Добре, що є таке місцеполя за селом. Шлях. А за десять хвилині води Морави. Я ліг на березі. Поклав скрипку під голову. І довго так лежав. Годину чи, може, і дві. Аж у голові мені спливла думкапро мій кінець. Такий раптовий, такий неочікуваний. І ось він настав. Я не знав, як житиму далі. Завжди я жив у двох світах заразом. Я вірив у їхню гармонію. Але то була облуда. З одного світу мене тепер витурили. З реального світу. І лишився мені тільки уявний світ. Але для життя уявного світу недостатньо. Хоч у ньому на мене й чекають. Хоч мене гукає дезертир, хоч він тримає для мене коня й червоне запинало. О, як я розумію його тепер! Знаю, чому мені забороняли скидати запинало й воліли самі розповідати мені про все! Тільки тепер збагнув я, чому в короля було затулене лице. Не задля того, щоб його не бачили, а щоб він сам нічого не бачив.
Я не міг уявити собі, як зведуся на ноги і піду. Не міг уявити, що бодай крок ступну. О четвертій годині всі вже занепокояться. Але я не матиму сил, щоб підвестися й доплентатися туди. Добре мені тільки тут. Тут, коло річки. Уже тисячоліття тут неквапливо пливе вода. Неквапливо пливе вона, тож, нікуди не поспішаючи, лежатиму я тут коло неї.
Потім зі мною хтось заговорив. То був Людвік. Я чекав нового удару. Але не боявся. Ніщо вже не могло мене застати зненацька. Він сів у траві коло мене і запитав, чи не піду я на концерт пополудні. «Може, й ти хочеш піти?»запитав я його. «Авжеж», відказав він. «То це задля цього ти і з Праги приїхав?»«Ні,відказав він, не задля цього. Але все закінчується не так, як передбачаєш». «Авжеж, сказав я, зовсім інакше!»«Уже з годину вештаюсь я полями.
Навіть не сподівався зустріти тебе тут». «Я теж». «У мене є до тебе прохання», сказав він, не дивлячись мені у вічі. Точнісінько як ото Власта. Він не дивився мені у вічі. Але це мене не дивувало. Радше навіть приємно було. Напевне, йому було соромно. І від того сорому мені легшало, він зціляв мене. «У мене таке прохання, сказав він. Чи не міг би ти дозволити, щоб я пограв із вами трохи?»
19
До автобуса залишалося ще кілька годин, тож, охоплений сумяттям, подавсь я з села, щоб там, у полях, викинути з голови всі згадки про цей день. Нелегко це було: боліла губа, розтовчена кулачком того хлопчини, а перед очима весь час пропливав силует Люції, нагадуючи, що скрізь, де я силкувався звести порахунки з несправедливістю, урешті виявлялося, що сам я її й чинив. Я всіляко відганяв від себе ці думки, бо все, про що вони весь час торочили мені, я й сам добре тепер знав; намагався ні про що не думати і тільки впускати в порожню голову далекі (їх насилу вже було чути) поклики вершників, що звучали неначе музика і несли мене кудись поза межі мене самого, приносячи полегшення.
Польовими стежками я обігнув село і, сягнувши берега Морави, подався за плином течії; на тому березі були якісь гуси, вдалині, на овиді, темнів ліс, а крім цього більше нічого не було. Потім, ще здаля, я побачив чоловіка, який лежав на березі у траві. Підійшовши ближче, я впізнав його: він лежав на спині, лицем до неба, під головою в нього була скрипка у футлярі (довкола були безкраї пласкі поля, як і століття тому, хіба що поштриховані тепер опорами високовольтної лінії електропередачі з тяжкими дротами). Легко можна було уникнути його: він дивився в небо і не бачив мене. Але цього разу не його я хотів уникати, радше самого себе. Я підійшов до нього і заговорив. Він звів на мене очі (вони здалися мені такими ніяковими і переляканими), і я помітив (уперше опинившись коло нього за стільки років), що буйна чуприна, яка колись додавала ще декілька сантиметрів до його зросту, перетворилася на рідку поросль, що насилу затуляла череп кількома тонкими убогими пасмами; той запропащий чуб нагадав мені про довгі роки нашої розлуки, і мені раптом стало шкода того часу, того довгого часу, коли я не бачив його, коли уникав його (здаля ледве долинали поклики вершників), і я відчув, як мене враз охопила якась винувата любов до нього. Лежачи коло моїх ніг, він звівся на лікоть; був він великий і незграбний, а футляр зі скрипкою був чорний і маленький, немов домовина немовляти. Мені згадалося, що його оркестр (який колись був і моїм) сьогодні надвечір має давати концерт, і я попросив, щоб він дозволив мені грати разом із ними.
