими обмеженими буржуями?»запитав я. «Авжеж, тим-то! відказала Власта. Через свого діда Мілош не має права навчатися. Тільки тому, що старий мав підприємство. А для нашого Владимира всі двері відчинені. І з тієї причини, що ти його батько. А дитині це не подобається. Ти бодай розумієш це?»
Байдужісінько, день за днем спостерігали вони за мною, чекаючи «їзди». Дивилися, як не дає мені спокою нетерплячка, як я радію. Спокійно спостерігали за мною, спокійнісінько мене обдурили. «Нащо було вам обманювати мене?»запитав я.
Власта мішала ту локшину і казала, що зі мною нелегко. Я живу у своєму світі. Я мрійник. Не гніваються вони на мене за мої ідеали, але Владимир інший. Мої пісеньки для нього чужі. Не тішать вони його. Для нього це старе як світ.
Владимир людина нової доби. Він успадкував це від її батька. Той любив усе передове. В їхній громаді він перший купив трактор, ще до війни. Потім у нього все конфіскували. А їхні поля, що належать зараз кооперативові, вже так не родять.
«Та на дідька мені ваші поля! Я хочу знати, куди подався Владимир. Ага, на мотоперегони у Брно. Браво!»
Вона і далі стояла спиною до мене, мішала локшину і знай товкла своє. Владимир як його дідусь. І підборіддя його, й очі. А та «їзда Королів» для нього бозна-що. Авжеж, якщо я хочу знати, то на мотоперегони. Чом би й ні. Мотоцикли його цікавлять більше, ніж кобили у стрічках. Еге ж. Владимир сучасний хлопець.
Мотоцикли, гітари, мотоцикли, гітари. Чужий дурнуватий світ. Я запитав: «А скажи мені, що таке сучасна людина?».
Стоячи спиною до мене і мішаючи локшину, вона відказала, що наш дім їй не пощастило бодай трохи по-сучасному впорядкувати. Як, мовляв, нарікав я на той модерний торшер! І на ту модну люстру, вона так мені не подобалася! Наче не видно було, який він красивий, отой торшер! Усі люди такі торшери купують.
«Замовкни», сказав я. Але її неможливо було зупинити. Вона сказилася не на жарт. Стояла спиною до мене. Маленькою, злою, худою спиною. Мабуть, це найдужче розлютило мене. Ота спина. Спина, де немає очей. Дурнувата, самовпевнена спина. Спина, з якою не домовишся. Я вирішив, що змушу її замовкнути. Оберну її лицем до мене. Але надто велику відразу викликала вона в мене. Я не хотів її торкатися. Нічого, по-іншому зроблю. Я відчинив буфет і взяв тарілку. Гахнув нею об долівку. Вона відразу ж замовкла. Але не обернулася. Ще одна тарілка, ще. Вона так само стояла спиною до мене. Зіщулилася вся. На тій спині я читав її страх. Авжеж, страшно їй було, але вона була вперта і не хотіла здаватися. Перестала мішати локшину і, не рухаючись, тримала в руці деревяну ложку. Наче хотіла її порятувати. Я ненавидів її, а вона ненавиділа мене. Вона не рушала з місця, а я не зводив із неї очей, далі й далі скидаючи з полиць посуд. Я ненавидів її і разом із нею всю її кухню. Її новітню стандартну кухню, з її новітньою обставою, модерними тарілками, з її модними склянками.
Хвилювання я не почував. Спокійно, сумовито і втомлено дивився на кахляну долівку, де валялися черепки, каструлі й друшляки. Я жбурляв додолу мою домівку. Мою любу домівку, мій притулок. Мою хату, якою лагідно орудувала моя вбога дівчинка-наймичка. Хату, яку я заселив казками, піснями і добрими домовиками. Ось три стільці, на яких ми завжди сиділи за обідом. О ці мирні родинні сніданки, за якими так спритно шиють у дурні довірливого батька-годувальника. Один за іншим брав я стільці, трощив ніжки і кидав до битих склянок і тарілок. Потім перекинув і стіл. Власта непорушно стояла перед плитою, спиною до мене.
Я вийшов із кухні й подався до своєї кімнати. Там висіла скляна рожева куля, стояв торшер і огидний модерний диван. На фісгармонії лежала моя скрипка в чорному футлярі. О четвертій пополудні ми мали грати в парковому ресторані. А зараз була допіру перша. Куди ж я піду?
Із кухні долинало хлипання. Власта плакала. Її ридання роздирали мені серце, та в глибині душі мені було не дуже шкода її. Чом би їй не заплакати було на десять хвилин раніше? Я знову піддався б давній облуді й побачив у ній вбогу дівчинку-наймичку. А зараз було вже пізно.
Я вийшов із хати. Над дахами линув поклик «їзди Королів». Король наш убогий, але чесний. Куди ж податися? Вулиці належали «їзді», хатаВласті, шинкипиякам. То де тоді моє місце? Я старий самотній король-вигнанець. Чесний король-жебрак. Король без спадкоємця. Останній король.