Гадаю, я остовпів.
Вони спробували це слово на смак, зважили його на язиках. Наче нічогеньке. І захоплено закивали.
Один із них був новеньким у «Лебеді» й новачком в оповідацтві. Він досі освоювався у товаристві.
Як щодо ошелешений? Можна так сказати?
Чом би й ні? підбадьорили вони його. Кажи «ошелешений», твоя воля.
Повернувся Бешант-човняр. Човен також міг розповісти історію, і він пішов подивитися, що той міг йому розказати. Усі в шинку обернулися до нього, щоб послухати.
Він отам, доповів Бешант. Уся обшивка розтрощена. Напоровся на щось жахливе і набрав води. Він наполовину затоплений. Я витяг човен на берег і перевернув, але його не врятувати. З ним покінчено.
Як думаєш, що з ним сталося? Врізався в причал?
Бешант поважно похитав головою.
Щось упало на човен і розбило його. Щось зверху.
Він підняв руку й міцно вдарив нею об іншу, щоб продемонструвати.
То не причал, інакше пробоїна була б збоку.
Тепер пияки заходились обговорювати річку вгору й униз течією, фарлонг за фарлонгом, міст за мостом, приписуючи провину за ушкодження чоловіка та човна кожному небезпечному місцю. Усі тією чи іншою мірою були річниками якщо не за професією, то бодай завдяки тривалій близькості, і кожен мав що сказати, коли намагалися зясувати, що сталося. Подумки вони розтрощили човника об кожен мол і кожну пристань, об кожен міст і кожне млинове колесо, вгору й униз течією але всі помилялися. І тут вони згадали про Греблю Диявола.
Гребля була побудована з вертикальних ясеневих підпор, розташованих на однаковій відстані поперек річки, а між ними простягалися колоди, утворюючи щось на кшталт стін, які можна піднімати й опускати, залежно від течії. Традиційно люди виходили з човнів і тягнули їх угору по схилу, насипаному саме для того, щоб обійти греблю і повернутися на воду на іншому боці. На березі стояв шинок, тож практично завжди можна було розраховувати на чиюсь допомогу в обмін на випивку. Та інколи, коли заслони підняті, а човен повороткий, коли річка спокійна, а гребець досвідчений, тоді можна зекономити собі трохи часу та поплисти навпростець. Треба було ретельно вирівнювати човен, не давати йому нахилятися, відтак прибрати весла, щоб не пошкодити їх об опори, а також, якщо рівень води в річці високий, доводилося нагнутися або плюхнутися на спину в човні, щоб не вдаритися головою об поперечину греблі.
Вони прикинули це щодо зросту чоловіка. Потім проміряли з урахуванням човна.
То це було там? спитав Джо. Це на Греблі Диявола з ним сталася халепа?
Бешант узяв із невеличкої купки шматочок деревини завбільшки з сірник. Він був твердий і чорний найбільша заноза, яку Рита витягла з лоба пораненого чоловіка. Попробував її кінчиком пальця, відчув, що деревина тверда, попри тривалий контакт із водою. Скоріш за все, ясень, а гребля й була побудована з ясеня.
Гадаю, так.
Я сам не раз проходив Греблю Диявола, сказав фермерський наймит. Думаю, ти теж?
Човняр кивнув.
Якщо річка була в настрої й давала мені дозвіл, то так.
А вночі спробував би?
Ризикувати життям, щоб вигадати декілька секунд? Я не такий дурень.
Усі відчули задоволення від того, що хоча б одне питання нічної історії було зясоване.
Та все-таки, продовжував розмірковувати Джо, навіть якщо він втрапив у халепу на Греблі Диявола, як йому вдалося звідти дістатися сюди?
Завязалось одразу декілька розмов, у яких висували теорію за теорією, розглядали і визнавали непереконливою. Припустімо, він гріб увесь час після нещасного випадку З такими ушкодженнями? Ні! Тоді припустімо, що він дрейфував, лежачи на дні човна, перебуваючи між життям і смертю, аж поки в Редкоті не прийшов до тями Дрейфував? У такому роздовбаному човні? Якось долав у темряві перешкоди, і до того ж вода постійно захлюпувала в човен? Ні!
Вони все кружляли й кружляли, знаходили тлумачення тільки половини фактів, і пояснювали лише «що», а не «як», або ж «де», але не «чому», допоки не виснажили уяву, а до відповіді так і не наблизились. Як же тому чоловікові вдалося не втопитися?