Це прохання висловив я ще навіть до того, як добре зважив його (наче слова швидше зірвалися з мого язика, ніж воно спало мені думку), висловив його зопалу, але все ж таки за велінням мого серця; як по правді, незмірна любов наповнювала мене до цього світу, з якого я колись утік, того далекого, давнього світу, де селами їздять перебрані вершники зі своїм королем, де носять білі сорочки із бганками і співають пісень, того світу, що поєднувався в моїй уяві з моїм рідним містом, з матінкою (яку в мене забрали) і моєю молодістю; цілу днину росла в мені ця мовчазна любов, аж вибухнула мало не плачем; я любив його, цей давній світ, і прохав у нього притулку.
Але як це сталося, за яким правом? Хіба позавчора я не уникав Ярослава лише тому, що його особа втілювала для мене дратівливу фольклорну музику? І хіба сьогодні вранці не стежив я з нехіттю за фольклорним святом? Чому ж раптом упали всі ці завади, що пятнадцять років не дозволяли мені поринути у втішні згадки про молодість, яку я перевів у оркестрі з цимбалами, завади, що не давали мені схвильовано повернутися до рідного міста? Може, тому що кілька годин тому Земанек так уїдливо покепкував із «їзди Королів»? Невже, викликавши в мене колись відразу до народної пісні, він тепер знову навернув мене до неї? Невже я тільки протилежний край компасової стрілки, вістрям якої він є? Невже так ганебно повязаний я з ним? Ні, не лише завдяки Земанековим кепкуванням я раптом знову полюбив цей світ; я полюбив його, бо сьогодні вранці (негадано) побачив його у всій убогості, а особливо в самотині; покинула його показність, реклама, покинула політична пропаганда, покинули соціальні утопії, юрми чиновників від культури, покинула удавана прихильність людей з мого покоління, покинув (також) і Земанек; ця самота очистила його; немов докоряючи мені, очищала вона його, неначе того, хто вже недовго проживе на цім світі; осявала вона його якоюсь невідпорною останньою красою й таки повернула його мені.
Концерт мав відбутися в садку за рестораном, там, де я обідав, і там, де отримав Гелениного листа; коли ми з Ярославом прийшли туди, то побачили, що там уже сидить кілька літніх добродіїв (які терпляче очікували початку музичного вечора), а від столика до столика, заточуючись, вештається кілька пияків; у глибині садка, під липою, стояло кілька стільців, а об стовбур був опертий контрабас у сірому чохлі; кроки за два стояли відкриті цимбали, і чоловік у білій сорочці з бганками сидів за ними і легенько награвав паличками по струнах; інші члени оркестру стояли трохи осторонь, і Ярослав представив їх мені: другу скрипку грав лікар із місцевої лікарні; контрабасистом був інспектор із відділу культури національного комітету; кларнетистом (який любязно пообіцяв давати мені вряди-годи свій кларнет, щоб ми мінялися під час концерту) був учитель; на цимбалах грав плановик із заводу; крім цього останнього, якого я памятав із давньої пори, оркестр складався з геть нових людей. Коли Ярослав урочисто представив і мене як ветерана оркестру, одного з його засновників, а отже, як почесного кларнетиста, всі посідали на стільцях довкола липи і заграли.
