Вон не очікував, що йому випаде переказувати цю історію. Два роки по тому він був упевнений, що вона відома геть усім. Ця історія була з тих, що навдивовижу швидко поширюються навіть до найвіддаленіших куточків. Багато разів він входив до кімнати щодо ділової зустрічі, співбесіди з новим конюхом, громадського заходу за участі місцевих фермерів, або ж визначної події в Оксфорді чи Лондоні й усюди натикався на погляди незнайомих людей, які чули не тільки про нього, а й про цю історію. Тут він теж очікував чогось схожого, хоча й не звик до такої уваги. «Який жах», мимрили незнайомці, потискаючи йому руку. І він поступово навчився приймати співчуття з таким виглядом, щоб усі розуміли: «Більше ані слова про це».
Коли це сталося, Вон був змушений щоразу давати безкінечні пояснення щодо тих подій. Уперше він, сполохавши служників, розповів про це градом уривчастих оскаженілих звуків, і слова вершниками мчали услід злочинцям, що вкрали його дочку. Повідав сусідам, що прийшли допомогти у пошуках, захеканими фразами, і його груди при цьому болісно здіймалися. Упродовж наступних декількох годин він переповідав це знову й знову, кожному чоловікові, жінці або дитині, зустрічаючи їх на сільських дорогах: «Мою дочку вкрали! Чи не бачили ви чужинців, що їдуть поспіхом, а з ними дворічна дівчинка?» Наступного дня він описав усе своєму банкірові, коли знімав із рахунку гроші для викупу, та полісменові, який прибув із Кріклейда. Саме тоді їм вдалося правильно відновити хід подій. Вони все ще перебували під впливом того, що сталося, але цього разу Гелена розділила з ним оповідку. Вони крокували кімнатою, сідали, підхоплювались і знову крокували, починали говорити разом, а іноді так само разом замовкали, відчуваючи брак слів. Утім, дещо з цієї оповіді він дуже хотів би забути. Гелена описувала ту мить, коли вона виявила, що дитина зникла: «Я розчинила двері й увійшла, але її там не було. Її там не було! Її там не було!» Вона зачудовано повторювала «Її там не було», крутила головою, так дивилася на стелю, ніби дочку сховали за карнизом або посадили на балку під дахом, але її ніде не було. Складалося враження, що відсутність дочки затоплює човен Гелени, затоплює їх обох, і за допомогою оповідки вони намагаються вичерпати воду. Та слова були завбільшки з яєчні шкарлупки, а навколо вирував океан відсутності, надто безмежний для таких скромних посудин. Вона черпала й черпала, та скільки б зусиль не докладала, не могла дістатися дна. Гелена раз у раз повторювала «Її там не було», і голос здавався йому надлюдським; вона тонула у своїй втраті, а його наче паралізувало, і він не міг нічого зробити, щоб її врятувати. На щастя, там був полісмен. Саме він кинув їй рятівну мотузку, за яку вона могла вхопитися. Саме він витяг її своїм наступним запитанням:
Але ж постіль була зімята?
Вона почула його слова, начебто прийшла до себе й кивнула. Своїм звичним, хоч і слабким від утоми голосом, вимовила:
Її вклала Рубі. Няня.
Тут вона замовкла, і Вонові довелося перебрати оповідь на себе.
Якщо можна, сповільніться, сер, сказав чоловік, схилившись над записником і занотовуючи кожне слово олівцем, як старанний школярик. Ви не проти повторити це знову?
Так він зупиняв їх декілька разів, читав уголос те, що встиг записати, а вони його поправляли, пригадуючи випущені подробиці, знаходячи розбіжності в різних версіях, порівнюючи нотатки, щоб відтворити істину.
Вон написав батькові у Нову Зеландію.
Не треба, Гелена спробувала відмовити його. Навіщо його хвилювати, якщо вже завтра чи післязавтра вона повернеться додому?
Та він усе ж написав листа. Пригадав той поліцейський звіт і переповів його на письмі. Ретельно добирав слова. У листі були наведені всі факти, що стосувалися зникнення дівчинки.
«Невідомі злочинці вдерлися до будинку вночі, писав він. Вони поставили драбину, влізли у вікно дитячої кімнати, забрали дівчинку і щезли».
Наступний абзац: «Хоча наступного дня ми отримали лист із вимогою викупу й сплатили його, нашу донечку нам так і не повернули. Ми в очікуванні. Робимо все можливе і не заспокоїмося, поки її не знайдуть. Поліція переслідує річкових циган і збирається обшукати їхні човни. Щойно будуть якісь новини, одразу ж напишу».