Якусь мить єдиний чутний голос належав річці, аж тут Джо відкашлявся і набрав у груди повітря, щоб заговорити:
Мабуть, то штуки Мовчана.
Усі подивились у бік вікна, а ті, хто сидів ближче, навіть визирнули у мяку розкрилену темряву, де рухома чорнота виблискувала ртутним сяйвом. Мовчан-поромник. Про нього знали всі. Час від часу він зявлявся в їхніх історіях. Дехто навіть божився, що бачив його на власні очі. Він приходив до тих, хто потрапляв на річці в халепу кощава та видовжена фігура. Мовчан так вправно орудує жердиною, що здається, ніби його плоскодонка ковзає по воді, немов підштовхувана потойбічною силою. Він завжди був мовчазним, але безпечно проводив вас до берега, даючи змогу ще хоч трохи пожити. Але якщо не пощастить, Мовчан приведе до іншого берега. Ті бідолашні душі вже ніколи не повернуться до «Лебедя», не піднімуть пінту елю і не розкажуть про зустріч із ним.
Мовчан. Тепер ця історія поставала у геть іншому світлі.
Марго, чиї мати й бабця згадували про Мовчана за декілька місяців до смерті, насупилась і змінила тему.
Тяжким буде пробудження для цього бідолашного чоловіка. Втратити рідне дитя чи ж є більше горе?
Почулося погідливе бурмотіння, і вона повела далі:
Чого б це батькові тягти дитинча на річку в таку пору? А ще й зима! Навіть самому лізти туди було безглуздо, а ще й із дитиною
Батьки сімейств кивнули, і до характеру чоловіка, що лежав у сусідній кімнаті, додалася ще й необачливість.
Джо викашлявся і промовив:
Те маленьке дівча мало такий химерний вигляд.
Дивно.
Своєрідно.
Чудернацько, почулося трійко голосів.
Я навіть і не второпав, що то була дитина, сказав чийсь здивований голос.
Ти не один такий.
Марго розмірковувала про це весь час, поки чоловіки гомоніли про човни та греблі. Вона думала про своїх дванадцятьох дочок й онуків і картала себе. Дитина то завжди дитина, жива вона чи мертва.
Як же ми цього не помітили? спитала таким тоном, від якого всім їм стало соромно.
Вони перевели погляди у темні кутки кімнати і почали порпатись у себе в памяті. Пригадали, як поранений чоловік стояв у дверях. Знову пережили той самий шок, враховуючи, що тоді не мали часу на роздуми щодо того, що сталося. То було наче уві сні, думали вони, точніше, в кошмарі. Той чоловік постав перед ними як персонаж народної казки недолюд чи вовкулака. Тож вони й прийняли дитину за маріонетку чи ляльку.
Як і тоді, прочинилися двері.
Пияки струсили із себе спогади про незнайомця і побачили
Риту.
Вона стояла у дверному отворі, точнісінько там, де раніше чоловік.
На руках у неї була мертва дівчинка.
Знову? Це що, помилка в часі? Чи вони пяні? Чи втратили розум? Надто багато всього сталося для їхніх мізків. Тож вони зачекали, поки світ не стане на місце.
Мертва дитина розплющила очі.
Дівча крутило головою.
Від її погляду кімнатою пішла така потужна хвиля, що в кожному оці зарябіло й кожна душа відчула його владу.
Ніхто не слідкував за часом, і саме Рита порушила мовчання:
Я сама не знаю, промовила вона.
То була відповідь на запитання, яке вони не могли поставити через шок. Відповідь на запитання, яке й вона сама ледве могла скласти докупи.
Коли вони нарешті зрозуміли, що язики все ще справно працюють, Марго сказала:
Загорнемо її в мою шаль.
Рита запобіжно підняла руку.
Краще не треба її так швидко зігрівати. Вона надто довго пробула на морозі. Мабуть, їй буде краще за нижчої температури.
Жінки поклали дитину на підвіконня. Вона була смертельно блідою. Не рухалася, тільки очі мигали та вдивлялися.
Річники, вирощувачі хріну та гравійники, молоді й старі, з жорсткими руками та почервонілими пальцями, замурзаними шиями та грубо витесаними підборіддями, підвелися зі своїх стільців і з хвилюванням приглядалися до дитини.
Вона знову заплющує очі!
Чи вона знову вмирає?
Дивися, її груди здіймаються.
Ага, бачу. А тепер знов опадають.
І знову здіймаються.