Я вже давно не тримав у руках кларнета, але добре знав мелодію, з якої розпочався концерт, тож одразу подолав свій страх, тим паче що в перерві музики почали хвалити мене, відмовляючись повірити, ніби я не грав уже бозна-відколи; кельнер (той самий, якому я квапливо диктував пополудні своє меню для рахунку) приніс нам столик і поставив на ньому шість склянок і обплетену лозою сулію з вином; ми потроху почали попивати те вино. Зігравши пять чи шість мелодій, я кивнув учителеві; узявши від мене кларнет, він повторив, що граю я чудово; та хвала неабияк припала мені до вподоби, і я сів, притулившись спиною до стовбура липи; мене переповнювало почуття палкої товариської приязні, і я вдячний був, що воно прийшло мені на поміч наприкінці цієї лихої днини. І знову переді мною постала Люція, і я подумав, що нарешті-таки збагнув, чому трапилася вона мені в перукарському салоні, а потім, наступного дня, в розповіді Костки, яка була і легендою, й правдою водночас: певне, вона хотіла дати мені на здогад, що її доля (доля маленької збезчещеної дівчинки) була подібна до моєї долі; що, звісно, обоє ми розійшлися, навіть не зрозумівши одне одного, але історії наших життів споріднені й дуже подібні, бо це історії спустошення; як ото спустошили в Люції почуття тілесної любові й позбавили її існування елементарної цінності, так і з мого життя вилучили ті цінності, на які могла б вона опиратися і які, в самісінькій їхній основі, були чисті; авжеж, чисті: хоч тілесна любов і була спустошена в Люціїному житті, все ж таки була вона чиста, як і ці пісні мого краю, й оркестр із цимбалами, і рідне моє місто, яке я так ненавидів, та й Фучик, що його портрет викликав у мене таку відразу, не винен був переді мною, і слово «товариш», котре звучало для мене як погроза, як і слово «ти» і слово «майбутнє», та й ще багато інших слів. Провина була деінде й була така велика, що її тінь укривала цілий світ невинних речей (і слів) і спустошувала їх. Ми з Люцією жили у спустошеному світі; а що не вміли пройнятися до нього співчуттям, то відвернулися від нього, накоївши лиха і йому, і собі. Люціє, дівчинко, яку я так палко любив, яку любив так недобре, невже саме це прийшла ти сказати мені через роки? Прохати співчуття до спустошеного світу?
Коли пісня скінчилася, учитель простягнув мені кларнет, заявивши, що й не торкнеться його сьогодні, що я граю ліпше за нього і що заслуговую на те, щоб далі грати, тим паче що невідомо, коли я ще сюди приїду. Мимохідь помітивши Ярославів погляд, я сказав, що збираюся якомога швидше заглянути сюди. Ярослав запитав, чи кажу я це серйозно. Я кивнув, і ми заграли наступну мелодію. Уже з хвилину минуло, як Ярослав підвівся зі стільця; відкинувши голову назад, притуляючи, всупереч усім правилам, скрипку низько до грудей і весь час граючи, він ходив туди й сюди; ми з другою скрипкою теж раз по разу вставали зі стільців, особливо тоді, коли нам хотілося надати якомога дужчого поривання імпровізації. У ці хвилини, що потребували фантазії, точності і глибокого порозуміння, Ярослав ставав душею нашого оркестру, і я захоплювався тим блискучим музикою, який жив у цьому велетові, який теж (і перед усіма іншими) був поміж цінностями мого спустошеного життя; його забрали в мене, а я (на превелику мою ганьбу і сором) дозволив його забрати, хоч він був, може, найвірнішим, найдовірливішим і найневиннішим моїм другом.
