Сьогодні біля нижчого стовпчика стояла жінка і дивилася на ріку. Вона притримувала пальто потрісканою та червоною рукою без рукавички. Пасма волосся вибилися з-під шпильок і розтріпалися під вітром; вони були напрочуд світлі, й це маскувало сріблясту сивину. Якщо судити за волоссям, то жінка видавалася молодшою своїх сорок із гаком років, та з обличчя складалося зовсім інше враження. На ньому залишили слід тривоги, а лоб перекреслили зморшки від постійного хвилювання.
Тепер стовпчик стояв за цілий ярд від води. Сьогодні повені не очікувалося, та й завтра також, і все-таки жінчині очі були сповнені страху. Холодна, чиста, прудка вода із сичанням текла повз неї. Іноді хвильки плюскали, і коли біля її ніг падали бризки, вона боязко підскакувала й відступала на декілька дюймів.
Поки жінка стояла там, то пригадала історію кошикаря і здригнулася, уявивши, як він відчайдушно крокував по дну ріки, набивши кишені камінням. Вона думала про всі ті занапащені душі, що тепер живуть під водою, і гадала, хто з них тепер пропливає повз неї, плюскаючи їй під ноги. Вкотре сказала собі, що колись обовязково запитає священника про душі померлих на дні ріки. Про це не написано в Біблії принаймні їй не було про це відомо. Але в Біблії багато про що не написано. Хоч то й велика книжка, та облиште, не може ж у ній бути згадано геть усе?
Вона повернулась і попрямувала схилом угору, до котеджу. Робочий день узимку не коротший, ніж улітку, тож коли жінка дісталася дому, вже стемніло. А їй ще треба було зайти до тваринок.
Лілі оселилась у цьому котеджі чотири роки тому. Вона відрекомендувалась як місіс Вайт, удовиця, і спочатку до неї поставилися з недовірою, адже жінка цуралася питань про своє минуле й усіляко уникала проявів дружньої цікавості. Та вона щонеділі сумлінно зявлялася в церкві, а за кожну покупку розраховувалася готівкою, жодного разу не попросивши про кредит, і поступово лід недовіри розтанув. Невдовзі Лілі влаштувалася на роботу до священникового обійстя; спочатку як праля, а потім, оскільки вона була невтомна й моторна, їй давали й інші доручення. Два роки тому священникова домоправителька вийшла у відставку, і Лілі взяла на себе обовязки з ведення господарства в усьому обійсті. Для домоправительки там були відведені дві милі кімнатки, та жінка продовжувала жити у Притулку кошикаря через тваринок, так вона казала. Люди до неї звикли, та все одно ходили чутки, що з Лілі Вайт щось не так. Чи насправді вона була удовою? Чому так нервово реагувала, коли до неї зверталися несподівано? І яка б це розумна жінка мешкала на самоті в тому вологому Притулку кошикаря, коли можна було розкошувати серед шпалер у будинку священника? І все це заради кози та пари свиней? Утім, її добрі стосунки зі священником дещо помякшували підозри, і тепер громада скоріш жаліла, аніж засуджувала жінку. Хай яка вона там не чудова домоправителька, але подейкували, що Лілі Вайт бракує клепки в голові.
У тих плітках, які люди поширювали про Лілі Вайт, була дещиця правди. Перед законом і в очах Господа вона ніколи не була заміжня. Декілька років поблизу неї був такий собі містер Вайт. Із ним вона виконувала типові обовязки дружини: готувала йому їжу, вимивала його підлогу, прала його сорочки, спорожнювала його ночви та зігрівала його ліжко. Він, зі свого боку, робив те, що й типовий чоловік: не давав їй грошей, випивав її порцію елю, вештався десь ночами, коли йому заманеться, і лупцював. В очах Лілі їхнє життя було правдивим шлюбом, та коли пять років тому він зник за таких обставин, які вона воліла б не пригадувати, жінка не вагалася ані секунди. Враховуючи всі його злодійства та пиятику, він був не вартий прізвища Вайт. Їй здавалося, що вона теж його не варта, але з усіх інших імен, із-поміж яких могла обирати, це їй подобалося найбільше. Тож Лілі взяла його собі. Покинула своє помешкання, пішла уздовж ріки й випадково натрапила на Баскот. «Лілі Вайт, бурмотіла вона всю дорогу. Мене звати Лілі Вайт». І намагалася жити так, щоб відповідати цьому імені.