Вона засинає.
Ц-с-с-с!
Вони перейшли на шепіт.
Ми заважаємо їй спати?
Посунься, чуєш? Мені не видно, як вона дихає.
А тепер видно?
Вона вдихає.
І видихає.
Вдих.
Видих.
Вони стояли навшпиньки, витягували шиї, заглядали через плече, мружили очі від світла свічки, яку Рита тримала над дівчинкою. Спостерігали за кожним її вдихом і, непомітно для них самих, почали дихати синхронно з нею, наче їхні груди могли за пару вдихів заповнити повітрям маленькі легені. Кімната розширювалась і скорочувалась у такт диханню дівчинки.
Мабуть, непогано мати маленьку дитинку та дбати про неї, тужливо зашепотів якийсь кощавий городник із червоними вухами.
Нічого кращого немає, замріяно підтвердили його товариші.
Джонатан не зводив із дівчинки очей. Він бокаса пробирався кімнатою, поки не опинився поряд із нею. Непевно простягнув руку, і тільки після Ритиного кивка насмілився покласти її на пасмо волосся дівчинки.
Як ви це зробили? спитав він.
Це не я.
То що ж повернуло її до життя?
Вона похитала головою.
Чи то був я? Я ж поцілував її. Щоб розбудити, як принцесу в казці.
І він підніс пасмо волосся до губ, щоб Рита побачила.
У справжньому житті так не буває.
То це диво?
Рита заклякла, не в змозі відповісти.
Не думай зараз про це, сказала його мати. У темряві багато чого не розбереш, та при денному світлі воно саме стає зрозумілим. Бідолашці потрібно поспати, і щоб ти не метушився поряд. Ходи сюди, в мене є для тебе робота.
Вона знову відімкнула буфет, дістала звідти ще одну пляшку, розставила на таці десяток тонких склянок і в кожну налила на дюйм напою.
Джонатан роздав склянки всім присутнім.
Дай одну батькові, Джо зазвичай не пив узимку і коли мав проблеми з легенями. А тобі, Рито?
Випю, дякую.
Усі, як один, піднесли склянки до вуст і зробили ковток.
Чи було це диво? Вони почувалися так, ніби побачили уві сні горщик із золотом, прокинулися а він осьдечки, на подушці. Так, ніби завершили розповідати історію про принцесу а вона, виявляється, просто тут, сидить у кутку, слухає.
Майже годину вони мовчали, споглядали за сплячою дитиною та милувалися нею. Чи існувало десь іще в країні цікавіше місце, ніж «Лебідь» у Редкоті? І всі вони тепер могли сказати: «Я був там».
Нарешті Марго відправила їх по домівках:
Довга була ніч. Хоч трохи сну піде всім нам на користь.
Кухлі були випиті до дна, і пияки потроху почали розбирати свої пальта й капелюхи. Вони непевно підводилися, сповнені випивкою та магією, і, похитуючись, крокували до дверей. Декілька разів прозвучало на добраніч, двері прочинилися, і поволі, раз-по-раз обертаючись, пияки розчинилися у нічній темряві.
Мандрівка історії
Марго з Ритою підняли сплячу дитинку та стягнули з неї безрукавну одежину. Вони намочили ганчіря теплою водою і змили з неї річковий запах, утім, волосся ще було просякнуте ним. Коли її торкалися мокрою ганчіркою, дитина щось промуркотіла від задоволення, але не прокинулася.
Кумедне маля, прошепотіла Марго. Що ж тобі сниться?
Вона принесла нічну сорочку, яку тримала на випадок приїзду онучок, і жінки разом просунули тендітні ручки в рукави. Дівчинка не прокинулася.
Тим часом Джонатан помив і витер кухлі, а Джо сховав вечірній виторг у звичному місці й позамітав підлогу. Він прогнав із кутка кішку, яка непомітно прослизнула туди раніше. Вона образилася і крадькома попрямувала із тіні просто до вогнища, де ще відблискувало жариво.
Навіть не думай там умоститися, попередила тварину Марго, аж тут втрутився її чоловік.
Надворі жахливо. Нехай залишається тут. Як виняток.
Рита вклала дитину на ліжко у прочанській кімнаті, поряд із сплячим чоловіком.
Я залишуся тут на ніч, нагляну за ними, сказала вона.
Коли Марго запропонувала принести розкладачку, Рита відмовилася:
Стілець цілком згодиться. Я звикла до такого.
Будинок затих.