Тим часом публіка трохи змінилася: до садка, де сиділо не так і багато людей, що з неослабною увагою слухали наш концерт, вдерлася ціла юрма парубків і дівчат, які позаймали вільні місця й почали (надриваючи горлянки) замовляти то пива, то вина і (мірою того, як зростала кількість випитого) дедалі гучніше намагалися виказати несамовиту потребу, щоб їх побачили, почули і визнали. Атмосфера почала швидко мінятися, стала галаслива і метушлива (парубки вешталися поміж столами, перегукувалися й тягли за собою подруг), аж я мимохіть став помічати, що раз у раз відриваюся від гри і поглядаю в сад, з неприхованою ворожістю зиркаючи на обличчя тієї молоді. Дивлячись на ті голови з довгими чупринами, що несамовито плювалися довгими цівками слини і словами, я відчув, як у мені знову зринає давня ненависть до незрілого віку, і враження було таке, наче бачу я тільки акторів, які понапинали маски, що мали вдавати дурнувату мужність і зарозумілу брутальність; та й навіть помякшувальною обставиною не міг я припустити можливої присутності під тими масками інших (більш олюднених) облич, бо весь жах полягав якраз у тому, що лиця під масками були несамовито віддані варварству і вульгарності тих личин.
Либонь, Ярослав теж відчував щось подібне, бо раптом опустив скрипку і сказав нам, що не відчуває ніякого задоволення, граючи перед такою аудиторією. Сказав, що треба піти звідси, податися в поля, побратися стежиною, як ото колись бувало; погода зараз гарна, ось-ось почне сутеніти, вечір буде теплий, у небі зорі, можна зупинитися десь біля куща шипшини і грати тільки для самих себе, для власного задоволення, як ото колись бувало; а то ми взяли звичку (дурнувату, до речі) грати тільки на різних заходах, а це вже починає набридати.
Спершу всі майже із захватом пристали на ту пропозицію, адже й самі відчували, що їхнє замилування музикою потребувало інтимнішої атмосфери, але контрабасист (інспектор із відділу культури) заявив, що за домовленістю ми повинні грати до девятої вечора, товариші з району і дирекція ресторану розраховують на нас, так було заплановано, тож мусимо виконати це завдання, адже ми зобовязалися, а то порушиться святкування; на природі можна буде зіграти іншого разу.
Тут засвітилися лампи, що теліпалися на дротах, напнутих від дерева до дерева; ще не смеркло, насилу почало сутеніти, і ті лампи, нічого не осяваючи, висіли в сірявому просторі, неначе великі застиглі сльози, білі сльози, які неможливо втерти, сльози, які не можуть скотитися; якась незбагненна бентега раптом охопила нас усіх, і її неможливо було подолати. Ярослав іще сказав (цього разу майже благально), що він більше не може, що хоче податися в поля, до куща шипшини, хоче грати задля власної втіхи, але потім махнув рукою, притулив скрипку до грудей і грав далі.
Не звертаючи вже уваги на публіку, ми грали тепер набагато зосередженіше, ніж на початку; що зухваліша і брутальніша ставала обстановка в саду, що дужче оточувала нас галаслива байдужість публіки, обертаючи покинутим острівцем, то сильніше почували ми ту бентегу, то глибше поринали самі в себе, граючи радше для себе самих, ніж для інших, забуваючи про інших, музика була тепер захисною обслоною, де ми почувалися поміж галасливими пияками, наче у скляній комірці, що висіла в глибині холодних вод.
«Якби гори були із паперу, якби води чорнилом стали, якби зорі зробилися перами, якби про милу мою всі на світі писаливсе одно про кохання моє не сказали б», співав Ярослав, не відриваючи скрипки від грудей, і я почувався щасливим у тих піснях (у скляній комірці тих пісень), де печальне дрібниця, де сміхне насмішка, де любовне сміховина, де ненавистьне боязнь, де люблять душею і тілом (авжеж, Люціє, душею й тілом), де від щастя танцюють, а з розпуки стрибають у Дунай, а отже, кохання тамце кохання, більце біль, а цінності ще не стали пусткою; і тоді мені здалося, ніби в цих піснях моя первина, ніби з них я взяв початок, ніби там моя домівка, яку я зрадив, але від того вона тим більше моя домівка (адже найглибша скарга лине від зрадженої домівки), й водночас я збагнув, що моя домівка не від цього світу (але що ж то за домівка, якщо вона не від цього світу?), що всі наші піснітільки спогад, монумент, збереження в памяті того, чого вже не існує, і тоді я відчув, що долівка тієї домівки провалюється в мене під ногами і я, з кларнетом біля вуст, лечу в безодню років, століть, у бездонну глибочінь (де любовце любов, де більце біль), і з подивом подумав собі, що моя домівкаоцей політ, оце спрагле, допитливе падіння, і тоді я віддався і йому, й усолоді мого запаморочення.