Лілі кинула брунатній козі декілька гнилих картоплин і пішла годувати свиней. Вони мешкали у старому сараї для дров. То була камяна будівля, розташована між котеджом і рікою. З боку котеджу в сараї були високі вузькі двері, щоб людина могла зайти всередину, а з іншого боку низенькі дверцята, щоб свині могли прогулюватися між загорожею та брудною калюжею. Всередині перегородка, що ділила сарай на дві половини. У тій частині, куди зайшла Лілі, під стіною були складені дрова, поруч лежав мішок із зерном і стара оловяна миска з помиями. Також там були якісь відра, а на полиці поволі покривалися гнилизною яблука.
Лілі підняла відра й винесла їх надвір, ближче до калюжі. Вона вивалила у корито відро напівзгнилої капусти і ще якоїсь овочевої мішанини, а потім наповнила стару миску водою. У дверцятах обкладеного соломою сараю зявився боров. Навіть не глянувши у бік Лілі, він опустив голову й заплямкав. Слідом за ним прийшла й свиноматка.
Дорогою свинка потерлася боком об загорожу, а коли Лілі почухала її за вухом, блимнула до неї. Під рудими віями очі в свинки досі були сонними. «Чи сняться свиням сни? замислилася Лілі. Якщо так, то їм має снитися щось краще за реальне життя». Свиня тим часом остаточно прокинулась і тепер дивилася на Лілі цілком свідомо. Цікаві створіння ці свині. Інколи витріщається на тебе такими розумними очима, майже як у людини. Чи вони щось памятають? О так, Лілі усвідомила, що саме так і було. Свиня дивилася на неї так, ніби пригадувала минуле втрачене щастя, спогад про яке похований під сумом сьогодення.
Колись і Лілі була щаслива, хоч тепер про це й болісно згадувати. Її батько помер, і вона зовсім його не памятала. До одинадцяти років жила з матірю, тільки вони удвох. Грошей у них було обмаль, та й їжі не вистачало, але якось виживали. Увечері, наївшись супу, вони запинались однією ковдрою, щоб зекономити дрова, і за материним кивком Лілі перевертала сторінки дитячої Біблії, історії з якої ненька читала вголос. Сама Лілі науку читання опановувала тяжко. Вона заледве відрізняла «б» від «д», а слова на сторінці тремтіли, щойно ковзне по ним поглядом. Утім, коли мати починала читати своїм ніжним голосом, слова вгамовувались і виструнчувались, і Лілі могла слідкувати за їхньою послідовністю, беззвучно ворушачи губами. Іноді ненька розповідала їй про батька як він любив донечку, а коли його здоровя стало погіршуватися, постійно повторював: «Ось найкраща моя частина, Роуз. Вона у цій дитині, яку ми створили разом». У якісь миті їй здавалося, що Ісус та її батько це різні обличчя тієї самої людини, що постійно була поряд із Лілі, оберігаючи її, і невидимість не заважала їй бути реальною. Та ковдра, і та книжка, і голос матусі, й Ісус, і батько, що так сильно любив донечку усі ці щасливі спогади робили тягар її подальшого життя тільки більшим. Лілі не вдавалося думати про ті золоті дні без відчаю. Навіть починала шкодувати про те, що взагалі пізнала те щастя. Безнадійна туга за втраченою радістю, побачена нею в очах у свинки, підказала, що вона, мабуть, має такий само вигляд, коли пригадує минуле. Єдине тільки, що Господь, який приглядав за Лілі згори, тепер був сердитий і суворий, а якби батько поглянув із небес на свою дорослу донечку, то одразу ж розчаровано відвернувся б від неї.
Свиня продовжувала витріщатися на Лілі. Та роздратовано відштовхнула її пятачок, пробурмотіла: «Дурна роха», і попленталася вгору до котеджу.
Там вона запалила вогонь, зїла трохи сиру та яблуко. Обдивилася свічку, від якої залишилася калюжка розтопленого воску й зламаний ґніт, і вирішила поки що обійтися без неї. Поряд із каміном стояв стілець із провислим сідалом і різнобарвними латками на оббивці, й вона втомлено опустилася на нього. Була виснажена, та напружені нерви не давали їй змоги розслабитися. Чи зявиться він цієї ночі? Минулої ночі вона вже його бачила, то, може, й не прийде, але ніколи не передбачиш. Лілі сиділа приблизно годину, прислуховуючись, чи раптом хтось крокує за дверима. Але поволі її повіки стали важчати, вона закуняла й провалилась у сон.
Тепер ріка дихала складною сумішшю пахощів, яка проникала у будиночок крізь шпарину під дверима. Раптом Лілі повела носом. Цей аромат мав землисту основу з відчутними нотками трави, очерету й осоки. Ще до нього примішувався запах сирого каменю. І щось темне, буре, гниле.