Це наводить на думки, пробурмотіла Марго, коли її голова нарешті опинилася на подушці.
Авжеж, стиха відповів Джо.
Вони пошепки ділилися думками. Де ж узялися ці незнайомці? І чому їх занесло саме сюди, у їхній шинок, у «Лебідь»? І що ж саме сталося сьогодні вночі? Диво це слово вимовив Джонатан, і подружжя також покрутило його на язику. Воно було знайоме їм із Біблії, і там означало неймовірні речі, які сталися неймовірно давно і в таких віддалених краях, що, може, їх і не існувало. Тут, у шинку, це слово можна хіба використати на позначення сміховинно неправдоподібного шансу, що Бешант-човняр колись повністю виплатить свій борг. Ото було б диво так диво. Але сьогодні ввечері, у час зимового сонцестояння, у редкотському шинку «Лебідь» це слово набуло геть іншого значення.
Я не стулю повік, усе думатиму про цю загадку, промовив Джо.
Хай там як, але вони були надто втомлені, а половина довгої ночі вже позаду, тож дмухнули на свічку. Ніч замкнулася над ними, і майже одразу припинилося й здивування.
Унизу, в кімнаті прочан, поруч із ліжком, на якому бік-у-бік спали її пацієнти, пильнувала у кріслі Рита. Дихання чоловіка було повільним і хрипким. Повітря, що входило та виходило з його легень, мало подолати перешкоди з набряклих оболонок, пройти крізь проходи, заповнені загуслою кровю, плин якої за останні години був змінений і відновлений. Тож не дивно, що він видавав такі звуки, мов зубці пили по дереву. У ті миті тиші, між його вдихом і видихом, їй було чути незначне тріпотіння від дихання дитинки. Поза їхнім диханням, десь на далекому тлі, чула, як дихає річка безмежною парою.
Їй варто було б заснути, та вона чекала того часу, коли залишиться на самоті, щоб поміркувати. Методично та відсторонено перебрала всі події. Пригадала, як робила звичний огляд, повторила про себе всі ознаки, на які її вчили звертати увагу. Де ж вона схибила? Ще раз, двічі, тричі, у найдрібніших подробицях пригадала усе. І не знайшла жодної помилки.
Що ж тоді?
Оскільки її знання виявилися безсилими, Рита звернулася за розпрозоренням до власного досвіду. Пригадувала такий випадок, щоб вона не була цілковито впевнена в тому, чи пацієнт живий, а чи вже мертвий. Доволі звично казати, що хворий на порозі смерті, бо між життям та не-життям цілком реальна межа, і людина могла на якийсь час на ній затриматись. Утім, за таких обставин Рита ніколи не мала труднощів із визначенням, по який бік межі перебуває людина. Несуттєво, як далеко зайшла хвороба або який слабкий пацієнт: до миті смерті він живий. Не могло бути жодних вагань. Ніяких проміжних станів.
Марго всіх відправила до ліжка, керуючись втішною думкою про те, що осяяння прийде зі сходом сонця. У будь-яких інших випадках Рита поділяла це переконання, але тут була інша справа. Питання, яке крутилось у неї в голові, стосувалося тіла, а тіло підкорялося законам. Знання підказували їй, що все, що вона пережила, просто не могло статися. Мертві діти не повертаються до життя. Було лише два варіанти: або дитина і тепер нежива вона прислухалася і почула легке дихання, або ніколи не вмирала. Рита знову перелічила ті ознаки смерті, на які звертала увагу. Шкіра воскової блідості. Відсутність дихання. Відсутність пульсу. Розширення зіниць. Вона подумки повернулася до тих хвилин у довгій кімнаті й переконалася, що перевірила все. Усі ознаки смерті були навіч. Тож хиба була не в ній. А де ж тоді?
Рита заплющила очі, щоб краще зосередитися. У неї за плечима були десятки років сестринського досвіду, але цим її знання не обмежувалися. Довгими вечорами вона штудіювала книжки з хірургії, вивчила анатомічну будову тіла, оволоділа мистецтвом приготування ліків. Завдяки її практичному досвіду ці запаси знань перетворилися на глибоке джерело розуміння. Тепер вона дозволила цьому вечірньому досвіду зайняти своє місце серед інших її знань. Рита не гналася за поясненнями і не намагалася натужно поєднати думки. Вона просто чекала, з усе більшим занепокоєнням і збудженням, поки висновок, який ще тільки формувався у глибинах її розуму, вийде на поверхню.