У листі не відтворювалася задуха та напівпритомність. Він відтяв із нього всі жахіття. За письмовим столом, майже дві доби по тому, що сталося, Вон написав власний звіт. Добре припасовані одне до одного слова складались у речення, якими він висловлював втрату дочки. Йому вистачило двох списаних сторінок.
Коли Ентоні Вон завершив листа, то перечитав його. Чи згадав усе, що варто було згадати? Він виклав усе, що міг. Коли нарешті переконався, що до листа нема чого додати, запечатав його і покликав служницю, щоб віднесла на пошту.
Тож зараз Вон використав ту саму коротку й суху оповідку, якою не раз задовольняв цікавість своїх ділових партнерів й інших не дуже близьких йому людей. Він уже багато місяців не повторював її, проте зі здивуванням зрозумів, що памятає кожне слово. Йому знадобилося менше хвилини, щоб викласти суть справи сіроокій жінці.
Він завершив свою розповідь і ковтнув води зі склянки. У неї виявився несподіваний і дуже освіжний присмак огірка.
Місіс Константін дивилася на нього так само приязно та доброзичливо. Раптом йому це видалося неправильним. Зазвичай люди були приголомшені, робили незграбні спроби втішити, сказати щось підбадьорливе, або ж у такі миті западала ніякова тиша, яку він порушував сам і переводив розмову на іншу тему. А тут цього не сталося.
Зрозуміло, сказала вона. Кивнула, ніби їй справді було щось зрозуміло. І як тут можна щось зрозуміти? Звісно, що ніяк.
А як почувається ваша дружина?
Моя дружина?
На початку свого візиту ви зауважили, що прийшли просити про допомогу з дружиною.
О, так. Це справді так.
Він відчував, що з моменту його приходу в цей будинок і початку розмови з місіс Константін минуло вже дуже багато часу, хоча насправді десь чверть години. Вон потер очі, намагаючись відкинути різні перешкоди памяті, й пригадав, навіщо він тут.
Розумієте, справа така. Моя дружина безутішна, що цілком природно. За таких обставин це можна зрозуміти. Вона не думає ні про що інше, як про повернення нашої доньки. Її розум у жалюгідному стані. Вона не хоче нікого бачити. Відкидає будь-яку розраду в її горі. Майже нічого не їсть, а вночі її мордують такі жорстокі кошмари, що вона має за краще зовсім не спати. Її поведінка поступово стала такою дивною, що тепер вона джерело небезпеки сама для себе. Наприклад, останнім часом призвичаїлася наодинці випливати на ріку у веслувальному човні, ігноруючи власну безпеку та комфорт. Вона стирчить там годинами за будь-якої погоди й у такому одязі, який ні від чого не захищає. Не може пояснити, навіщо це робить, і до добра її це не доведе. Я запропонував їй десь поїхати. Гадав, що подорож її розрадить. Я навіть готовий розпродати тут геть усе й розпочати все наново десь в іншому місці, де ніщо не нагадуватиме про наше горе.
І що вона відповіла?
Сказала, що то чудова ідея, і саме так ми і зробимо, коли наша дочка повернеться додому. Бачите? Якщо нічого не зміниться, їй стане тільки гірше. Ви маєте зрозуміти, що її точить не горе, а щось значно гірше. Я боюся за неї. Адже якщо її життя залишиться без змін, воно завершиться або нещасним випадком, або у божевільні. Я ладен зробити будь-що абсолютно будь-що, щоб цього не сталося.
Вона не зводила з нього сірих очей, і він усвідомив, що за доброзичливістю ховається споглядання. Тут Вон уже дав їй зрозуміти, що не має наміру продовжувати. Настала її черга говорити (чи зустрічав він колись таку небалакучу жінку?), тож вона змушена була взяти слово.
Гадаю, вам було дуже самотньо, промовила місіс Константін.
Ентоні Вон не міг приховати розчарування.
Зараз мова не про це. Я хочу, щоб ви поговорили з нею.
І що маю їй сказати?
Скажіть, що дитина померла. Гадаю, їй потрібно саме це.
Місіс Константін двічі моргнула. В іншої людини це, можливо, нічого б не означало, але для такої незворушної жінки то була крайня межа здивування.
Дозвольте пояснити.
Так, зробіть мені послугу, поясніть.