І тут річка видихнула дитину. Вона поволі вплила до будиночка, вся сіра й холодна.
Уві сні Лілі насупилася, а її дихання збилося.
Знебарвлене волосся дівчинки прилипло до голови та плечей, а її одяг був кольору брудної піни, що збирається біля краю берега. З неї стікала вода; вода стікала з волосся на плаття, а з плаття на підлогу. Текла і текла.
Лілі задушливо квокнула від жаху.
Кап-кап-кап Вода все не закінчувалася; вона текла б цілу вічність; вона текла б, допоки річка не обміліла. Аж тут дитина спрямувала злий погляд на жінку, що спала на стільці, й поволі, поволі підняла зіткану з туману руку і вказала на неї.
Лілі здригнулась і прокинулася
Річкове дитя зникло.
Декілька секунд Лілі збентежено вдивлялась у те місце, де щойно плавала в повітрі дівчинка.
Ох, видихнула вона. Ох! Ох!
Притиснула долоні до обличчя, ніби намагаючись сховатися від привида, та водночас підглядала крізь пальці, чи насправді дівчинка щезла.
Минуло трохи часу, та легше їй не ставало. Вона відчувала, що дівчинка все ще розлючена. Якби ж вона побула тут трохи довше, щоб Лілі могла з нею заговорити. Розповісти, що їй дуже шкода. Розказати, що вона віддала б усе, кинула б усе, зробила би будь-що Але перш ніж Лілі нарешті змогла опанувати свій язик, дівчинка вже зникла.
Усе ще налякана, Лілі нахилилася до підлогових дошок, над якими кружляла дівчинка. У тьмяному світлі вона змогла розпізнати на них лише темні плями. Підвелася зі стільця і зачовгала по підлозі. Простягнула руку і торкнулася пальцями темних плям.
Підлога була мокра.
Лілі молитовно склала руки.
Допоможи мені вибратися з трясовини, щоб вона мене не поглинула. Витягни мене з водних глибин. Не дай повені затопити мене, і не дай безодні утягнути.
Вона поспіхом повторювала ці слова, допоки не вирівнялося дихання, а тоді з важкістю підвелася на ноги й завершила:
Амінь.
Утім, їй досі було тривожно, і не через цей моторошний візит. Чи то ріка готувалася до повені? Вона підійшла до вікна. Темний блиск води не посунувся ближче до будинку.
Тоді це він. Невже прийде? Вона на мить виглянула надвір, нашорошивши вуха, прислуховуючись до звуків. Нічого.
Це було повязано з чимось іншим.
Із чим же?
Відповідь на це питання була вимовлена голосом, таким схожим на голос її мами, що Лілі на мить завмерла, аж тут зрозуміла, що то її голос:
Щось має статися.
Містер Армстронг у Бемптоні
«Щось має статися», подумалося їм усім. І невдовзі у редкотському «Лебеді» щось таки сталося.
Що ж тепер?
Наступного після найдовшої ночі ранку стукіт підков на бруківці повідомив про приїзд вершника до селища Бемптон. Ті нечисленні мешканці села, яким пощастило в ту ранню годину бути надворі, презирливо пхикали й закочували очі. Хто ж той дурень, що чвалом несеться тутешніми вузькими вуличками? Коли вершник і кінь нарешті показались, у селян побільшало цікавості. То не місцевий шибайголова; їздець був чужинцем, ба більше темношкірим. Обличчя мав похмуре, а пара, яку він видихав цього морозного ранку, робила його вигляд ще загрозливішим. Коли вершник уповільнився, то варто було селянам на нього поглянути, як вони одразу заскакували до власних домівок і міцно зачиняли за собою двері.
Робертові Армстронгу було не звикати до враження, яке він справляв на інших. Незнайомці завжди спочатку боялися його. Завдяки чорному кольору шкіри він усюди був чужим, а його зріст і міць, що стали б окрасою будь-якого білого чоловіка, відлякували людей ще дужче. Насправді ж, як чудово розуміли інші живі істоти, душу мав напрочуд добру. Візьміть, наприклад, Фліт. Казали, що вона надто дика, таку не приборкаєш, тож він її купив майже на дурничку, і вже за пів години після того, як надів на неї сідло, вони стали найкращими друзяками. А ще ж кішка. Кощаве безвухе створіння, що одного зимового ранку заявилося до його комори, шипіло та кидало розлючені погляди на всіх і кожного, а тепер біжить до нього через двір, задерши хвоста, і нявчить, щоб їй почухали підборіддя. Навіть божі корівки, що влітку обсідали його обличчя, знали, що Армстронг може лиш зморщити носа, якщо вони вже надто йому дошкулятимуть. Жодна дика чи свійська тварина не відчувала перед ним страху, але ж люди то зовсім інша справа.