А потім я глянув на Ярослава, щоб побачити, чи тільки мене самого охопив цей захват, і помітив (лампа, що висіла на гілляці липи, осявала його обличчя), що він блідий, мов стіна; граючи на скрипці, він уже не співав, губи його були міцно стулені; його несміливі очі були ще дужче налякані; він уже хибив із нотами; рука, що тримала смичок, весь час ковзала вниз. Потім він перестав грати і впав на стілець; я присів коло нього на одне коліно і запитав: «Що з тобою?». Чолом його котився піт, він конвульсивно стискав ліве плече. «Болить, болить дуже», сказав він. Решта учасників оркестру не помітила, що Ярославові недобре, і поринула у музичний транс без першої скрипки і кларнета; користуючись тим, що вони замовкли, цимбаліст знай вигравав на своєму інструменті в супроводі тільки другої скрипки і контрабаса. Я підійшов до другої скрипки (Ярослав представив його як лікаря) і погукав його до мого друга. Тепер лунали тільки цимбали і бас, а скрипаль узяв Ярослава за ліве запястя; він довго, дуже довго тримав його в руці, потім підвів йому повіки й заглянув у вічі; потім помацав мокре чоло. «Серце?»запитав він. «Рука і серце», відказав Ярослав, він був аж зелений на лиці. Стривожившись і собі, контрабасист прихилив свій інструмент до липи й підійшов до нас, тож тепер звучали тільки цимбали, бо цимбаліст ні про що не підозрював і грав собі, щасливий, що може грати соло. «Зателефоную до лікарні», сказав скрипаль. Я перепинив його. «Що з ним?»«Нитковий пульс. Холодний піт. Інфаркт, звісно». «А нехай йому!»вигукнув я. «Не переймайся, обійдеться», утішив він мене і швидко пішов до ресторану. Люди, поміж якими він пропихався, були занадто пяні й не помітили, що оркестр уже замовк; вони переймалися тільки собою, своїм пивом, балачками і сварками, які вже призвели до того, що у протилежному кінці саду завязалася бійка.
Урешті замовкли й цимбали, і ми обступили Ярослава, який дивився на мене і казав, що все це сталося, бо ми лишилися тут, а він не хотів тут залишатися, хотів, щоб ми подалися в поля, тим паче що я прийшов, повернувся, і так гарно було б грати під зоряним небом. «Не розмовляй, сказав я, тобі потрібен спокій», і подумав собі, що, звісно, він йому обійдеться, цей інфаркт, як і казав другий скрипаль, але життя геть зміниться, то буде життя без пристрасної самовіддачі, без завзятої гри в оркестрі, то буде другий тайм, другий тайм після поразки, і тоді мені спало на думку, що доля часто завершується до смерті, що кінець не збігається зі смертною годиною і що Ярославова доля сягнула краю. Мене охопив страшенний жаль, я погладив його безволосе тімя, його довгі сумні пасма, якими він намагався прикрити лисину, і з жахом виснував, що ця мандрівка до рідного міста, де я хотів підкосити ненависного мені Земанека, урешті закінчується тим, що я несу на руках мого підкошеного друга (авжеж, цієї миті я бачив, як тримаю його на руках, як несу його, великого і тяжкого, наче свою темну провину, бачив, як несу його крізь натовп і плачу).