Я хочу, щоб ви донесли до моєї дружини, що наша дочка мертва. Скажіть їй, що вона щаслива, що вона серед янголів. Розіграйте, ніби бачите якісь знамення, чуєте голоси. Наставте дзеркал, накуріть диму, або що ви там ще робите.
Говорячи це, він обводив очима кімнату. Несхоже, щоб це благопристойне житло використовували для такого штукарства, та й завіси, без якої не обходяться такі вистави, тут не було. Втім, можливо, для таких справ вона мала інше приміщення.
Та я не збираюся вчити вас вашої справи. Ви й самі знаєте, що треба робити. Я лише розповім дещо, що змусить Гелену повірити вам. Те, що відомо тільки мені та їй. А тоді
І що тоді?
Тоді ми зможемо тужити, сумувати, оплакувати її, молитися за її душу, і потім
А потім, коли ваша дружина виплаче всі сльози, вона повернеться до життя, повернеться до вас так ви гадаєте?
Саме так!
Ентоні Вон сповнився вдячності за те, що його так чудово правильно зрозуміли.
Місіс Константін злегка постукала себе по скроні. Усміхнулася йому. Доброзичливо. Із розумінням.
Вибачте, та це неможливо, сказала вона.
Чому? аж підскочив Ентоні Вон.
Вона захитала головою.
По-перше, або ви неправильно зрозуміли, або вас неправильно проінформували про те, що відбувається у цьому домі. По-друге, те, що ви замислили, до добра не доведе.
Я заплачу вам, як годиться. Заплачу навіть подвійну ціну, якщо забажаєте.
Справа не в грошах.
Я не розумію! Тут нічого складного немає! Назвіть вашу ціну, і я заплачу!
Глибоко співчуваю вашому горю, містере Вон. Втратити дитя це найгірше, що може спіткати людину.
Тут вона трохи насупила брови.
Та як щодо вас, містере Вон? Чи ви самі вірите, що ваша дочка мертва?
А як же інакше?
Сірі очі вдивлялись у нього. Раптом йому здалося, що вона бачить його душу, навіть ті таємні куточки, про які він сам не підозрює. Серце в нього неприємно закалатало.
Ви не сказали, як її звуть.
Гелена.
Не вашу дружину. Дочку.
Амелія. Імя вже готове було зірватися з язика, та він ніби проковтнув його. Груди Вона затиснув спазм. Він кашляв, хрипів, потягнувся по воду й спорожнив половину склянки. Спробував подихати, щоб перевірити, чи пройшов тиск у грудях.
Чому? спитав він. Чому ви не хочете мені допомогти?
Я хочу вам допомогти. Вам потрібна допомога. Ви вже ледве витримуєте. Але те, про що ви мене просите, по-перше, неможливо, а по-друге, ні до чого доброго не призведе.
Він підвівся і сердито відмахнувся. Якусь мить відчував, що готовий накрити обличчя долонями і розридатись. Відтак похитав головою.
Тоді я піду.
Вона також встала.
Якщо захочете повернутись, я буду вам рада.
Навіщо мені вертатися? Ви нічого не можете для мене зробити. Ви ясно дали це зрозуміти.
Я висловилася дещо інакше. Перш ніж піти, освіжіться, якщо хочете. Ось там вода і чистий рушник.
Коли вона пішла, він плеснув на обличчя водою, зарився носом у мякий рушник, і від того йому несподівано покращало. За пів години відходив потяг. Він саме на нього встигав.
Поспішно крокуючи вулицею, Ентоні Вон картав себе за нерозсудливість. А що, як та жінка пристала б на його пропозицію? А якби він привіз туди Гелену, і про це пішов би поголос? Дружині того чоловіка це, може, й допомогло, а от Гелені Вона не така, як інші.
На платформі в очікуванні поїзда юрбились інші пасажири. Він тримався окремо від них. Не хотів, щоб хтось його впізнав. Він завжди намагався уникати пустих балачок із напівзнайомими людьми, а цікавість незнайомців, що інколи впізнавали його в обличчя, була ще гіршою.
Згідно з вокзальним годинником поїзд ось-ось мав прибути, й, очікуючи, Вон привітав себе з тим, що ледве уникнув значних неприємностей. Він не зрозумів, яку гру вона вела, коли відмовилася від грошей. Та, поза сумнівом, хотіла в той чи інший спосіб отримати з нього свій фунт плоті.