Якийсь дивак нещодавно написав книжку Армстронг чув про неї, де припустив, що людина то така собі розумна мавпа. Ця ідея спровокувала багато знущань і роздратування, та чоловік був схильний їй вірити. Він був переконаний, що людство від царства тварин відділяє дуже прозорий барєр, і що буцімто унікальні людські якості розум, доброта, здатність до спілкування можна спостерігати в його коней, свиней, навіть у гайворонів, які бундючно походжали поміж корів. І ще дещо: методи, які Армстронг застосовував до тварин, добре спрацьовували й на людях. Урешті-решт, йому завжди вдавалося завоювати їхню прихильність.
Утім, раптове зникнення товариства, яке він бачив лише хвилину тому, трохи ускладнювало ситуацію. Армстронг не орієнтувався у Бемптоні. Пройшовши вперед ще декілька ярдів, він на перехресті помітив хлопчика, що розтягся на травянистому пятачку біля дорожнього знака. Той був такий захоплений спогляданням кремяшків, що не помічав ані холоду, ані Армстронга, який наблизився до нього.
На хлопчачому обличчі промайнули дві емоції. Перша панічний страх тривала недовго. Вона зникла одразу, коли хлопець побачив новий кремяшок, що мов чародійською силою зявився з кишені Армстронга. (У чоловіка в одязі були міцні глибокі кишені, де він за звичкою носив різні штуки, за допомогою яких приборкував і переконував різних створінь. Зазвичай тримав там жолуді для свиней, яблука для коней, кремяшки для малих хлопчиків і фляжку з алкоголем для старших. Із жінками він покладався на добрі манери, красиві слова та бездоганно напуцовані черевики й до блиску начищені ґудзики). Кремяшок, якого Армстронг простягнув хлопчикові, був не звичайним, а зі спалахами жовтого й оранжевого кольору, і це так нагадувало полумя, що біля нього хотілося погрітись. Хлопчик одразу ж зацікавився.
Гру поновлено, але гравців тепер було двоє, й обидва дуже зосереджені. Перевага хлопчини була в тому, що він знав рельєф: які пасма трави схиляться під кремяшком, а які, через своє жорстке коріння, відправлять його іншою траєкторією. І гра завершилася тим, що кремяшок, як Армстронг того й хотів, перекочував до кишені хлопця.
Чесно та справедливо, визнав він. Перемогу здобув найсильніший.
Але хлопець чомусь зніяковів.
То був ваш найкращий кремяшок?
Удома маю ще. Але ж мені потрібно відрекомендуватися. Мене звуть містер Армстронг, я фермер із Келмскота. Чи не допоможеш із деякою інформацією? Мені потрібно дізнатися, де будинок, у якому живе дівчинка на імя Еліс.
Це у будинку місіс Івіс, там живе її мати.
А її мати звуть?..
Місіс Армстронг. Це ж точнісінько як звуть вас, сер!
Армстронгові трохи полегшало на серці. Якщо ту жінку звуть місіс Армстронг, то Робін усе ж одружився з нею. Можливо, все й не так погано, як йому здавалося.
А де будинок місіс Івіс? Можеш розказати?
Краще я сам вас відведу. Знаю короткий шлях, бо мені доручають доставляти туди мясо.
Вони підвелися на ноги. Армстронг узяв Фліт за уздечку.
Моє імя ти знаєш, а цю кобилу звати Фліт. А як тебе звуть?
Я Бен, син мясника.
Армстронг помітив звичку Бена робити глибокий вдих перед кожною відповіддю та випалювати її на одному диханні.
Бен. Гадаю, ти наймолодший син, бо імя Бенджамін означає саме це.
Це означає найменший і останній. Так назвав мене батько, а мати каже, що з одного імені зиску небагато, тож після мене народилося ще троє, та й четвертий ось-ось зявиться, в компанію до пятьох старших. А батькові для допомоги в крамниці потрібен лише один, і це мій старший брат, а всі інші нероби, які проїдають його статки.
А що на це каже твоя мати?
Переважно нічого. Але якщо вже каже, то згадує, що проїдати статки все-таки краще, ніж пропивати. Тоді батько чимсь її відважує, і вона мовчить кілька днів.
Поки хлопець торохкотів, Армстронг скоса його розглядав. На лобі та запястках у нього були помітні сліди від синців.