Поглинутий думками про сьогоднішнє знайомство, він не одразу помітив відчуття, яке не давало спокою його розуму. Потім таки помітив, та від збентеження, викликаного незвичними подіями у будинку номер 17, йому знадобилося трохи часу, щоб відокремити це нове відчуття від недавніх дивних переживань. Та коли це вдалося, він нарешті впізнав його то було очікування. Вон потряс головою, щоб скинути з себе це марення. У нього був важкий день, а тепер він чекав на потяг, який от-от мав прибути. Оце й усе.
Прибув поїзд; Вон зайшов у вагон, знайшов порожнє купе першого класу й умостився біля вікна. Відчуття очікування, що охопило ще на платформі, здається, не збиралося його покидати. Насправді, коли потяг виїхав із Оксфорда, і він подивився туди, де за густою темною імлою ховалася ріка, це передчуття посилилося. Стукіт коліс об рейки підказав його втомленому мозку слова. Він почув їх так ясно, ніби поряд із ним їх вимовив хтось невидимий: щось має статися.
Кошмар Лілі
На протилежному від пишного будинку Вонів березі, на пів милі униз течією, був клаптик землі, надто вологий навіть для вирощування водяного хріну. На деякій відстані від річки там росли три дуби; їхнє коріння жадібно всотувало воду з вологого ґрунту, але всі їхні жолуді, що падали ближче до річки, згнивали перш ніж встигали прорости. То було забуте богом місце, де тільки цуценят топити, але, вочевидь, у минулому ріка тут була більш погідною, бо хтось колись збудував тут котедж, точнісінько між дубами та рікою.
Ця опецькувата хатка з мохастого каменю мала дві кімнати, двоє вікон і двері. Спальні не було, але з кухні вели сходи до платформи під стелею, де можна було розмістити соломяний матрац. Одним боком це ложе сусідило з димарем, тож при запаленій печі сплячий мав змогу зігріти голову чи ноги. То було жалюгідне житло, і порожнім воно стояло частіше, ніж орендованим. Наважитися жити в холоді й вогкості могли тільки відчайдухи. Для власної назви цей будиночок був наче замалий, але, як не дивно, він мав їх аж дві. Офіційно називався Болотний котедж, але з давніх-давен був усім відомий як Притулок кошикаря. Колись давно його винаймав один кошикар, він прожив там чи то десять, чи то тридцять років, залежно від того, хто оповідав цю побрехеньку. Влітку він збирав очерет, а цілу зиму плів кошики, й усі купували їх саме в нього, бо товар був якісний, та й ціну чоловік не гилив. Не мав ані дітей, які могли б його розчарувати, ані жінки, яка могла б його пиляти, ані коханої, яка могла б розбити йому серце. Він був мовчазний, та не відлюдько, приязно вітався з усіма і ніколи ні з ким не сварився. Боргів не робив. Гріхів чи то явних, чи то таємних у нього теж не було. Втім, одного ранку він попрямував просто у річку з набитими камінням кишенями. Коли тіло виплило біля якоїсь баржі й чекало, поки його витягнуть на пристань, люди зайшли до його домівки. Там вони побачили картоплю в камяній мисці та сир. Глечик був наповнений сидром, а на камінній поличці стояла наполовину повна тютюнова бляшанка. Його кончина спантеличила всіх. Він мав роботу, їжу й утіху чого ще бажати людині? То була страшна загадка, і лише за одну ніч Болотний котедж перейменували на Притулок кошикаря.
Відтоді, як там мешкав кошикар, ріка зрізала частину берега, підмивши шари гравію. Це утворило небезпечні обриви, які, на перший погляд, були міцними, а насправді не витримували людської ваги. Коли вони обрушувалися, єдиною перешкодою для повені був лише спадистий береговий схил, де тендітне коріння вербозілля, болотної бузини та плакуну марно намагались якось скріпити землю, і їх вимивало звідти з кожним водопіллям. Рівнодення, злива, помірний дощ, що лив одразу після спеки, танення снігу, чи взагалі будь-яка зла примха погоди і ріка одразу затоплювала цей схил. Десь посередині хтось колись врив у землю стовпчик. Час вибілив його, а численні затоплювання примусили розтріскатися, та все-таки вирізані на ньому мітки рівнів води ще було видно, та й дати повеней також можна розібрати. Таких міток було повно і біля підніжжя, і посередині, і біля вершечка. Трохи вище укопали новіший стовпчик. Вочевидь, були такі водопілля, що цілком поглинали старий. На новому було лише дві мітки, нанесені вісім і пять років тому.